Віктор народився 10 травня 1986 року в Болграді на Одещині. Його батько був військовим, учасником війни в Афганістані та ліквідатором наслідків Чорнобильської катастрофи. Брат Віктора Олексій – також професійний військовий. 

Тому після школи хопець також мріяв про військову кар’єру, і у 2004 році пішов на строкову службу, де з простого солдата дослужився до старшини, що було рідкістю серед строковиків. 

Після служби Віктор працював інспектором-кінологом у складі Держприкордонслужби. Про цей період він не любив згадувати, окрім своєї вівчарки Сандри, яку любив усім серцем. 

У 22 роки чоловік познайомився з Ольгою, яка за пів року стала його дружиною. Контракт з ДПСУ закінчився і подружжя перебралось до Кривого Рогу. Тут чоловік влаштувався на шахту «Батьківщина» ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат». Спершу був учнем прохідника дільниці, згодом сам став прохідником. Паралельно з роботою на шахті навчався у Криворізькому національному університеті. 

У 2015-2016 роках Віктор служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний яр» на Донеччині. Брав участь у боях за Піски. З того періоду в нього залишилися шрами на плечах від фосфорних снарядів.

«Воно так гарно було. Бачу – падає красиве, наче тихий салют. А коли потрапило на мене, то пропалило форму і попекло шкіру. Мене врятував бронік, а то були б сильніші опіки», – розповідав згодом Віктор.

Після демобілізації у 2016 році він завершив навчання в університеті і вирішив повернутись на військову службу, підписавши контракт з 54-ю окремою механізованою бригадою, з якою брав участь у боях на Світлодарській дузі. 

Певний час служив під командування брата – Олексія «Купола» Оцерклевича, через що Віктора називали «Купол-молодший». Згодом брат перейшов служити в інше місце, а Віктор став командиром роти. Підлеглі згадують з повагою про «Крєпиша», як про людяного командира. Одного разу він відпустив у відпустку бійця, в якого от-от мала народити дружина, прямо посеред навчань. «Це ж дитина народжується. То святе. Як можна не відпустити? Нічого, потім відпрацює», – пояснював чоловік.

Щоб бути ближче до родини, Віктор перевівся до 17-ї окремої танкової бригади імені Костя Пестушка. Головним для нього були доньки Віка та Іра і дружина Ольга.

«Вітя – найкращий чоловік і батько. Найбільшим бажанням у нього було відвести Ірочку в перший клас. Він дуже засмучувався, що у нього не виходило приїхати та відвести Віку 1 вересня, тому він завжди казав, що де б не був, але Ірочку з бантиками відведе до школи», – розповідає Ольга. 

Повномасштабне вторгнення РФ Віктор зустрів на посаді заступника командира батальйону. Підрозділ відбивав атаки ворога в районі Новотошківки на Луганщині. Кілька разів росіяни брали їх у напівкільце, однак, попри втрати, українські танкісти давали відсіч. 

«Ситуація була критичною: ворог накривав позиції важкою артилерією, неодноразово заходив у напівкільце. Підрозділ капітана Оцерклевича тримався до останнього. Через щільність вогню евакуація поранених і загиблих була неможливою, а невдовзі територія опинилася під окупацією», – розповів побратим Богдан Крупський.

На початку квітня 2022 року Віктор вивів підлеглих із ворожого оточення в Луганській області. Він сів за кермо БМП і виїхав на захоплений ворогом спостережний пост, де ціною власного життя знищив російських окупантів. Завдяки цьому весь особовий склад вийшов із кільця. Віктор загинув 6 квітня внаслідок артилерійського обстрілу. Довгий час його тіло було на окупованій території. Поховати героїчного капітана змогли лише 22 травня 2025 року в Києві. 

28 червня 2023 року капітан Віктор Оцерклевич посмертно нагороджений званням Героя України. 

Вічна пам’ять Герою!

За матеріалами: Новинарня, Суспільне Одеса

Фото: Новинарня

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform