“Мій син казав: “Якщо не ми, тоді хто?” – згадує Тетяна Дмитрівна, матір Олександра Кобзаря. Стрілець 184 окремого батальйону 122 бригади ТрО Олександр Геннадійович Кобзар загинув 28 грудня 2023 року.

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників “Герої не вмирають“.

Група бійців з Олександром Кобзарем у складі виїжджала для зміни побратимів на спостережному пункті “Маямі”, що знаходився у Шосткінському районі Сумської області. На жаль, автівка потрапила у засідку ворожої ДРГ.

Про життя Олександра Кобзаря, любов до автівок та мотоциклів, завзятість та сміливість у службі розповіли його матір Тетяна Дмитрівна та побратим Петро Чумаченко.

“Сашко з самого дитинства допомагав у всьому в господарстві, – згадує Тетяна Дмитрівна. – Коли навчався у Татарбунарському ПТУ на тракториста, вже почав працювати та заробляти гроші. Сам собі й першу автівку купив, і мотоцикл. Дуже любив той транспорт, міг цілодобово в гаражі сидіти, налагоджувати та вдосконалювати свої металеві штуки. Строкову Сашко не служив, бо в нього праве око не дуже гарно бачило. Потім поїхав до Одеси працювати, хотів більше заробляти.

ФОТО надане співрозмовниками

Тут у нас, у селі Нерушай, у сина багато друзів було. Для своєї компанії Сашко любив і шашлики посмажити, й уху зварити. Син мій компанійській був, товариський. І всі його любили, і зараз із добротою та повагою згадують.

ФОТО надане співрозмовниками

Коли почалася повномасштабна війна, всі вони зібралися й вирішили йти до армії. Сашко мені тоді сказав: “Якщо не ми, тоді хто? Щоб ви тут спали спокійно, ми маємо вас захистити”. Його тата, на жаль, вже не було. Батько Сашка у свій час служив у прикордонниках. Думаю, він також пішов би до війська, без вагань.

ФОТО надане співрозмовниками

Наше село Нерушай Тарутинського району невелике – у 2022 році може півтори-дві тисячі жителів було. Від нас одразу 40 хлопців пішли добровольцями. А взагалі-то десь 270 хлопців служить.

Ми постійно дзвонили один одному. Я для нього й передачі збирала.

На службі такий же ретельний був до залізних деталей, постійно чистив свій автомат. І для побратимів готував – м’ясо, рибу, смажив шашлик”.

ФОТО надане співрозмовниками

“Ми з Сашком ще в Татарбунарах у ПТУ разом навчалися, – розповідає побратим Петро Чумаченко. – Він на тракториста, я – на маляра-штукатура.

В один день пішли добровольцями та зустрілися біля Татарбунарського військкомату. І третього березня 2022 року нас прийняли до ТрО.

Ми обидва 1996 року народження. Саша 16 травня народився, а я – 25-го. Потрапили разом до 2 відділення 2 взводу 2 роти 184 батальйону 122 бригади ТрО. Там ми й конкретно здружилися, й трималися щільно поруч. Все у нас було поряд, навіть номери на зброї.

Спочатку я був кулеметником, а Саша другим номером був у мене в розрахунку. Потім стрільцями були, стояли постійно поруч на позиціях. Він як брат мені був, можна сказати. Завжди підтримає. Ні в чому ніколи не відмовить.

Я знав, що в нього проблеми з правим оком. На стрільбах бачив, як він завжди цілив лівим. І з пальцями правої руки він мав проблеми. Але ніколи на це не жалівся.

ФОТО надане співрозмовниками

Якось у Бахмуті ворожий скид був біля нього, граната прилетіла всього метра за півтора від Сашка. Диво його врятувало, уламки розірвали кожух та куртку під ним. Але термобілизну та тіло під нею не зачепило. Командир каже Сашку: “Ляж, відлежись”. А той, як завжди, своє: “Хто, як не ми” і не йде відпочивати. Завзятий хлопець був”.

“Ми його чекали 5 січня 2024 року, мала бути відпустка, – згадує Тетяна Дмитрівна. – Він собі ще нових штук для автівки замовив, я їх у дві коробочки зібрала. Я не була напружена, як завжди, бо вважала, що невдовзі побачимось. Але 28 грудня прийшла та сумна звістка…

Коли було поховання, у церкві в Одесі мені вручили Сашину “Медаль за жертовність і любов до України”. А про те, що в сина був ще й “Золотий хрест”, я дізналася вже після його загибелі. Рік тому мені вручили ще одну посмертну нагороду – Орден “За мужність” третього ступеню. Моя дитина загинула заради всіх нас, Саша для мене справжній герой”.

ФОТО надане співрозмовниками

“Моя дружина була вагітна, і я запросив Сашу бути хресним батьком для дитини, – каже Петро Чумаченко. – На жаль, Сашко загинув раніше, ніж народилася моя донька. Її я назвав Олександра, на його честь. Виросте, обов’язково розповім їй про мого побратима Олександра Геннадійовича Кобзаря”. 

Антон Терехов

В Одесі демонтували пам’ятник радянській партизанці Зої Космодем’янській, який понад півстоліття стояв на території дитячого спеціалізованого санаторію “Люстдорф”. Монумент прибрали у межах виконання розпорядження Одеської обласної військової адміністрації щодо вилучення з публічного простору об’єктів із символікою російської імперської політики.

Про це інформує Новини.LIVE з посиланням на лист керівництва санаторію до Департаменту культури, туризму та охорони культурної спадщини Одеської міської ради, який опублікувала громадська організація “Деколонізація. Україна”.

Пам’ятник простояв понад 50 років

Згідно з документом, пам’ятник був встановлений у 1972 році на території державного закладу “Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій “Люстдорф”” на вулиці Мускатній, 1. Раніше ця вулиця мала назву Зої Космодем’янської.

У листі зазначено, що монумент входив до переліку об’єктів, які підлягають демонтажу відповідно до розпорядження Одеської ОВА від 26 липня 2024 року. Демонтаж провели у травні 2026 року, після чого пам’ятник вилучили з публічного простору.

Хто така Зоя Космодем’янська

Зоя Космодем’янська — радянська партизанка, яка під час Другої світової війни виконувала диверсійні завдання в тилу німецьких військ. У листопаді 1941 року її захопили в полон поблизу Москви та стратили.

Після смерті Космодем’янська стала одним із головних символів радянської пропаганди. Її образ активно використовували для героїзації СРСР: на її честь називали вулиці, школи, санаторії, встановлювали пам’ятники та меморіальні дошки по всьому Радянському Союзу. 

Демонтаж пам’ятників в Одесі

На Одещині у Білгород-Дністровському теж демонтували пам’ятник радянській партизанці Зої Космодем’янській, який розташовувався на подвір’ї місцевої школи. Після початку повномасштабного вторгнення активісти зверталися до міської влади з проханням його прибрати. Нарешті, у листопаді 2023 року рішення про демонтаж монумента було ухвалено. Це викликало суперечливу реакцію у суспільстві й тривалі дискусії у соцмережах. Пам’ятник демонтували аже через рік після рушення, у ніч проти 20 листопада 2024.

Раніше Новини.LIVE писали, що процес демонтажу пам’ятників із російською імперською та радянською символікою в Одесі триває з 2022 року. Одним із перших знакових рішень стало знесення пам’ятника “Засновникам Одеси” на Катерининській площі, до композиції якого входила постать російської імператриці Катерини II.

Наприкінці 2024 року з фасаду Одеської кіностудії також демонтували пам’ятник Володимиру Висоцькому. Крім того, міська рада виділила кошти на підготовку документації для демонтажу ще низки об’єктів, серед яких пам’ятники Олександру Пушкіну, Ісааку Бабелю, Родіону Малиновському, Валерію Чкалову, Івану Черняховському, Олександру Маринеску, Віктору Глушку, комсомольцям Одещини, братській могилі червоногвардійців та стіні чекістів. 

Новини.LIVE повідомляли, що на найближчу сесію Одеської міської ради, яка відбудеться вже цієї середи, 8 липня, винесено проєкт мораторію на російськомовний культурний продукт. Це означає, що в разі його ухвалення депутатами в публічному просторі не можна буде виконувати музику, демонструвати фільми, театральні вистави, читати літературу та поширювати інший культурний контент російською мовою.