За останні дванадцять років українська сцена пережила справжній «Енеїдобум», і Укрінформ спільно з театральною спільнотою проводив велике дослідження цього феномену. Від Полтави до Ужгорода, від опери до театру ляльок і театру ветеранів – режисери знову й знову звертаються до твору Івана Котляревського. І щоразу знаходять у ньому щось своє – те, що говорить із конкретним часом і конкретним поколінням.

На Національному «Схід Опера Фест – 2026», що триває у Харкові за підтримки Українського культурного фонду, глядачам показали дві «Енеїди» – харківську оперу та франківську феєрію-бурлеск. Це особливо промовисте сусідство: Харків і Івано-Франківськ, Схід і Захід, опера і драматичний театр, 2014-й і повномасштабна війна.

Про те, що побачили в «Енеїді» режисери у різні моменти російсько-української війни, куди сьогодні прямує український «корабель», чому Котляревський продовжує говорити з нами понад два століття потому і що здатні об’єднати театр та музика, Укрінформ поговорив із режисеркою-постановницею Харківського національного академічного театру опери та балету імені Миколи Лисенка Жанною Чепелою та генеральним директором-художнім керівником Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Ростиславом Держипільським.

ЧЕПЕЛА: «ЕНЕЇДА» – ЦЕ ВСЕСВІТ, У ЯКОМУ ЗАКЛАДЕНІ ВСІ УКРАЇНСЬКІ АРХЕТИПИ

– «Енеїда» Івана Котляревського щоразу відкривається по-новому – залежно від того, коли до неї звертаються. Що ви побачили в цьому творі в момент, коли вирішили його поставити, і чому саме «Енеїда» виявилася для вас актуальною розмовою про Україну сьогодні?

Жанна Чепела:

– Сьогодні «Енеїда» – це і про Україну, і про українців, про всіх нас, хто живе у цей непростий для нашої країни час. «Енеїда» була моєю давньою мрією. Саме тому той рух до відродження українського, який ми зараз переживаємо, до його усвідомлення, мені внутрішньо дуже близький. Тож багато вистав, які я ставлю сьогодні, – на українському матеріалі й про Україну. 

Сама «Енеїда» – це всесвіт, у якому закладені всі українські архетипи. І через взаємодію з цим твором ми можемо пізнати себе: якими ми є, які маємо вади характеру, а що в нас є доброго. У Котляревського все це викладено так, що, мені здається, «Енеїда» буде актуальною завжди.

Ростислав Держипільський:

– Прем’єра нашої «Енеїди» відбулася у 2014 році. Це було після того, як ми з Олексієм Гнатковським, який є співавтором інсценізації, були на Майдані під час Революції Гідності. Ми були там саме в той день, коли на Інститутській відбулися перші розстріли. Це абсолютно перевернуло світ. Ти раптом розумієш: зараз убили цю чи ту людину, а це міг бути ти. Це була страшна річ.

Коли я повернувся до Франківська і думав, що ставити після того, що побачив і що пережила наша нація, – у відпустці почав читати «Енеїду» Котляревського. І коли дійшов до розділу «Війна» – чесно кажучи, я навіть не пам’ятав його зі школи, – був неймовірно вражений.

Те, що Котляревський писав у 1798 році, абсолютно один в один збігалося з тим, що за кілька місяців до того пережила наша нація. Це було про Майдан: про те, як українці швидко згуртувалися, як почали приносити їжу, збіжжя, як усі організувалися по полках.

Було таке враження, що українська нація просто існує, діє за певним ментальним генетичним кодом, який у неї завжди був.

Мене це дуже вразило. Але водночас стало страшно: доки нація ходитиме цим колом, втрачаючи своїх найкращих синів і доньок? Невже цього разу ми знову не відбудемося як держава, як нація?

Тому основним пунктом для мене була саме війна. Але до неї треба було дійти – так само, як ми дійшли до неї у своєму часі. Ми не могли подумати, що таке може статися з державою, з нацією.

Власне, про це і наша вистава: про те, як Еней – представник нації, яка живе, кайфує, гуляє, п’є, мандрує, – раптом опиняється у війні і як кожен нормальний хлопець чи дівчина, кожен українець мусить стати оборонцем своєї нації, усвідомити це, подорослішати, стати відповідальним. Про те, що навіть у XXI столітті може точитися одна з найбільших кровопролитних війн. І це може спіткати кожного.

ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: НАША МАНДРІВКА – ЦЕ ПОВЕРНЕННЯ В ЄВРОПУ

– У вашій постановці Еней вирушає в шлях, який можна сприймати не лише як шлях героя, а й як шлях цілої нації. Куди, на вашу думку, рухається цей український корабель? Що є тим берегом, до якого ми прагнемо дістатися?

Жанна Чепела:

– Мені здається, що це усвідомлення себе українцями, усвідомлення того, хто ми є, нашої сили, нашого благородства, самопожертви – і водночас тих тіньових сторін, які війна виявляє в людині. Українськість і Україна – це і є той внутрішній берег, до якого ми всі йдемо.

Ростислав Держипільський:

– Ви нагадали мені ще про одну дуже важливу річ – про те, від чого, власне, почалася Революція Гідності: коли Янукович сказав: «Ні, ми не вступаємо до Євросоюзу». І, власне, про це писав Котляревський.

Коли Еней вирішує одружитися з Лавинією, там уже є цар рутульців Турн (місцевий правитель, воїн і володар власного війська – авт.), який претендує на неї. Котляревський усе зашифрував, але водночас дуже чітко показав це протистояння України, що перебуває між Сходом і Заходом. На той час ми були в Московській імперії, але водночас – із Європою. І сьогодні я хочу сказати одне: ми повертаємося. Наша мандрівка – це повернення в Європу.

Мені здається, що за цим сумував і Котляревський. Ми чудово знаємо, що козацька еліта, українська еліта того часу навчалася за кордоном, у Європі, виписувала європейські газети.

Тобто це повернення додому.

Сьогодні наш курс єдиний – відстояти своє право бути в європейській сім’ї, а не в диктаторському світі з тими моральними цінностями, які Москва намагається нав’язати і нам, і цивілізованому світу.

ЧЕПЕЛА: «ЕНЕЇДА» – ЦЕ І ВЕСЕЛИЙ, І ТРАГІЧНИЙ, І САТИРИЧНИЙ ТВІР, У ЯКОМУ МИ БАЧИМО СЕБЕ ЯК У ДЗЕРКАЛІ

– Обидві ваші «Енеїди» народилися в різні моменти російсько-української війни: одна – після Майдану і початку війни у 2014 році, друга – в умовах повномасштабного вторгнення. Якщо уявити, що між цими двома виставами лежить понад десять років українського досвіду, що за цей час змінилося в нашому прочитанні «Енеїди» – і що, навпаки, залишилося незмінним?

Жанна Чепела:

– «Енеїда» як твір, який я хочу поставити, з’явилася в моєму житті ще у 2010 році. І тоді вона виглядала для мене зовсім інакше. Було вже відчуття, що наш корабель під назвою «Україна» пливе у безодню війни. І ця безодня дуже страшна: невідомо, чим усе закінчиться. Тому тогочасна «Енеїда» закінчувалася трагічно.

Минуло багато років. Ми пережили стільки всього і стільки всього усвідомили. І сьогодні «Енеїда» для мене – це і веселий, і сльозний, і трагічний, і сатиричний твір, у якому ми бачимо себе як у дзеркалі.

Тепер у мене зовсім інше відчуття фіналу. Разом із моїми колегами – Костянтином Пономарьовим, художником-постановником, і Костянтином Томільченком, хореографом-постановником, – ми вирішили переписати його.

У нас з’явився Бог Микита, якого немає ні у Котляревського, ні у Лисенка. Ми його вигадали. Він з’явився зсередини нашого відчуття майбутнього. Він, як і належить Богові, переписує фінал: робить усіх живими і світить своїм ліхтарем, указуючи нам шлях, куди ми всі пливемо.

Тож наш човен під назвою «Україна» на чолі з Богом, який нам допомагає. Бог із нами, тому ми перевершимо все, що потрібно.

Ростислав Держипільський:

– Моя принципова позиція – ми майже не змінюємо виставу. Якщо вона створена, то вона такою і залишається. Якщо постановка перестала бути актуальною або суперечить тому, що відбувається сьогодні, її краще зняти.

Змінюється ставлення глядачів і, звичайно, акторів. Якісь речі з часом загострюються.

Після 2022 року ми нічого принципово не змінювали, але збільшився інтерес. І це, як на мене, своєрідне надолуження з боку українців, які раптом зрозуміли, що мова, культура, література – це обереги нації. Це те, за чим нас ідентифікують, те, що нас захищає. Напевно, нація раптом зрозуміла, що століттями, десятиліттями ми чогось не знали – і тепер хочемо це знати. Тому такий інтерес до української літератури, драматургії, класики. Акценти змінилися у глядацькій залі.

ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: ТАКІ ПОДІЇ, ЯК «СХІД ОПЕРА ФЕСТ», ДУЖЕ ПОТРІБНІ. БО МИСТЕЦТВО – УНІВЕРСАЛЬНА МОВА

– «Схід Опера Фест» цього року об’єднує ваші вистави темою «Простір, що єднає». Що, на вашу думку, сьогодні може об’єднати українців із різних міст, поколінь і досвідів – і яку роль у цьому можуть відігравати театр та культура загалом?

Жанна Чепела:

– Українців єднає любов до України. Це головне. А підґрунтям, на якому ця любов проявляється найщиріше і найнаочніше, мені здається, є мистецтво: театр і музика. Адже вони підтримують і розвивають той культурний код, який є в нас усередині, розкривають його й показують як нам самим, так і всім, хто стає дотичним до нашої культури. Тому музика і театр – це той простір, який єднає через любов.

Ростислав Держипільський:

– Нас єднає – і це, напевно, звучить дуже страшно, але, повірте, – інстинкт виживання.

Сьогодні у нас є єдиний спільний ворог. І незалежно від того, чи ми тут, у Харкові, де він ближче, чи там, у Франківську, – ми переживаємо й відчуваємо те, чим щодня живуть українці на півдні, сході, півночі, у цих жахливих реаліях. Це нас єднає. Це інстинкт самозбереження – вижити і перемогти ту орду.

А мистецтво загалом і театр зокрема – один із найуніверсальніших способів достукатися до кожного українця не лише через розум, раціо, а й через душу, серце, емоцію. І допомогти йому раптом збагнути, що ми – одна нація.

Ми мали такі приклади з українськими народними, автентичними піснями: люди, які ніколи їх не співали, раптом починали плакати. І казали: «Я не знаю, що зі мною відбувається. Це щось таке моє рідне, моє близьке». Це працює на якомусь генному, ментальному рівні – людина раптом відчуває себе українцем. І це може зробити театр, це може зробити музика, мистецтво загалом.

Тому такі події, як «Схід Опера Фест», дуже потрібні. Бо мистецтво – універсальна мова, яка говорить із душею, із серцем. І саме тому воно сьогодні таке важливе.

Любов Базів. Київ

Фото Тетяни Юрченко

На першій фото вистава «Енеїда» Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка