Заступник командувача Національної гвардії України бригадний генерал Валентин Острижний під час презентації 6 жовтня відзначив значення таких проєктів для збереження пам’яті про нинішню війну.

«Переконаний, що і курсанти, і наші військовослужбовці, і вся молодь та українське суспільство, і міжнародна спільнота мають знати про героїв, які своєю відданістю пишуть історію України. Тому такі видання і зустрічі мають особливу цінність. Дякую генеральному директору Укрінформу Сергію Череватому та команді агентства за важливий проєкт, який зберігає живий досвід цієї війни та допомагає краще зрозуміти людей, рішення і події, що формують новітню історію України», – сказав Острижний.

У книзі зібрані історії про бойовий досвід українських військових, їхнє лідерство, відповідальність за підлеглих та рішення, які доводиться ухвалювати в умовах сучасної війни.

Окреме місце у виданні посідають історії військовослужбовців Національної гвардії України. Героями книги стали командувач НГУ, Герой України генерал-майор Олександр Півненко, підполковник Артем Євтушенко, майор медичної служби Марина Рязанцева, Герой України майор Віталій Литвин та Герой України лейтенант Дмитро Фінашин.

Начальник Київського інституту Національної гвардії України полковник Андрій Мартинюк акцентував на тому, що зафіксовані у книзі історії матимуть цінність і для тих, хто лише готується стати офіцером.

«Ваш професіоналізм, відданість справі та відповідальне ставлення до історії дають можливість майбутнім поколінням отримати живі свідчення про командирів, їхній бойовий досвід, силу духу, лідерство та відповідальність за долю держави», – зазначив Мартинюк.

Генеральний директор Укрінформу Сергій Череватий розповів курсантам про ідею, яка лягла в основу «Командирів перемоги», та місію проєкту.

«Для нас популяризація Сил оборони України, всіх, хто воює за Україну, – це пріоритетне завдання. Українські воїни – сіль української землі, це ті люди, яких треба обов’язково показувати, розказувати про їхню щоденну, іноді невидиму для нашого українського суспільства роботу і зберігати та узагальнювати їхній досвід, щоб на ньому вчилися майбутні покоління», – наголосив Череватий.

«Командири перемоги» отримали продовження і в цифровому форматі. Укрінформ створив однойменну онлайн-платформу, де зібрані історії українських військових лідерів.

«Ми будемо її регулярно оновлювати і додавати нові інтерв’ю, адже наша робота над проєктом “Командири перемоги” триває», – додав Череватий.

Укрінформ презентував «Командирів перемоги» курсантам Київського інституту Нацгвардії / Фото: Укрінформ та Київський Інститут Національної гвардії України

1 / 17

Як повідомлялося, в четвер, 8 жовтня, о 18:00 у межах Donbas Media Forum-2026 Укрінформ проведе презентацію-практикум про створення книги «Командири перемоги». Особливістю видання є те, що весь цикл створення книги (від підготовки та редагування журналістських матеріалів – до дизайну, верстки й додрукарської підготовки) реалізувала команда Укрінформу. Для агентства це новий напрям роботи з власним журналістським контентом та його збереження у книжковому форматі.

Раніше Укрінформ презентував книгу «Командири перемоги» на BookForum у Львові.

До Дня захисників та захисниць України агентство запустило онлайн-платформу про українських командирів victory.ukrinform.com, яка є продовженням роботи над кросмедійним проєктом «Командири перемоги».

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій. Цього разу мова піде про монографію Олександра Шишка “Діяльність Одеської губернської надзвичайної комісії у 1920 р.: хроніка терору” (Одеса: Астропринт, 2026) – документальну хроніку року, коли замість закону в Одесі діяли розстрільні списки.

Біографія Катаєва – з огляду на систему переслідування “ворожих елементів” і брехні, яку вибудувала радянська влада, – бурхлива і доволі мутна, але за однією з версій він свого часу вступив до збройних сил гетьмана Скоропадського, а потім, у 1918-му, коли гетьман упав, – до Добровольчої армії. Для молодих одеситів того часу це не те щоб типова, але й не унікальна біографія. Саме цей досвід, власне, і сформував письменника, який обрав своєрідний, але все ж спротив радянській владі – насамперед естетичний. Мовізм – напрям, вигаданий Катаєвим, – був викликом панівному тоді соцреалізму, але гострих тем автор до певного часу не торкався. Аж до 1979 року, коли уродженець Одеси Валентин Катаєв написав повість з робочою назвою “Янгол смерті”. Вона була оприлюднена у 1980-му в журналі “Новый мир” під назвою “Уже написан Вертер”, як кажуть, через протегування Суслова, і викликала неабиякий скандал. Бо це була одна з перших згадок про червоний терор в Одесі в підцензурній радянській літературі. У 1999-му в Одесі (Optimum) вийшов “Реальный комментарий к повести В. Катаева “Уже написан Вертер” одеського краєзнавця, бібліофіла та дослідника Сергія Зеноновича Лущика (1925-2015), а в 2026 році у видавництві “Астропринт” – потужна монографія Олександра Шишка “Діяльність Одеської губернської надзвичайної комісії у 1920 р.: хроніка терору”, на презентацію якої в бібліотеці ім. М. Грушевського ми всі чекаємо. Ім’я Валентина Катаєва, в іменному покажчику, трапляється шість разів: с. 7, 12, 34, 47, 116, 127. 

Треба одразу сказати, що робота автора вражає, бо перед нами не тільки хронологічний опис матеріалу, а й потужна бібліографія та алфавітний список жертв терору із зазначенням джерел.

Список жертв терору з монографії Олександра Шишка. ФОТО: Марія Галіна

Власне, у передмові вже написано, який жахливий відбиток на життя міста та мешканців наклала діяльність Одеської губернської надзвичайної комісії (ОГНК) у 1920-му. Нескінченний пошук ворогів, реальних та вигаданих, розкриття “контрреволюційних” заколотів, терор проти мешканців і боротьба зі “спекулянтами”, підміна закону “декретами”, обшуки, облави, доноси – усе це створило атмосферу жаху та невпевненості. Від себе додам, що тодішні медіа відіграли чималу роль у розповсюдженні терору, бо саме там публікували накази ОГНК, оголошення про обов’язкову реєстрацію певних груп населення і, що найважливіше, – розстрільні списки. Саме такий список відіграв фатальну роль у родині героя повісті Катаєва – саме таке диво, яке описує автор монографії (а дива траплялися), сталося як із самим Катаєвим, який брав участь у “контрреволюційному заколоті”, та його братом (який був цілком непричетний, але все ж заарештований), так і з героєм повісті.

Реальні спогади про діяльність ОГНК виходили в короткий інтервал зміни влади, у 1919-му, але потім протягом тривалого періоду не було майже нічого. І повість Катаєва, і її аналіз Лущика вийшли ще до оприлюднення архівів надзвичайних комісій. Саме тому праці, написані після ухвалення у 2015 році Закону “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, мають неабияке значення. Може, це стане ліками проти ностальгії за “старими добрими часами”, бо це лише частина того терору, який був розв’язаний режимом, зокрема проти українців.

Хто ж потрапляв під розстріл у 1920-му? (Денікінці, нагадую, прийшли на короткий період та пішли, і це дало додаткові приводи для розправи з мешканцями.) Далі все в умовних лапках – так звані валютники, хабарники, бандити (тобто кримінальний елемент), спекулянти, монархісти, агітатори проти радянської влади, пособники білогвардійців, петлюрівці тощо.

Бували й зовсім дивні звинувачення: так, Георгія Акулу стратили водночас як “контррозвідника і вимагача”.

Чи були в деяких кейсах реальні підстави? Тут я б сказала, що в цьому випадку це так не працює. Чи були спекулянти? Звісно, бо у важкі часи завжди хтось щось продає. Були вбивства та бандитизм? Хіба ж ні. Вони, на жаль, завжди є, а тоді влада хиталася, змінювалася, закон не діяв. Погроми – так. Ганебна сторінка, але були. Чи чинився опір більшовикам і терору? Звісно, знаходилися хоробрі люди. Чи було їх багато? Власне, я не знаю, хоробрих людей завжди менше, ніж тих, хто намагається пристосуватися. Але згідно зі списками, які тут наведені, засуджено і страчено було набагато більше ніж було реальних учасників опору. Бо це і називається терором. Терор – це коли замість закону є розстрільні списки, свавілля випадкових виконавців, зневага до життя та тупа звичка до крові.

Деякі справи були сфабриковані чекістами, як, наприклад, справа “Польської організації військової”, через яку було страчено майже 100 поляків, більшість із яких були розстріляні у серпні 1920-го, зокрема й гімназисти віком 15-16 років.

Подивімось на обвинувачення страчених – додаток, який є фактично розстрільним списком тільки березня-грудня 1920 року і складається з 1551 особи, не має графи “обвинувачення”, а ось наступні за ним списки – засуджених до концтабору – такий пункт мають. І треба сказати, що він на порядок менший. Що і є типовою ознакою терору.

Для з’ясування особи. Пропонував хабар. Купівля/продаж фальшивих грошей. Контрреволюція. Видача добровольцям сім’ї тов. Кангуна (пам’ятаєте назву узвозу?). Ухиляння від білизняної повинності. Служба у білих. Злочин за посадою в період 1902-1914 (що це таке? Вважаю, що за доносом, не інакше). Бандитизм і надання хабаря водночас. Бандитизм та самогоноваріння водночас. П’янство. Бандитизм і шкідливий елемент для радянської влади (пам’ятаєте Фроїма Грача?). Служба у поліції, був сищиком. Журналіст, публікувався у контрреволюційних статтях в Одесі за білогвардійщини. Графиня. Без певних занять. Підробка документів з метою уникнення мобілізації. Співвласник миловарного заводу. Нетрудовий елемент. Переховування від обліку мила. Приховування 500 пляшок вина.

Насправді це літопис життя, що перетворився на літопис смерті.

Жалюгідного, неоковирного, іноді страшного, але життя. Яке завжди є об’єктом ненависті будь-якого терору. Ми зараз є свідками того, як країна-терористка знищує наше життя – різноманітне, квітуче, іноді трагічне, але завжди життя. Тож ця монографія, мабуть, особливо корисна саме зараз.

І ще одне – це суто наукова робота, ніякої белетристики, ніякої отої белетризації для краси, коли вигадка та припущення перемішуються з фактами. І саме це робить її цінним джерелом для всіх, кому не байдужа Одеса – істориків, екскурсоводів, журналістів. І, звісно, письменників. Хоча ось, Катаєв вже був. Бабель вже був. Паустовський вже був. Але це частина страшної правди (про Паустовського окрема розмова). Наша історія жахлива, кривава, строката… Але вона наша.

Марія Галіна

П’ятий рік війни змінив не лише повсякденність українців, а й продовжує позначатися на тваринах. Поспіхом рятуючись від війни, люди залишали своїх чотирилапих друзів, сподіваючись незабаром повернутися додому. Щодня з прифронтових територій вивозять собак, яким потрібна як ветеринарна, так і людська допомога. Адже постійні обстріли та вибухи — це великий стрес.

Як адаптують врятованих тварин та як сьогодні працює одеський центр “Animal SOS Odessa” в ексклюзивному інтерв’ю журналістам Новини.LIVE розповіла співзасновниця центру Яна Тітаренко.

Реклама

Центр адопції собак

Одеський центр адопції собак було створено з метою соціалізації, лікування та пошуку нових сімей для безпритульних тварин. Пошук нових господарів для чотирилапих — один із головних пріоритетів центру. Але перш ніж передати їх у добрі руки, всі вони знову вчаться довіряти людям та адаптуватися до життя в суспільстві. Зараз тут перебуває близько 50 тварин. Серед них є літні собаки, яких врятували після підриву Каховської ГЕС, а також ті, кого вивезли військові з фронту. З приходом холодів усім їм потрібен особливий догляд.

“Центр живе бажанням до зими прилаштувати якомога більше тварин, тому що зимовий період для нас особливо тяжкий. Через погодні умови, пониження температури собаки потребують більше корму, утеплення і взагалі сам процес прибирання і догляду за тваринами стає набагато важчим, ніж у літні часи. Тому ми про це мріємо цілий рік, але перед зимою особливо хочеться, щоб наші собаки знайшли домівку і зустріли холод в теплих ліжечках”, — каже Яна Тітаренко.

Постійним викликом для центру є повітряні атаки на Одесу. За час повномасштабної війни неподалік уже були прильоти, тож кожна нова тривога додає напруги і волонтерам, і тваринам. Під час обстрілів працівники центру стежать за ситуацією та перевіряють, чи все гаразд із собаками.

“Кожен раз, коли щось гучне летить над собаками, вони дуже нервують. Декілька разів були прильоти поряд, і після того наші тварини відмовлялись навіть виходити з своїх будок. Вони нервують, стресують”, — ділиться співзасновниця Центру адопції собак “Animal SOS Odessa”.

Собаки з фронту

Центр адопції вже не перший рік співпрацює з військовими, які передають волонтерам тварин із зони бойових дій. Тут собак беруть під опіку, за потреби лікують і готують до подальшого прилаштування. 

“Всі тварини, які до нас потрапили від військових, це максимально соціальні тварини, тому що вони якийсь час перебували з хлопцями та дівчатами в бліндажах або в інших місцях на передовій. Вони абсолютно комунікабельні, вони абсолютно соціальні. І є ті, які навіть вибухи переживають легше, ніж собаки, які були в Одесі. Немає проблем з їх адаптацією, є тільки проблема в тому, що вони досі не знайшли свою родину”, — говорить волонтерка.

Після передачі тварин зв’язок військових із центром не завжди припиняється. Дехто продовжує цікавитися станом собак, допомагає з лікуванням та підтримує волонтерів фінансово. Бували й випадки, коли після завершення служби військові поверталися та забирали собак до себе. Але бійці розуміють, що евакуація — безпечніше рішення. 

“У нас є пес, якого передавали військові з зламаною щелепою. Військові дуже сильно хотіли забрати його назад, бо це був умовно талисман їх підрозділу. І нам прийшлося умовити хлопців не забирати цього пса і залишити його у нас, тому що, на нашу думку, йому тут безпечніше, ніж в Донецькій області”, — пригадує Яна Тітаренко.

Одна з таких історій пов’язана із Сноу — собакою, яку до центру передали військові. Для волонтерів її поява стала ще одним прикладом того, наскільки тісний зв’язок може виникати між бійцями та тваринами на передовій. Водночас у центрі наголошують: навіть якщо розлука дається важко, головним залишається питання безпеки самої тварини.

“Сноу — це офігенна, величезна, біла, добра собака. Її передавали нам військові. І коли військові її передавали, вони плакали: настільки до неї звикли, настільки до неї прив’язалися, і вона до них. Але ми всі розуміємо, що собакам на війні не місце. І ми, і військові розуміємо, що в Одесі набагато безпечніше. Тому хлопці прийняли вольове рішення і віддали нам цю величезну красуню. Але оцей момент передачі був дуже такий щемливий. Плакали всі”, — розповідає одна із засновниць Центру.

Не всі собаки потрапляють до центру неушкодженими. Деяких евакуюють із прифронтових територій після тяжких поранень, і вже в Одесі вони проходять лікування та відновлення. Волонтери розповідають майбутнім власникам про стан таких тварин і не приховують особливостей, пов’язаних із їхнім здоров’ям.

“В нас є собаки травмовані. У нас є пес Родік, у нього позивний Шахед. Саме тому, що його забрали з Херсона, а там на ньому кацапи відпрацьовували роботу шахедів. Він був весь розірваний, в нього було дуже багато поранень, в нього немає одного ока”, — пояснює волонтерка.

Як взяти собаку

У центрі намагаються зробити так, щоб собаки звикали до різних людей і не боялися контакту з ними. Регулярне спілкування допомагає тваринам ставати більш відкритими й комунікабельними, тому під час знайомства з потенційним власником вони рідше ховаються і лякаються. 

“Центр адопції полягає саме в відвідуванні різними людьми нашого центру, гуляння з собаками, пригощання смаколиками, комунікація. Будь-яка людина, яка гарантує нам відповідальне, шанобливе ставлення до тварини і може забезпечити її базові потреби, може стати власником собаки”, — зазначає співзасновниця центру.

Перед тим як віддати собаку в нову родину, у центрі проводять співбесіду з потенційним власником. Волонтери запитують про житлові умови, фінансові можливості, готовність оплачувати лікування у разі потреби та беруть паспортні дані й адресу. У більшості випадків собаку привозять до нового дому самі, щоб переконатися, що вона справді потрапляє в безпечні умови. Також попереджають про стан собаки — наприклад, алергії, нюанси характеру чи інші потреби

“Ми завжди цей момент оговорюємо, що якщо щось пішло не так. Ми навіть не питаємо, якщо людина не хоче ділитися, що саме пішло не так. Просто просимо, ніяких прилаштувань без нас. Тобто ви маєте повернути собаку сюди. У нас були випадки, коли люди вирішили самі прилаштовувати собак, і хтось відвозив до бабусь в село, а хтось відвозив на стоянку чи ще щось. І ми потім їздили, забирали наших собак по Одеській області”, — зауважує Яна Тітаренко.

Переїзд у нову родину не означає, що собака одразу звикне до домашніх умов. Тварини, які тривалий час жили у вольєрах, мають сформований режим дня та звички, тому після адопції їм потрібен час на перебудову. У центрі попереджають майбутніх власників про цей період і радять не очікувати швидкого результату.

“Собаки, які живуть в вольєрах, вони звикли до специфічного проведення часу. У них є свій графік вигулу, свій графік відвідувань, у них є режим, скажімо так. Коли собака потрапляє в дім або в квартиру, її режим змінюється. І якийсь час собака все одно продовжує жити за власним режимом. Вона може не хотіти вийти гулять тоді, коли ви цього хочете. Вона може зробити свої справи посеред квартири, тому що вона звикла, що вона може це зробити у вольєрі”, — коментує волонтерка.

Допомога Центру адопції

Центр утримує тварин власним коштом та завдяки підтримці небайдужих людей і донорів, державного фінансування організація не отримує. Допомога надходить не лише грошима: містяни та підприємці закуповують необхідні матеріали, долучають робітників і допомагають облаштовувати територію. Саме так тут поступово з’являлися нові вольєри, паркан та інші необхідні об’єкти. Також серед потреб корм, повідки, нашийники та ліки для хворих собак.

“Є ще такий момент, коли організації чи якісь підприємства хочуть долучитися чимось інфраструктурним. То у нас завжди є потреба в ремонті вольєрів. Ми мріємо, що колись у нас буде плитка тротуарна. Тому що до нас приходять військові на протезах і їм дуже незручно ходити по такому грунту. Нам дуже не вистачає камер спостереження, як всередині центру, так і назовні, тому що ситуації бувають різні”, — говорить співзасновниця Центру адопції в Одесі.

Безпритульні тварини в Одесі

Проблема безпритульних тварин в Одесі знову стає помітнішою. У місті вже з’являються зграї собак, а системна робота з їх стерилізації та контролю чисельності потребує посилення. Водночас важливо працювати і з містянами — пояснювати правила відповідального та гуманного поводження з тваринами.

“У нас в Одесі є комунальне підприємство, яке мало би займатися проблемою безпритульних тварин в місті, але зараз, з невідомих мені причин, вона не працює на повну потужність. І ми вже бачимо наслідки, знову з’явилися зграї безпритульних собак, знову з’являється проблема пов’язана з цим. Тому хотілося б, звісно, відновити цю роботу, докладати максимум зусиль для стерилізації безпритульних тварин, як наслідок не буде вуличних нових”, — каже Яна Тітаренко.

У центрі сподіваються, що якомога більше собак знайдуть свої родини. Для багатьох із них це означатиме зовсім інше життя та шанс нарешті знайти дім і свою людину. А поки цього не сталося, волонтери продовжують щодня доглядати за тваринами й чекати на тих, хто захоче забрати їх до себе.

Раніше Новини.LIVE розповідали про екологічні наслідки війни для Чорного моря та Одеського узбережжя. Забруднення, руйнування інфраструктури та аварії суден можуть впливати на морську екосистему ще багато років.

Також Новини.LIVE розповідали про ситуацію навколо Одеського зоопарку та стан тварин. На тлі скандалів і критики заклад продовжує працювати, однак потребує оновлення інфраструктури та фінансування.