Близько 400 одеських вихованців із Центру соціально-психологічної реабілітації дітей, ліцею спортивного напрямку «Олімпієць» та дитячого будинку «Перлинка» евакуйовані через повномасштабну війну. Як евакуйовують державних дітей, що означає легальність їхнього перебування за кордоном, навіщо стільки бюрократичних процедур і ще багато цікавих питань про складні, але необхідні процедури розповіла керівниця Служби у справах дітей Одеської міської ради Юлія Нікандрова.

Чи актуальна евакуація на десятому місяці війни? 

Насправді так. Саме для  Центру соціально-психологічної реабілітації дітей, тому що туди потрапляють дітлахи, яких ми рятуємо від неблагополучних сімей. Станом на сьогодні їх 20, адже ми не можемо організовувати евакуацію по одній людині. Наразі ми створили максимум умов для нормального перебування дітей у центрі в Одесі за відключень електроенергії. 

90% установ Одеської області живуть у Польщі в одному готельному комплексі, який розрахований на 1500 осіб. Ми є найбільшою групою дітей, евакуйованих з однієї області, які за місцем прибуття за кордон проживають разом.

Як реагує зараз сторона, яка приймає? Вони розуміють скільки ще готові надавати умови для перебування українських дітей?

Мені дуже складно розписатися за іноземців, які очманіли просто від усього, що побачили. Не знаю, наскільки вони згодні нас терпіти, але вже майже десять місяців діти там сидять, нагодовані, в теплі, всім забезпечені. Як на мене — там утворилась одна маленька держава. Організація, що нас прийняла — поважні люди у Польщі, мають чудову базу і створили усі необхідні умови. За цей час туди приїжджали численні перевіряльні українські організації: Міністерство соціальної політики, Уповноважений з прав людини, заступники та міністри і єдине, що викликало питання — кількість. На їхню думку, нас забагато для однієї території. Воно ніби так, а з іншого боку — ніби й ні. Діти стали більш соціалізовані, вільніші. Тут 31 установа, їхнє життя вирує: познайомились та звикли жити разом. Коли заходить мова за розділення, для них це страх. А перевіряльні компанії цього не розуміють. 

У Європі дитбудинок на 50 осіб — не прийнято. Розповідають, що майже не мають ні інтернатів, ні дитбудинків, але лукавлять. Є навіть заклади закритого типу. Спробуйте в Україні знайти щось із назвою “закритий тип”. 

Діти запитують чи повернуться взагалі, але ми їх підбадьорюємо. Звичайно, повернемось і майже всі, хто залишився зараз в Україні, роблять внесок, аби це сталось якнайскоріше. Я говорю, що ми просто повинні вірити. 

Діти знаходяться за кордоном легально: що це означає і які для них переваги?

Нелегально — це якби ми їх просто зібрали та вивезли, а потім всі дружно посиділи б у СІЗО. Легально означає, що процедура відбувалась законним шляхом. Наприклад, під час першої евакуації, 3 березня, ми отримали розпорядження Голови Одеської обласної військової адміністрації, мали запрошення, зробили наказ від установи, яка евакуюється. У цих документах вказані всі хто їде, на якій підставі, з ким і куди. Весь процес узгоджується, а потім починається практична частина: на чому, звідки, скільки та як ми їдемо. Це важливо для перетину кордону, аби не виникало питань, наприклад, через торгівлю людьми. 

Є, звичайно, ті, хто кричать: “ у вас все бюрократизовано, невже не можна просто сісти в автобус?”. Ні, не можна. Якщо будь-що трапиться із дорослим у дорозі, діти потраплять до установи тієї країни, до якої перетнули кордон. А далі що? У такому разі дітей вивезли з потенційного ракетного обстрілу, але створили іншу загрозу. 

На той час не було нормативного документа щодо евакуації дітей. Наразі працює Постанова Кабміну №385. Тобто від дати ухвалення, 27 березня, виїзд регулюється законом. І це добре. Для прикладу, до постанови не потрібно було отримувати погодження Національної соціальної сервісної служби України, а нині — воно є. За таких умов, навіть вище керівництво країни повідомлене про нас, знає умови евакуації та подальше розміщення.

Всі папери згодились. Коли я проживала з дітьми у Польщі, до нас завітали представники міграційної служби і запитували, на якій підставі ми тут знаходимось. І мені достатньо було лише дістати документ. Знати законодавство чужої країни у такому разі — дуже важливе питання, але головне — не боятися питати.

В евакуації вихователь вказаний як уповноважена особа за життя дітей, тобто є опікуном, законним представником. Тому прикритися фразою “я простий педагог”не вийде. Потрібно бути наполегливим, питати, домагатись відповідей. Насправді для нас там створені всі умови. Ми зіштовхнулись з тим, що слід зробити опіку на дітей за рішенням польського суду, тому що наші документи там не розуміють. Ми пішли до суду, а там бланк двома мовами: польською та українською.

Ми своєю чергою зробили максимум, щоб приймальна сторона не мала до нас питань і претензій. Але бувало, що й ми не погоджуємося на їхні умови. Як приклад, польські школи, до яких хотіли відправити наших дітей. Ми пояснювали, що вони навчатимуться онлайн в українських закладах. Це принципово. І ми відстояли це рішення. 

Які умови надання медичної допомоги: чи потрібне страхування, які послуги українські державні діти можуть отримувати у Польщі?

У нас був цікавий досвід стосовно медицини. Це було одне із базових питань, які ми обговорювали з адміністрацією польського готелю. Я одразу зазначила, що нам потрібен цілодобовий пункт. Адже є діти з особливостями чи хворобами, та і загалом, це ж малеча: вони падають, дряпаються, б’ються… Пункт організували відповідно до наших вимог, там навіть є склад з ліками про всяк випадок. Тут не потрібна страховка, тому що у нас є песель — документ, який є підставою для отримання безкоштовних послуг, у тому числі медицини.

Песель оформлявся окремо на кожного. Спершу ми близько дня вивчали, як його виписувати і що потрібно вказувати, а далі як сіли за писанину на 700 осіб (Одеська та Кіровоградська область). Ну, це реальна бюрократія і хоч це був треш, але веселий.

У Польщі є медичне розгалуження, яке стосується прав захисту дитини на глобальному рівні. Наведу приклад, який трапився у нас: є 12-річна дівчинка з кривими зубами, мама у свій час не займалась цією проблемою. Одного дня в Польщі дівчина випадково вибила собі зуб. Лікар у медпункті розповів, що його можна наростити, але задля цього потрібно поїхати на швидкій до сусіднього міста. Звичайно, ми викликали та опинились за 90 кілометрів від нашого готелю у великій стоматологічній клініці. Лікарка, заглянувши до рота малечі, стала лютою та обуреною. Вихователь українською мовою за допомогою жестикуляції абияк намагається пояснити, що діти з притулку, ми з України і дівчинка потрапила до нас не так давно. Пацієнтці нарощують зуб, але попереджають, що інформацію передадуть до соціальних служб, щоб дивитись, як ми надалі вирішуватимемо питання зубів дитини. Ми зацікавлені цей армагедон закінчити, виконати всі вимоги, просто нам потрібна інформація, адже ми в евакуації.

Друга історія з дівчинкою, у якої почався розлад поведінки.  Вона потрапила до нас перед самим вторгненням, тому ми не мали достатньо інформації стосовно її стану здоров’я. Протягом півтора місяця вона щоночі прокидалась і навмисно псувала одяг іншим: бруднила та розрізала. Вихователька вже не знала, яким чином тут діяти, тому звернулась до медпункту, щоб обстежити, дізнатися, чому у неї така поведінка і допомогти. Дитину відвезли на обстеження до дитячого відділення психіатричної лікарні та залишили на стаціонарі. Психолог ставить абсолютно точний діагноз “здорова” і повідомляє до соціальної служби, адже привезли здорову дитину. Ті своєю чергою залучають поліцію, прокуратуру та суд і вихователю в готель приходить повістка. 

Вихователька звернулася по допомогу, а іноземці дивляться на це так: не можеш допомогти дитині, то ми зробимо це за тебе. Це не варіант — забирати зараз українських дітей у вихователів. Звичайно, істериці тут немає місця і потрібно повідомляти своє керівництво і діяти за процедурою. Буде суд, отже туди прийдуть і представники консульства. Багатьох такі ситуації лякають і вони вже не певні, що мають змогу звернутися за підтримкою. 

Випадки усиновлення дитини в Україні, щоб ухилитись від мобілізації чи виїхати за кордон: як це зрозуміти вчасно?

Коли почалася війна, стільки охочих з’явилось на усиновлення. Все просто: вони розуміли, як відкосити від мобілізації, адже вони не криві, не косі, не хворі та без білого квитка. Раптом вирішили усиновити сирітку. Ми дуже швидко розуміємо хто ким є. У такому випадку вони влаштовують скандали та виставляють себе рятівниками. А коли ніби серйозно кажеш, що наступної зустрічі поруч сидітиме співробітник військкомату, то вони і не приходять.

Процес усиновлення — не похід до супермаркету. Коли люди приходять і кажуть: “ми хочемо усиновити дитину”, то я згодна, що ініціатива чудова, але потрібно стати офіційно кандидатами в усиновлення. Для цього збирають перелік документів, проходять 7-денні курси, потрапляють до бази, як перевірена особа. Лише потім почнуть ознайомлюватися з інформацією про дітей та отримувати направлення на особисте знайомство. На що вони відповідають: “Боже, який жах, та ніколи в Україні усиновлення не відбудеться за такого порядку”. А насправді процедура усиновлення в Україні — одна із найпростіших у світі. Всі документи за переліком робляться близько двох тижнів, а курси я рекомендую усім, щоби приземлити рожеві фантазії. З адекватними ми знаходимо спільну мову, з іншими — розходимось. 

Мій улюблений вираз: “У кандидата в усиновлювачі є можливість усиновити, а у дитини — є право бути усиновленим”. Право вище за можливості. Дорослі бачать фото в інтернеті, або уявляють немовля в рожевій пелюшці з бантиком і крильцями. Але це історія не про картинку, а про реальних людей, які опинилися у різній життєвій ситуації. Дитина не обирала таке життя на відміну від дорослого. Якщо не знаходиться їй сім’я, то держава зобов’язана її вести та виконувати функцію опікуна. 

Коли люди говорять, що в сім’ї буде краще, ніж в інтернаті, вони не ставлять собі питання “у якій сім’ї”. Дитину забирають, тому що є загроза, яку і створила її родина. Тому ми не можемо надавати усиновлення будь-кому і поставили малечу в таке ж становище знов. Слів, що ви гарна людина недостатньо. Діти — не коти та не собаки і навіть забрати під опіку — це вже складна робота і не лише фінансове капіталовкладення. Перед вами особистість, яка потребує індивідуального підходу, має свою думку, знаходиться під впливом дорослого. Те, що ви в нього вкладете, те й пожинатимете. Це катастрофа як важко.