Події
тонкий психоаналіз на перетині драми, фантастики та хоррору
Режисер Слава Жила переосмислив відому новелу Івана Франка, зазирнувши в підсвідомість як її героїв, так і глядачів
Новела «Сойчине крило» з пізньої прози українського письменника Івана Франка має безліч театральних втілень, але, здається, такого сеансу психоаналізу на театральній сцені вона ще не проходила. Це не просто нова вдала інсценізація та сучасне переосмислення класики, а глибоке дослідження людських почуттів, страхів та фобій.
За класичним сюжетом, перед новим роком майже сорокарічний Хома (актор Ігор Іванов), який вирішив жити самітником, несподівано отримує листа з далекого Порт-Артура від своєї давньої, хоча, як виявиться, зовсім і не колишньої, а досі пристрасно обожнюваної Манюсі (актриса Марина Андрощук). В оригіналі тексту Франка в конверті, крім кількох аркушів, списаних болісними зізнаннями у поневіряннях, нестримному бажанні повернутися та палкими питаннями «тямиш мене?», дівчина поклала ще й засушене крило чайки, яка колись стала свідком народження й погибелі їхнього кохання. Це мало відродити в чоловікові спогади про ту їхню палку юну любов. У цьому театральному втіленні самого крила фізично не буде, але ви відчуєте його живі змахи – через доторки рук героїв одне до одного, через їхню пластику – чуттєві, теплі, легкі. Режисер Слава Жила любить алюзії, натяки, загадки на сцені, і тут їх предостатньо.
ЦЕ КОХАННЯ ПІСЛЯ АПОКАЛІПСИСУ, ЯКИЙ ЦІ ДВОЄ ВЖЕ ПЕРЕЖИЛИ
Літературна критика, яка всебічно досліджувала новелу «Сойчине крило», відзначає такі основні ідеї твору: жіноча доля в новітній інтерпретації, помилковий вибір у житті, внутрішня боротьба між байдужим, відстороненим «естетом» і власними почуттями та емоціями, гендерно-психологічні аспекти міжособистісних стосунків, навіть крах інституту шлюбу.
Слава Жила насамперед заклав у свою виставу ідею того, що тільки кохання може врятувати світ. При чому це кохання після апокаліпсису, коли двоє людей його вже пережили.
«Я намагаюся тут розгледіти майбутнє, бути трішки фантастом. Світ, який ми намагаємося створити на сцені, ховається у підсвідомості цих двох. І він не реальний», – ділиться режисер Слава Жила про свою нову роботу.
Тож перед нами потаємний всесвіт закоханих – людей, міфічних істот або навіть планет, яких періодично то притягує, то відштовхує один від одного.
Хистка нереальність досягнута різними мистецькими засобами: емоційною музикою, що посилює психологічний ефект (композитор Юрій Звонарь), психоделічним оформленням та світлом (сценографія Поліни Панченко), екстравагантними костюмами (художник Тетяна Іваночко), надзвичайною пластикою (режисерка пластичного рішення Ольга Семьошкіна) і звісно талановитою грою двох акторів.
Також у виставі є відео, де чутно як пташка говорить з якимось демоном. І це вже, за задумом режисера, спроба перенести глядача у підсвідомість самого Івана Франка.
«Я намагався максимально розкрити автора, це моя задача як режисера. А Франко у своїй історії насправді пише і про упирів, і про демонів, і про смерть, тому, звісно, не можемо від цього піти, бо це його підсвідомий світ. Ми щось скорочували, але намагалися не викинути жодного слова і жодного слова додати», – пояснює Слава Жила.
ГЛЯДАЧ ЛЮБИТЬ «ПОЖЕЖУ» НА СЦЕНІ І МИ НАМАГАЄМОСЯ РІЗНИМИ ПРАВДАМИ ТА НЕПРАВДАМИ ЇЇ ВЛАШТУВАТИ
Людство зараз переходить у новий світ, який нас «викручує», і режисер своєю виставою спробував зазирнути в те нове, що нас, людей, там чекає.
«Ми всі зараз травмовані, намагаємося рефлексувати, ходити до психологів, психіатрів, психоаналітиків, тому я намагаюся зазирнути в підсвідомість головного героя, який саме в ній знаходить свою кохану, і потім ми переміщуємося до її підсвідомості. Здається, що ніхто не намагався копнути саме в цьому напрямку. «Сойчине крило» дуже багато ставлять, є балет, вистави, а ми хотіли надати новелі максимально динамічної форми, адже наразі класичний театр – це прекрасно й круто, але глядач любить, коли на сцені «пожежа». От, намагаємося різними театральними правдами та неправдами її влаштувати», – говорить Слава Жила.
Вогню у вигляді свічок, які неодноразово тут з’являються, справді багато й вони символізують безліч чого в різних сценах – це і молитва, і пристрасть, і очищення, і надія.
Перший тендітний вогник з’являється вже на початку в інтимному моменті купання: «Ти так віриш мені?», – запитує Манюся. «Як же можна не вірити тобі? Не вірити цьому?», – відповідає Хома. І понесе вона делікатну свічечку віри та надії крізь усю виставу, яка то згасатиме, то тремтітиме, освітлюючи її в темряві, а то й палахкотітиме, болісно обпалюючи руки й серце.
А оскільки у героя є слова про вознесіння, то коли у фіналі він підіймається сходами вгору зі свічкою в руках, це також можна сприйняти по-різному – буквально, як підйом на другий поверх, або ж метафорично, як перехід у другий світ.
ГЕРОЇНЯ БАЧИТЬ У КОЖНОМУ СВОЮ ПЕРШУ ЛЮБОВ, І МИ, ЯК ПОРАНЕНІ ПТАШКИ, ЗАВЖДИ ХОДИМО З ЦИМ ШРАМОМ
Якщо перша частина «Сойки» – це історія-спогад про кохання Хоми з Манюсею, то у другій ми сідаємо на швидкісні емоційні «гірки» й опиняємося в карколомних життєвих перипетіях та розхристано-пристрасно-трагічному любовному хаосі героїні, що сталися з нею після розставання, і детально та відверто описувалися в листі, який несподівано отримав і з такими пересторогами відкрив на початку вистави головний герой.
Актор Ігор Іванов виконує всі чоловічі ролі: він і головний герой – відлюдькуватий Хома, і всі подальші «кохані» його коханої – ніжний злодюжка Генрись, незграбний грубий бандит Зигмунт, молодий інженер-залізничник Володимир Семенович, немолодий золотопромисловець із Сибіру Никанор Ферапонтович. Всі вони дуже різні, але в кожному Маня бачить одного – свого Хому, якого вона називала Массіно.
«Манюся у кожному новому обранці бачить оту свою першу любов. Вона, як поранена пташка, живе зі шрамом на серці, і знаходить його слід у кожному, хто трапляється на подальшому шляху. Тому, працюючи над чоловічими персонажами, ми навіть робили якісь пластично схожі моменти, перегукування, щоб показати цей паралельний світ кохання, коли двоє, які не порозумілися і цим розбили собі навіть не серце, а душі, продовжують пошук один одного», – ділиться Ігор Іванов.
На початку матеріалу ми відзначили екстравагантність костюмів, яка підсилює загальну видовищність вистави, але ж насправді мова не тільки про одяг, а й про його… відсутність у деяких сценах. Ні, не повна відсутність, але й частково це було досить цікаво.
«В якихось моментах певна оголеність мого героя показує його вразливість, хворобливу, неврастенічну залежність від відьми на ім’я «карти» – сором’язливий молодий інженер-залізничник виходить на сцену без штанів, тому що навіть їх програв! І черга вже програвати свою жінку. Голий торс сибіряка Никанора Ферапонтовича – це брутальність, чоловік-душа нарозхрист, а роздягнений Хома у ванній – це інтимність, близькість, чистота стосунків. І коли навколо них розлітається пір’я – це біла піна, у легкій ніжності якої насправді відбувається вбивство любові. На жаль, ми часто вбиваємо близьких і коханих словами і вчинками, робимо їм боляче…», – розповідає про всі свої ролі у виставі Ігор Іванов.
МАРИНА АНДРОЩУК: Я ШУКАЛА І ЗНАХОДИЛА У СВОЇЙ ГЕРОЇНІ ХОЧА Б ЩОСЬ ХОРОШЕ, ТОМУ ЩО В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ ВОНО Є
У актриси Марини Андрощук роль одна, але яка! Марія Карпівна або ж Манюся – це несамовита енергія, водоспад хвилястого волосся, тонкий гнучкий стан, звабливі вуста і красиві великі очі, повні дитячої довіри, хоча ні життя, ні чоловіки її геть не шкодують. Звісно, що її свідомість трохи «вивихнута», оскільки дівчина ладна підставляти свою тендітну шию під будь-яке ярмо, яке по черзі накидають на неї обранці – будь то символічний вінок, вірьовка, фата. І при цьому вона, як та сойка-пересмішниця імітує не тільки заливчастий сміх, а й кохання до кожного з них, не страждаючи, а приймаючи все, що відбувається з нею.
«У моєї героїні свій потаємний світ. Можливо, він не дуже приємний і суспільство в цілому не дуже із хорошим враженням сприймає образ такої жінки. Вона веде розгульний спосіб життя, їде за першим, хто її за собою поманив і щось пообіцяв, хоча могла в будь-який момент відмовитися. Але я все одно шукала і знаходила в ній хоча б щось хороше, тому що в кожній людині це хороше є», – говорить про свою героїню Марина Андрощук.
Взагалі-то, справедливості ради, нагадаємо, що загальна кількість чоловіків, яких перелічує у листі Маня за 3 роки, включно з Хомою, всього 8. Для молодої незаміжньої дівчини це не так вже й багато. Тому ми не схильні поспішати її засуджувати, радше погодимося з думкою режисера, що вона пішла від Хоми для того, щоб перевірити, як все воно у світі влаштовано і повернутися до нього.
СЕМЬОШКІНА: ТАКОГО ПСИХОЛОГІЧНОГО РОЗБОРУ МАЛЕНЬКОЇ ТРАГЕДІЇ, ЯКА Є В ДАНОМУ МАТЕРІАЛІ, ЩЕ НЕ РОБИЛОСЯ НІКОЛИ
Режисеркою пластичного рішення вистави стала відома балетмейстерка Ольга Семьошкіна, серед робіт якої здебільшого постановки на великих театральних майданчиках («Конотопська відьма», «Тартюф», «Грек Зорба» у Національному театрі Франка), але вона з великим задоволенням взялася за виставу у досить невеликому просторі театру «Актор». Це не перша її спільна робота зі Славою Жилою, у 2021 році вони поставили на цій же сцені «Вишневий сад», і їй завжди цікаво, що запропонує цей режисер.
«Я як творча людина «повелася» на ідею, бо такого психологічного розбору маленької трагедії, яка є в даному матеріалі, ще не робилося ніколи, – говорить пані Ольга. – Я знаю цей матеріал як дуже поетичний, романтичний, це простір двох людей – самого Івана Франка і його жінки, з якою вони не були разом. Зараз такий час, що цікаво розглядати не тільки те, що є всередині драматургії, а те інше, що ми можемо в ній для себе відкрити. Слава запропонував «погратися» з людськими фобіями. І в цій виставі ми дещо провокуємо, щоб його осучаснити в сенсі подивитися на людину з усіма її шизофренічними проявами, прихованими сексуальними потягами, притлумленими відчуттями, комплексами».
За словами Ольги Семьошкіної, актори – теж певною мірою її автори, тому їхнє мислення, їхню природу вона з режисером не можуть викреслювати. Хореографії чи балету в чистому вигляді тут не існує, все – пластика всередині сцени. Наприклад, іноді теми Мані починаються не від руху, а від її стану. Саме стан диктує пластичні рішення. Не показати, а саме відчути. Бо показати – це з балетної школи, а тут потрібно саме відчути – вся пластика акторів пробудована на відчутті.
«Нам цікаво зазирнути, що робимо ми, люди, в обставинах неможливості для того, щоб притягнути або відштовхнути своє кохання? Як ми затримуємо тих, хто хоче від нас піти? Як ми, коли людина все ж пішла, згадуємо про неї і не можемо відпустити? Це теж не пропрацьовано, нам всім важко від такого звільнитися. Всі людські насильства у світі стаються не від ненависті, а від любові. Я гадаю, що кожен глядач для себе зробить якийсь висновок, щось для себе знайде, бо кожна сцена пробудована так, що ми розкриваємо, яка з фобій і як працює», – говорить про роботу над «Сойкою» Ольга Семьошкіна.
СЦЕНІЧНЕ ПРОСТОРОВЕ РІШЕННЯ НЕ ЗОВСІМ ТРАДИЦІЙНЕ ДЛЯ ТЕАТРАЛЬНОГО, А БІЛЬШЕ НАЛЕЖИТЬ ДО АРТУ
Сценічне просторове рішення «Сойки» не зовсім традиційне для театрального, а більше належить до арту, тобто це швидше не рішення художника вистави, а дизайнерське, що й задає дещо іншу структуру всього дійства: марення, сну, космосу.
Візуальна концепція оформлена водночас із прямою відсилкою до червоної сукні в горошок (тієї самої, в яку була вдягнута франкова героїня в останню зустріч і в якій має врешті-решт з’явитися до свого коханого) та з натяком на творчість японської художниці Яйої Кусами, живопис та колажі якої виконані з одержимим повтором візерунків – кружечків та кіл в «ядерних» кольорах. Ця мисткиня (досить поважного віку) відома ще й тим, що періодично лікується в клініці для психічно хворих. Таким чином талановита сценографія, костюми та вдала робота зі світлом, яке постійно змінюється на жовтий, червоний, зелений колір – додають виставі сюрреалістичності та психоделічності, підкреслюючи запалену та палаючу свідомість і душевну «вивихнутість» героїв.
«Сойка» від творчої команди «Актора» – сильне, глибоке та ексцентричне переосмислення потужного класичного твору про непросте, заплутане, але, хочеться вірити, всеперемагаюче кохання. Це тонкий театральний психоаналіз на перетині жанрів драми, фантастики та хоррору. Рятуйтеся любов’ю і ходіть до українського театру, він у нас прекрасний.
Любов Базів. Київ
Фото Майка Титаренко
На Одещині у селі Криничне етнографка Тетяна Дукова збирає старовинні болгарські рушники, одяг та прикраси, які носили місцеві жителі понад 100 років тому
Як повідомляє кореспондентка Укрінформу, Дукова займається вивченням історії рідного краю протягом всього життя. В її колекції представлені понад 300 екземплярів рушників, елементів одягу та прикрас, які носили болгари виключно у селі Криничне.
За словами етнографки, у Криничному елементи одягу відрізнялися від вбрання болгар в інших селах
«Це старовинні болгарські атласні сукні. Але є й штабельні. Тут представлені сукні 50-х років, вони пошиті після голоду. Під сукні надягали сорочки з вишивкою, довші за самі сукні. Сорочки з широким рукавом-колоколом носили старші жінки, вони називалися “сорочка свекрухи”. Сорочки з вузьким рукавом носили молоді дівчати, в такому вбранні було легше працювати. В елементах нашого одягу дуже відчувається румунський вплив. Також він відчувається і в елементах вишивки на рушниках», – зазначила Дукова.
Окрім суконь, в колекції Дукової є й хустки. У Криничному взимку молоді дівчата зав’язували чорну, коричневу або темно-зелену хустки. Під неї на щоку вони клали листя м’яти замість парфумів. Окрім того, дівчата прикрашали хустки квіткою з бісеру та намистин.
«На білому лиці чорна хустка виглядала дуже ефектно. Окрім того, на різдвяне хоро вони виготовляли квітку з намистин та бісеру. В літературі можна зустріти думку, що такі хустини із квітками – елементи одягу молодят, але це не так. Якщо хлопець хотів познайомитися з дівчиною, він відправляв до неї свого друга. Дівчина, якщо також мала симпатію, віддавала другові квітку. Ввечері, коли хлопець вже йшов на побачення до дівчини, вертав їй цю квітку і вона кріпила її на хустку. В моїй колекції є оригінальні квітки 50-х років, а також ті, які ми відтворили з донькою», – зазначила Дукова.
Також у колекції Дукової представлені рушники 20-х років минулого століття.
«Білі рушники – це раритет. Ця нитка продавалася до 1930-х років, вона була дуже тонкою, і з неї було важко ткати. У 60-ті роки люди придумали фарбувати нитки і думали, що це замінить мистецтво вишивки, яке було раніше. Все, що було виготовлено до 40-х років, – це ексклюзив», – зауважила Дукова.
Що виріб старший, тим більше уваги приділено естетиці.
«Дивовижний сюжет вишитий на цій скатертині з конопляної нитки. Цей рушник – самий початок 20-го ст. Такі рушники вишивала наречена для майбутнього чоловіка. На ньому зображена наречена в червоній сукні – так вбиралися в Болгарії. Поруч із нею – наречений та дитина. Просто живий експонат», – говорить Дукова.
У її колекції налічується близько двох десятків таких рушників, але всі вони сховані у шафах, адже у кімнаті можуть забруднитися, а прати їх не можна через вік.
Дукова додала, що інколи люди не знають цінності та унікальності старовинних речей. Так, один зі старовинних рушників, представлений в її колекції, в місцеву школу принесли як ганчірку для миття підлоги.
До домашнього музею Тетяни Дукової експонати здебільшого передають люди, яким вони дісталися від родичів. Також є речі з «незвичною» історією. «Жінка мені подарувала цю дитячу шапочку, прикрашену бісером. Такі виготовлялися до 1930-х років. Якщо вони зберігалися, передавалися наступній дитині в родині. Через 10 років інша жінка подарували ще кілька таких шапочок. При їх вивченні я зрозуміла, що всі шапочки шила одна майстриня», – розповіла Дукова.
Ще один експонат етнографка отримала в подарунок від незнайомої жінки у Запоріжжі. «Коли я була у Запоріжжі на виставці народного мистецтва, де презентувала наші рушники, до мене підійшла жінка та протягнула зав’язані у хустинку буси. Такі прикраси носили заручені дівчата. Жінка сказала, що прикраси дісталися їй від прапрабабусі, і їй нікому більше їх передати. Ймовірно, її родичка вийшла заміж за когось в іншому місці і вивезла прикраси. Через стільки років вони повернулися додому», – каже сказала Дукова.
Зазначимо, що Тетяна Дукова була однією з ініціаторок внесення традиції випікання обрядових хлібів до свята Святого Георгія у селі Криничне до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Зараз жінка розглядає можливість проведення своєї персональної виставки в Одеському обласному центрі української культури.
Як повідомляв Укрінформ, в Одеській області у селі Котловина Ренійського району працює краєзнавчий музей, в якому діти проводять екскурсії гагаузькою, українською та англійською мовами.
У чеському місті Плзень у травні відбудеться показ біографічної драми режисера Івана Тимченка “Киснева станція”.
Як передає Укрінформ, про це Державне агентство з питань кіно повідомило у Фейсбуці.
Фільм розповідає біографію лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, коли в часі збіглися найбільші випробування та загрози для його життя і водночас – паростки надій на крихке щастя в умовах тотальної неволі.
“Приходьте насолодитися потужною історією, емоціями та красою українського кіно”, – запрошує організатор перегляду Клуб нових комунікацій.
Стрічку українською мовою з чеськими субтитрами глядачі зможуть подивитися 14 травня о 16:00, після чого відбудеться обговорення.
Як повідомляв Укрінформ, “Киснева станція” створена у копродукції України, Чехії та Словаччини за підтримки Держкіно та чеської установи Státní fond kinematografie.
Ця повнометражна поетична драма, заснована на біографічних подіях із життя лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, розповідає про події літа 1980 року, коли він був у засланні в Якутії.
У межах фестивалю KharkivMusicFest відбувся вечір музики визначного композитора сучасності Валентина Сильвестрова “Коди відродження: тиша”.
Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.
Витончена музика пролунала у виконанні заслуженої артистки України Мирослави Которович (скрипка) та лауреатки міжнародних конкурсів Наталії Строчан (фортепіано).
У програмі були представлені: “Серенада” (2009) для скрипки соло, “Пасторалі” для скрипки та фортепіано на 9 частин attacca (2020), присвята Бетховену “Hommage à J.S.B.” для скрипки та фортепіано на 3 частини (2009), Соната для скрипки та фортепіано “Post Scriptum” (1990, 1 ч.), “Колискова” і “Серенада” (2004), “Баркарола” та “Музичний момент” із циклу “Пісні без слів” (2004).
У межах KharkivMusicFest відбувся вечір музики Валентина Сильвестрова / Фото: пресслужба фестивалю
“Мій фаворит – присвята Бетховену. Просто фантастична! Так, є патерни Бетховена, але із “сільвестрівськими” кольорами. У Сильвестрова завжди важливий отой відзвук, який лишається. Ті, твори, які лишають найбільший відзвук, звичайно, для мене найцінніші”, – поділилася Которович, яка складала програму вечора.
Концерт пройшов у невеликій залі, в одній з безпечних локацій Харкова. Камерність приміщення добре підійшла до “коду” вечора – тиші, вважає докторка мистецтвознавства, професорка, програмна директорка KharkivMusicFest Юлія Ніколаєвська.
“Для композитора, і для Мирослави, яка з ним спілкується, саме тиша – дуже важливий символ і метафора. Це не та тиша, де нічого не відбувається. Це – промовиста тиша. Водночас у Сильвестрова тиха музика, тихі пісні, він працює саме з тишею. І, звісно, кожна людина чує у цій “тиші” своє”, – розповіла вона.
За словами Ніколаєвської, практично 30 років композитор працює у стилі “вдаваної простоти”: “видається, що музика народжується прямо тут, з-під пальців”.
Закладені Сильвестровим паузи створюють ніби діалог між скрипкою та фортепіано, зауважила Строчан.
“Є темпові контрасти між інструментами, а є таке, що спершу Мирослава вбудовується в мою партію, а потім я – у партію скрипки, тобто такі додаткові обертони, але пріоритет то за одним інструментом, то за іншим. Це філософія. Знаєте, коли я почала вчити ці твори, я не могла відірватися”, – згадує музикантка.
Авторський вечір музики Сильвестрова став черговим заходом KharkivMusicFest. Після концерту-відкриття було ще два “коди” – “Вдячність” (соло кларнетиста Юліана Мілкіса зі США) та “Гармонія” (концерт ансамблю ранньої музики Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського; керівник – Олексій Фартушка). Зокрема, слухачі почули контратенор (найвищий із чоловічих оперних голосів) Дмитра Запорожана та барокові скрипку, лютню, теорбу.
Наступний концерт KharkivMusicFest – “Коди відродження: досвід (Міські симфонії Харкова та Відня)”, відбудеться 11 травня.
Як повідомлялося, KharkivMusicFest триватиме понад місяць і завершиться 10 червня виступом Президентського симфонічного оркестру.
-
Суспільство1 тиждень agoВ Києві відбулася восьма церемонія міжнародної премії Woman 2024
-
Події1 тиждень agoУ Києві відбудеться національний форум-діалог «Українська музична індустрія: слухай, захищай своє»
-
Одеса1 тиждень agoВ Одесі відмічають день прапора ВМС України – що відомо про свято
-
Відбудова1 тиждень agoУ Харкові затвердили перелік об’єктів відновлення за державні кошти
-
Події1 тиждень agoВ Україні презентують досвід польських музеїв у сфері сучасної історичної освіти
-
Політика1 тиждень agoВ Єврокомісії прокоментували жорстоке вбивство Вікторії Рощиної у російському полоні
-
Політика1 тиждень agoУгоду про надра ратифікують у Раді
-
Війна1 тиждень agoСирський назвав втрати армії РФ із початку 2024 року