У грудні минулого року в Миколаєві на одній із акцій на підтримку військовополонених поруч із мамою стояла маленька дівчинка з плакатом: «Я не хочу свят, моя мрія – обмін тата». Це – Мілана, яка знала свого батька лише з фотографій. Він потрапив у російський полон, коли їй було трохи більше ніж рік. Виглядало справжнім дивом, коли за кілька днів після тієї акції мама дівчинки Діана почула по телефону рідний голос чоловіка Дениса і його слова: «Слава Україні!».

РОСІЯНИ ВИМАГАЛИ У ПОЛОНЕНИХ ВІДМОВИТИСЯ ВІД ГРОМАДЯНСТВА

25-річний Денис – захисник Маріуполя. Родом із села Костуватого колишнього Братського, а нині – Вознесенського району Миколаївщини. Виріс у багатодітній родині. Закінчив професійний ліцей за фахом кухар-кондитер, але професію обрав іншу – у 2019 році уклав контракт із ЗСУ та пішов служити у ППО 36 окремої бригади морської піхоти. У полоні пробув 993 дні.

…Ми зустрічаємось через три місяці після його повернення. Позаду – тривала реабілітація, довгоочікувані зустрічі та обійми з рідними, фактично знайомство з донечкою. Морпіх розповідає, що під час їхньої першої зустрічі маленька Мілана підбігла до нього, обійняла, поцілувала і почала плакати… У перші дні дівчинка була трохи збентежена, але доволі швидко адаптувалася. І вже невдовзі малеча не злазила з татових рук, знала його звички й уподобання.

Попри те, що після звільнення минуло не так багато часу, Денис уже повернувся на службу в ЗСУ. І все ж знайшов можливість поділитися своєю історією.

– 27 лютого 2022 року завершувався термін мого контракту в ЗСУ. Я мав демобілізуватися, хотів перейти працювати у ДСНС. Але почалася повномасштабна війна, і наш підрозділ був задіяний у обороні Маріуполя. Потім – важкі бої на Азовмаші. Ми перебували оточені, спробували прорватися до своїх, але через відсутність зв’язку, брак боєприпасів та озброєння не вдалося це зробити. У нас невдовзі не залишилося ні набоїв, ні їжі. 12 квітня 2022 року потрапили у полон. Спочатку нас «прийняли» представники так званої ДНР, повезли в сумнозвісну Оленівку. Цькували собаками, били, у хід йшли гумові палиці, електрошокери. Зрештою, перевезли до однієї з колоній Смоленської області РФ. Почалися допити, нас примушували підписувати чисті листки паперу. Я відмовився, тож отримав… О шостій ранку після підйому нас шикували посеред камери, наказували тримати руки за спиною і так стояти до 22-ї, – розповідає Денис.

Додає, що в перші пів року хлопцям, які перебували в одній камері, забороняли спілкуватися між собою. Було холодно, на вікнах узимку висіли бурульки. Проте одягати бушлати дозволяли лише під час прогулянок на вулиці.

На запитання, як він це витримав, відповідає: «Спочатку було дуже складно, адже росіяни увесь час казали, що, мовляв, Україна вже окупована, що вас усі кинули, що дружина хоче виїхати до Росії… Вимагали відмовитися від свого громадянства, обіцяли, що родину перевезуть, дадуть житло, роботу… Але переважна більшість із нас не погоджувалась. Коли ж надійшла звісточка від дружини і фотографії, стало значно легше – це додало сил і впевненості, що на мене чекають. Перший лист дружина написала мені ще у вересні 2022 року. Але я отримав його тільки у серпні 2023-го».

Йому за весь час дозволили написати вісім листів приблизно такого змісту: «Живий-здоровий, перебуваю в РФ, одягнений, взутий, годують добре, меддопомогу надають…». Та до рідних потрапили лише два. Своєю чергою з пів сотні листів, які написала Денису дружина, дійшла менш ніж половина. Але воїн вважає, що йому ще пощастило, бо деякі хлопці взагалі не отримали жодного листа.

«КОЛИ ХТОСЬ ІЗ ХЛОПЦІВ СКАЗАВ, ЩО НЕ ВИСТАЧАЄ ХЛІБА, МУШТРУВАЛИ»

Денис розповідає, що найтяжчими були 2022–2023 роки. Годували погано: каша, залита холодною водою, або так званий суп із кількома шматочками картоплі. Хто обурювався такою їжею – примушували вчити вірші, гімн РФ і розповідати вголос. Якщо хтось не міг запам’ятати – залишали без їжі всю камеру. Тоді Денис дуже схуд – його вага становила менш ніж  52 кілограми…

– Дуже хотілося солодкого. Меддопомоги теж нормальної майже не було. Якщо хтось скаржився на підвищену температуру чи на погане самопочуття, то спочатку його били, а вже тоді могли дати якусь пігулку. Казали, що це, мовляв, для профілактики – щоб менше їх турбували, – зазначає Денис.

Він пригадує, що одного разу до них завітали представники Червоного Хреста. Хлопцям наказали стати обличчям до вікна. Хтось із візитерів запитав, чи є, мовляв, скарги. Усі промовчали… «Ну, тоді гарного вам відпочинку!» – почули цинічне побажання.

Наші воїни не скаржилися, бо це не мало жодного сенсу.

– Коли приїздили з організації із захисту прав людини, то хтось із хлопців сказав, що не вистачає хліба… Так після того, як ті поїхали, їх усією камерою вивели в коридор, муштрували, примушували віджиматися, стрибати… І лише у 2024 році почали годувати трохи ліпше. Якось Червоний Хрест привіз 20 пакунків із гуманітарною допомогою. Щоправда, до нас вони потрапили вже напівпорожніми: у кожному залишався деякий одяг, трохи цукерок і банка згущеного молока. Це все розділили на 250 людей, – каже співрозмовник.

Коли приїжджала перевірка, продовжує розповідь Денис, їм могли дати чисту постіль, дозволяли нормально помитися, переодягнутися.

«ЗАСПОКОЇВСЯ, ЛИШЕ КОЛИ СТУПИВ НА УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ» 

– У жовтні 2024 року, під час чергового візиту Червоного Хреста, нам дозволили зареєструватися в їхній базі, щоб рідні мали змогу переконатися, що ми живі. Дуже хотілося сподіватися, що нас готують для обміну. Хоча росіяни переконували, що це може статися лише після завершення бойових дій. До того ж морпіхів обмінювали рідко. За майже три роки мого перебування в цій колонії таких випадків було всього два, тому те, що сталося зі мною, – дійсно диво, – зауважує він.

Денис розповідає, що 28 грудня 2024 року його покликали перед вечерею, оглянули, потім поголили, переодягли, зав’язали очі, руки і сказали, що повезуть в іншу колонію.

– Коли зняли пов’язку з очей, ми були вже на кордоні з Білоруссю. Я до останнього боявся, що нас можуть повернути назад. Остаточно заспокоївся, лише коли ступив на українську землю, – ділиться морпіх.

ДЕНИС ІЗ ДРУЖИНОЮ ТА ДОНЬКОЮ ХОДЯТЬ НА АКЦІЇ НА ПІДТРИМКУ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ

Питаю у співрозмовника, чи змінюються цінності після таких випробувань. 

– У полоні я почав вірити в Бога. Читав духовну літературу, яку нам давали. А ще зрозумів, що треба більше уваги приділяти родині: насправді те, що мене вдома чекають дружина, донька, батьки, допомогло вижити. До війни я якось над цим не замислювався, – каже Денис.

Морпіх також поділився кумедним випадком, який стався, коли народилася його донька. Він тоді був на службі.

– Хлопці попросили приготувати обід, я поставив варити макарони. Аж тут телефонує дружина і каже, що в нас народилася дівчинка. Я так зрадів і розхвилювався, що навіть не запитав про вагу та зріст. І геть забув про ті макарони, тож вони згоріли. Лише через деякий час перетелефонував дружині й розпитав про все докладніше, – розповідає.

До слова, старший брат Дениса, Іван, теж служить у ЗСУ, хоч у нього – четверо маленьких дітей. 

Обережно цікавлюсь у Дениса його самопочуттям. Він каже, що вдома вже добряче підгодували і нині його вага – понад 70 кг. Але не приховує, що остаточно ще не адаптувався. Попри турботу рідних і відносно спокійну обстановку, досі підспудно відчуває страх. А ще має певні проблеми зі здоров’ям, наразі чекає на комплексне медичне обстеження, яке пообіцяла організувати одна з благодійних організацій.

А ще Денис із дружиною та донькою відвідують акції на підтримку військовополонених. Морпіх упевнений, що це важливо. Він також звертається до міжнародних гуманітарних організацій із проханням приділяти більше уваги полоненим українцям: «До морської піхоти в РФ особливе ставлення, наших рідко обмінюють. Тож хочеться, щоб, поки наші хлопці там, міжнародні організації реально допомагали їм вижити».

Сподіваємося, що його почують… А ще віримо, що прийде час, коли всі наші захисники, які нині перебувають у російській неволі, повернуться додому й обіймуть своїх рідних.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото авторки та з архіву Дениса