Нещодавно, 15 липня,  відкритим голосуванням Уряд призначив на посаду уповноваженої із захисту державної мови Олену Івановську – професорку та викладачку Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Суспільний інтерес до зміни мовного омбудсмена, чия каденція завершилася, мав зависокий градус, оскільки мовне питання є дуже чутливим у період повномасштабної російсько-української війни.  

Пані Олена Івановська – докторка філологічних наук, близько трьох десятиріч до призначення працювала на кафедрі фольклористики, 12 років очолювала її, долучалася до експертної роботи освітніх і культурних проєктів. Авторка близько 130 науково-методичних та наукових праць, навчальних посібників,  підручника, багатьох  навчальних програм, а також публікацій, присвячених захисту традиційної української культури та мови.

Укрінформ першим із видань після призначення розпитує уповноважену із захисту державної мови про пріоритети в роботі. Розмову ще продовжуватимемо, а на тепер задаємо  найактуальніші запитання: чи будуть суворими покарання за невиконання мовного законодавства; чи тільки штрафами займатиметься мовний омбудсмен; чи допоможуть знання про фольклор і звичаєве право Олені Івановській виконувати нові посадові обов’язки?

МОВА ЯК СФЕРА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ПРОСТІР ІДЕНТИЧНОСТІ, ПАМ’ЯТІ ТА КУЛЬТУРИ

– Пані Олено,  при всій повазі, у багатьох людей викликало здивування ваше прізвище науковиці і викладачки Інституту філології у списку кандидатів на посаду уповноваженого  із захисту державної мови. Чому  уповноважений Верховної Ради України з прав людини  запропонував вас? Чи перетиналися до цього з ним  в роботі?

– Мова – це не лише сфера правового регулювання. Це ще й простір культурної пам’яті, ідентичності, гуманітарної безпеки.

Я отримала пропозицію три місяці тому. Напевно, мій фаховий досвід – багаторічна робота у сфері української філології, фольклору та національної культурної спадщини, а також участь у суспільних ініціативах та експертизі наукових і мистецьких проєктів – стали тими підставами, які були переконливими для Уповноваженого з прав людини.

Ми з Дмитром Лубінцем не були знайомі особисто, але перетиналися на кількох спільних заходах, що відбувалися в межах меморандуму про співпрацю Шевченкового університету із уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Наскільки я знаю, рішення про мою кандидатуру ґрунтувалося на ретельному аналізі мого професійного досвіду та ціннісної позиції. Напевно, вирішальне значення мали рекомендації моїх університетських колег та й загалом, упевнена в цьому, авторитет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з яким я пов’язала свою долю з 1985 року.  

– Чому важливо комплексно розглядати культуру, мову та її правозахист і питання державності України? Які історичні події до цього спонукають?

– Національна культура, як і  національна мова, є  фундаментом державності в Україні. Фактично фольклор – це про знання в будь-яких напрямках.

Намагатися мати достовірні дані і вивчати настрої автохтонів, щоби потім ефективно маніпулювати та забороняти прояви національної ідентичності, – таку тактику застосовувала Російська імперія, а далі Радянський Союз із центром у Москві, спадкоємцем цієї ідеології  стала й РФ.

Згадаймо етнографічно-статистичну експедицію у Південно-Західний край, яку в 1870 році очолив Павло Чубинський. Тоді досліджували, зокрема, Київську, Волинську, Подільську губернії України.  Імперія хотіла  знати все про психологію, філософію, звичаї народу – колонії. І результати одноденного перепису, який здійснили в Києві, розвіяв міф про руськоязичне місто.  Руська мова, якою говорила більшість у Києві,  – це був не «русский язик».

Коли огром результатів досліджень – сім томів у дев’ятьох книгах – представили у Парижі, Павла Чубинського номінували і зрештою нагородили Золотою медаллю.  Натомість Російська імперія побачила, що в неї буквально під боком визріває неформальна академія наук, яку визнав світ,  – і ухвалила Емський указ, за яким навіть біля нот не можна було писати супровідного тексту пісень українською мовою.

До речі, якщо згадати про створення єдиної кафедри фольклористики Національного університету імені Тараса Шевченка на початках незалежності України. Її відкриття ви́ходила і вистраждала моя предтеча – Лідія Францівна Дунаєвська, моя вчителька, відома вітчизняна казкознавиця.

Останнім переконливим аргументом для тодішнього міністра освіти Василя Кременя була історія про трагічну долю кобзарів. Аргументуючи необхідність існування  кафедри фольклористики, науковиця навіть розплакалася, тому що не можна говорити спокійно про цілеспрямоване нищення  незрячих митців – носіїв мови, історичних знань, традицій і народної філософії.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ: УКРАЇНСЬКА МОВА В ЕМІГРАЦІЇ, ОКУПАЦІЇ, НА ЦИФРОВИХ ПЛАТФОРМАХ

– Пані Олено, які першочергові завдання вирішуватимете на новій посаді Уповноваженої із захисту державної мови?

– Я окреслила для себе декілька ключових напрямів, які вважаю нагальними. Принципове завдання, яке має не лише гуманітарний, а й юридичний та символічний виміри –  це захист української мови на окупованих територіях. Ми фіксуватимемо мовні злочини, адвокатуватимемо їхню правову оцінку на міжнародному та національному рівнях, готуватимемо підґрунтя для мовної реінтеграції після деокупації.

Ідеться також про те, щоб засвідчити: мовна агресія РФ є частиною її збройної агресії. І ми маємо відповідати не тільки зброєю, а і словом – свідомим, державницьким, людяним.

Другий аспект –  визнання української жестової мови як повноцінної складової мовної політики. Це питання мовної рівності, гідності й сучасного розуміння комунікації. Ми активізуватимемо міжвідомчий діалог і фахову експертизу, щоб актуалізувати законопроєкт № 2340, а також забезпечити практичну реалізацію прав осіб із порушеннями слуху на повноцінний доступ до інформації українською мовою – як  усною, так і жестовою.

Не лишатимемо поза увагою функціонування української мови в еміграції. Мільйони українців через війну опинилися за межами країни – вони не лише біженці, а й носії нашої мови в нових середовищах. Ми маємо підтримувати їхній зв’язок із Батьківщиною через мову: створювати культурно-освітні центри, запускати цифрові платформи для навчання, впроваджувати «Мовну карту українців світу», розвивати потенціал діаспори як мовного посла України у світі.

Далі. У сучасному світі без цифрової присутності мова має доволі сумнівну перспективу щодо її майбутнього. Тому ми працюватимемо над тим, щоб українська мова була повноцінно інтегрована в сучасні електронні сервіси, штучний інтелект, державні застосунки, інтерфейси, ігри, технології.

Українська має звучати та функціонувати всюди: – у смартфоні, в автівці, на міжнародних платформах. І це не лише питання зручності – це питання ідентичності та конкурентоспроможності.

Ми глибоко шануватимемо всі мови національних меншин, але водночас чітко й послідовно формуватимемо єдиний україномовний простір – як безпековий, інтеграційний і гуманітарний пріоритет. Необхідно усунути символічну нерівність у законодавстві, – зокрема, скасувати особливий статус російської мови, яка в умовах збройної агресії РФ є не лише засобом комунікації, а й інструментом дестабілізації.

Конституційна модель мовної політики має бути узгоджена з реальністю війни та з прагненням українського суспільства до справжньої мовної рівності без колоніального спадку.

Усі ці напрями об’єднує головне: мовна політика має бути впевненою, але не авторитарною; послідовною, але чутливою до контексту; державною, але відкритою до співпраці з громадянським суспільством. Ми маємо відмовитися від хибного протиставлення «м’яка сила чи силовий тиск»: успішна мовна політика – це рівновага між вимогою та підтримкою.

– Чи вважаєте, що вже перейдено в Україні межу неповернення до русифікації?

– Особливо в умовах повномасштабної війни українська мова перестала бути лише формальною нормою – вона стала внутрішнім вибором мільйонів людей. Для багатьох наших громадян перехід на українську не був звичайним кроком солідарності, він є глибоким жестом самоусвідомлення.

Русифікація, якою б гібридною вона не була, сьогодні не має ані культурної, ані моральної опори. Ми навчилися бачити у власній мові не обмеження, а світоглядний ресурс, який є частиною нашої національної безпеки.

Проте важливо розуміти: точка неповернення – це не лише стан, це постійна дія. Це означає підтримку української мови в культурі, у просторі міст, в освіті, в цифрових технологіях. Мова має бути живою, сучасною і стильною, адже саме так вона здатна об’єднувати й надихати.

Отже, ми наразі дуже близько до незворотності. Але її не гарантовано раз і назавжди. Це відповідальність і держави, і суспільства, і кожної людини. Особливо сьогодні, коли мова стала одним із ключових фронтів боротьби за нашу державність і свободу.

ПЕРЕГЛЯД КОНТРАКТІВ ІЗ ДИРЕКТОРАМИ ШКІЛ ЧЕРЕЗ МОВНЕ ПИТАННЯ – ЦЕ НЕ ПРО ПОКАРАННЯ, А ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ 

–  Як треба мотивувати учнів і студентів спілкуватися українською мовою у закладах освіти? За посадовими обов’язками ви може рекомендувати переглянути засновникам закладів освіти контракти з директорами шкіл, якщо там на перервах часто звучить не українська мова, а російська. Чи не надто суворим є таке вирішення питання, на вашу думку?

– Вважаю, що ключ до цього питання – не в примусі, а в атмосфері. Учнів і студентів не потрібно «привчати» – потрібно створювати середовище, в якому українська мова звучить природно, престижно, з любов’ю та змістом.

У закладах освіти мова – не лише засіб комунікації. Це простір ідентичності, безпеки й довіри. Якщо діти чують українську щодня від учителів, вихователів, директорів, якщо бачать її в оформленні школи, у шкільному театрі, в піснях, в ІТ-клубі,  – то й самі починають відчувати її своєю.

Щодо управлінських рішень. Освіта – частина державної політики, і відповідальність керівника закладу передбачає, зокрема, забезпечення виконання мовного законодавства. Якщо системно ігнорують державну мову, це не просто про мову – це сигнал про управлінську позицію, про ціннісну рамку. Тому перегляд контрактів – це не про покарання, а про відповідальність, про розуміння того, що керівник не лише адміністратор, а наставник і лідер.

 – Ваш попередник розповідав, що протягом цього року особисто розглянув  252 справи про мовні адміністративні правопорушення і  виніс рішення про 57 штрафів. Ви  вже встигли ознайомитися з процедурами – як все це відбувається?

– Так, я вже вивчала, як відбуваються ці процеси, і розумію їхню логіку. Водночас хочу підкреслити: кожне таке провадження – це не про цифри, а про людей і про баланс між правом, здоровим глуздом і повагою.

Процедура достатньо чітка: спочатку надходить скарга – від громадянина чи організації. Проводиться перевірка, встановлюються факти, запрошуються пояснення від сторін. У багатьох випадках усе вирішується ще на цьому етапі – через діалог і добровільне усунення порушення. Якщо ж ситуація системна або явно зневажлива щодо закону, тоді виносять постанову про накладення штрафу.

Завжди  в кожному конкретному випадку має бути зважене рішення – не механічне, не каральне. Оскільки, як мені видається, мова – це не про покарання, це про зміну ставлення.

– Ви детально вивчали і розповідаєте студентам про звичаєве право. Яку роль воно відіграло в тому, щоби, попри всі утиски упродовж століть, збереглася українська мова?

– Звичаєве право в Україні – це не лише форма нормативного регулювання, а передовсім – носій культурної пам’яті та етнотворчого коду. Про це, зокрема, йдеться в моєму навчальному посібнику «Звичаєве право в Україні: етнотворчий аспект».

Звичаєве право функціонувало не через примус, а через моральний авторитет громади, що спирався на слово – на мову як інструмент передачі смислів, заборон, дозволів, сакральних і соціальних значень.

У цьому контексті українська мова була не лише засобом комунікації, а ключовим  механізмом відтворення правових норм у поколіннях: через присягу, весільні формули, родинні настанови, юридичні присуди громад, які за відсутності писаного закону маніфестувалися публічно. Це формувало глибоко вкорінену етику мовної тяглості, навіть тоді, коли на рівні імперських чи колоніальних адміністрацій нашу мову було витіснено з офіційної сфери.

І саме завдяки силі звичаєвого порядку, де мова була його органічним складником, українська змогла зберегтися в народному правоусвідомленні – як мова справедливості, правди (частково усне право було кодифіковане, тобто набуло сили писаного закону, зокрема в «Руській Правді»), взаємної відповідальності.

Сьогодні, коли ми говоримо про відновлення державності та мовні права, важливо пам’ятати, що українська мова утверджується не тільки через Закон, а й через звичаєву основу – ту саму культурну спадкоємність, яка з покоління в покоління тримала нас як спільноту. І саме тому мова має звучати не лише в аудиторії чи офісі, а й у просторі щоденного життя – так, як це було у традиційному середовищі: природно, гідно й обов’язково.

 – Чи будете консультуватися із громадським сектором стосовно мовних ініціатив?

– Безперечно. Громадський сектор в Україні – це не просто партнери, це співавтори багатьох мовних змін, які вже відбулися. Саме завдяки активності волонтерів, культурних ініціатив, мовних активістів українська мова здобула той рівень суспільної підтримки, який неможливо досягти лише адміністративними методами.

Я переконана, що мовна політика має формуватися не в кабінетах, а в постійному діалозі з тими, хто працює в громадах, у школах, у культурі, в медіа. Для мене консультації з громадським сектором – це не «опція», а необхідна умова ефективної роботи. Бо саме там є чутливість до реальних проблем, гнучкість, і водночас багато креативних ідей.

І ще важливо: мова – це не лише про права, це про довіру. А довіру не вибудовують наказами, її вибудовують разом. Тому я налаштована на системну співпрацю, відкритість і повагу до голосу громадянського суспільства.

Валентина Самченко. Київ

Фото Олександра Клименка

Науковцям Історико-культурного заповідника «Більськ» інколи доводиться проводити не просто археологічні дослідження, а цілі детективні розслідування про події далекої давнини.

Глинський археологічний комплекс – одна з найцікавіших пам’яток національного значення в Лівобережній Україні. Розташований на території Опішнянської громади Полтавщини, він охоплює кілька городищ, курганний могильник і поселення, засновані слов’янським плем’ям сіверян ще у VIII столітті. Комплекс проіснував до кінця XIV століття, а остаточно занепав після подій 1399 року.

Тоді війська Великого князівства Литовського, очолювані князем Вітовтом, у союзі з руськими та польськими силами, зазнали нищівної поразки від Золотої Орди, якою керував хан Темур-Кутлуг за підтримки воєначальника Єдигея. Протистояння відбувалося на річці Ворскла на території сучасної Полтавської області. Розгром позначився й на місцевих поселеннях – багато з них були спустошені або занепали.

Нині науковці знаходять тут унікальні артефакти. Про найсвіжіші відкриття на території Глинського комплексу кореспондентці Укрінформу розповів кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Історико-культурного заповідника «Більськ» Юрій Пуголовок.

У ГЛИНСЬКОМУ АРХЕОЛОГІЧНОМУ КОМПЛЕКСІ – ДВА ГОРОДИЩА 

– Я так розумію, що артефакти, про які ми зараз будемо говорити, знайдені нещодавно?

– Так, вони лиш приїхали до нашої камеральної лабораторії. Дослідження тривали з початку літа до 18 червня. Експедиція працювала на дуже цікавій пам’ятці, розташованій на території Опішнянської громади, більш відомій як Глинський археологічний комплекс. Як на давньоруський період, загалом середньовіччя – це досить великий комплекс. Він включає два городища – укріплену територію, де добре збереглися фортифікаційні елементи. Навколо розташовувалися відкриті селища. Звісно, померлих людей мали десь ховати, тому є окрема ділянка – місце поховань, розташоване дещо вище самого Глинська. Комплекс був заснований у IX столітті й проіснував до XIV–XV століть.

Ті пам’ятки, зокрема кургани, на яких ми працювали, належать до періоду Русі доби Володимира та доби Ярослава. Тобто це кінець X – середина XI століть.

– Які культури залишили на цій території сліди свого життя?

– Щодо культурної приналежності, першочергово Глинський археологічний комплекс був заснований представниками літописного племені сіверян. Вони були носіями роменської археологічної культури.

Згодом цей комплекс розвивався, змінювалася історична й політична ситуація. І вже десь із середини – кінця XI століття ця територія входить до складу Київської Русі. До якого саме князівства – Переяславського чи Чернігівського – точиться дискусія, адже незрозуміло, де саме проходила між ними межа.

Матеріальна культура теж зазнала змін. З’являються речі загальнодержавного характеру – прикраси, печатки, зброя. Все це добре характеризує матеріальний комплекс давньоруського періоду.

– Ви згадали про поховання. Що саме там досліджували?

– Останні кілька років ми зосередилися на вивченні саме поховальних пам’яток. Наша експедиція тут працює з 2011 року, з невеликою перервою у 2022-му. Але досліджували частину поселенської структури, як жили люди. І здобули надзвичайно цікаві, інформативні матеріали. Нам не вистачало такого ніби пазлика про поховальні практики, про обряди, вірування населення. Самі курганні могильники досліджувалися і до нас, але у невеликій кількості. У 2024-2025 роках ми зосередилися виключно на поховальних пам’ятках.

ОБРІЗКИ ДИХРАМА ПЕРЕПЛАВЛЯЛИ НА ПРИКРАСИ

– Чи можна за такими похованнями робити висновки про соціальний устрій, прикладом, про статус похованих?

– Так, ця соціальна стратификація мала місце і, власне, ми її реконструюємо за поховальним інвентарем, який трапляється при розчистці поховань. Загалом буває досить складно визначити, хто до якого прошарку суспільства належав. Але нам до певної міри пощастило. Минулого року ми дослідили поховання, ймовірно, чоловіче. Ще чекаємо на висновки антропологічних досліджень. У ньому знайшли досить нетиповий набір предметів. Це були кругла пряжка ремінна, ніж і монета. Йдеться про куфічний дирхам,  відчеканений десь у 940-х роках нашого літочислення. Цей дирхам – не повновісний, його вагу навмисно зменшили, як кажуть археологи, обрізали “в кружок”. Вони були в обігу на цій території, власне, у сіверянської людності. Така вага була потрібна для якихось потреб. Але виникає питання, куди ж дівали обрізочки? Вони були людьми господарськими – переплавляли на жіночі прикраси. Ці сіверянські оздоби, які ми можемо бачити в музеях, виготовлені фактично 100% із арабського срібла з цих от дирхемів.

В одному з курганів ми виявили виключно сіверянський поховальний обряд. Це була кремація, тілоспалення. Провели десь в іншому місці, а на майданчик кургану принесли прах. Висипали і зробили насип. Вірогідно, поховання було жіноче, оскільки там нам трапилась перегоріла намистина синього кольору. Про соціальний статус казати досить складно. Нібито намистина – щось дорогоцінне, дороговартісне, а з іншого боку – всього одна.

Але слід враховувати, що більшість курганів, які ми досліджуємо, на 80% були розграбовані. Це сталося, можливо, на межі XIX-XX століть, коли був курганний бум у Російській імперії. Всі надивилися на південні кургани й мріяли знайти скіфське золото. І де бачили пагорб – там і копали.

Ми виявили ще одне поховання, перекопане такими давніми грабіжниками. Усе перемішане, кістки скинуті в купу, – жахлива картина. Там виявили лише ніж. Тому можемо тільки гадати, чи було там щось, що звідти забрали.

ПОХОВАННЯ ЖІНКИ З ДОСИТЬ ВИСОКИМ СТАТУСОМ

– Третє поховання, яке ми дослідили, ймовірно, належить до соціальної верхівки тогочасного суспільства. Там досить цікава поховальна споруда. Треба спілкуватися з фахівцями по слов’янській міфології, оскільки в ній міг відбуватися обряд, ритуал, який ми наразі не до кінця розуміємо.

Похована була ніби християнкою, оскільки голова спрямована на захід. Яма містила сліди труни або чогось подібного, що вже є християнським маркером. Але, в той же час, курган мав глибокий рів, який оточував це місце поховання.

Сама поховальна яма була облаштована ніби в коридорі, в північно-західному секторі кургану розміщене вогнище. Тобто, такі деталі треба якось пов’язати між собою. Чекатимемо, що скажуть фахівці з цієї проблематики, оскільки є багато спекуляцій на тему слов’янської міфології та культових дій. Треба прибирати всю романтику і шукати наукові підходи.

Стосовно самого поховання – воно, безумовно, жіноче. Кістки були в досить поганому стані. За попередніми обережними висновками антропологів, жінка була досить похилого віку. У ті часи дожити до понад 40 років – уже довгожительство.

На жінці були рештки особистих прикрас. Це частина головного убору – скроневі кільця. Вони ще не чищені, але, вірогідно, це білий метал, теж низькопробний, як срібло з наших улюблених дирхемів. Знайшли три кільця. У грудній частині – низка із приблизно 30 намистин. Біля рукавів знайшли по дві намистини. Це, в принципі, нетипова ситуація. Можливо, якась прикраса одягу. І на правій руці – перстень, вірогідно, теж із низькопробного срібла. Такий набір та кількість прикрас свідчать, що у похованої – досить високий статус. Наприклад, її чоловік міг бути торговцем.

– Цікаве намисто, як його робили?

– Намисто золотоскляне, діжкоподібне. Зі скляних трубочок, а всередині – золота фольга.

– Це місцевий виріб?

– Виробники були не місцеві. Таке намисто було доволі розповсюдженим упродовж X-XII століть, а місце виготовлення – південні провінції Візантійської імперії.

ТОРГОВЦІ МОГЛИ ПОСТАЧАТИ  ПРЕДМЕТИ РОЗКОШІ  МІСЦЕВІЙ АРИСТОКРАТІЇ

– Виходить, у цих краях активно торгували?

– Це нам тодішній світ може видаватися доволі дикуватим. Але він був абсолютно не замкнутий. По верхів’ях Сіверського Донця, Ворскли, Псла, Сули проходила частина великого торгового шляху з Булгару до Києва. І, звісно ж, були якісь відгалуження до інших територій. Таким чином сюди і потрапляли срібло, прикраси. Безумовно, на це впливав Дніпровський шлях, який функціонував, можливо, з Х сторіччя, або й раніше. Відомо, що ним користувалися ще за скіфських часів, у добу античності. То чому б і не в ранньому середньовіччі? Це цілком логічно. Адже внизу, ближче до Чорного моря, були давньогрецькі та візантійські колонії з усією цією «красою»: вином, прикрасами, іншими предметами розкоші.

Я думаю, існував певний прошарок торговців, які могли привозити сюди предмети розкоші й постачати їх місцевій аристократії. Це виглядає логічно, тим паче, якщо подивитися на інші археологічні комплекси поблизу – наприклад, Опішнянське городище. Це також пам’ятка роменської культури, трохи давніша за Глинське – датується другою половиною VIII – початком IX століття. І там теж знаходили намисто – кольорове, красиве, яке, ймовірно, походить із Сирії чи Єгипту. Є й уламки амфор, які, очевидно, були з вином. Схоже, вони належали представникам місцевої еліти. Усе це – свідчення, що шляхи існували й працювали.

Так, їхня інтенсивність могла змінюватися. Десь кочовики, скажімо, печеніги, ставали на шлях і казали: «Ні, зараз не пропускаємо – давайте частину намиста і трошки вина нам, а тоді вже йдіть собі далі». Кожен хотів контролювати процес.

Так само потрапляли сюди і срібло, й інші речі. Ця територія не була відірваною. Можливо, вона й розташовувалася на краю візантійської цивілізації – але й нам щось від її «пирога» перепадало.

ІЗ ОДНОГО КУРГАНА – ТИСЯЧІ ЗНАХІДОК

– Ви озвучили, що жінка, поховання якої знайшли, була похилого віку за тогочасними мірками. Це більше свідчить про певний розвиток медицини чи суспільного устрою – хтось же піклувався про неї?

– Антропологи, наприклад, Олександра Козак, досліджують кістки у цьому напрямку. Олександра знається на патологіях, про які можуть свідчити кістки, і на деяких скелетах, в тому числі – й з Глинська; бачить сліди травм, загоєні переломи чи сліди від зброї. Тобто так, за пораненими доглядали.

Думаю, якщо дослідять жінку, рештки якої знайшли, то в неї може виявитися захворювання, через яке було важко ходити. Але той вік, до якого вона дожила, свідчить, що вона мала досить гарний догляд, більш-менш нормальне харчування.

Це суспільство – вже не первісне, але, як ми знаємо, і в первісному є випадки догляду за своїми одноплемінниками і родичами. Тож люди могли якимось чином сприяти одужанню, знали, як діяти в певних випадках.

– Чи знаєте, скільки загалом знахідок?

– Сказати точно складно. Ці кургани розташовані на величезному поселенні раннього залізного віку. Площу точно не скажу, але йдеться про кілька гектарів. І сіверяни свої кургани насипали з культурного шару цього поселення. Тож коли досліджуємо, знімаємо насип і вибираємо купу матеріалу скіфського часу.

Тому загалом знахідок із насипів цих курганів – величезна кількість. Там є класні матеріали, що свідчать про торговельні зв’язки. Прикладом, місцева та імпортна кераміка, вістря стріл тощо. Я думаю, фахівці, які займаються раннім залізним віком, ще скажуть своє слово – що це було та як виглядало. Завдяки цьому об’єму кераміки з насипів, можемо говорити про кілька тисяч знахідок.

– Такі знахідки – велика цінність не тільки для української, а й для світової науки. Але все ж, що вирізняєте як особливо важливе?

– Важливо навіть те, що ми після тривалої перерви почали вивчати кургани роменської культури на лівобережжі. До цього останні дослідження були на початку 2000-х, тобто років 20 точно ніхто цього не робив. А тепер можемо казати, що займаємося цим планомірно. Ну і, власне, щодо цих матеріалів, які ми виявили, дійсно можна сказати «вау». От від скіфської археології всі ніби чекають золота, вже склалася своєрідна романтика. А коли запитуєш: «А чого ти чекаєш від слов’янської археології, від слов’янського кургану?», то конкретно не ясно, що там може бути.

Із нами на розкопі були студенти-практиканти. То хлопці розповідали, що хочуть знайти меч, а дівчата – прикраси. Хлопчикам менше пощастило, а от намисто таки знайшлось.

ЗА ДОСЛІДЖЕННЯМИ МОЖНА НАВІТЬ ДІЗНАТИСЯ, ЯКА РИБА ВОДИЛАСЬ У ВОРСКЛІ

– Як ви досліджуєте усі ці знахідки?

– У нас були польові описи, тепер будемо їх перетворювати на інвентарні. Кожну знахідку поміряють, почистять, запакують, передадуть реставраторам. Є метал, є скло – треба, щоб із ним нічого не сталося. Є кілька зразків органіки, можливо, якісь залишки тканин. Домовляємося про міждисциплінарні дослідження, щоб нам сказали: то шкіра, тканина чи щось інше.

– Які саме фахівці вам допомагають?

– Залучаємо антропологів, археозоологів, палеобoтаніків, хіміків, фахівців по давніх тканинах тощо. Це все Інститут археології, з відповідними підрозділами та фахівцями, які спеціалізуються на таких вузьких дослідженнях. У кургані важко буває відділити, наприклад, чи кістка скіфська, чи давньоруська, середньовічна. Наприклад, на поверхні нашого майданчика були рештки: компактно лежали кісточки, тризна. Ми не знаємо, що там могло відбутися. Але антропологи подивляться на зуби, череп, інші рештки та зроблять висновки, чим людина займалася, від чого померла.

За дослідженнями можна навіть дізнатися, яка риба водилась у річці Ворскла. Ми знаємо, які в ті часи вирощували рослини, навіть який бур’ян ріс, або що люди збирали ліщину по лісах. Знаємо, які ґрунти і ліси були поруч. Тобто досить багато знаємо про цю територію саме завдяки міждисциплінарній роботі. Ми не гналися за великими площами розкопок, за літо могли до 100 квадратних метрів скопати. Інколи розкопи були 10 квадратних метрів, інколи 15-20. Саме на поселенні близько 230 квадратних метрів розкрили. Це ніщо в межах загальної території, але матеріалу звідти зібрано не на одну наукову статтю. І це не для «галочки». Ми копаємо не просто, аби копати. Щоразу це – як детективна історія, намагаємося зрозуміти, що тут відбувалося, і пояснити це.

– Про яку знахідку мрієте? Можливо, вам певна культура ближча? Або, як ви говорите, хтось мріє про меч, а хтось – про намисто.

– Звісно, і я хочу меч. Усі хочуть меч. Суто пацаняча штука. Але, якщо серйозно, то є масштабні знахідки, які розповідають про події. У 2023 році нам трапилась житлова споруда у Глинську. Вона згоріла у ті часи, у кутку були рештки жінки. По тому, як вона лежала, видно, що її там завалило. У неї в руках був ніж. Тож, із високою ймовірністю, вона оборонялася, її загнали в куток. Напад був на поселення, яке, зрештою розгромили. Тому завжди цікаво, коли трапляється подібний комплекс. Окремі знахідки – це класно, можна дослідити, пофотографувати, експонувати на виставці. Але саме глобальний дослідницький потенціал – те, чого хочеться завжди.

Мирослава Липа, Полтава

Фото авторки та з FB–сторінки ІК3 “Більськ”