Прем’єр-міністр України Сергій Корецький доручив Мінкульту і Мінфіну підготувати механізм державної підтримки книговидавничої галузі.

Про це в інтерв’ю Укрінформу розповів майор медичної служби, викладач Української військово-медичної академії Ігор Палій.

«Епідемія війни — це, по суті, епідемія травматології кінцівок. Це дуже велика частина поранених, яка потребує подальшого реконструктивного лікування. Перші етапи — стабілізація, відновлення кровопостачання — дуже важливі, але після цього залишається багато питань, які потребують подальшого вирішення», — зазначив Палій.

Як приклад можливостей сучасної реконструктивної хірургії Палій навів операцію пацієнта з масштабним ураженням плеча.

«Це була обширна рана, і було незрозуміло, що з нею робити. Ми трансплантували великий м’язово-фасціально-шкірний клапоть і одномоментно закрили практично весь дефект кінцівки. Окрім цього, у пацієнта було ампутоване передпліччя. Людина настраждалася, мала дуже багато проблем», — розповів хірург.

Він наголосив, що головне завдання реконструктивної хірургії — не лише закрити рану чи відновити тканини, а допомогти людині повернутися до повноцінного життя.

«Усе це робиться для того, щоб людина не втратила себе, могла відновлюватися і далі бути людиною», — підкреслив Палій.

Лікар зазначив, що перед провадженням таких операцій проходив стажування у Сполучених Штатах, однак війна дала українським медикам досвід, якого сьогодні практично немає в інших країнах.

«Враховуючи той досвід, де я був і що я бачив, можу сказати, що наша медицина краща. Ми не тільки у військовій майстерності, а й у лікуванні поранених — на крок попереду. Наші лікарі мають колосальний досвід. У них немає таких поранених, вони не знають, що з ними можна робити», — сказав він.

На його переконання, українські фахівці вже мають не лише переймати міжнародний досвід, а й самі навчати іноземних колег.

«Мені здається, наших колег уже мають запрошувати, щоб вони показували й розповідали, як саме лікувати такі поранення. Настав час говорити про це», — наголосив Палій.

Водночас він зауважив, що український підхід до лікування суттєво відрізняється від практики багатьох західних країн, де медичні рішення часто залежать від економічної доцільності.

«У них страхова медицина значною мірою зав’язана на грошах. Якщо лікування невигідне, то це буде ампутація. У нас ампутація — це останній крок: коли вже здався пацієнт, коли здався не один лікар, коли людина пройшла три-чотири роки лікування і зрозуміло, що кінцівка вже нефункціональна», — пояснив військовий хірург.

Палій також є одним із лікарів, які у 2017 році провели унікальну операцію з вилучення гранати ВОГ-17 із ноги пораненого військового. Через ризик вибуху медики працювали разом із саперами, заходячи до операційної по одному.

«Ми розуміли, що в будь-який момент граната може вибухнути і всі могли загинути. Але ми дістали ВОГ, встановили апарат зовнішньої фіксації, а вибуховий предмет забрали розміновувачі. Після операції всі обіймалися, дякували один одному», — пригадав він.

За цю операцію Ігор Палій був нагороджений орденом «За мужність».

Дивіться повне інтерв’ю на YouTube-каналі Укрінформу.

Як повідомляв Укрінформ, В ООН заявили про різке зростання кількості жертв серед цивільних в Україні через атаки РФ.

Дмитро Жук на позивний «Гері» – військовослужбовець 148 окремої артилерійської Житомирської бригади Десантно-штурмових військ, що нині є найрезультативнішою артбригадою ЗСУ та елітним підрозділом Сил оборони.

Його молодість співпала з війною. Двадцятитрирічний головний сержант артилерійського взводу служить на посаді командира гармати «CAESAR» («Цезар»), яка успішно нищить живу силу й техніку ворога.

Кореспондентці Укрінформу вдалося поспілкуватися з Дмитром у перерві між його бойовими завданнями. Військовослужбовець розповів, зокрема, про особливості роботи французької САУ, «жирні» цілі та мотивацію продовжувати боротьбу.

БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ У ЩАСТІ

«Гері» родом із Житомирщини. Після школи здобув фах машиніста автомобільного крана. Каже, що спробувати себе в професії ще не встиг – не було коли.

Після професійного училища Дмитро трохи попрацював на агрофірмі. Розуміючи, що попереду строкова служба, вирішив підписати контракт із ЗСУ. Обрав 148 окремий гаубичний самохідний артилерійський дивізіон і в березні 2021 року долучився до війська, а восени відбув у зону проведення ООС.

– Наша ротація була запланована на кінець лютого 2022 року, – розповідає військовий. – Перші гармати дивізіону поїхали на завдання ще 20 лютого, коли надійшла інформація про дуже велике скупчення сил противника. У ніч на 24 лютого я був у наряді. Ми з товаришем стояли й розмовляли, і було відчуття, що це тиша перед бурею. У якийсь момент по рації передали: бойова тривога, загальний збір, всі по машинах… За п’ять хвилин ми вже були готові.

Тоді Дмитро працював на САУ «Акація» радянського зразка. Каже, що гаубиця добре виконувала свій функціонал. На початку повномасштабного вторгнення в ній доводилося й ночувати. Воїн згадує сніг, морози і відчуття, ніби прокидався в морозильній камері. Зауважує, що на бойовий дух це не впливало.

– Війна для мене розпочалася з населеного пункту Щастя Луганської області, де й відбулося бойове хрещення нас, молодих і не обстріляних, – згадує воїн. – На той час мені було 19 років. Тоді страху не відчував. Бачив вогонь, але не встигав боятися. Ми були на адреналіні. У деякі моменти не відчувалося ані голоду, коли банку тушкованки ділили на чотирьох, ані втоми. Перший страх у мене з’явився ближче до літа, адже ми вже багато чого побачили і відчули.

Після Щастя підрозділ «Гері» відбув у Сіверськодонецьк. Там артилеристи працювали приблизно два місяці. Його «Акація» тоді допомагала нищити колони росіян.

– Я не знаю, у яких масштабах передати виконану нами роботу. От уявіть, що ми займали позицію на якійсь висоті, звідки розкидався гарний краєвид, і вдалині бачили дорогу, а на ній – протяжність диму на два кілометри. І в той момент розуміли, що горить колона, по якій ми щойно працювали, – ділиться військовий.

За роки війни Дмитро воював на Луганщині, Донеччині, Харківщині, Запоріжжі, а тепер виконує завдання на Олександрівському напрямку. Фронт він залишає тільки під час коротких відпусток.

АРТИЛЕРИСТИ ПІВТОРИ ДОБИ ВИБИВАЛИ ВОРОГА З БУДИНКІВ

У 2023 році на базі 148 дивізіону створили 148 окрему артилерійську Житомирську бригаду. Тоді в підрозділі відбулося переозброєння й «Гері» пересів на САУ «CAESAR».

– Нова САУ мені одразу сподобалася, – ділиться артилерист. – Вона переважає «Акацію» за ефективністю. Я просто їду, а комп’ютер показує напрямок стрільби. Біля якоїсь посадки ми відпрацьовуємо, далі кудись переїжджаємо і ховаємось. А поки вони (росіяни, – ред.) щось запускають у небо, щоб нас знайти, вже їдемо в інший населений пункт і звідти починаємо працювати.

За його словами, «CAESAR» стріляє точно, знищуючи та уражаючи цілі. «Гері» пригадує кілька випадків, якими пишається найбільше.

Зокрема, під час Запорізького контрнаступу артилеристи півтори доби вибивали росіян із будинків, щоб штурмовики ЗСУ змогли зайти в населений пункт. Ділянка була небезпечною, адже ворог постійно відкривав вогонь із вікон. Артилерія настільки добре відпрацювала по противнику, що захисники потрапили туди, не використовуючи стрілецької зброї.

– Ще пригадався один випадок із весни минулого року, коли росіяни хотіли наступати на Андріївку Донецької області. Ішов майже батальйон броньованої техніки і живої сили, по якій почала працювати наша артилерія. Вони вибігали серед поля і просто втікали у зворотному напрямку. Машини масово горіли, а на землі лежала купа їхніх. Це було видовище, як у фільмі про апокаліпсис, – ділиться Дмитро.

«ДІСТАЄМО НА ВІДСТАНЬ ДО 40 КМ»

Він зауважує, що тепер на мобільність САУ «CAESAR» суттєво впливає активність дронів.

– Відпрацьовуємо по тому, що можемо дістати, а дістаємо ми далеко – до 40 км. Наша гармата доволі точна. Тепер переважно працюємо по живій силі й точках злету їхніх FPV та БпЛА. Це наші пріоритетні цілі, – пояснює він.

В екіпажі гаубиці – четверо військовослужбовців. Разом із ними на завдання їздить мобільно-вогнева група з двох воїнів, які прикривають небо, поки працює гармата.

У підпорядкуванні Дмитра – чоловіки віком за 30 років. На запитання, чи слухають його, 23-річного командира, підлеглі, відповідає:

– Я наймолодший не тільки в екіпажі, а й у своєму підрозділі. Вік на війні не має значення, адже важливий досвід. У моєму екіпажі кожен знає, що треба робити. Я не переживаю, що в когось щось не вийде або хтось підведе. Люди, з якими працюю, не ниють і не мають страху. Та й у них настрій поліпшується, коли мені приходить інформація, що знайдена ціль і треба по ній відпрацювати.

«ЦИВІЛЬНИМ ТРЕБА ЖИТИ, ХОДИТИ НА РОБОТУ Й ДОПОМАГАТИ ЗСУ»

– Дмитре, наскільки розумію, ваш трирічний контракт уже закінчився, але ви продовжуєте воювати. Що вас мотивує це робити?

– Мій контракт закінчився у 2024 році, тож служитиму до завершення воєнного стану. У якийсь момент я поставив собі питання, а що буде з моїм майбутнім, якщо не перебуватиму тут. Я не хочу і не дозволю, щоби хтось прийшов і почав мені розказувати, за якими правилами жити, якою мовою розмовляти, чи щоб у мене щось відібрали. Я відстоюватиму своє за будь-яку ціну, і це для мене справа принципу.

На початку мене мотивував наш народ. У мене було відчуття, що ми маємо перевагу, бо з нами люди і ми працюємо разом. Коли на одну нашу гармату припадало сім російських, було дуже важко, але хотілося воювати, бо за нами стояв народ. Не потрібно було нічого просити, люди самі допомагали. Тепер усе кардинально змінилося.

Вирішив, що маю бути тут, аби моє майбутнє, моїх молодших братів, мами, дружини, доньки було в Україні. Звісно, можна втекти від цього всього і жити красиво десь в іншій країні, але я цього не хочу.

– А ваш екіпаж у чому черпає сили?

– Ми просто тримаємося. Фізичні сили є завжди. Людьми, які хворіють, займаються медики. Я повідомляю комбата, що є військовий, який потребує звернення до лікаря, і згодом приїжджає той, хто може його замінити. Наших військовослужбовців також періодично скеровують на відновлення, бо людям треба подбати про спину, руки, ноги, очі й душу.

Я морально дуже виснажений. Буває, що мене просто накриває. Я вже дуже довго тут і просто не встиг пожити тим життям, яким би мав.

Треба частіше вживати магній – і тоді все буде добре. Мені це допомагає.

– Чи відчуває ваш підрозділ нестачу людей?

– Нам потрібні люди. Останнім часом прибувають чоловіки віком 50–60 років, і виходить, що в нас є робоча сила, але вона не працює, бо не може. Наприклад, на завдання їдуть семеро людей, а активно й ефективно щось роблять тільки троє, бо інші – старші, і з них багато не візьмеш. Молоді тепер дуже мало. Я вважаю, що найрезультативніший вік для служби у ЗСУ – 23–45 років.

– Що б ви зараз порадили цивільним?

– Треба набратися терпеливості й жити, бо іншого виходу немає. І допомагати ЗСУ. Та й на роботу варто ходити, бо це добре для нашої економіки.

Хочеться, щоб люди трохи заспокоїлися, бо це вже нахабство, коли кажуть: «Та я нікому нічого не винен». Дехто говорить, що буде відстоювати своє місто чи область, коли вони (росіяни, – ред.) уже зайдуть туди. Та ні, так не буде. Вони спочатку зітруть все КАБами, ракетами, «шахедами», а коли вже не буде живого місця, зайдуть.

Це все треба якось зупиняти. Бо якщо його лиш трішки придушити, знову набереться сил і нагряне.

Ірина Чириця, Житомир

Фото надав Дмитро Жук