Бачити людину в кожній дитині: послуга раннього втручання в Одеській області
Порушення розвитку у дітей — не є і не має бути перешкодою у отриманні послуг, навчання, радощів і всіх відчуттів, які даються життям. Суспільство твердо, б’ючись лобами, крокує до такого світу, де у кожного будуть однакові можливості і один із перших етапів — раннє втручання — спеціально організована система психологічної, соціальної, медичної і педагогічної допомоги сім’ям, які виховують дітей від народження до чотирьох років із порушеннями розвитку або ризиком їх появи, спрямованої на розвиток дитини і нормалізації життя її родини.
“Дайджест Одеси” дізнався, що в Одесі та області надають послугу раннього втручання. Більше про це розповіла нам Оксана Кривоногова, національна тренерка з раннього втручання та керівниця Одеського обласного методичного центру РВ.
Модель допомоги для дитини та батьків
В основі РВ полягає біо-психо-соціальна модель, яка враховує стан здоров’я, але спираючись на можливості, сильні сторони й інтереси дитини, зосереджена на її самостійності і щоденній активній участі в житті своєї родини, суспільства. У фокусі послуги знаходиться не тільки розвиток дитини, але і підтримка батьків, підвищення якості життя сім’ї в цілому.
Як розповідає тренерка, послуга в одеському регіоні надається вже понад 14 років, проте очікування батьків можуть бути різні. Вони точно не отримують якісь окремі від дитини процедури, бо команда спрямовує свої зусилля на батьків, підтримку та підвищення їхньої компетенції стосовно розвитку дитини. Серед принципів раннього втручання, насамперед сімейноцентрованість, бо цілі ставлять для родини. Це пов’язано, як зі щоденними активностями, тобто організація процесів одягання, купання, прогулянки, гри з дитиною, а ще інформування та сприяння покращенню емоційного стану батьків. Це довгостроковий супровід командою фахівців у природному середовищі. Ось цей аспект важливий, бо труднощі у дітей виникають у різних справах і місцях. Тому фахівці працюють з малюком і його оточенням не тільки традиційно у центрі, а й удома, на вулиці, в магазині, дитячому садку тощо. Іноді звичайні справи стають для батьків справжнім випробуванням: нагодувати, викупати, погуляти на вулиці, сходити в магазин або гості.
“Започаткувавши цю послугу, ми працювали, традиційно – у центрі. Але вже до ковіду, мали майже 100% домашніх візитів. Працювати вдома у рази краще, бо якби чудово не зробили центр, він не відповідатиме природному середовищу дитини, немає конкретного стільчика, тарілки чи подушки. А ще дитині може просто не подобатись в центрі, а якщо і подобається, то вдома такого немає. Ми з батьками про це розмовляємо, але не всі згодні на домашні візити, бо це не звично. З початком карантину ми продовжили працювати просто в онлайн-форматі. Тому зараз впевнено скажу, що найефективніше працювати у форматі домашніх візитів”, — додала Оксана.
Як повідомляє Міністерство соціальної політики, 70% дітей з сімей, охоплених раннім втручанням, успішно соціалізуються.
Цільова аудиторія послуги
У послугу РВ сім’ї приходять настільки рано, наскільки це можливо, тому що перші 1000 днів життя малюка — найважливіші. Саме в цей період швидкість формування нових нейронних зв’язків найвища. Нейропластичність мозку дає шанс нашим дітям мінімізувати порушення.
РВ триває до чотирьох років. Отримати цю послугу можуть сім’ї та діти:
- Яким встановлено діагноз, що супроводжується затримками розвитку дитини (незалежно від ступеня тяжкості). Наприклад, дитячий церебральний параліч, розлади аутистичного спектра, синдром Дауна, епілепсія та інші.
- У яких визначено затримку в розумовому, моторному, соціально-емоційному та комунікативному розвитку за допомогою скринінгів або тестів.
- Які мають ризик появи затримки розвитку внаслідок певних біологічних та соціальних чинників. Наприклад, діти, народжені раніше терміну; діти, народжені з малою вагою; діти з сімей, які отримали будь-який травматичний досвід.
- Батьки, яких мають сумніви та хвилювання щодо розвитку своєї дитини або питання стосовно відносин із маленькою дитиною, її поведінки та взаємодії з іншими людьми.
“У світі впроваджують раннє втручання, як до 4, так і до 6 років, бо по-різному працюють державні системи. Наприклад, у нас всі діти за законом можуть йти до садочка, незалежно від порушень у період від 2 до 4 років. Проте дитина не починає розвиватись 16 чи 18 місяців, а з народження. І якщо навіть немає діагнозу і лікарі спостерігають, розвиток йде, то на що чекати? Діагноз розладу спектра аутизму поставлять десь в 3 роки, але дитина вже має порушення. Тобто якщо ми не впевнені аутизм це чи ні, можемо працювати із порушеннями мовлення чи харчування. Нам здається, що раннє втручання зайняло свою нішу і все дуже логічно. В ідеальному світі після народження дитини починається РВ, після чого інклюзивно-реабілітаційний центр (ІРЦ), дитячий садочок, інклюзивна освіта, школа. Далі, було б добре надавати професійну освіту і супроводжувати на робочому місці. Потрібні різні рівні підтримки, наприклад, проживання. Дорослі люди з інвалідністю не повинні проживати з батьками, вони можуть жити окремо із різним рівнем підтримки. Ми це бачили на навчаннях за кордоном”, — розповіла спікерка.
Із ростом дитини змінюється звичайний спосіб життя родини. Зараз, в умовах війни, багато сімей переміщені всередині країни та за її межі. У таких випадках послуга надається в онлайн-форматі.
Фундамент інклюзії
Інклюзія починається не в садку і школі, а з самого народження. Отримання послуги РВ з самого раннього віку дитини допомагає батькам швидше повірити в свої сили й усвідомити, що включення сім’ї та дитини в усі сфери життя суспільства — це закономірний процес. Чим раніше сім’я усвідомлює це, тим швидше та легше пройде процес адаптації і соціалізації. Незалежно від особливостей розвитку всі діти мають абсолютно рівні права.
“Філософія інклюзії в тому, що кожна людина включена до суспільства, яка б вона не була. Ми всі різні, а у когось діагноз, у когось характер чи потреби, але всі ми маємо права і потрібні суспільству. Тому не може інклюзія починатись в 4 роки чи в якийсь інший вік. Часто з народженням дитини із порушенням, сім’я виключається з суспільства, вони сидять вдома, розгублені, їм соромно, не знають як розмовляти з друзями чи з сім’єю щодо порушень дитини. І це не правильно”, — зазначила Оксана Кривоногова.
Фахівці працюють за конкретним планом дій. Після етапу знайомства та перших зустрічей, відповідно до питань та потреб родини, створюють індивідуальний план розвитку на 6 місяців. На цей період поставлено 10-15 цілей, за якими йдуть щотижневі зустрічі. При комунікації з батьками команда не тільки надає рекомендації, але й провокує аналізування проблеми. Завдяки відкритим питанням та підходу осмислення проведених та можливих дій стосовно дитини, батьки шукають нові підходи ніби самостійно.
“Більшість батьків все ж таки йдуть до інклюзивних груп у садочках. І у нас починається програма переходу. Десь півроку-рік ми готуємо сім’ю до виходу з послуги. Фахівець раннього втручання входить до команди супроводу, тому ми спілкуємось з вихователями обраного садочка, ділимось інформацією, надаємо власне заключення”, — поділилась експерт.
Звернутись можна самостійно, або з направлення педіатра/сімейного лікаря чи соціального працівника. В Одеській області послуга надається в семи установах в Одесі, Подільську, Овідіополі, Білгород-Дністровському та Красносільській ОТГ.
У Херсонській області за тиждень погодили видачу житлових сертифікатів на близько 92 млн грн.
Про це повідомив начальник Херсонської ОВА Олександр Прокудін на брифінгу за результатами роботи за тиждень, передає кореспондент Укрінформу.
«У межах урядової програми “єВідновлення” ще 238 жителів Херсонщини подали заявки на отримання допомоги. Серед них 24 родини мають пошкоджене російськими ударами житло, ще 214 – оселі, які ворог зруйнував вщент», – поінформував Прокудін.
Як він наголосив, за результатами розгляду звернень комісії погодили майже 7,4 млн грн компенсацій для ремонту будинків 36 сімей. Ще 93 родини отримають житлові сертифікати загальною вартістю близько 92 млн грн, аби придбати нове житло.
Як повідомляв Укрінформ, на Херсонщині провели понад 1,2 тис. обстежень знищеного житла за допомогою дистанційних засобів (БПЛА, космічна зйомка) у зонах, де неможливо провести фізичний огляд через бойові дії.
Фото: Freepik
Бійці спецпідрозділу безпілотних авіаційних комплексів Lasar’s Group Національної гвардії України у співпраці з артилерією суміжних підрозділів за одну спецоперацию знищили 18 танків російських загарбників.
Як передає Укрінформ, про це підрозділ повідомив у Фейсбуці та оприлюднив відео бойової роботи.
Перед виконанням місії відбувалося ретельне планування. Бійці багато літали і спостерігали за переміщенням ворожої техніки.
“В операції взяли участь як екіпажі ударних дронів «Лазарів», так і артилерія суміжників. Завдяки цьому по кожному танку було завдано удару. Більшість техніки вдалося знищити”, – зауважив командир екіпажу аеророзвідки Lasar’s Group НГУ “Домінік”.
Як повідомляв Укрінформ, Сили оборони України лише за останні дні уразили у тимчасово окупованому Криму нафтобазу, газові компресорні станції, комплекси протиповітряної оборони “Панцир” і С-400, радіолокаційні станції “Небо-У” та “Каста” російських загарбників.
Фото ілюстративне: Генштаб ЗСУ
Чому ветерани після повернення з фронту відчувають дисонанс у мирному житті? Як суспільству адаптуватися до появи мільйонів ветеранів і чому саме вони мають визначати майбутнє країни? Письменник і військовослужбовець Дмитро Лазуткін розповідає про нову збірку “Будемо жити вічно”, службу в Силах оборони та досвід повернення до цивільного життя.
В ексклюзивному інтерв’ю Інтенту він також говорить про Одесу, деколонізацію публічного простору, культурну політику під час війни та стосунки України з російським культурним середовищем до і після 2014 року.
Запитаю про книгу “Будемо жити вічно”. Є там текст, навколо якого все будувалося?
Так, я думаю, що це текст Rolling Stones “Paint It, Black” – за назвою доволі відомої вже кілька десятиліть пісні. Це текст про те, як військовий знаходиться неподалік Авдіївки. Там, до речі, була наша 47-ма бригада восени 23-го року і взимку 2023-2024 років. У тексті описуються переживання військовослужбовця, який дізнається, що його родина руйнується. Його дружина з дітьми за кордоном, і вони вирішили там залишитися назавжди. І відповідно він ставить собі запитання: “За що ми воюємо?”
Складна тема, але водночас доволі актуальна, тому що під час війни багато дуже сімей розвалилося, стосунки зруйнувалися. І ось ця служба без термінів, практично безкінечна, ясна річ, не сприяє зміцненню зв’язків між людьми. Невідомо, скільки це все триватиме і чи не триватиме це вічно, ми питаємо себе. І однозначної відповіді поки що ніхто не може дати.
Як на вас вплинула служба?
Коли живеш у такому режимі, як військовослужбовець, безумовно, змінюєшся, бо ти постійно перебуваєш наодинці з однією повісткою, а потім повертаєшся в мирне життя й усвідомлюєш, як це відрізняється. Я спочатку служив у 47-й бригаді, потім ще в 59-й бригаді, а потім мене перевели в Міністерство оборони, запросили працювати. Після цих багатомісячних історій з переведенням, з усіма перипетіями і складнощами, я приїхав до Києва і 4-5 місяців, можливо, пів року ходив просто ледь не з відкритим ротом, дивувався всьому, мене багато дуже речей тригерило, багато що дратувало.
Якщо я опинявся в компанії, то здебільшого знаходив якогось іншого військового. Спілкуєшся і розумієш, що з ним у тебе значно більше спільного, ніж з усіма іншими людьми. І це тривало доволі довго. Потім адаптація відбулася, і вже менше таких дратівливих моментів з’являється.
Через таку трансформацію проходить кожен ветеран. Я вже не кажу про те, що в піхотинців, штурмовиків це значно більш жорстко, в залежності від особистого досвіду, проходить. І нам треба бути до цього готовими, треба бути адаптивними і треба змінюватися й усвідомлювати, що в нас попереду життя в післявоєнному суспільстві, де буде дуже багато ветеранів, понад мільйон. Ці люди мають повертатися до життя й стати тією спільнотою, тим товариством, яке будуватиме майбутнє, за яке ці люди проливали кров.
Мені подобається в цьому контексті думка, що це не військові мають адаптуватися. Соціум має адаптуватися, щоб прийняти, створити умови. Це має бути двосторонній рух. Що суспільство має зробити зі свого боку? І чи робить зараз?
Я не думаю, що має бути така претензія, що якщо ми були на війні, то майбутнє цієї країни належить нам. Водночас це апріорі так є, тому що ті, хто наважилися захищати країну, мають у першу чергу вирішувати, якою вона буде далі. Тому що пасивна позиція не сприяє ані захисту, ані змінам. А зміни відбуватимуться. І якщо ми не будемо частиною цих змін, рушійною силою цих змін, то зміни відбуватимуться не на нашу користь. Так у житті трапляється.
У нас є й зовнішній фактор, і внутрішній фактор. Є низка людей, яка в нашому дуже такому роздробленому, розколотому суспільстві шукає собі виправдання, шукає якісь ніші й якісь спільноти, які б пояснили їхній вибір або невибір. Я кажу про тих, хто свідомо уникає теми війни, хто не долучається до українського спротиву, ані до захисту батьківщини в лавах Сил оборони, ані до оборонного комплексу. Бо все-таки в нас ворог доволі потужний. Я про це казав, сидячи в підвалі під Авдіївкою і в публічному просторі також.
Ми можемо перемогти цілком реально, але для цього має бути згуртування, яке нагадує щось подібне до такого тотального спротиву, до тотальної війни. Має бути максимальна залученість усіх. Менший може перемогти більшого, якщо він знайде у більшого слабкі місця і всю свою силу сконцентрує для ударів по цих місцях. А якщо менший буде в одній руці тримати філіжанку з кавою, або якийсь коктейль, а другою рукою буде щось малювати і на одній нозі стоятиме, а однією ногою відбиватиметься, шансів значно менше.
Поговоримо про відчуття Одеси. Коли ви перетинаєте межу Одещини, є у вас якась пісня, яка грає в голові?
Одеса – південне місто за своїм духом, за атмосферою, легкою розслабленістю, за вмінням відпочивати, за відчуттям моменту. Дуже люблю це місто. Якось останні кілька років у мене почала виринати в голові пісня “Засинай, Одеса, засинай” Сергія Мартинюка. Я своїм знайомим казав, що коли дивишся на вогні, які гойдаються на хвилях вечірнього моря, кілька разів у мене вже виринала в голові ця пісня. Це вже для мене не “перлина у моря”, хоча Одеса залишається перлиною біля моря, але змінюється трошки контекст.
Той імідж Одеси, який формувався протягом XX століття й особливо активно наприкінці XX століття у зв’язку з розвитком медіа, телебачення, радіо – він у будь-якому випадку змінюється. Люди, які формували цей образ Одеси – хтось із них виїхав в Ізраїль, хтось поїхав до Америки. Змінилося населення, змінилися люди, змінилася країна. Культурне обличчя теж змінюється. Виросли нові діти, підлітки, які, вочевидь, хочуть прожити своє життя і мати власний досвід, а не лише спиратися на нав’язані старшими поколіннями якісь форми висловлювань і проявів себе.
Процес деколонізації в Одесі просувається поступово, але біля міської ради досі погруддя російського поета Олександра Пушкіна. За даними Вікіпедії, Пушкін в Одесі був трошки більше року. Скульптура зберігається й намагається пережити закон про деколонізацію. Що думаєте про це?
Відкидаючи все, є ризик відкинути дуже багато історичної культурної спадщини, яка була б нам корисна і в туристичному плані, і в усіх інших. Одеса – місто багатонаціональне. Тут не тільки Пушкін, тут багато хто був. Має бути якась рівномірна, мені здається, культурна політика, зважена дуже. З панівною, з домінуючою українською складовою, тому що українська держава все-таки, маємо розуміти, що це наша земля.
Я не прихильник жорстких дій. Я розумію, що імперські символи під час війни з імперією – це ненормально. І це дуже серйозний момент для маніпуляції, для згуртування п’ятої колони, що дуже шкодить нашому спротиву.
Мені не подобається, коли ламають пам’ятники, спалюють книжки тощо. Ця деколонізація має бути не те щоб лагідною, але поміркованою, зваженою, виваженою. Тому що зруйнувати всі архітектурні пам’ятки – це найпростіше. А інтегрувати їх у новий український міф, парадигму українського півдня – в цьому є мистецтво. І якщо влада до цього долучиться, буде добре.
Закон про деколонізацію вимагає прибрати маркери “руського миру” з публічного простору. Якщо скульптура має цінність, то до музею. Згодні?
Це дуже адекватний підхід. Також багато залежить від думки місцевого населення. Треба проводити роз’яснюючу роботу. Багато цих імперських пам’яток, та ж Катерина ІІ, – це теж елемент впливу російського імперського і це було завжди ним. І для цього це встановлювалося. Нагадаю, що вона не була етнічною росіянкою. Але це все одно маркери, якісь знакові моменти імперії, які зараз не те що недоречні – вони для людини, яка повертається з фронту, виглядають абсолютно дико. Це викликає певний дисонанс. Людина думає: “Ми воюємо, захищаємося від імперії, яка хоче нас знищити, а пам’ятники знаковим особистостям цієї імперії стоять у наших містах”. Якось це все не склеюється, правда?
Мені ближче такий підхід, коли це в якісь визначені місця, в якісь музеї інтегрується, а не публічно влаштовуються акти вандалізму зі знищенням. Мені здається, це працює проти України, а в очах наших західних партнерів і донорів це виглядатиме доволі дико.
Ви видавалися в росії, ви були лавреатом премій у росії, ви брали участь у фестивалі в Мінську.
Ну, дивіться, це було. У мене були публікації. Ну, слухайте, до 2014 року, до російської агресії, це було нормально. Книжки в росії виходили в Андруховича, в Жадана, і в мене виходила книга. У видавництві “НЛО”. До речі, видавець цієї книжки Дмитро Кузьмін емігрував з росії, не погоджуючись з політикою росії. Ми їздили на фестивалі, й відбувалася нормальна комунікація. Ну, не з частиною якихось там авторів-імперців, ясна річ, але з якоюсь там креативною частиною. Так, це було. І потім під час повномасштабної агресії більшість цих людей виїхала. Хтось у Казахстані, хтось у Латвії, хтось у Нідерландах. Це люди, які не поділяли погляди російської влади, і влада їх, по суті, виштовхнула з країни. Це був такий процес. До нас приїжджали російські артисти, українські артисти їздили туди. До 2014 року це не було дичиною.
З 2014-го по 2022-й, як на мене, вже неприпустимо було. Для мене особисто. Хоча багато українських артистів виступали.
А запрошували в цей період?
Були пропозиції публікацій, були пропозиції приїжджати на якісь фестивалі. Я вже не їздив, тому що я їздив в зону АТО (тоді так називалась), виступав перед українськими військовими. Для мене це було просто чимось неможливим. Тому я не розумію, як деякі наші артисти нормально собі гастролювали до 2022-го року. Для мене це дико. Але, водночас, на початку 2000-х був абсолютно спільний культурний простір. Наш президент вів новорічні якісь програми. Тоді було інше життя, інша реальність. Тобто зараз взагалі мені здається, якщо говорити про теорії часу, то минулого, можливо, не існує, та й майбутнього не існує. Є тут і зараз, але на майбутнє, принаймні, можемо якось вплинути.
Ольга Лопатюк
-
Усі новини1 тиждень agoВідпочинок на острові Закінтос – до чого треба готуватися
-
Суспільство1 тиждень agoВ Одесі проведуть дорожні роботи на семи вулицях міста
-
Усі новини1 тиждень agoЗганьблена на весь світ наречена, від якої втік чоловік на весіллі, знову збирається заміж (фото)
-
Події1 тиждень agoНа кінофестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях заявили про умисне руйнування локації літнього кінотеатру
-
Політика1 тиждень agoУгода з Україною щодо прав угорців у Закарпатті набула чинності
-
Війна1 тиждень agoНа фронті від початку доби росіяни здійснили 61 атаку, найгарячіший
-
Відбудова1 тиждень agoукраїнський бізнес виділяє гроші на відновлення Успенського собору
-
Відбудова5 днів agoТуск очікує на участь Зеленського у конференції з відбудови України у Гданську