У Малині Житомирської області за сприяння Естонії відновили пошкоджену внаслідок російської ракетної атаки дитячу школу мистецтв.

Про це Володимир Зеленський написав у Телеграмі, передає Укрінформ.

Він нагадав, що санкційні режими партнерів від першого дня війни будувалися так, щоб керівництво РФ не могло обіцяти наближеним бізнесменам, що вони не відчують наслідків війни.

«Санкції повинні працювати й надалі так, щоб з боку російського бізнесу був чіткий запит до російського керівництва на припинення війни та політики ненависті Росії до сусідів і до Європи», – зазначив Президент.

За його словами, коли українська економіка для РФ – це просто мішень, Європі точно не час сприймати російських олігархів як друзів.

«Коли Росія використовує кожне євро і долар для затягування війни, це аморально та самовбивчо – дарувати російському бізнесу можливості жити так, щоб не відчувати наслідків війни», – переконаний Зеленський.

Усманов та Фрідман, вказав він, – це саме той російський бізнес, який має знайти в собі сміливість зробити конкретні кроки проти війни. «Це саме та російська економіка, яка не має отримувати додаткових можливостей, поки українська економіка страждає від російського терору і небажання Путіна зупиняти війну», – наголосив глава держави.

І п’ятсот «шахедів» на добу, за його словами, – це точно не той час, коли взагалі варто починати дискусію про послаблення санкцій. Тим більше щодо осіб, про яких ніхто не може сказати, а як саме вони допомогли захисту життя і скороченню можливості Путіна продовжувати війну.

«Потрібен і надалі всебічний тиск на Росію за війну. Посилюйте санкції проти Росії, а не послаблюйте Україну. Дякую кожному, хто допомагає», – резюмував Президент.

Як повідомляв Укрінформ, прем’єр-міністр Сергій Корецький заявив, що через атаки РФ на бізнес бюджет України може недоотримати близько 70 млрд гривень податкових надходжень.

Фото: ОП

Щороку у другу неділю вересня Україна вшановує пам’ять сотень тисяч автохтонних українців, які у 1944–1951 роках зазнали насильницької депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини — територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки. 

Унаслідок політики комуністичних режимів СРСР і Польщі свої домівки були змушені залишити понад 700 тисяч українців. У 2026 році ця пам’ятна дата припадає на 13 вересня.

Що гарантує держава

Закон України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою” створює правові механізми для забезпечення справедливості щодо людей, які пережили примусове переселення. Він визначає статус та встановлює державні гарантії.

Закон поширюється і на українців, які у 1944–1951 роках були примусово переселені. Тобто держава не лише зберігає пам’ять про ці трагічні події, а й створила правовий механізм для офіційного визнання їхнього статусу.

Недопустимість формального підходу при встановленні статусу: реагування Офісу Омбудсмана

Порядок № 643 не визначає свідоцтво про народження як єдиний документ, яким можуть підтверджуватися обставини, необхідні для надання статусу депортованої за національною ознакою особи. Вони можуть підтверджуватися й іншими документами, передбаченими Порядком.

Це особливо важливо для людей похилого віку, які через десятиліття після депортації можуть не мати всіх документів.

Показовим є випадок 98-річної заявниці, яку у 1946 році примусово переселили із с. Бабиці Білгорайського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща до Запорізької області.

У травні 2026 року жінка подала заяву та необхідні документи, зокрема архівну довідку, що підтверджувала факт депортації. Водночас від неї вимагали свідоцтво про народження для підтвердження народження на території, з якої проводилася депортація.

Після мого реагування було підтверджено, що Порядок № 643 не вимагає саме свідоцтва про народження як єдиного можливого документа. У серпні 2026 року Мінрозвитку прийняло рішення про надання жінці статусу особи, депортованої за національною ознакою.

Цей випадок демонструє, що відсутність окремого документа не повинна автоматично ставати перешкодою для реалізації права на встановлення статусу, якщо відповідні обставини можуть бути підтверджені іншими передбаченими законодавством документами.

Державні гарантії та права

Надання статусу є підставою для реалізації низки гарантій. Депортовані особи, які досягли пенсійного віку або мають інвалідність, мають право на:

• санаторно-курортне лікування та відпочинок;

• 50% знижку на оплату житла і комунальних послуг у межах установлених норм;

• 50% знижку на вартість ліків за рецептами;

• позачергове влаштування до закладів соціального захисту.

Крім того, після надання статусу недійсними визнаються пов’язані з депортацією рішення про позбавлення державних нагород, учених ступенів, військових, спеціальних і почесних звань, пенсій та інших прав.

Передбачена і грошова допомога

Стаття 7¹ Закону України № 1223-VII передбачає для таких осіб право на одноразову грошову допомогу.

Розмір допомоги — 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених на 1 січня року подання заяви.

Для отримання допомоги потрібно мати статус депортованої за національною ознакою особи та звернутися із заявою до Мінрозвитку.

Водночас постанова № 371 передбачає, що її положення щодо призначення та виплати цієї допомоги застосовуються через 12 місяців з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Отже, отримання статусу є важливим також для реалізації права на передбачену законом одноразову грошову допомогу.

Як отримати статус: куди звертатися та скільки це займає

Для отримання статусу особи, депортованої за національною ознакою, потрібно пройти процедуру, визначену Порядком № 643. Розповідаю про всі кроки:

• подати заяву. Особа або її законний представник подає заяву за місцем проживання чи перебування до уповноваженого органу. Окремо зауважу, що звернутися можуть не лише безпосередньо депортовані особи, а й люди, які народилися в сім’ях депортованих до моменту їх повернення в місця постійного проживання, але не пізніше набрання чинності Закону України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”.

• пройти співбесіду. Перед реєстрацією заяви посадова особа проводить співбесіду та заповнює облікову картку. Заявник ознайомлюється з нею та підписує.

• передача документів до Мінрозвитку. Уповноважений орган протягом одного місяця з дня реєстрації заяви передає до Мінрозвитку копії заяви та необхідних документів.

• рішення про надання статусу. Мінрозвитку не пізніше трьох місяців від дати реєстрації заяви приймає рішення про надання статусу або відмову в його наданні із зазначенням причин. Відмову можна оскаржити в суді.

Таким чином, законодавство встановлює чітку процедуру та строки розгляду документів. 

Куди звертатися, якщо виникають проблеми?

Для людини, яка пережила примусове виселення, офіційне визнання її депортованою за національною ознакою — це визнання державою факту пережитої цими людьми несправедливості. І водночас — можливість відновити порушені права та отримати передбачену законом підтримку.

Саме тому важливо, щоб люди, які мають право на такий статус, знали про передбачені законодавством можливості та могли ними скористатися.

Якщо уповноважений орган безпідставно затягує оформлення документів для встановлення факту депортації або вимагає документи, яких немає в Порядку № 643, ви можете звернутися до мене як Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Я допоможу захистити ваше право на належний розгляд заяви.

Звернутися можна за адресою: вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008, електронною поштою [email protected] або за телефоном гарячої лінії 16-78.

Пам’ятати про примусове виселення — означає говорити про минуле та відновлювати справедливість щодо тих, хто пережив депортацію.

Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства