Connect with us

Війна

Молодіжний благодійний фонд НЕКСТ в Одесі: хелп-пакети, дитяча кімната та юридична підтримка

Published

on

Беручись за волонтерство, замало одного бажання, щось давати. Потрібно зосередити свої зусилля на тому, що можеш зробити найкраще і розуміти свої об’єми. Лише системна робота надасть результат. Серед волонтерських пунктів в Одесі є молодіжний благодійний фонд “Некст”, який вже понад п’ять років, підтримує молодь Одещини. Керівник організації Марат Абдуллаєв розповів “Дайджесту Одеси”, яку допомогу наразі вони можуть надати і, яку ініціативу планують ввести для ВПО.

Молодіжний благодійний фонд “Некст” функціонує з 2016 року. Тоді надавали юридичний супровід та продуктову допомогу за  основним направленням — діти, молодь та сім’ї без батька. Потім за підтримки британської організації «BEARR Trust» реалізували проєкт на території Одеського обласного центру психічного здоров’я, де була обладнана кімната для занять з психологом та арттерапія. Одним із направлень проєкту були діти з розладом харчової поведінки. З початком повномасштабної війни переформатувались.

Марат Абдуллаєв розповів: “Спочатку ми займалися тим, що вивозили жінок з дітьми на кордон з Молдовою. Також одними з перших відгукнулись «BEARR Trust». Вони запропонували допомогу для закупівлі продуктів, засобів гігієни та необхідного для постраждалих від війни. Ми досі співпрацюємо, формуємо хелп-пакети, які видаємо, пріоритетно для ВПО, жінок із дітьми, людей похилого віку. Зараз додаємо до цих наборів поки що тільки теплі шапки, але намагаємося знайти й інші зимові речі. У перші місяці війни, як банально б це не було, найнеобхіднішими виявились продукти. З цим проблем у нас не виникало.”.

На чому зосереджена увага “Некст” під час війни? 

Основне наразі — продуктова, юридична та психологічна допомога. За можливості ми додаємо теплі речі, медикаменти загального спектра.

Щодо ВПО, то складаємо свої списки. Ми не можемо допомогти всім, адже величезна кількість людей цього потребує, тому орієнтуємось на тих, хто вже під нашим крилом. Логічно, що на соціальні служби та міську владу наразі велике навантаження, але вважаємо, що не всі можуть вистояти величезні черги за продуктовими наборами. Тому робимо інакше: збираємо невеликими групами по 10-20 людей та видаємо в конкретні дні. 

У нашій команді є психолог. Багатьом складно звертатись за допомогою. Люди мали певний рівень життя і не готувались до того, що їх змусять покинути все, що вони мають. Наприклад, у нас є родина зі Снігурівки на Миколаївщині, ці люди мали свою справу, а сюди приїхали з однією сумкою. Варто зрозуміти, те, що сталося в Снігурівці могло бути і в Одесі, тут різниця лише в географії. І наш психолог може допомогти дорослим та дітям, які пережили воєнні дії та були у гарячих точках. 

Можемо надати консультацію кардіолога. Значна частина людей має серцево-судинні проблеми або стадії загострення. Інколи достатньо прийому лікаря, а за потреби – направлять на повноцінне обстеження. 

У нас із постійних волонтерів близько 5 осіб. Один наразі вступив до ЗСУ, проходить службу, але обіцяв у відпустці допомагати. Ми маємо близько 10 волонтерів, які підключаються на великих виїзних видачах. Як, наприклад, масові видачі, які ми проводили разом із World Central Kitchen чи виїзди до обласних центрів. 

Чи змінились запити щодо юридичної допомоги?

Якщо раніше з юридичного боку переважав сімейний напрямок: розлучення, аліменти. То під час війни — питання втрачених документів. Іноді буває, що людина не має ксерокопії паспорта чи навіть свідоцтва про народження. Потрібно підтверджувати особу, а на ряд території, неможливо ні запит подати чи домогтись якихось документів. Це впливає на тривалість процесу, як і завантаженість ЦНАПів, але немає жодних причин у цьому відмовити.

Зазначимо, що з 7 серпня ВПО, які втратили паспорт, отримали можливість ставати на облік та оформлювати виплати на проживання. Підставою виступає довідка з ДМС про подання документів для оформлення паспорта громадянина України. Відповідна постанова була розроблена Мінреінтеграції спільно із Мінсоцполітики та ДМС та ухвалена Урядом 1 липня.

Видаватимуть довідку центри надання адмінпослуг, територіальні органи або терпідрозділи ДМС, державні підприємства, що належать до сфери управління ДМС. Для оформлення виплат також можна використовувати документи з додатка Дія, зокрема єДокумент.

Чи плануєте повертатись до довоєнної діяльності?

Насправді ми готуємо новий майданчик для дітей. Спілкуючись з сім’ями, помітили великі проблеми. Перше — питання працевлаштування. І з цього витікає й друге — банально немає з ким залишити дитину, щоб хоча б займатися пошуком роботи. Люди переїхали, тут немає ні родичів, ні друзів — нікого. А якщо й знайдуть роботу, але не прилаштують дитину — довго не протримаються працевлаштованими. Тому організовуємо безкоштовну послугу для ВПО: денний догляд за дітьми. З дітьми буде психолог-вихователь і жінки зможу отримати час на рішення своїх питань. Найближчим часом це почне працювати.

Після перемоги нікуди не зникнуть проблеми, з якими зіштовхуються  ВПО. Це все ще довгі роки буде актуально, українці потребуватимуть роботу, соціалізацію. Частина вже наразі твердо впевнена, що облаштовуватиметься та житиме в Одесі. Ми не відходимо від своїх пріоритетів — молодь, самотні матусі, люди похилого віку. Ті, хто не може собі допомогти самостійно. Ми готові допомагати й надалі.

Війна

За жовтень на Гуляйпільському, Оріхівському й Олександрівському напрямках знищили 279 росіян

Published

on

Упродовж жовтня на Гуляйпільському, Оріхівському та Олександрівському напрямках російські війська втратили 279 військовослужбовців і 60 одиниць озброєння та військової техніки внаслідок підриву на мінно-вибухових загородженнях.

Про це кореспондентові Укрінформу повідомила заступниця речника Угруповання військ (сил) «Південь» Анастасія Шевченко.

«На Гуляйпільському, Оріхівському та Олександрівському напрямках внаслідок підриву на інженерних боєприпасах противник втратив 279 військовослужбовців та 60 одиниць озброєння і військової техніки. Значну частину уражених цілей становлять мотоцикли та квадроцикли, за допомогою яких окупанти намагаються прискорити переміщення особового складу та здійснювати маневри», – зазначила вона.

За словами Шевченко, мінно-вибухові загородження, облаштовані інженерними підрозділами угруповання військ (сил) «Південь», упродовж жовтня стали одним із дієвих чинників стримування російських військ на трьох напрямках.

«Ефективність мінно-вибухових загороджень полягає в тому, що вони не лише перешкоджають просуванню противника, а й завдають йому втрат без необхідності безпосереднього вогневого контакту з українськими підрозділами», – пояснила заступниця речника.

Водночас вона додала, що важливу роль у цьому процесі відіграють безпілотні системи, за допомогою яких інженерні підрозділи дистанційно облаштовують загородження.

«Це дозволяє підвищувати ефективність інженерного забезпечення оборони та зберігати життя українських військовослужбовців», – наголосила Шевченко.

Читайте також: ВМС України за жовтень знищили шість російських літаків та 10 РСЗВ

Як повідомляв Укрінформ, військовослужбовці Сухопутних військ Збройних сил України показали, як інженерні дрони встановлюють захисні загородження на фронті.



Джерело

Continue Reading

Війна

Новий рекорд ЗСУ: мінус 2500 загарбників за добу

Published

on

Не встиг жовтень стати найрезультативнішим місяцем за втратами ворога за весь період вторгнення Росії в Україну, як 1 листопада оновився рекорд добових втрат



Джерело

Continue Reading

Війна

Пам’яті командира роти Богдана Гучка (позивний «Борода»)

Published

on


У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх

Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. Батько – хірург, мама – медична сестра. У сім’ї росли двоє хлопців – старший Богдан та молодший Роман. 

«Це були звичайні хлопчики – дуже шустрі, часом нечемні, галасливі. Але там, де був Богдан, завжди був порядок. Він був дуже наполегливим. Пам’ятаю, коли вперше сів на велосипед, то і падає, і встає, але за кілька хвилин вже їде», – пригадує мама Богдана, пані Олександра. 

Хлопець займався боксом, боротьбою, тхеквондо. Захоплення футболом привело Богдана у команду «Спартак», з якою він виборював свої перші відзнаки. 

«Де був Богдан, завжди був сміх і чудова атмосфера. Він дуже швидко вливався у колективи. Попри те, що був веселим, Богдан мав твердий характер і був принциповим: міг вступити у конфлікт, якщо відчував за собою правду. Любив чесність, порядок і дисципліну в усьому. Брат змалку був міцним і дуже сильним», – пригадує молодший брат Роман.

Розповідає, що у школі Богдан думав про медичний фах, але після 9-го класу вступив у Коломийський економіко-правовий фаховий коледж. Після нього продовжив навчання у Чернівецькому університеті, де здобув фах економіста. Паралельно з навчанням Богдан завжди працював. Він добре знався на техніці, любив автомобілі та вмів їх ремонтувати. 

На початку повномасштабної війни Богдан залишив усе. Разом із Романом вони здали кров на потреби фронту і вранці 25 лютого прийшли у військкомат. Того ж дня брати одягли військову форму.  

«Ніколи не забуду той перший день війни. Сини мені сказали: «Мам, ти ж знаєш, у нас одна-єдина Україна, і не буде ні другої, ні третьої, ні п’ятої… А тепер прийшла велика біда». Сини встали і пішли. Мені залишалось лише вимолювати у Бога, аби вони повернулись. Це були роки страшного очікування. Я тільки тим і жила, аби отримати повідомлення, аби бачити, що сини на зв’язку», – розповідає пані Олександра.




Каже, в ті перші дні на війні були не лише її сини, але й чоловік Роман. Він служив ще під час АТО, а коли почалась повномасштабна війна, додому приїхав не відразу. На позиціях переніс інфаркт і повернувся з війни з інвалідністю.   

Роман та Богдан розпочали службу у роті контрдиверсійної боротьби. Побратими називали Богдана «Борода». 

«У Богдана справді була борода, яка виділяла його. То хлопці його так назвали  ще під час військової підготовки, перед відправкою на фронт», – пригадує дружина бійця Ася.   

Вони познайомились у 2020 році. Коли почалась війна, Ася ще намагалась зупинити Богдана, але потім збагнула, що вмовляння марні. Хлопець  був твердим у своєму рішенні захищати країну.  

«У брата було велике бажання вчитись. Йому майже відразу довірили командувати відділенням. Очевидно, роздивились у ньому командирський хист, лідерство та  готовність взяти на себе відповідальність навіть тоді, коли її усі боялись. Таким був Бодя», – ділиться Роман. 

Після розформування контрдиверсійної роти Богдан та Роман перейшли служити у стрілецький батальйон. «Нас не цікавили підрозділи забезпечення чи інші тилові формування. Ми хотіли воювати», – наголошує Роман.  

Богдан пройшов складний бойових шлях, служив у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, згодом у 1-му батальйоні 106-ї окремої бригади Сил ТрО. Воював на різних посадах, згодом очолив стрілецьку роту. На Запорізькому напрямку брати стояли разом.  

«Вони обоє були командирами, підтримували один одного. Що розповідав Богдан? Говорив, що війна – це важко, а ще й величезна відповідальність перед хлопцями», – згадує дружина.

«Богдан був одним із перших, хто ставав у бій, вмів підняти за собою людей. За пораненими він йшов у найважчі ділянки, звідки можна було не повернутись. Ми завжди забирали вбитих і поранених після бою», – пригадує Роман.  

Розповідає, що на службі Богдан керувався гаслом: «Я вимагаю тільки те, що сам готовий зробити. А коли все погано, командир має зробити набагато більше, ніж від нього очікують». А ще Богдан відмінно володів тактичною медициною та завжди спішив на допомогу побратимам. 

«У Богдана змалку був хист допомагати людям і рятувати їх. На службі він ніколи не був бойовим медиком чи санітаром, але дуже добре вмів “латати” хлопців у польових умовах. Якось у нас був нічний бій у міській забудові, коли один із побратимів отримав поранення. До нього складно було добратися, але Боді вдалось. Він відтягнув його в укриття, а потім виніс на собі. Богдан тампонував йому рани, зупинив критичну кровотечу і зберіг йому не лише життя, але й кінцівку. І таких випадків, коли він надавав домедичну допомогу, було багато», – розповідає молодший брат.

Каже, що Богдан часто ходив розміновувати шляхи та дороги у Гуляйполі, якими переміщались його бійці, і це не було обов’язком для командира роти. Тоді він ще збивав ворожі БпЛА. Під час чергової такої вилазки на його очах ворожий дрон влучив у автомобіль військових.  

«Богдан відразу побіг до авто. У ньому один боєць був у критичному стані: у нього була пробита легеня і зупинялось дихання, а другий отримав численні осколкові поранення. Богдан відтягнув найважчого, після надання допомоги боєць почав дихати. Іншому наклав турнікети. Поки вони відходили, ворог вдруге вдарив по автівці. Вона згоріла вщент, а поранених бійців Богдан із побратимом вивезли із у стабпункт і це врятувало їм життя», – додає Роман.  

У червні 2024 року Богдан приїхав на кілька днів у відпустку до Івано-Франківська. Його кохана Ася чекала дитину і молодята вирішили розписатись. На весіллі були лише найближчі. А 25 грудня 2024-го у подружжя народився хлопчик.  

«Богдан хотів бути присутнім на пологах, але не встиг. Його відпустили на три дні. Він їхав усю ніч, щоб нас побачити. Ми разом обрали ім’я сину, назвали Арей», – розповідає дружина.     

Зізнається, тоді вона намагалась вмовити Богдана залишити службу заради сім’ї та сина. Але він відповідав твердо, що буде служити до останнього.  

«Ми ще планували поїхати у весільну подорож, на море, бо разом так ніде і не їздили. Хотіли взяти шлюб, облаштувати для себе будиночок… Його остання відпустка була у серпні 2025 року, а у вересні Богдан вирушив на фронт і ми більше не бачились», – згадує Ася.  

У листопаді 2025 року у Гуляйполі почалися важкі бої. Богдан та Роман зі своїми підлеглими тримали оборону міста. Противник постійно тиснув і ситуація стрімко погіршувалась.  

«Ми робили все, що можливо. 10 грудня я з побратимом потрапили у ворожу засідку, тоді я отримав кульове поранення. Вийти з оточення ворога без допомоги нам би не вдалось. Брат врятував нас. Богдану із побратимом вдалося зачистити будинок, з якого нас обстрілювали, і ми змогли вийти. Пораненого, в якого була перебита кістка та сухожилля, брат виніс на собі. Оскільки його  вчасно евакуювали, то медики врятували йому ногу», – розповідає Роман.

Каже, ситуація у Гуляйполі ставала катастрофічною. Окупантам вдалося охопити місто і активно просочуватись. Основні позиції ЗСУ залишались відрізаними. 

«Ми тримались до останнього. Коли перегруповувались, Богдан категорично відмовлявся виходити з міста до тих пір, поки не вийдуть всі його бійці. Він залишився їх прикривати», – говорить чоловік.

В оточеному місті ворог проник у будівлю, де були наші військові. Богдан першим вступив у стрілецький бій. Вже пізніше стане відомо, що тоді йому вдалося зупинити ворога, виграти дорогоцінний час для перегрупування та врятувати життя 19 військових.   

«Під ранок наступного дня противника вдалося вибити. Брат ціною власного життя вчергове продемонстрував готовність битися до останнього і знову ризикувати заради інших…», –  пригадує Роман.  

Тіло брата він виносив під ворожим вогнем, здолавши майже вісім кілометрів.  

«Богдан телефонував мені у той день вранці. Тоді ми змогли поговорити довше, ніж зазвичай. Він ще по відеозв’язку побачив сина. Розповідав, що вперше за багато днів йому вдалося поїсти гарячого супу. Вони тоді практично не їли кілька днів, а Богдан ще й захворів… Це була наша остання розмова», – пригадує дружина.  

17 грудня 2025 року Богдан отримав кульове поранення в голову, несумісне із життям. Його поховали 24 грудня на Алеї Героїв у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Того дня «Борода» мав отримати звання старшого лейтенанта. 

«25 грудня його сину, Арею Богдановичу, виповнився рік. Ми ще з Богданом говорили, якщо вдасться вийти, було б класно поїхати додому на Різдво і відсвяткувати його день народження. Але не склалося», – згадує Роман. 

«Ми так чекали, що сини мали приїхати на день народження онука… У мене страшенний біль. Ось вийду з хати і бачу Богдана, його усмішку, і ніби знову чую, коли він каже: «Мам, ще трошки зачекай і ми будемо вдома»… Син завжди  мені казав, що хоче бути лікарем. То оцю мрію він зміг реалізувати на фронті. Багато хлопців мені тепер дякують за те, що їх врятував Богдан», – додає пані Олександра. 





Лейтенанта Богдана Гучка посмертно нагороджено Хрестом бойових заслуг. Йому назавжди 32 роки. 

25 вересня 2026 року Івано-Франківська обласна рада ухвалила звернення до Президента Володимира Зеленського щодо присвоєння лейтенанту Гучку Богдану Романовичу звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше таке ж звернення ухвалили депутати Івано-Франківської міськради. 

15 жовтня 2026 року Верховна рада підтримала це рішення більшістю голосів.  

«Він загинув так, як жив і служив, – попереду своїх побратимів, не перекладаючи небезпеки та відповідальності на інших. Його останній бій став продовженням усього його військового шляху – шляху воїна, який повертався за своїми під ворожим вогнем, рятував поранених, виносив загиблих і до останньої миті залишався вірним військовій присязі», – йдеться у зверненні облради.  

У Богдана Гучка залишились батько Роман, мама Олександра, дружина Ася, син Арей та брати-воїни Андрій та Роман. Роман продовжує службу у ЗСУ. Каже, що справу брата ще не завершено. 

Слава Герою! 

Ірина Дружук

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.