Війна
Не вся бюрократія — зло: про наших дітей у Польщі, евакуацію, усиновлення та цінності. Інтерв’ю з Юлією Нікандровою
Близько 400 одеських вихованців із Центру соціально-психологічної реабілітації дітей, ліцею спортивного напрямку «Олімпієць» та дитячого будинку «Перлинка» евакуйовані через повномасштабну війну. Як евакуйовують державних дітей, що означає легальність їхнього перебування за кордоном, навіщо стільки бюрократичних процедур і ще багато цікавих питань про складні, але необхідні процедури розповіла керівниця Служби у справах дітей Одеської міської ради Юлія Нікандрова.
Чи актуальна евакуація на десятому місяці війни?
Насправді так. Саме для Центру соціально-психологічної реабілітації дітей, тому що туди потрапляють дітлахи, яких ми рятуємо від неблагополучних сімей. Станом на сьогодні їх 20, адже ми не можемо організовувати евакуацію по одній людині. Наразі ми створили максимум умов для нормального перебування дітей у центрі в Одесі за відключень електроенергії.
90% установ Одеської області живуть у Польщі в одному готельному комплексі, який розрахований на 1500 осіб. Ми є найбільшою групою дітей, евакуйованих з однієї області, які за місцем прибуття за кордон проживають разом.
Як реагує зараз сторона, яка приймає? Вони розуміють скільки ще готові надавати умови для перебування українських дітей?
Мені дуже складно розписатися за іноземців, які очманіли просто від усього, що побачили. Не знаю, наскільки вони згодні нас терпіти, але вже майже десять місяців діти там сидять, нагодовані, в теплі, всім забезпечені. Як на мене — там утворилась одна маленька держава. Організація, що нас прийняла — поважні люди у Польщі, мають чудову базу і створили усі необхідні умови. За цей час туди приїжджали численні перевіряльні українські організації: Міністерство соціальної політики, Уповноважений з прав людини, заступники та міністри і єдине, що викликало питання — кількість. На їхню думку, нас забагато для однієї території. Воно ніби так, а з іншого боку — ніби й ні. Діти стали більш соціалізовані, вільніші. Тут 31 установа, їхнє життя вирує: познайомились та звикли жити разом. Коли заходить мова за розділення, для них це страх. А перевіряльні компанії цього не розуміють.
У Європі дитбудинок на 50 осіб — не прийнято. Розповідають, що майже не мають ні інтернатів, ні дитбудинків, але лукавлять. Є навіть заклади закритого типу. Спробуйте в Україні знайти щось із назвою “закритий тип”.
Діти запитують чи повернуться взагалі, але ми їх підбадьорюємо. Звичайно, повернемось і майже всі, хто залишився зараз в Україні, роблять внесок, аби це сталось якнайскоріше. Я говорю, що ми просто повинні вірити.
Діти знаходяться за кордоном легально: що це означає і які для них переваги?
Нелегально — це якби ми їх просто зібрали та вивезли, а потім всі дружно посиділи б у СІЗО. Легально означає, що процедура відбувалась законним шляхом. Наприклад, під час першої евакуації, 3 березня, ми отримали розпорядження Голови Одеської обласної військової адміністрації, мали запрошення, зробили наказ від установи, яка евакуюється. У цих документах вказані всі хто їде, на якій підставі, з ким і куди. Весь процес узгоджується, а потім починається практична частина: на чому, звідки, скільки та як ми їдемо. Це важливо для перетину кордону, аби не виникало питань, наприклад, через торгівлю людьми.
Є, звичайно, ті, хто кричать: “ у вас все бюрократизовано, невже не можна просто сісти в автобус?”. Ні, не можна. Якщо будь-що трапиться із дорослим у дорозі, діти потраплять до установи тієї країни, до якої перетнули кордон. А далі що? У такому разі дітей вивезли з потенційного ракетного обстрілу, але створили іншу загрозу.
На той час не було нормативного документа щодо евакуації дітей. Наразі працює Постанова Кабміну №385. Тобто від дати ухвалення, 27 березня, виїзд регулюється законом. І це добре. Для прикладу, до постанови не потрібно було отримувати погодження Національної соціальної сервісної служби України, а нині — воно є. За таких умов, навіть вище керівництво країни повідомлене про нас, знає умови евакуації та подальше розміщення.
Всі папери згодились. Коли я проживала з дітьми у Польщі, до нас завітали представники міграційної служби і запитували, на якій підставі ми тут знаходимось. І мені достатньо було лише дістати документ. Знати законодавство чужої країни у такому разі — дуже важливе питання, але головне — не боятися питати.
В евакуації вихователь вказаний як уповноважена особа за життя дітей, тобто є опікуном, законним представником. Тому прикритися фразою “я простий педагог”не вийде. Потрібно бути наполегливим, питати, домагатись відповідей. Насправді для нас там створені всі умови. Ми зіштовхнулись з тим, що слід зробити опіку на дітей за рішенням польського суду, тому що наші документи там не розуміють. Ми пішли до суду, а там бланк двома мовами: польською та українською.
Ми своєю чергою зробили максимум, щоб приймальна сторона не мала до нас питань і претензій. Але бувало, що й ми не погоджуємося на їхні умови. Як приклад, польські школи, до яких хотіли відправити наших дітей. Ми пояснювали, що вони навчатимуться онлайн в українських закладах. Це принципово. І ми відстояли це рішення.
Які умови надання медичної допомоги: чи потрібне страхування, які послуги українські державні діти можуть отримувати у Польщі?
У нас був цікавий досвід стосовно медицини. Це було одне із базових питань, які ми обговорювали з адміністрацією польського готелю. Я одразу зазначила, що нам потрібен цілодобовий пункт. Адже є діти з особливостями чи хворобами, та і загалом, це ж малеча: вони падають, дряпаються, б’ються… Пункт організували відповідно до наших вимог, там навіть є склад з ліками про всяк випадок. Тут не потрібна страховка, тому що у нас є песель — документ, який є підставою для отримання безкоштовних послуг, у тому числі медицини.
Песель оформлявся окремо на кожного. Спершу ми близько дня вивчали, як його виписувати і що потрібно вказувати, а далі як сіли за писанину на 700 осіб (Одеська та Кіровоградська область). Ну, це реальна бюрократія і хоч це був треш, але веселий.
У Польщі є медичне розгалуження, яке стосується прав захисту дитини на глобальному рівні. Наведу приклад, який трапився у нас: є 12-річна дівчинка з кривими зубами, мама у свій час не займалась цією проблемою. Одного дня в Польщі дівчина випадково вибила собі зуб. Лікар у медпункті розповів, що його можна наростити, але задля цього потрібно поїхати на швидкій до сусіднього міста. Звичайно, ми викликали та опинились за 90 кілометрів від нашого готелю у великій стоматологічній клініці. Лікарка, заглянувши до рота малечі, стала лютою та обуреною. Вихователь українською мовою за допомогою жестикуляції абияк намагається пояснити, що діти з притулку, ми з України і дівчинка потрапила до нас не так давно. Пацієнтці нарощують зуб, але попереджають, що інформацію передадуть до соціальних служб, щоб дивитись, як ми надалі вирішуватимемо питання зубів дитини. Ми зацікавлені цей армагедон закінчити, виконати всі вимоги, просто нам потрібна інформація, адже ми в евакуації.
Друга історія з дівчинкою, у якої почався розлад поведінки. Вона потрапила до нас перед самим вторгненням, тому ми не мали достатньо інформації стосовно її стану здоров’я. Протягом півтора місяця вона щоночі прокидалась і навмисно псувала одяг іншим: бруднила та розрізала. Вихователька вже не знала, яким чином тут діяти, тому звернулась до медпункту, щоб обстежити, дізнатися, чому у неї така поведінка і допомогти. Дитину відвезли на обстеження до дитячого відділення психіатричної лікарні та залишили на стаціонарі. Психолог ставить абсолютно точний діагноз “здорова” і повідомляє до соціальної служби, адже привезли здорову дитину. Ті своєю чергою залучають поліцію, прокуратуру та суд і вихователю в готель приходить повістка.
Вихователька звернулася по допомогу, а іноземці дивляться на це так: не можеш допомогти дитині, то ми зробимо це за тебе. Це не варіант — забирати зараз українських дітей у вихователів. Звичайно, істериці тут немає місця і потрібно повідомляти своє керівництво і діяти за процедурою. Буде суд, отже туди прийдуть і представники консульства. Багатьох такі ситуації лякають і вони вже не певні, що мають змогу звернутися за підтримкою.
Випадки усиновлення дитини в Україні, щоб ухилитись від мобілізації чи виїхати за кордон: як це зрозуміти вчасно?
Коли почалася війна, стільки охочих з’явилось на усиновлення. Все просто: вони розуміли, як відкосити від мобілізації, адже вони не криві, не косі, не хворі та без білого квитка. Раптом вирішили усиновити сирітку. Ми дуже швидко розуміємо хто ким є. У такому випадку вони влаштовують скандали та виставляють себе рятівниками. А коли ніби серйозно кажеш, що наступної зустрічі поруч сидітиме співробітник військкомату, то вони і не приходять.
Процес усиновлення — не похід до супермаркету. Коли люди приходять і кажуть: “ми хочемо усиновити дитину”, то я згодна, що ініціатива чудова, але потрібно стати офіційно кандидатами в усиновлення. Для цього збирають перелік документів, проходять 7-денні курси, потрапляють до бази, як перевірена особа. Лише потім почнуть ознайомлюватися з інформацією про дітей та отримувати направлення на особисте знайомство. На що вони відповідають: “Боже, який жах, та ніколи в Україні усиновлення не відбудеться за такого порядку”. А насправді процедура усиновлення в Україні — одна із найпростіших у світі. Всі документи за переліком робляться близько двох тижнів, а курси я рекомендую усім, щоби приземлити рожеві фантазії. З адекватними ми знаходимо спільну мову, з іншими — розходимось.
Мій улюблений вираз: “У кандидата в усиновлювачі є можливість усиновити, а у дитини — є право бути усиновленим”. Право вище за можливості. Дорослі бачать фото в інтернеті, або уявляють немовля в рожевій пелюшці з бантиком і крильцями. Але це історія не про картинку, а про реальних людей, які опинилися у різній життєвій ситуації. Дитина не обирала таке життя на відміну від дорослого. Якщо не знаходиться їй сім’я, то держава зобов’язана її вести та виконувати функцію опікуна.
Коли люди говорять, що в сім’ї буде краще, ніж в інтернаті, вони не ставлять собі питання “у якій сім’ї”. Дитину забирають, тому що є загроза, яку і створила її родина. Тому ми не можемо надавати усиновлення будь-кому і поставили малечу в таке ж становище знов. Слів, що ви гарна людина недостатньо. Діти — не коти та не собаки і навіть забрати під опіку — це вже складна робота і не лише фінансове капіталовкладення. Перед вами особистість, яка потребує індивідуального підходу, має свою думку, знаходиться під впливом дорослого. Те, що ви в нього вкладете, те й пожинатимете. Це катастрофа як важко.
Російська армія з 2 по 10 листопада здійснила по Україні шість атак, кожна з яких порушує одразу кілька норм міжнародного гуманітарного права.
Як передає Укрінформ, про це повідомило Міністерство оборони України.
У Комишувасі Запорізької області 2 листопада 2026 року Росія скинула авіабомби на пункт видачі гуманітарної допомоги, а потім ударила по укриттю, де сховалися люди. Загинули щонайменше 57 людей. Такі удари порушують Женевські конвенції: під ними стоїть підпис ще СРСР, і Росія досі зобов’язана їх виконувати, підкреслили у Міноборони.
Як зауважили у відомстві, Комишуваха – не поодинокий випадок. За 2–10 листопада під ударами опинилися рятувальники, лікарня, енергетика дев’яти областей, житловий будинок і магазин.
Кожен із шести ударів 2–10 листопада порушує одразу кілька норм міжнародного гуманітарного права.
У Міноборони роз’яснили, які норми Женевських конвенцій Росія порушила за кілька днів листопада.
2 листопада російські війська завдали удару по пункту видачі допомоги та укриттю у Комишувасі.
Гуманітарну допомогу роздавали в колишній гімназії «Джерело». На селище скинули дев’ять авіабомб: спершу ФАБ-500 по школі, потім ФАБ-3000 по укриттю, куди спустилися ті, хто вцілів.
Серед загиблих – двоє рятувальників ДСНС і четверо поліцейських.
За даними поліції, станом на 12 листопада з-під завалів дістали тіла щонайменше 57 загиблих, особи 48 із них встановлено. Пошуки тривають.
Як зазначили у Міноборони, «місія ООН наголосила, що час і місце роздачі оголосили заздалегідь, а удар, схоже, порушив найосновніші принципи міжнародного гуманітарного права».
«Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападу»
Додатковий протокол I, стаття 51(2)
Порушені норми: Додатковий протокол I, статті 48, 51(2), 51(4)–(5), 52, 57; гуманітарна допомога (статті 70–71); цивільна оборона (статті 61–62); Римський статут, стаття 8(2)(b)(i)–(iii).
8 листопада російські дрони атакували рятувальників у Комишувасі.
Рятувальники ДСНС сьому добу розбирали завали, коли ворожі дрони за день тричі атакували місце робіт, зокрема FPV-дроном. Двоє рятувальників дістали поранення. Була пошкоджена пожежно-рятувальна машина..
«Цивільні організації цивільної оборони та їхній персонал користуються повагою і захистом»
Додатковий протокол I, стаття 62(1)
Порушені норми: Додатковий протокол I, статті 61–62 (цивільна оборона), 51(2)
3 листопада близько 03:20 російська авіабомба влучила в перехід між корпусами міської лікарні у Харкові.
У кардіологічному корпусі перебували 236 пацієнтів і 31 працівник.
За даними Офісу генерального прокурора, постраждали 73 людини, 226 пацієнтів евакуювали.
«Цивільні лікарні, організовані для надання допомоги пораненим, хворим, немічним і породіллям, за жодних обставин не можуть бути об’єктом нападу»
IV Женевська конвенція, стаття 18
Порушені норми: IV Женевська конвенція, стаття 18; Додатковий протокол I, стаття 12; Римський статут, стаття 8(2)(b)(ix)
3 листопада російські війська атакували енергетику в дев’яти областях.
У ніч на 3 листопада армія РФ випустила по Україні 289 ударних дронів, 17 балістичних і 59 крилатих ракет. Головною ціллю стали генерація та підстанції у дев’яти областях. Були пошкоджені хоспіс, лікарня та амбулаторія в Дніпрі. За даними ДСНС загинули двоє людей, ще 20 постраждали.
«Умисне спрямування нападів на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є військовими цілями»
Римський статут МКС, стаття 8(2)(b)(ii)
Порушені норми: Додатковий протокол I, статті 52, 57. Комісія ООН (26 жовтня 2026 року): удари по енергетиці є воєнними злочинами і злочинами проти людяності. Стаття 8(2)(b)(ii) Римського статуту – умисне спрямування нападів на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є військовими цілями.
7 листопада під російським ударом опинилися житло й дитсадок у Києві
За одну ніч ворог випустив по Києву й області 36 ракет і 172 ударні дрони. Ціллю були підстанції, що з’єднують Рівненську й Хмельницьку АЕС із Києвом, проте були пошкоджені також п’ятиповерхівка й будівля на території дитсадка.
У Києві, за даними міської влади, постраждали щонайменше п’ятеро людей, серед них 14-річна дитина. У Київській області, за даними обласної військової адміністрації, загинув чоловік.
«Під час проведення воєнних операцій постійно виявляється турбота про те, щоб щадити цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об’єкти»
Додатковий протокол I, стаття 57(1)
Порушені норми: Додатковий протокол I, статті 52, 57; особливий захист дітей (стаття 77). Комісія ООН: удари по енергетиці є воєнними злочинами. Стаття 8(2)(b)(ii) Римського статуту – умисне спрямування нападів на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є військовими цілями.
10 листопада у Кропивницькому під російським ударом опинився магазин.
Уранці удар припав на магазин однієї з торговельних мереж обласного центру. За даними ДСНС, постраждали двоє людей.
«Цивільні об’єкти не повинні бути об’єктом нападу або репресалій»
Додатковий протокол I, стаття 52(1)
Порушені норми: Додатковий протокол I, статті 51(2), 52. Стаття 8(2)(b)(ii) Римського статуту – умисне спрямування нападів на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є військовими цілями.
Женевські конвенції про захист жертв війни ухвалили 12 серпня 1949 року. Вони захищають тих, хто не бере участі в бойових діях або вже припинив її брати: цивільних, поранених, хворих і військовополонених. Додаткові протоколи 1977 року конкретизували та посилили захист, що надається всім цивільним особам та об’єктам. Зокрема, вони містять конкретні норми щодо спеціального захисту організацій цивільної оборони.
СРСР підписав конвенції 12 грудня 1949 року й ратифікував їх 10 травня 1954 року. Додатковий протокол I про захист жертв міжнародних збройних конфліктів СРСР підписав 12 грудня 1977 року, ратифікував – 29 вересня 1989 року.
Росія вважає себе продовжувачкою СРСР і досі є стороною цих договорів. У 2019 році вона відкликала декларацію про визнання Міжнародної комісії зі встановлення фактів. Як пояснили у Міноборони, «саме на цьому ґрунтується міф, нібито Росія вийшла з Женевських конвенцій. Насправді це не так: у МЗС РФ самі наголосили, що на участь у Протоколі I це не впливає, він для Росії чинний».
Росія зобов’язана поважати конвенції та забезпечувати їх дотримання, допускати МКЧХ до військовополонених, не депортувати цивільних, шукати й судити тих, хто вчинив злочини. Конвенції діють у міжнародному збройному конфлікті незалежно від того, як сторона називає війну. Тож псевдоназва «спеціальна воєнна операція» нічого не змінює, підкреслили у Міноборони.
Україна з 1 січня 2025 року є державою-учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Росія його підписала у 2000 році, але у 2016-му відкликала підпис і учасницею не є. Утім, МКС має юрисдикцію щодо злочинів, скоєних на території України, тому на дії Росії вона поширюється, заявили у Міноборони.
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні з 24 лютого 2022 року до 30 вересня 2026 року верифікувала 73 451 жертву серед цивільного населення. Серед них 17 605 загиблих і 55 846 поранених, а фактичні цифри, як наголошує місія, вищі.
Як підкреслили у Міноборони, війна стає для цивільних дедалі небезпечнішою. У січні–вересні 2026 року загинули 2 570 цивільних, ще 15 211 людей дістали поранення – на 59% більше, ніж за той самий період 2025 року.
Кількість загиблих за ці дев’ять місяців уже перевищила весь 2025 рік, коли місія зафіксувала 2 549 смертей.
Удари по захищених об’єктах оцінюють і міжнародні органи. Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні встановила, що атаки на енергетику України є воєнними злочинами і злочинами проти людяності. Доповідь представили Генеральній асамблеї ООН 26 жовтня 2026 року.
Офіційного лічильника порушень конвенцій немає: порушення встановлює суд. Агенції ООН і державні органи рахують зафіксовані атаки на захищені категорії:
- медицина: понад 3 400 атак, верифікованих Всесвітньою організацією охорони здоров’я, станом на 3 листопада 2026 року;
- освіта: 4 706 закладів постраждали від обстрілів, з них 428 зруйновано повністю, за даними Міністерства освіти і науки;
- енергетика: щонайменше 423 атаки на електроенергетику і 74 на теплопостачання з жовтня 2025 до березня 2026 року, за даними ООН;
- рятувальники: 130 загиблих працівників ДСНС від початку повномасштабного вторгнення, станом на 17 вересня 2026 року;
- гуманітарні працівники: 35 загиблих і 127 поранених з 2022 року, за даними INSO станом на 24 лютого 2026 року.
Ці лічильники ведуть різні організації за різні періоди, тому їх не підсумовують, зауважили у Міноборони.
«За кожним рядком цих лічильників – епізоди на кшталт Комишувахи, де рятувальники під атаками дронів розбирали завали укриття ще через шість днів після удару», – підкреслили у Міноборони.
Як повідомляв Укрінформ, наприкінці жовтня в ООН відбувся захід, присвячений впровадженню механізмів відповідальності Росії за агресію проти України.
Війна
Сили оборони атакували два заводи в Татарстані та підприємство з виробництва вертольотів у Брянській області
Сили оборони України в ніч на 15 листопада вразили нафтохімічний комплекс “Нижнєкамськнефтехім” у Татарстані, а в Брянській області РФ – завод військово-промислового комплексу “Моноліт”.
Як передає Укрінформ, про це Генеральний штаб Збройних сил України повідомляє у Фейсбуці.
Підрозділи Сил оборони України завдали ударів по Нижньокамську в Татарстані, атаковано два підприємства.
Перша ціль – приватне акціонерне товариство “Нижнєкамськнефтехім”, один із найбільших нафтохімічних комплексів Європи і ключова виробнича площадка холдингу “Сибур”.
За даними Генштабу, на території “Нижнєкамськнефтехіму” пролунали вибухи, після чого спалахнула пожежа.
“Нижнєкамськнефтехім” випускає синтетичні каучуки, синтетичний поліізопрен, бутилові каучуки та пластики. Синтетичних каучуків завод продає на десятки мільярдів рублів щороку. Без цієї продукції не обходиться жодна армія: з синтетичного каучуку роблять шини для військових вантажівок, бронетехніки та літаків, ущільнювачі, шланги й гумотехнічні вироби для техніки. Окремі види синтетичних каучуків стають зв’язувальною основою твердого ракетного палива, на якому літають балістичні ракети “Іскандер”.
Також поруч уражено єдину установку первинної переробки ЕЛОУ-АВТ-7 на нафтопереробному заводі “ТАІФ-НК”. Це великий нафтопереробний комплекс із надзвичайно високою глибиною переробки, понад 95%. Він переробляє важку високосірчисту нафту та газовий конденсат, а його продукція йде як на масове паливо, так і на сировину для нафтохімії та військових потреб. Зафіксовано пожежу.
Масштаби завданих збитків на обох підприємствах уточнюються.
Цієї ж доби під ураження потрапив ще один об’єкт ВПК Росії – Акціонерне товариство “Моноліт” у Трубчевську Брянської області. Підприємство спеціалізується на виробництві літальних апаратів, зокрема вертольотів, а також виготовляє запчастини й компоненти та займається металообробкою.
В Генштабі зазначають, що кожен простій таких заводів зменшує російські військові можливості.
В Генштабі підкреслили, що Сили оборони України, реалізуючи право на самооборону, гарантоване статтею 51 Статуту ООН, продовжують системно вживати заходів, спрямованих на підрив воєнно-економічного потенціалу противника та примушення РФ до припинення збройної агресії проти України.
Як повідомляв Укрінформ, береговий ракетний комплекс “Нептун” Військово-морських сил Збройних сил України у ніч на 13 листопада в Ростові-на-Дону уразив виробництво, склад і сервісний центр російських безпілотників.
Фото: Exilenova+
Доброволець захищав свою Оболонь, Київ і всю країну
Іван народився 23 липня 1991 року у Києві. Навчався у школі №231 на Оболоні, яку дуже любив з дитинства. Найбільше цікавився історією та географією. Із задоволенням старшокласником їздив з класом на екскурсії в інші міста – до Львова, Тернополя.
Як більшість однолітків, Іван грав у футбол. Старанно займався фізкультурою, бігом. Тестував для себе карате.
Упродовж семи років хлопець навчався у музичній школі по класу гітари. Гарно співав. Але ніби трохи соромився за такі свої вміння, розповідає мама Тетяна Анатоліївна.
Іван не нав’язливо і щиро зі шкільних років допомагав тим, хто опинявся в скруті. Пані Тетяна згадує, як одного разу син попросив згоди на те, щоби він віддав новий светр своєму однокласнику з великої сім’ї, який у холодну пору ходив до школи без теплого одягу.
На вибір професії Івана вплинуло те, що батьки працювали у торгівлі. Тому він вирішив стати маркетологом. Закінчив Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Працював спочатку у кількох відомих торгівельних мережах. А потім, коли захворів батько, долучився до ведення невеликого сімейного бізнесу.
Для сім’ї став великим випробовуванням кінець 2013 року, коли щоразу треба було возити батька на сеанси хіміотерапії. На жаль, попри всі старання, його не вдалося врятувати. Іванові тоді виповнилося лише 23 роки.
«У нас була дружна, працьовита сім’я. Син дуже любив і мене, і папу (саме так називав), – розповідає Тетяна Анатоліївна. – Щоб я не бачила, Іванко після відходу батька плакав в гаражі. Для мене це була дуже велика втрата, я довгий час не могла з тим змиритися, а син не міг бачити мої сльози, постійно намагався розрядити і підтримати: пропонував іти в кіно, на концерти, в гості, купувати найкращий одяг. Казав: «Мама, ти в мене така красива – не треба плакати».
Іван завжди підтримував увагою, словом і ділом тих, хто того потребував. Без зайвої метушні, впевнено і цілеспрямовано. Ці якості передавалися, зокрема, по батьковій лінії, де він був третім Іваном Івановичем. Його дід-тезка був ветераном Другої світової війни.
У перший день повномасштабної війни ровесник відновленої незалежності України вирішив захищати свою своє місто і свою країну. Тетяна Анатоліївна погодинно згадує ту добу. Добре пам’ятає реакцію сина на її пропозицію виїхати з Києва в іншу область або за кордон. Іван відповів: «Ти довго думала таке мені сказати? Я нікуди, мама, не поїду. Це моя земля, це мій Київ, це моя Оболонь. Я нікого не зачепив, ні до кого не вдерся».
Власне авто Новаковських перебувало в ремонті, тож Іван подбав про перебування матері упродовж кількох днів у шкільному укритті, а потім наполіг відвезти її на Житомирщину, звідки родом. А сам, узявши на всяк випадок вдома дві одиниці зареєстрованої мисливської зброї, доєднався до тероборони Києва. Свою Оболонь і всю столицю від російських бронетранспортерів захищав уже з автоматом, виданим від територіального центру комплектування.
Буквально через кілька днів після початку повномасштабної війни Іван разом із тероборонівцями поїхав машиною в Ірпінь допомагати місцевим мешканцям евакуюватися. Тоді у невеликому дворику магазина побачив до десяти вбитих росіянами мирних мешканців, серед яких були дитина у візочку і мама біля нього.
«Коли син повернувся додому ночувати, у нього був нервовий зрив, він плакав, розповідаючи про ці звірства російської армії, – згадує Тетяна Анатоліївна. – Те потрясіння утвердило бажання Івана чинити спротив нападникам».
Взагалі Іван мав офіційний статус обмежено придатного до військової служби. Але постарався переконати, що може захищати Україну – і на початку серпня 2022 року добровольцем доєднався до ЗСУ. Бо дотримувався принципу: хто – якщо не я?!
Спочатку киянин був у навчальному центрі на Житомирщині, потім служив у легендарній 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Іван влучно стріляв, тож потрапив у групу снайперів. Бойові завдання з побратимами виконував на Донецькому напрямку – у районі Мар’їнки.
Іван завжди встигав підставити плече тим, кому було складніше. Його, високого – 2 метри зросту – і статного за силу і витримку побратими називали «Кабіною».
Заприятелював із бійцем на позивний «Батя» з Фастова, який за віком, життєвою філософією і навіть голосом нагадував йому рідного батька. Підбадборюючи, виніс на собі з поля бою молоденького військового з обома перебитими ногами, який спочатку в розпачі просив його добити (і таке є на війні).
Десантник у бригаду доставляв немало трофейної зброї. Мріяв захопити російський танк.
За успішні виконання бойових завдань, проявлені мужність і героїзм під час ведення бойових дій проти російських нападників Івана Новаковського нагородили медаллю «Залізний хрест». У грудні 2022 року йому дали відпустку.
«Син додому приїхав на 12 днів, – пані Тетяна. – Мало з ким з друзів зустрівся. Багато їздив на машині по Києву, ходив по району – і кайфував від того, що тиша навкруги. Зробив тоді чорно-біле, з набережної: Дніпро, голі дерева, сніг і чорні лави для відпочинку… Він підписав цей знімок «Мій улюблений Київ!».
На бойові позиції Іван повертався через Дніпро. Тільки приїхав у Курахове – ввечері разом із побратимами його відправили на виконання складного бойового завдання. Десантник із позивним «Кабіна» загинув 26 грудня 2022 року біля Марʼїнки на Донеччині. Мама дізналася про тяжку втрату 3 січня; понад тиджень не могла отримати відповідь, чому немає зв’язку з Іваном.
Звістка приголомшила пані Тетяну, яка дотепер не може змиритися, що не стало улюбленої дитини. «Я просила сина: «Не йди на війну, бо ти в мене один». Але для нього було важливим захищати від російських нападників мене, Оболонь, Київ і всю Україну», – каже жінка.
Іван завжди був рішучим, сміливим, чесним, добрим. Умів розрядити будь-яку ситуацію гумором. Ніколи не ховався за спинами інших. Займався спортом і був автолюбителем. Любив тварин і мав улюбленого котика. Поруч з ним завжди було комфортно, спокійно, зʼявлялося почуття впевненості і довіри.
31-річний захисник був неймовірно світлою, доброю, веселою та красивою людиною. Зі слів побратимів, навіть після запеклих боїв не припиняв стверджувати: «Все буде Україна!». Він мріяв і був упевнений, що ми здобудемо Перемогу.
Поховали воїна на Берковецькому цвинтарі у рідному Києві.
Посмертно солдата Івана Новаковського нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови.
На честь полеглого Героя Івана Новаковського на фасаді його рідної школи №231 встановили меморіальну дошку. Ініціативу вшанування пам’яті реалізували завдяки зусиллям матері, небайдужих сусідів, волонтерів, активістів та Олега Дурмасенка, автора проєкту пам’ятної дошки.
Також меморіальну табличку встановили на фасаді будинку по вулиці Зої Гайдай, 9/8, у якому зростав і жив Іван.
Вічна шана і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надала Тетяна Новаковська
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
-
Суспільство1 тиждень agoНовини на ранок
-
Політика6 днів agoзаконопроєкт пройшов перше читання у Раді
-
Суспільство5 днів ago
Новини на ранок
-
Відбудова1 тиждень agoВ Україні повністю відновили 759 об’єктів медичної інфраструктури
-
Суспільство4 дні ago
Новини на ранок
-
Політика5 днів agoРубіо назвав переговори в Абу-Дабі продуктивними, але угода не буде укладена за одну ніч
-
Суспільство6 днів agoКоли увімкнуть опалення в Одесі у 2026 році: дата
-
Усі новини1 тиждень agoщо вона там зробила (фото)