Сексуальне насилля під час конфлікту (СНПК) — страшна тема про яку говорять пошепки чи не говорять зовсім. Моніторингова група Управління Верховного комісара ООН з прав людини отримала повідомлення про 124 передбачувані акти сексуального насильства в умовах конфлікту, скоєних щодо жінок, дівчат, чоловіків та хлопчиків. За всі історії воєнних конфліктів відомо, що це найприховуваніший злочин і у цього дві причини: постраждалі вважають це соромом, а кількість інцидентів надто велика. Одеська делегація працювала з міжнародними експертами у Кракові, стосовно розслідування та документування злочинів сексуального характеру.

У делегації була і депутатка ОМР та голова ГО «Культура демократії» Лілія Леонідова, яка розповіла для «Дайджесту Одеси», що на тренінгах обговорювалось кілька важливих тем, а це і відносини між територіальною громадою та ВПО, кризова комунікація, кримінальні провадження. Очолювала одеську делегацію Голова ГО «Громадський рух “Віра, Надія, Любов”» Тетяна Семікоп. Їздили у складі 9 осіб, серед яких були журналістки, представниці влади, керівниці громадських організацій, соціологиня, лідерки в області. Зустріч також відвідали представниці Офісу Генерального прокурора та Мінсоцполітики, які навчалися разом з делегацією жінок-лідерок, членкинь коаліції 1325 «Жінки, мир, безпека».

Щодо воєнних злочинів, особливо СНПК, є ряд тонкощів, ось чому про них потрібно говорити та пропрацьовати механізми виявлення випадків, належного фіксування та документування без додаткового травмування постраждалих. Генпрокуратура наразі розслідує понад 100 фактів сексуального насильства проти жінок, чоловіків, дітей та людей похилого віку. І справжня статистика у рази більша. Попри той факт, що тема вразлива та болюча, російські військові — злочинці і мають бути у трибуналі міжнародного суду. 

Робота з постраждалими вимагає конфіденційності і не може бути розповсюдженим. Світові медіа публікували інтерв’ю чи випадки жінок, які постраждали від знущань російських військових. Але не всі мають сили, змогу це зробити і вони не повинні. Потрібно розробляти нові механізми спілкування та розслідування, зберігаючи анонімність, приватність людини та не змушувати проживати страшні події заново. Українці не мають досвіду роботи у таких випадках, а варто розробити.

На початку квітня 2022 року в Офісі Уповноваженого ВР України з прав людини заявили, що близько 25 дівчат і жінок були зґвалтовані російськими військовими у будинку в Бучі. За їхньою інформацією, російські військові описали свій намір ґвалтувати жінок «до того, що вони не захотіли б сексуального контакту з жодним чоловіком, щоб не дати їм народити українських дітей». 

«Наші люди ще бояться говорити про це відкрито та голосно. Це надто особиста та вразлива тема. Але ми не повинні мовчати. Інакше не зможемо довести воєнні злочини російської армії. Випадки насильства мають розглядатись на рівні воєнних злодіянь. І вирок має відповідати найжорсткішому покаранню», — зазначила Лілія Леонідова.

Перша ланка реагування — органи поліції, прокуратури та громадські організації. Саме від їхньої роботи залежить чи будуть надалі проводитись дії щодо притягнення винних до відповідальності. Ось чому має бути щільна координація з кризовими центрами, волонтерами, лікарями. За правильної організації дій можливо запобігти подальшому насильству. А розглядати справи мають окремі підрозділи. Щоправда, на територіях підконтрольній армії противника, постраждалі майже не мають можливості звернутись за захистом та допомогою. 

«До того ж в Україні досі не внесені зміни до Кримінального кодексу щодо кваліфікації сексуального насильства як воєнного злочину. Адже у світовій юридичній практиці злочини, вчинені під час війни, вважаються більш тяжкими і відповідальність за них передбачається суворіша», —  розповів громадський діяч Володимир Щербаченко для УНІАН. 

Щоправда, варто враховувати, що виконання вироків щодо злочинів сексуального насильства може затягнутися на десятиліття. Тому потрібно ознайомитись із досвідом інших країн і лобіювати зміни в законодавстві та своєчасній допомозі вже зараз. За рік війни у Косово з 1998-1999 років понад 20 тисяч албанок зазнали фізичного насильства. Процеси йдуть і досі, як результат, засудили лише одного злочинця. Основною проблемою була ідентифікація зловмисників та наявність доказової бази для судів. Адже злочини не документували відразу.

Одне із завдань зустрічі у Кракові – зменшити у людей боязнь говорити. Стигма нашого суспільства також не готова сприймати ці ситуації. Тому люди не звертаються за допомогою. Наразі прийматимуть нові правила та дії, вже з урахуванням війни.