Не просто сварка, не ревнощі, не виховання і це точно не нормально. Скільки років людство не боролось би за свої права, тваринне “хто сильніший, той і виграв” все ще відбувається у житті сотень тисяч сімей. Війна не скасувала домашнє насилля. Збільшилась кількість звернень у період блекауту, при тому, що рівень злочинності за цей же час суттєво зменшився. Люди планували, як оберігатимуть свої квартири від крадіїв, але не готувались до того, що потрібно буде захищатись від рідних. 

У червні Україна стала 36-країною,  яка ратифікувала Стамбульську конвенцію. І цей документ, який близько десяти років збирав пил на полицях Верховної Ради, вносить значні зміни до українського законодавства і надає більшого захисту жертвам усіх видів насильства. Це міжнародний договір, який визнає насильство щодо жінок, чоловіків, дітей та порушення прав людини — і юридично зобов’язує створити правову базу для боротьби із жорстокою поведінкою стосовно інших людей. 

У насильства загалом є багато облич, через що, частина людей не розуміє до яких травм чи наслідків призводить її поведінка. Не треба згадувати середньовіччя, ще нещодавно використання різочки чи ударів указкою були прийнятними методами виховання дітей. Європа прокинулась трохи раніше за українців, ще років зі сто тому і з того часу ведуться активні кампанії, аби змінювати ситуацію стосовно ставлення до жінок, “профілактичного” побиття дітей та інших проявів нелюдської поведінки. Наприклад, у Швеції, Норвегії та Фінляндії досить схожі правила наразі. За гучну сварку з висловленням погроз можна потрапити до в’язниці. А публічні крики на дітей не залишаться без уваги поліції. 

Стамбульська Конвенція розширює наше мінімальне розуміння поняття слова “насильство” та встановлює кримінальну відповідальність за ці злочини. За цим документом, насильством, крім фізичного, психологічного, економічного та сексуального, також є: змушення до шлюбу, примусові аборти та стерилізація, каліцтво жіночих геніталій, сексуальне домагання та переслідування. Гарним прикладом змін стане останнє — у багатьох країнах світу за “сталкінг” можна завітати за ґрати, в Україні навіть відкрити кримінальне провадження не вдалось би. Як-не-як, зібравши докази, можна було спробувати скористатись статтею ККУ про порушення недоторканності приватного життя, але навряд чи це спрацювало б у суді. Бо за такі дії у нашому законодавстві не передбачено відповідальності. Завдяки конвенції відбувається регулювання цього питання.

Щоб розібратись, які зміни принесе ратифікація документа, ми звернулись до адвоката Марата Абдуллаєва, який розповів про основні пункти та нововведення.

Отже:

Усі фахівці, які займаються постраждалими від насилля або особами, які вчинили будь-які акти насильства, передбачені Стамбульською конвенцією, повинні мати відповідну якісну підготовку.

Насамперед замало ухвалити документ, потрібно вибудовувати колективну свідомість у якій будь-яке насилля не має виправдання. Ті ж самі правоохоронці, захисники, лікарі — усі структури, які можуть зіштовхнутись з постраждалим, не можуть думати, що це справи сімейні. І я — не я, і хата не моя — тут не працює, це ті ж самі правила, як і при крадіжці, і при вбивстві. Не потрібно намагатись примирити кривдника та його жертву, з оцим до нудоти страшним виразом: б’є — отже любить. Якщо постраждалий хоче піти, заховатись, бути на дистанції, відчувати захист — є усі можливості у цьому допомогти.  

Правоохоронні органи повинні приймати заяву про вчинення насильства не лише від жертви, а й від будь-якої особи, якій стало відомо про зазначені факти.

Цей пункт цікавий тим, що до ратифікації, справу розглядали лише у випадку, якщо жертва самостійно подасть заяву. А якщо він/вона її забере, то і провадження закриють. Але чи був вчинений тиск, чи погрози у такому випадку? Ну хтозна. Відтепер, якщо сусід подзвонив і факт насилля зафіксований — справу відкриють. Німці взагалі вважають це своїм громадянським обов’язком — сповістити про безчинство стосовно іншої людини, тим паче дитини. 

Відповідні правоохоронні органи повинні негайно та належним чином реагувати на всі форми насильства шляхом надання належного та невідкладного захисту постраждалим. 

Потрібно розуміти, що поліціянт, прокурор чи суддя, теж є частиною суспільства і власна думка цієї людини впливає на справу, як не крути. Фонд Народонаселення ООН Ла Страда Україна проводив опитування протягом 2014-2017 років. Згідно з результатами:

● 38% суддів та 39% прокурорів вважають, що домашнє насилля — приватна справа,

● більш ніж половина опитаних правоохоронців думають, що повідомлення про злочин є неправдивим. А 77%-84% — пріоритетним ставлять примирення, ніж покарання.

● Від 58% працівників кримінального правосуддя звинувачують у зґвалтуванні — жертву.

Ось з цих причин ми і говоримо про зміну ставлення у суспільстві. Не може змінитись одного дня позиція, стосовно ситуацій, які раніше були буденними. Але українська правова система рухалась і робила певні кроки, аби протистояти кулакам у зачинених квартирах. У 2018 році запрацював закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”, за яким внесли зміни до Кодексу про адміністративні порушення. Штраф був непосильний, щоправда: від 170 до 340 гривень, але це якщо у жертви не було сильних травм. За повторення подій сума більшає: від 340 до 680 гривень. 

Розслідування та судові розгляди повинні здійснюватися з урахуванням прав жертви насильства, швидко та ефективно, без необґрунтованих затримок.

На початку 2019 року з’явилась і кримінальна відповідальність за домашнє та сексуальне насильство, змушення до аборту чи стерилізації, примус до шлюбу, зґвалтування. Заступник Міністра внутрішніх справ України Катерина Павліченко зазначила, що із впровадженням кримінальної відповідальності та вдосконаленням законодавства, кількість звернень по допомогу стрімко зросла. Якщо порівнювати період із січня до квітня 2019 року й минулого, відзначається приріст звернень на лінію 102 на 26 %.

Неналежне реагування з боку держави, будь-яким органом, залученим до процесу, тягне за собою міжнародну відповідальність. 

Прояв домашнього насильства щодо дитини або іншої особи в присутності дитини є підставою для обмеження батьківських прав.

Насильство стосовно дітей також має безліч форм. Американська психологічна асоціація провела дослідження. Згідно з результатами діти, залишені уваги чи зазнали психологічного насильства, у майбутньому зіштовхуються з тими ж проблемами, що і малюки, після фізичних чи сексуальних знущань. Так що це питання не лише батьківських прав у конкретний момент, а впливу на зростання людини, яка буде частиною соціуму. Тому аргумент “я ж не б’ю” не доводить нічого. І вчителі, вихователі чи інші дорослі мають говорити про свої припущення, щодо вчинення насильства стосовно дитини. Цей факт потребує перевірки, а не замовчування. 

 Міжнародний статус Конвенції передбачає наявність міжнародного контролю за дотриманням її положень.

А це вже про бюрократію та виконання своїх зобов’язань, тому що контролює процес не Україна, а орган Ради Європи. Для початку потрібно внести усі зміни, які провокує ратифікація конвенції. В українському законодавстві мають з’явитись положення, які ґрунтуються на приписах Міжнародного протоколу із документування та розслідування сексуального насильства. Тобто поважати конфіденційність особи, дозволити обирати спосіб документування злочину, з розумінням ставитись до переконань та цінностей,  надати можливість приймати власні рішення. Загалом – це велика політика, яка має проводитись на усіх державних рівнях, із залученням фінансових та людських ресурсів та однозначно контролюватись на рівні міжнародних органів.

Боротьба з насильством триватиме вічно, але покарання на законодавчому рівні має зменшити його кількісно. Про це свідчить досвід європейських колег. Українські громадські організації вже роками працюють над наданням притулків та психологічної підтримки, а впровадження на глобальному рівні надасть більше можливостей і врятує більше людських життів. Так, на це потрібні кошти, задля розширення мережі “гарячих ліній”, створення шелтерів, програм адаптації та багатьох додаткових аспектів. Чи варто це відкладати через війну? Однозначно, ні. Зараз ми бачимо сплеск жорстокості, сили та знущань над людьми від окупантів, чи від іноземців стосовно біженців. І ми не готові до повноцінного розслідування справ сексуального насильства під час війни. А маємо бути сильними, впевненими, розуміти свої слова та дії задля безпеки людей, які постраждали.

P.S: У цій рубриці немає редакційних статей і матеріал відображає виключно точку зору автора.