Connect with us

Свій-чужий, віктимна поведінка, одеська мова: обговорили найпопулярніші маніпуляції травмованого суспільства

Знаємо, що ви втомились від мовних срачів, але поки сперечаєтесь — сили і час значить є. Ці провокації/аргументи/тези (неважливо як їх називати), точно траплялись кожному після 24 лютого. Чому?

Published

on

Гібридна війна, у якій мовне питання було основним аргументом, принесла багато трьохсотих. І варто зважати, що травмоване суспільство, може досить гостро реагувати на якісь питання. В Одесі можна почути:  «… та какая разница, я волонтерю, доначу на ЗСУ, а вы мне еще и упреки за язык предъявляете» так само часто, як і «Ви говорите мовою агресора, підтримуєте війну». Це наша реальність, яка свідчить про травмованість. Це слова Ярослави Вітко-Присяжнюк — представниці Уповноваженого із захисту державної мови в Україні, разом із якою ми і зробили цей матеріал.

Одеською це не російською

В гуглі є сторінка «русский язык Одессы», у якій говориться, що територіально тут розмовляють російською мовою з додаванням грецької, італійської, української та їдишу. Кажуть, що ця мова навіть знайшла місце у літературі — в «Одеських розповідях» Ісаака Бабеля. Почути її, саме ту одеську мову, вже й на вулицях Молдаванки не вийде, не кажучи про великі спальні райони, бо розмовляє нею зараз досить мало людей.

«Про одеську мову складалась велика кількість казок та легенд, і це ще один, змальований російською імперією образ, причетний до Одеси. Якщо сприймати, що це та мова, яка зображена у російському серіалі «Ліквідація» або щось на неї схоже, то де вона зараз реально лунає? Чи є в Одесі люди, які досі говорять їдишем? Величезна кількість одеситів, які пам’ятають та спілкуються цією мовою, вже відійшли або здебільшого є тими самим мігрантами до Ізраїлю чи Америки. Так говорили на початку ХХ століття. Але не зараз. А вимова російських слів на український манер, додаючи «шо» та «ге» — це не одеська мова, а просто безграмотна російська», — додала представниця Уповноваженого.

Зараз ця тенденція відходить від публічного простору і залишається десь в приватних бесідах, бо апелювання до того, що це діалект — вже не працює. Як і «у нас все життя були рублі», бо викреслювати 30 гривневих років при середній продовжуваності життя: 63 роки у чоловіків та 73 роки у жінок, як мінімум незрозуміло. Так, це саме той приклад з початку березня, коли відвідувачка готелю влаштувала шоу щодо немодної української, вічних рублів та своєї матері у селі, якої вона стидається. І саме та, яка потім вибачалась

Як додала Ярослава, ми насправді побачили надзвичайно яскравий приклад людини, зараженої російською пропагандою. Так дається взнаки російська музика, фільми та культура. Ти говоритимеш рублі, якщо щодня цю мову всотуєш не скільки від оточення, а від продукту, який споживаєш.

«Ми, українці, все ж є народом постколоніальним, як не крути, і минуло хоч вже 30 років, одужання поступово відбувається, але відбиток на світогляді та ментальності залишився. Для постколоніальних народів характерне явище культурного плазування – колонізований народ сприймає мову та культуру свого колонізатора як щось краще. Наративи Радянського союзу говорили про українську, яка не годиться ні для чого серйозного. Наприклад, Григорій Квітка-Основ’яненко написав “Марусю” – повість, яка стала першим твором сентименталізму, посперечавшись зі своїм другом, що зможе українською створити якийсь серйозний твір. І це був початок XIX століття. Пізніше були Тарапунька и Штепсель, а потім і сітком про няню Віку. Це приклади меншовартості, що всі тут неосвічені, дурні і недалекі, які приїжджають до великої москви. Така собі російська адаптація американської мрії”, — коментує експертка.

Віктимна поведінка україномовних

Питання мовного булінгу досить відносне, бо одна справа, коли йде порушення мовного законодавства, а інша — побутове життя. Створилась певна субкультура бідкання у соціальних мережах на важку долю україномовних у таких містах як Одеса.

«Подібним світоглядом і ставленням вони несвідомо заганяють себе в мовне гетто, постійно «потерпаючи» за свою позицію спілкуватися українською. І як наслідок повторюють цим самим пропагандистську тезу про те, що українській мові не місце в Одесі, несуть в маси ідею того, що українськомовним тут важко і страшно, тому свою мову краще залишити при собі, гостям міста і тим, хто хоче перейти на українську», — відзначила співрозмовниця.

Чи можна стверджувати, спираючись на одну-дві історії, що це типова ситуація у місті? Напевно, що ні, бо так само можна знайти одну-дві історії підтримки оточення та легкого переходу на мову у побутовому житті. Проте це бідкання створює певний образ, здебільшого у мережі, той самий — про ватну Одесу. Після того, як російська мова не вберегла одеситів від ракет, позиція містян, навіть радикальних, сильно змінилась. 

«В Одесі ситуація далека від ідеальної, але порівнюючи з тим, що було тут 10 років тому — небо і земля. А що таке 10 років для розвитку суспільства і формування суспільного світогляду? Місто, якому десятками років насаджувалася роль “сталіци Наваросіі” із супутнім втягуванням в парадигму російської мови і культури, не може за одним махом чарівної палички защебетати українською. Одеситів, яким роками у вуха п’ятою колоною кремля нашіптувалося “какаяразніцанакакомязикє” і страшні бабайки про “ущємлєніє рускагаварящіх”, ще якийсь час буде тригерити від мовного питання. Але ми працюємо над цим і багато роботи пророблено вже», — написала Ярослава у Facebook. 

Маніпулювання російськомовними військовими

Мова — надпростий метод відокремлення свій-чужий. Згадати ту саму паляницю чи інші популярні слова із «паролів». Або щось страшніше: коли українські військові звільнили окуповані території, а люди у підвалах просто не знали, хто до них звертається: свої чи чужі? Таке ж питання до українців за кордоном, розмовляючи російською на вулицях, наприклад Польщі, чи враховуєте, що вас можуть прийняти за росіянина?

«Мова — головна ознака нації і це не пусті слова. Вчені, лінгвісти, філософи довели цю тезу, але яскраво вона проявилась після 24 лютого. 23 лютого деякі засинали, як населення України, а прокидались вже громадянами. Відбулось загострення самосвідомості, національної свідомості», — наголосила Ярослава.

Не здається, що людям, які знаходяться у відносно спокійних областях, використовувати задля своїх маніпуляцій хлопців, що в окопах моляться російською, щонайменше дивно? Бо ті, хто побував на деокупованих територіях, яскраво бачать контраст і окупанти звільнили їх від бажання спілкуватись російською. Проте поки ви не військовий в окопі, навряд чи маєте моральне право апелювати до їхньої поведінки задля свого прикриття.  Ярослава поділилась з нами історією: «Питанням дерусифікації я займаюсь з кінця 2016 року. За цей час жодного разу не чула від військових, що я займаюсь маячнею.  Тому дратує ситуація, коли до цього вдаються люди, які жодного стосунку до фронту не мають. Тому особисто я вже стала розповідати, що мій чоловік воює вже понад 6 років і підтримує як мої переконання, так і мовний закон… У нас з чоловіком є друг із Дніпра. 24 лютого він був у складі 36 бригади, яка стояла у Маріуполі. Потім був серед тих морпіхів, які проривались у квітні на Азовсталь, отримав кілька поранень. Тоді багато людей загинуло, а він і його побратими потрапили у полон. Його змогли повернути десь за сім місяців. Зазвичай говорить російською, але коли дзвонив моєму чоловіку, то почав мнутись так: «я плохо разговариваю, но я навчусь, я стараюсь». Скажіть цьому хлопцю, що ми займаємось фігнею? Таких прикладів чимало. Військові справді стараються».

Що треба пам’ятати, ми з військовими зростали разом в однакових умовах, навчальних закладах, в тому ж культурному полі. Всі однаковою мірою зросійщені, але тенденція у ЗСУ все ж берегти свою національну ідентичність. Тому, якщо наші службовці стараються, чому ми не можемо?

На противагу російськомовним військовим йдуть україномовні злочинці. Для прикладу ми взяли пост колишнього ексрадника ОП Олексія Арестовича стосовно скандалу із «криптанами із Франика», які влаштовували у Києві секс-вечірки: «Якщо ґвалтівник розмовляв з жертвою українською, чи повинна ця дівчина вважати, що українська – мова агресора і в ній, цій мові, здавна закладені глибокі ідеологічні ґвалтівні патерни». Взагалі потреба пояснювати цю думку, те ж саме, що і роз’яснювати ознаки расизму. Не кожен темношкірий — вбивця, не кожна білявка — тупа, не кожен україномовний — святий. Бо мова — елемент людини, проте вона ніяк не впливає на її виховання, моральні принципи, бажання порушувати правила ПДР, робити дурні чи небезпечні вчинки. До чого тут питання мови, і чому у випадку злочинів на цьому акцентують увагу?

За останні роки українська ожила, більше немає сухого офіціозу та виключно лексикону, яким послуговувався Шевченко. З’явилось багато контенту, який допомагає зайняти мові свою нішу у побутовому житті. Чому ми наголошуємо саме на побутовому житті, бо мова часто опиняється у декоративній позиції, ніби вона експонат у музеї. Українською можна сваритись, торгуватись, доводити теорії, кохати, а також бити, стріляти, вбивати.

«Вона може бути тошнотно-ніжною, а може бути наскільки твердою і міцною, як останній цвях у домовині ворога», — написали у Демократичній сокирі

Так чому ж ми так навчались і звикли? Чому мова міжетнічного спілкування у болгарів, гагаузів та молдаван у Одеській області — російська? Це все результати політики зросійщення і бажання створити надлюдину під назвою хомосоветікус. 

Зросійщення саме у Радянському союзі відбувалось не під соусом, що російська мова краща — її називали мовою міжетнічного спілкування. Тому з часом, коли ця думка огортала наш побут, навчання, роботу — з’явився вираз: «разговаривай на нормальном языке». Зневага до свого — результат системної політики, яка починалась зі шкіл, бо вчителі російської отримували надбавку, більше годин викладання, тобто привілеї. І далі за схемою, у ВНЗ і на виході ми мали «русскоговорящего товарища». Розвиток та зростання було неможливим без російської мови. А наразі кожен, хто хоче у вільній Україні розвивати свою культуру, затаврований, як неонацист. 

Мова зазнавала тривалого лінгвоциду через репресії, «Розстріляне Відродження», навчання у ВНЗ винятково російською, формування «гармонійних» правописів і це було, як за часів Петра І, Олександра III, Миколи ІІ так і за чинного їхнього президента. Щоб не бути голослівною, рандомно наведемо кілька історичних подій.

У 1677 році Патріарх московський Іоаким наказав видерти з українських книжок ар­куші «не подібні до книг московських». Наступного століття у 1729 році Петро ІІ наказав переписати з української на російську всі державні постанови і розпорядження. Вже у 1847 відбувся розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших. Для прикладу у 1903 — на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою. 2022 рік — перше, що вчинили окупанти у Маріуполі — змінили таблички з назвою міста на російськомовні. Бо для росії мовне питання на часі завжди. То чому для нас це не зараз?

P.S: У цій рубриці немає редакційних статей і матеріал відображає виключно точку зору автора.

Continue Reading
Click to comment

Події

три історії родин морських піхотинців у документальному фільмі Тетяни Станєвої

Published

on


Як чотири роки дружини захисників чекають, волонтерять,  виховують дітей і переживають втрати

Нещодавно в Києві відбувся закритий показ документального фільму «Вона» режисерки Тетяни Станєвої. До офіційної прем’єри в Україні його вже показали в Болграді Одеської області, бо це історія про жінок, які там мешкали на початку повномасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців із військової частини, яка дислокується в українській Бессарабії.

Місцем офіційної світової прем’єри  стрічки цього року 25 лютого стала  столиця Болгарії – Софія, бо розповідає, зокрема, про українських болгар. Також фільм, який ще називають щоденником дружин військових ЗСУ, показали у Пловдиві.

У Київ приїздили майже всі головні герої і героїні стрічки, що показує зв’язок тилового життя і служби українських захисників, які чинять спротив російській агресії. Тож Укрінформ подивився документальний фільм «Вона» й поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоби більше дізнатися про зйомки і моменти, які лишаються за кадром. 

                                                                                      

ФОКУС УВАГИ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ

Режисерка Тетяна Станєва на київському показі

За понад чотири роки професійно створено десятки документальних фільмів про повномасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова 

 (здобув премію «Оскар» у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва;  цикл фільмів про митців «Культура vs війна», ініційований асоціацією «Дивись українське!»;  «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, багато інших.

Стрічка «Вона» Тетяни Станєвої поміж усіх вирізняється темою – тим, що фокусує увагу на житті жінок та родичів українських захисників, допоки роками чоловіки захищають країну від ворожого нападу. А ще це фільм-спостереження за героями упродовж кількох років. 

«Майже чотири роки я спостерігала за цією історію. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх –  до рідної землі.  Про любов, яка перемагає страх і мотивує битися; яка змушує чекати та єднає нас усіх у допомозі війську», –  коментує режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який народився в українській Бессарабії і міцно поєднав Україну і Болгарію.

Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки

Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали обраницями військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, волонтерять, долають психологічні проблеми та травми.  

Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співчувають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, уродженця села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, зокрема, підсвічують гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», яка була створена в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.

Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк

«Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти у кадрі і в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю», – констатує режисерка й додає, що фільм зроблений за підтримки Міністерства культури України.

Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного супротиву агресії РФ із безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами нерідко наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кіноісторія «Вона»  зменшуватиме прірву відчуження між військовими і цивільними.

Досвід тих і інших дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Бо за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може причаїтися чиясь болюча  раптово перервана вагітність  чи нервова перенапруга, яку неможливо здолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.

«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА

Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.

У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти  вихоплювали кілька років поспіль із літа 2022-го: спочатку у Болграді, де застала всіх героїнь повномасштабна російсько-українська війна, а потім –  у Житомирі, куди деяких героїв кінооповіді закинула доля згодом.

Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти  задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму намірі реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.

Олена Лисак і Тетяна Станєва
Олена Лисак і Тетяна Станєва

Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці для догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата»,  зараз  – понад півтора рочку. Старший уже ходить у другий клас, а на початку фільму глядачі його бачать ще в дошкільному віці.

«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. –  Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом насолоджуватимося спілкуванням із нашими дітьми».

Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я проживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю і радощів».

Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож сім’я мала змогу побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоби хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.

Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі

«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли неначе остаточно вже до цього призвичаїлася, – однак, приходить момент, коли обсідають думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».

За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали доньку. Це була важка втрата», – каже дружина захисника.

В один голос Олена з чоловіком кажуть: «Наш батальйон – це наша сім’я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай». 

Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за складом характеру йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.

НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ

Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна

«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Бо там є дуже багато спеціфічних моментів», – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.

Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці повномасштабної російсько-української війни знайти таку було майже нереально. Проте стараннями всього батальону її доставили нареченному. Він був дуже щасливий.

Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі

На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі у Донецькій області.

Хтось не надає значення цивільному авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював  у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передньому краї, а на другій лінії оборони.

«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, бо постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».

Воєнний психолог Сергій Биковський
Воєнний психолог Сергій Биковський

Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу в Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.

Бійці  88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.

Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу.  «Я гадки не мав, що цей мій  інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –

Із щойно мобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».

ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ

Подружжя Биковських
Подружжя Биковських

Ніна Биковська за фахом учитель початкових класів, нині працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тож старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.

Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».  

Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином

Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський  закритий показ приїхала із сином. Вони, які і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх удома в мирному житті.

Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Та треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія закінчиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».

Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві
Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві

За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року  в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла виконати свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя з боку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі обʼєднує цих жінок спогадами,  місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».

Самченко Валентина, м. Київ

Фото Дениса Сивенка і Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»



Джерело

Continue Reading

Відбудова

Україна та США домовилися про закупівлю американського обладнання для Нафтогазу

Published

on



Прем’єр-міністр України Юлія Свириденко провела зустріч із президентом Ексімбанку США Джоном Йовановичем щодо розширення фінансової співпраці в енергетиці, логістиці та інших стратегічних сферах.

Про це Свириденко повідомила у Телеграмі, передає Укрінформ.

«У Вашингтоні провели зустріч із президентом Ексімбанку США Джоном Йовановичем та командою банку. Ключові напрями поглиблення економічної співпраці незмінні: енергетика, продукція подвійного призначення, критичні мінерали та логістика», – написала вона.

Читайте також: На родовищі Укрнафти пробурили газову свердловину

Зокрема, сторони домовилися запустити механізм фінансування закупівлі американського енергетичного обладнання для Нафтогазу на суму 300 млн дол., що дозволить відновити зруйновані російськими атаками об’єкти газовидобутку. Також обговорено параметри ширшої програми модернізації енергетичного сектору обсягом понад 1 млрд дол.

Крім того, розглянуто можливість створення механізму підтримки постачання американського LNG до України на умовах фінансування, зіставних із ринковими умовами Єврозони.

«Для проходження найскладнішого опалювального сезону 2025-2026 державний Нафтогаз імпортував рекордні для країни 900 млн кубометрів американського LNG. Україна зацікавлена у збільшенні обсягів закупівлі американського газу і поглибленні співпраці з американськими фінансовими інституціями в цьому напрямку», – додала глава уряду.

Читайте також: У Франції розпочали виробництво електровозів для Укрзалізниці

Також сторони обговорили формати фінансування закупівлі локомотивів для Укрзалізниці для першочергових потреб, зокрема відновлення рухомого складу, понад 300 одиниць якого було пошкоджено або знищено внаслідок російських атак.

Наступним етапом має стати структурування відповідної угоди на взаємовигідних умовах із використанням доступних фінансових інструментів, заявила Свириденко.

До того ж, було домовлено підписати меморандум про фінансування українських проєктів у сфері критичних мінералів та окремо розробити програми рамкового фінансування українських компаній подвійного призначення.

Як повідомлялось, Прем’єр-міністр Юлія Свириденко з урядовою командою розпочала робочу поїздку до Вашингтона.



Джерело

Continue Reading

Політика

Бессент підтримує Україну, є прогрес у переговорах з МВФ

Published

on


Прем’єр-міністерка Юлія Свириденко під час зустрічей у межах візиту до Сполучених Штатів відчула підтримку України з боку Вашингтона.

Про це вона сказала в інтерв’ю Reuters, передає Укрінформ.

Свириденко зазначила, що на зустрічі з міністром фінансів США Бессентом довела позицію України щодо того, що санкції проти Росії не повинні бути послаблені або скасовані.

«Я думаю, що міністр Бессент підтримує Україну і відстоює її інтереси. Це була дуже дружня розмова, і він дуже підтримує нас. Я вважаю, що усі наші партнери тут, у Сполучених Штатах, …чудово розуміють: запобігання оминанню санкцій, а також їх посилення є надзвичайно важливим заходом, який має бути вжито, щоб послабити Росію», – сказала глава українського уряду.

Під час зустрічей у США окрему увагу було приділено гарантіям безпеки та відновленню України. Свириденко наголосила, що війна має закінчитися «з належними гарантіями безпеки, належним планом забезпечення добробуту, а також належним планом відновлення та відбудови».

Читайте також: Україна та США домовилися про закупівлю американського обладнання для Нафтогазу

Вона зауважила, що за останній рік зв’язки між Україною та США поглибилися завдяки роботі над Американсько-Українським інвестиційним фондом відбудови (URIF), який минулого місяця затвердив свій перший проєкт і цього літа очікується другий проєкт – в енергетиці.

Прем’єрка висловила сподівання на розширення фонду, щоб затвердити більше, ніж передбачені на цей рік три проєкти, і повідомила, що на сьогодні отримано понад 200 заявок.

Читайте також: Свириденко у Вашингтоні взяла участь в американськоукраїнському форумі

Свириденко також відзначила прогрес у переговорах з МВФ щодо кредиту на суму 8 мільярдів доларів, затвердженого у лютому, зауваживши, що у травні до Києва прибуде місія експертів фонду. За словами глави уряду, у МВФ розуміють, що Україна потребує більшої гнучкості у низці питань, і були готові це підтримати.

Вона зауважила, що після зустрічей у Вашингтоні відчула нову хвилю підтримки. За її словами, атмосфера була більш конструктивною, ніж під час попередніх зустрічей.

«Під час цього візиту я відчула, що усі дуже підтримують нас. Моє перше враження після цих двох днів – ситуація змінилась», – сказала Свириденко.

Глава уряду також висловила сподівання на розблокування 20-го пакету санкцій ЄС щодо Росії, а також кредиту від блоку на суму 90 мільярдів євро після виборів в Угорщині.

Читайте також: У США відбулася зустріч Світового банку і МВФ на підтримку України

Вона додала, що це також може стати гарною новиною для «незворотного» руху України до вступу в ЄС.

«Усі українці відчувають себе частиною сім’ї ЄС, я думаю, що вони заслуговують на те, щоб там бути. Тож зараз саме час для нас рухатися швидше і мати прискорений шлях до нашої інтеграції в ЄС», – сказала Свириденко.

Читайте також: Свириденко зустрілася із Кособговорили прогрес України на шляху до ЄС і фінансову допомогу

Як повідомляв Укрінформ, Прем’єр-міністерка України Юлія Свириденко провела зустріч із директоркою-розпорядницею Міжнародного валютного фонду Крісталіною Георгієвою у Вашингтоні.

Фото: Юлія Свириденко / Телеграм



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.