Свій-чужий, віктимна поведінка, одеська мова: обговорили найпопулярніші маніпуляції травмованого суспільства
Знаємо, що ви втомились від мовних срачів, але поки сперечаєтесь — сили і час значить є. Ці провокації/аргументи/тези (неважливо як їх називати), точно траплялись кожному після 24 лютого. Чому?
Гібридна війна, у якій мовне питання було основним аргументом, принесла багато трьохсотих. І варто зважати, що травмоване суспільство, може досить гостро реагувати на якісь питання. В Одесі можна почути: «… та какая разница, я волонтерю, доначу на ЗСУ, а вы мне еще и упреки за язык предъявляете» так само часто, як і «Ви говорите мовою агресора, підтримуєте війну». Це наша реальність, яка свідчить про травмованість. Це слова Ярослави Вітко-Присяжнюк — представниці Уповноваженого із захисту державної мови в Україні, разом із якою ми і зробили цей матеріал.

Одеською — це не російською
В гуглі є сторінка «русский язык Одессы», у якій говориться, що територіально тут розмовляють російською мовою з додаванням грецької, італійської, української та їдишу. Кажуть, що ця мова навіть знайшла місце у літературі — в «Одеських розповідях» Ісаака Бабеля. Почути її, саме ту одеську мову, вже й на вулицях Молдаванки не вийде, не кажучи про великі спальні райони, бо розмовляє нею зараз досить мало людей.

«Про одеську мову складалась велика кількість казок та легенд, і це ще один, змальований російською імперією образ, причетний до Одеси. Якщо сприймати, що це та мова, яка зображена у російському серіалі «Ліквідація» або щось на неї схоже, то де вона зараз реально лунає? Чи є в Одесі люди, які досі говорять їдишем? Величезна кількість одеситів, які пам’ятають та спілкуються цією мовою, вже відійшли або здебільшого є тими самим мігрантами до Ізраїлю чи Америки. Так говорили на початку ХХ століття. Але не зараз. А вимова російських слів на український манер, додаючи «шо» та «ге» — це не одеська мова, а просто безграмотна російська», — додала представниця Уповноваженого.
Зараз ця тенденція відходить від публічного простору і залишається десь в приватних бесідах, бо апелювання до того, що це діалект — вже не працює. Як і «у нас все життя були рублі», бо викреслювати 30 гривневих років при середній продовжуваності життя: 63 роки у чоловіків та 73 роки у жінок, як мінімум незрозуміло. Так, це саме той приклад з початку березня, коли відвідувачка готелю влаштувала шоу щодо немодної української, вічних рублів та своєї матері у селі, якої вона стидається. І саме та, яка потім вибачалась
Як додала Ярослава, ми насправді побачили надзвичайно яскравий приклад людини, зараженої російською пропагандою. Так дається взнаки російська музика, фільми та культура. Ти говоритимеш рублі, якщо щодня цю мову всотуєш не скільки від оточення, а від продукту, який споживаєш.
«Ми, українці, все ж є народом постколоніальним, як не крути, і минуло хоч вже 30 років, одужання поступово відбувається, але відбиток на світогляді та ментальності залишився. Для постколоніальних народів характерне явище культурного плазування – колонізований народ сприймає мову та культуру свого колонізатора як щось краще. Наративи Радянського союзу говорили про українську, яка не годиться ні для чого серйозного. Наприклад, Григорій Квітка-Основ’яненко написав “Марусю” – повість, яка стала першим твором сентименталізму, посперечавшись зі своїм другом, що зможе українською створити якийсь серйозний твір. І це був початок XIX століття. Пізніше були Тарапунька и Штепсель, а потім і сітком про няню Віку. Це приклади меншовартості, що всі тут неосвічені, дурні і недалекі, які приїжджають до великої москви. Така собі російська адаптація американської мрії”, — коментує експертка.
Віктимна поведінка україномовних
Питання мовного булінгу досить відносне, бо одна справа, коли йде порушення мовного законодавства, а інша — побутове життя. Створилась певна субкультура бідкання у соціальних мережах на важку долю україномовних у таких містах як Одеса.
«Подібним світоглядом і ставленням вони несвідомо заганяють себе в мовне гетто, постійно «потерпаючи» за свою позицію спілкуватися українською. І як наслідок повторюють цим самим пропагандистську тезу про те, що українській мові не місце в Одесі, несуть в маси ідею того, що українськомовним тут важко і страшно, тому свою мову краще залишити при собі, гостям міста і тим, хто хоче перейти на українську», — відзначила співрозмовниця.
Чи можна стверджувати, спираючись на одну-дві історії, що це типова ситуація у місті? Напевно, що ні, бо так само можна знайти одну-дві історії підтримки оточення та легкого переходу на мову у побутовому житті. Проте це бідкання створює певний образ, здебільшого у мережі, той самий — про ватну Одесу. Після того, як російська мова не вберегла одеситів від ракет, позиція містян, навіть радикальних, сильно змінилась.
«В Одесі ситуація далека від ідеальної, але порівнюючи з тим, що було тут 10 років тому — небо і земля. А що таке 10 років для розвитку суспільства і формування суспільного світогляду? Місто, якому десятками років насаджувалася роль “сталіци Наваросіі” із супутнім втягуванням в парадигму російської мови і культури, не може за одним махом чарівної палички защебетати українською. Одеситів, яким роками у вуха п’ятою колоною кремля нашіптувалося “какаяразніцанакакомязикє” і страшні бабайки про “ущємлєніє рускагаварящіх”, ще якийсь час буде тригерити від мовного питання. Але ми працюємо над цим і багато роботи пророблено вже», — написала Ярослава у Facebook.
Маніпулювання російськомовними військовими
Мова — надпростий метод відокремлення свій-чужий. Згадати ту саму паляницю чи інші популярні слова із «паролів». Або щось страшніше: коли українські військові звільнили окуповані території, а люди у підвалах просто не знали, хто до них звертається: свої чи чужі? Таке ж питання до українців за кордоном, розмовляючи російською на вулицях, наприклад Польщі, чи враховуєте, що вас можуть прийняти за росіянина?
«Мова — головна ознака нації і це не пусті слова. Вчені, лінгвісти, філософи довели цю тезу, але яскраво вона проявилась після 24 лютого. 23 лютого деякі засинали, як населення України, а прокидались вже громадянами. Відбулось загострення самосвідомості, національної свідомості», — наголосила Ярослава.
Не здається, що людям, які знаходяться у відносно спокійних областях, використовувати задля своїх маніпуляцій хлопців, що в окопах моляться російською, щонайменше дивно? Бо ті, хто побував на деокупованих територіях, яскраво бачать контраст і окупанти звільнили їх від бажання спілкуватись російською. Проте поки ви не військовий в окопі, навряд чи маєте моральне право апелювати до їхньої поведінки задля свого прикриття. Ярослава поділилась з нами історією: «Питанням дерусифікації я займаюсь з кінця 2016 року. За цей час жодного разу не чула від військових, що я займаюсь маячнею. Тому дратує ситуація, коли до цього вдаються люди, які жодного стосунку до фронту не мають. Тому особисто я вже стала розповідати, що мій чоловік воює вже понад 6 років і підтримує як мої переконання, так і мовний закон… У нас з чоловіком є друг із Дніпра. 24 лютого він був у складі 36 бригади, яка стояла у Маріуполі. Потім був серед тих морпіхів, які проривались у квітні на Азовсталь, отримав кілька поранень. Тоді багато людей загинуло, а він і його побратими потрапили у полон. Його змогли повернути десь за сім місяців. Зазвичай говорить російською, але коли дзвонив моєму чоловіку, то почав мнутись так: «я плохо разговариваю, но я навчусь, я стараюсь». Скажіть цьому хлопцю, що ми займаємось фігнею? Таких прикладів чимало. Військові справді стараються».
Що треба пам’ятати, ми з військовими зростали разом в однакових умовах, навчальних закладах, в тому ж культурному полі. Всі однаковою мірою зросійщені, але тенденція у ЗСУ все ж берегти свою національну ідентичність. Тому, якщо наші службовці стараються, чому ми не можемо?

На противагу російськомовним військовим йдуть україномовні злочинці. Для прикладу ми взяли пост колишнього ексрадника ОП Олексія Арестовича стосовно скандалу із «криптанами із Франика», які влаштовували у Києві секс-вечірки: «Якщо ґвалтівник розмовляв з жертвою українською, чи повинна ця дівчина вважати, що українська – мова агресора і в ній, цій мові, здавна закладені глибокі ідеологічні ґвалтівні патерни». Взагалі потреба пояснювати цю думку, те ж саме, що і роз’яснювати ознаки расизму. Не кожен темношкірий — вбивця, не кожна білявка — тупа, не кожен україномовний — святий. Бо мова — елемент людини, проте вона ніяк не впливає на її виховання, моральні принципи, бажання порушувати правила ПДР, робити дурні чи небезпечні вчинки. До чого тут питання мови, і чому у випадку злочинів на цьому акцентують увагу?
За останні роки українська ожила, більше немає сухого офіціозу та виключно лексикону, яким послуговувався Шевченко. З’явилось багато контенту, який допомагає зайняти мові свою нішу у побутовому житті. Чому ми наголошуємо саме на побутовому житті, бо мова часто опиняється у декоративній позиції, ніби вона експонат у музеї. Українською можна сваритись, торгуватись, доводити теорії, кохати, а також бити, стріляти, вбивати.
«Вона може бути тошнотно-ніжною, а може бути наскільки твердою і міцною, як останній цвях у домовині ворога», — написали у Демократичній сокирі.
Так чому ж ми так навчались і звикли? Чому мова міжетнічного спілкування у болгарів, гагаузів та молдаван у Одеській області — російська? Це все результати політики зросійщення і бажання створити надлюдину під назвою хомосоветікус.
Зросійщення саме у Радянському союзі відбувалось не під соусом, що російська мова краща — її називали мовою міжетнічного спілкування. Тому з часом, коли ця думка огортала наш побут, навчання, роботу — з’явився вираз: «разговаривай на нормальном языке». Зневага до свого — результат системної політики, яка починалась зі шкіл, бо вчителі російської отримували надбавку, більше годин викладання, тобто привілеї. І далі за схемою, у ВНЗ і на виході ми мали «русскоговорящего товарища». Розвиток та зростання було неможливим без російської мови. А наразі кожен, хто хоче у вільній Україні розвивати свою культуру, затаврований, як неонацист.
Мова зазнавала тривалого лінгвоциду через репресії, «Розстріляне Відродження», навчання у ВНЗ винятково російською, формування «гармонійних» правописів і це було, як за часів Петра І, Олександра III, Миколи ІІ так і за чинного їхнього президента. Щоб не бути голослівною, рандомно наведемо кілька історичних подій.
У 1677 році Патріарх московський Іоаким наказав видерти з українських книжок аркуші «не подібні до книг московських». Наступного століття у 1729 році Петро ІІ наказав переписати з української на російську всі державні постанови і розпорядження. Вже у 1847 відбувся розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших. Для прикладу у 1903 — на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою. 2022 рік — перше, що вчинили окупанти у Маріуполі — змінили таблички з назвою міста на російськомовні. Бо для росії мовне питання на часі завжди. То чому для нас це не зараз?
P.S: У цій рубриці немає редакційних статей і матеріал відображає виключно точку зору автора.
Події
В галереї АртОдеса триває виставка Сергія Папроцького – підсумки 50 років творчості
В галереї #ARTODESSA Літнього театру Міського саду триває виставка живопису Сергія Папроцького «Дві чверті століть». Експозиція присвячена 50-річчю творчої діяльності художника. В експозиції представлено 50 робіт, створених упродовж останньої чверті ХХ і першої чверті ХХІ століть.
Картини, датовані роками створення починаючи з 1975-го, дають змогу простежити творчу еволюцію митця — зміни його стилістики, технік, образів та жанрових уподобань. У різні періоди Папроцький звертався до фігуративного й абстрактного живопису, а також до портретів, натюрмортів і краєвидів.
Цікаво, що Сергій Папроцький свого часу переходив від фігуративного живопису до абстрактного, але потім знову звертався до традиційних жанрів, створюючи портрети, натюрморти, краєвиди. Іноді майстер звертався до колажу, виконував складні оформлювальні роботи, робив розписи в публічних просторах Одеси. Сьогодні майстер багато виставляється і продовжує свою активну діяльність у мистецькому полі Одеси та України.
Фото: Оксана Церковна/Фейсбук.
Події
Переклад збірки «Вірші з бійниці» Максима Кривцова отримав французьку премію
Поетична збірка «Вірші з бійниці» Максима («Далі») Кривцова у перекладі Ніколь Дзюб отримала французьку премію П’єра-Франсуа Кайє (Prix Pierre-François Caillé).
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Суспільне Культура з посиланням на французьке видавництво Les Éditions Bleu & Jaune.
«Це визнання підкреслює витонченість, точність та чутливість роботи Ніколь. І шану поетові Максиму Кривцову, який загинув на фронті в Україні, голос якого вона несе французькою», – підкреслили у видавництві.
Поетична збірка «Вірші з бійниці» Максима Кривцова вийшла друком французькою мовою у 2025 році. Видання під назвою Poèmes de la brèche доповнене фотографіями та рукописами віршів, також є QR-коди, що дозволяють почути голос автора.
Перекладачка Ніколь Дзюб має українське походження, раніше працювала над творами Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки» (2024), The Ukraine Артема Чапая (2025) та «Тут були ми» Артура Дроня.
Премія П’єра-Франсуа Кайє присуджується з 1981 року Французьким товариством перекладачів (SFT), щороку відзначає перекладача або перекладача-видавця на початку його кар’єри, який має максимум три перекладені та опубліковані роботи.
Український поет і громадський діяч Максим Кривцов пішов на фронт добровольцем у 2014 році, брав участь в АТО/ООС. Після початку повномасштабного російського вторгнення вступив до лав Збройних сил України. Мав позивний «Далі». Загинув на фронті 7 січня 2024 року. На прощання із полеглим захисником у Києві прийшла понад тисяча людей.
У грудні 2023 року вийшла перша поетична збірка Максима «Вірші з бійниці» – її визнали однією з найкращих українських книжок року за версією Українського PEN.
Кривцов на фронті почав писати роман, який так і залишився незакінченим.
У лютому 2024 року письменник (посмертно) став лауреатом літературної премії імені Уласа Самчука.
У серпні 2025-го посмертно отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка».
Як повідомляв Укрінформ, на Рівненщині презентували вишиту книгу поезій загиблого Героя України Максима Кривцова.
Фото з сайту Суспільного
Відбудова
На восьми об’єктах критичної інфраструктури Прикарпаття будують другий рівень захисту
На восьми об’єктах критичної інфраструктури в Івано-Франківській області завершують спорудження другого рівня захисту.
Про це в Івано-Франківську під час засідання Конгресу місцевих та регіональних влад при Президентові повідомив заступник голови Івано-Франківської ОВА Вадим Созоник, передає кореспондент Укрінформу.
«Наразі на завершальній стадії знаходиться побудова другого рівня захисту на восьми критичних елементах», – сказав Созоник.
За його словами, на це з державного бюджету спрямували 1 млрд 841 млн грн. Созоник додав, що на трьох об’єктах таке будівництво потребує значних сил та ресурсів, тому його планують завершити наступного року.
Загалом, зазначив Созоник, в області другий рівень захисту передбачено для 11 об’єктів критичної інфраструктури. Окрім того, додатковий захист мають 109 критичних елементів на підприємствах тепло- та водопостачання.
Другий рівень захисту об’єктів — це система інженерних і залізобетонних укріплень, призначена для захисту критичної інфраструктури (передусім енергооб’єктів і трансформаторів) від прямих влучань безпілотників та механічного проникнення вибухівки.
Як повідомляв Укрінформ, в Україні в межах планів стійкості на 607 об’єктах критичної інфраструктури споруджують захист від російських атак.
Ілюстративне фото: rv.gov.ua
-
Відбудова6 днів agoРозсилка: Відбудова України-2026
-
Відбудова1 тиждень agoУ Варшаві партнери закликали збільшувати інвестиції у відбудову України
-
Одеса1 тиждень agoВ Одесі призначили нового керівника управління узбережжя: хто він
-
Одеса5 днів agoВ Одесі після атаки росіян горять автомобілі та склади
-
Суспільство5 днів agoУ Києві ЗСУ провели Сержантський форум
-
Суспільство6 днів agoНовини на ранок
-
Відбудова1 тиждень agoУкраїна представила проєкти відбудови на міжнародній виставці в Польщі
-
Події7 днів agoЛавреатом премії імені Конрада став Мирослав Лаюк