Події
Богдан Струтинський, гендиректор-художній керівник Київського національного академічного театру оперети
У часи, коли війна щодня нагадує про себе сиренами та обстрілами, театр для багатьох стає місцем бодай тимчасового душевного прихистку та емоційного відновлення. Національна оперета України продовжує готувати прем’єри, активно залучається до міжнародних проєктів та, попри тяжкі реалії, має і здійснює свої амбітні плани. Нове прочитання містичної опери «Місяць» Карла Орфа, оновлена рок-опера «Біла ворона», нойз-драма «П’єса 22, або Шлях героя», і на завершення сезону – мюзикл «Пітер Пен»: театр віртуозно балансує між класикою і експериментом, зберігаючи відданість своєму глядачеві.
У великому інтерв’ю Укрінформу генеральний директор-художній керівник Національного академічного театру оперети Богдан Струтинський розповів, як виклики сьогодення змінюють репертуар, що стоїть за успіхом кожної постановки, чому Україна потребує сильнішої культурної дипломатії, та як мрії стають головною мотивацією для руху вперед.
– Пане Богдане, зрозуміло, що театри не живуть календарними роками, у них своє літочислення – театральними сезонами. Однак, підсумовуючи 2025-й, чи став він, попри війну, вдалим для оперети творчо і економічно?
– 2025 рік для нашого театру доволі вдалий. Окрім головних творчих здобутків, театр має бути успішним з погляду відвідуваності та любові публіки. У цьому плані й економічно в нас усе добре, є що покласти в «скарбничку» позитиву. Але, як творча людина і, як керівник, я завжди хочу робити більше, втім, є певні виробничі обставини: ми національний театр, але трупа в нас невелика, натомість велике навантаження на деякі цехи, мала регуляція в театрі, в оркестрі, в балеті. Через це ми не можемо мати паралельно кілька репетицій на різних проєктах. Наприклад, зранку балет має репетицію, ввечері – вже йде вистава, і це одні й ті самі люди! Наприклад, «Кармен» – це суто танцювальна вистава, «Чикаго» – зовсім інший стиль виконання, але грають їх ті самі артисти. Навантаження величезне. Так само і хор. Тому є і плюси, і є мінуси, пов’язані з виробничими можливостями. Але загалом сезон 2025–2026‑го – справді вдалий, на початку ми представили проєкт «Місяць» Тамари Трунової за Карлом Орфом, повернули в репертуар дуже гарну виставу – рок-оперу «Біла ворона».
МИ ВЖЕ ТРІШКИ НАЛАШТУВАЛИ ГЛЯДАЧА, ЩО В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ МОЖУТЬ БУТИ ВИСТАВИ РІЗНОГО ПЛАНУ Й ХАРАКТЕРУ
– Уперше «Біла ворона» в режисурі Максима Голенка з’явилася в Нацопереті в лютому 2019 року. Наскільки її нове втілення на вашій же сцені відрізняється від попереднього? Багато глядачів цю виставу загалом сприйняли як прем’єру.
– Так, це справді прем’єра, адже жоден артист із першої постановки, крім Тамари Ходакової (виконавиці головної ролі), в новій постановці не брав участі. Це цілковито новий проєкт, у якому змінено декорації та постановочну частину, але режисерську партитуру Максима Голенка збережено. Він також допомагав із новою постановкою, за що я йому дуже вдячний.
Також у цьому сезоні у нас відбулася прем’єра нойз-драми «П’єса 22, або Шлях героя». Це спільна робота Національної оперети і Театру Ветеранів. Її написав ветеран ЗСУ Володимир Тука. Це експериментальна робота, дуже цікава за суттю і за світловим оформленням. Постановку здійснив Микита Поляков.
А навесні в нас буде опера «Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта. Також готуємо прем’єру вистави за п’єсою Карела та Йозефа Чапеків «Із життя комах». Над нею працює режисерка Оксана Тараненко, композитор Іван Небесний – це нова робота, повністю написана у стінах нашого театру.
– Тобто, ви гармонійно поєднуєте в репертуарі класику й експериментальні сучасні твори? Як це сприймає ваша публіка?
– Ви знаєте, ми вже трішки налаштували глядача на те, що в Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру.
У Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру.
Звісно, наш глядач – переважно той, який іде на оперету, мюзикл, оперу, тобто на музичні проєкти. Ми вже згадали «Місяць» Карла Орфа, який написав відому кантату «Карміна Бурана», – а це її нова версія в прочитанні Тамари Трунової, я би сказав, фестивальна річ, дуже цікава, в поєднанні з балетом. Є різна аудиторія та різні потреби. До того ж ми – музичний театр, і для вокалістів важливо постійно тримати себе у формі, в тонусі. Це своєрідний тренінг. Людей із консерваторською освітою, з якісними голосами не можна ставити лише на «легшу музику». Хоча, звісно, мюзикл – не легка музика. У нас театр широкого профілю, де є різні жанри музичного та не лише музичного театру.
– Коли вже йдеться про мюзикли, хочу уточнити – в попередній нашій розмові ви говорили, що отримали на мюзикл «Чикаго» пільгові ліцензійні умови. Я так розумію, що пільговий термін вже збіг, чи продовжила компанія-правовласниця ліцензію на тих самих умовах?
– Так, перший рік після отримання ліцензії на «Чикаго» ми мали пільгові умови – на 24 покази нам дозволили працювати без оплати за саму ліцензію. Ми сплачували паушальний збір та авторські відрахування, але не платили за право використання твору, а це доволі значна сума. Коли ж минув сезон 2023–2024‑го, ми отримали продовження ліцензії, але цього разу вже викуповували її на загальних умовах.
– Це вплинуло на вартість квитків?
– Ні. Хоча ми дещо підвищили ціни на «Чикаго», але не через це. Вартість зросла через підвищений попит, а не через ліцензійні умови.
Є комерційний ідеал – театр, який працює на перспективу. І є вистави, що залишаються популярними, незалежно від часу. Минає навіть десять років після прем’єри, а вони й надалі збирають повні зали.
СЬОГОДНІШНІЙ ГЛЯДАЧ ПРИХОДИТЬ В ТЕАТР НЕ ВІДПОЧИТИ, А ПЕРЕДУСІМ ОТРИМАТИ ТЕРАПІЮ
– Які саме вистави Національної оперети можна такими вважати?
– У нас їх багато: від української класики – «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями» – до мюзиклів на кшталт «В джазі тільки дівчата», який уже десять років на сцені. Також маємо «Сімейку Аддамсів» та інші постановки, що стабільно збирають аншлаги. Зараз, наприклад, іде мюзикл Коула Портера «Цілуй мене, Кет!», у якому з’явилося чимало нових акторів, адже ми суттєво оновили виставу. Як бачите, з творчого боку у нас все добре. З економічного – хотілося б переживати цей театральний ренесанс у спокійніші часи й з іншим внутрішнім імпульсом. Але театр під час війни набуває нового змісту.
Театр під час війни набуває нового змісту.
Сьогоднішній глядач, я би сказав, більш усвідомлений, він приходить не відпочити, а передусім отримати терапію. Бо, коли людина приходить до театру на дві-три години, вона отримує психологічне «укриття» від страшної реальності та руйнувань, які бачить щодня, коли їде Києвом, коли читає новини в телеграм-каналах. Хто б що не говорив, а в театрі людина знову відчуває азарт до життя, театр справді наповнює.
– Однак майже в кожній сучасній виставі зчитується контекст війни…
– Так, це справді відчувається. І «Карміна Бурана» в «Місяці» Орфа, і «Свобода» в «Білій вороні» – стали ще актуальнішими, зараз вони зовсім по-іншому сприймаються. Постановки переосмислюються як по той бік рампи, так і з боку глядацької зали.
Ще один момент, на якому хочу зупинитися – це міжнародні виїзди, і це наш великий плюс. Нещодавно наші артисти повернулися із Стамбулу, де брали участь у Міжнародному театральному фестивалі в Малтепе, 19 жовтня провели великий концерт у Залі Редутовій у Варшавській опері. Перед цим був виступ у Барселоні. І хочу підкреслити, що, попри те, що всі виконували світову музику, я цьогоріч наполіг, щоб ми, крім світової опери, виконували й нашу українську музику. В репертуарі була арія Анни з опери «Украдене щастя» Юлія Мейтуса – це повноцінна, якісна опера, і я зараз навіть переглядаю цей матеріал.
У нас багато міжнародних проєктів – нещодавно відбувся проєкт із Посольством Аргентини – чудовий концерт «Вечір аргентинського танго», який ми грали два дні поспіль. Також пройшов вечір музики з кіно. Зараз готуємо вечір анімаційної музики для дітей і дорослих, бо є багато чудових анімаційних мюзиклів та мультфільмів, і ми хочемо зайти й у цю нішу. Це буде формат кінотеатру в театрі. Окрім цього, плануємо зробити вечір італійської музики – працюємо над цим разом із Посольством Італії.
– На жаль, війна ще більше підсилює потребу безбар’єрності в закладах культури, що для цього робить оперета?
– Щодо інклюзивності та безбар’єрності, я переконаний, що ми тримаємо гілку першості в Україні.
Щодо інклюзивності та безбар’єрності, ми тримаємо гілку першості в Україні.
У залі є два мобільні спеціальні місця – вони змінні, а в шостому ряду облаштовані локації для людей з особливими потребами. Наш глядач може викликати адміністратора просто з вулиці за допомогою спеціальної кнопки – його зустрінуть і проведуть іншим входом. Оскільки в нас немає ліфта, ми використовуємо спеціального робота, який може спускати візок сходами. Але, звичайно, хотілося б мати повноцінний ліфт, однак, наша будівля – пам’ятка архітектури, тут дуже складно отримати будь-які дозволи на такі роботи. Хоча, за кордоном я бачив, як у старовинних будівлях інженерно, якісно та непомітно для фасаду вирішують такі питання.
УКРАЇНІ БРАКУЄ ПОТУЖНОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПРИСУТНОСТІ В ЄВРОПІ
– Чи плануєте відновити ваш Міжнародний музичний фестиваль оперети, опери та мюзиклу «О-Фест»?
– Думаю, цьогоріч на завершення сезону ми його відновимо. У 2023 році ми провели лише вечір пам’яті «О-Фест» у Бучі й Києві, а цього червня 2026 року хочемо провести повноцінний фестиваль. Звісно, гості з-за кордону ще побоюються їхати в Україну, але якщо ми не розповідатимемо про себе, цю нішу заберуть московські фестивалі – навіть у тих країнах, які раніше мали імунітет до російської музики. Під час моєї останньої поїздки до Женеви на конференцію «Опера Європи» була ціла панель про російську музику, і там говорили про «хороших русскіх». Я був шокований. Це наслідок того, що Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі.
Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі.
Я б навіть сказав, що вона не слабка, а відсутня.
– Повертаючись до планів театру, знаю, що ви вже отримали ліцензію на постановку мюзиклу «Пітер Пен». Це буде вистава для сімейного перегляду на кшталт «Сімейки Аддамсів»?
– Приблизно в такому форматі. Це вистава про відчуття мрії: мрієш – отже, можеш літати. Ми отримали ліцензію і планували зробити прем’єру «Пітера Пена» наприкінці минулого сезону, але через технічні умови – а для цієї постановки потрібне дуже серйозне технічне оснащення – довелося перенести. Для реалізації ліцензійних вимог і повноцінного розкриття сюжету нам потрібна дуже потужна верхня механіка сцени. І зараз ми над цим працюємо, бо, як виявилося, в Україні майже немає – фактично нуль – організацій, здатних виконати такі складні інженерні завдання.
– То чекати в наступному сезоні?
– Орієнтуємося на кінець цього.
– Тобто, мрії здійснюються?
– Мрії здійснюються і в нас, і за сюжетом. Якщо в «Пітері Пені» людина мріє, то вона може перемагати. Не хочу відкривати всіх деталей наперед, але там дуже багато змістових паралелей. Я зараз працюю над цим матеріалом і бачу, наскільки його можна розкрити не лише на рівні примітивних піратів і Пітера Пена, а через глибший другий план. І, звісно, тема мрії – важлива. У нас теж була мрія, яку зруйнували в перший день війни. Війна забрала в нашого театру шанс почати у 2022 році реконструкцію другої черги театру. Основну будівлю ми вже зробили, а далі планували звести шість поверхів для матеріально-технічної бази, спеціальних репетиційних і виробничих залів, адміністративних цехів, передовсім, для нормального виробництва та зберігання декорацій. Із цим у нас просто біда, їх просто немає де зберігати.
– Але ж ви це якось вирішуєте?
– Я збудував позаду театру ангари, й вони зберігаються там. Продовжую спілкуватися з європейськими театрами, пропонувати співпрацю, шукати можливості. Колись ця страшна війна закінчиться, але першими підуть кошти на відбудову житла, бо люди втратили домівки, їм скалічили долі… Для нашого театру нам треба шукати гранти в Європі. Це моя мрія і внутрішній стрижень, який мене веде до мети. І я дуже хочу, щоб ми з вами за кілька років знову зробили інтерв’ю, і ви сказали: «а я пам’ятаю, як ви тоді про це говорили». Бо тільки так ми нарешті підтвердимо справами, а не словами, що Київ – культурна столиця, а Україна – культурна нація. Подивімося: в Києві немає жодного приміщення для камерної опери, хоча колись хотіли відкрити його для Євгенії Семенівни Мірошниченко. Ми маємо світові імена, а інфраструктури – нуль. Бо ми самі вміємо знецінювати власну історію… У нас художники світового рівня, але немає жодного іменного музею! Я не знаю, як ще зберігся музей Заньковецької – це справжнє диво. У нас немає великих культурних хабів, присвячених корифеям.
Культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.
Я мрію і хочу, щоб ми на сотні років наперед модернізували і зберегли будівлю, де починався Перший стаціонарний український театр (який заснував Микола Садовський у 1907 році, а нині тут працює Київський національний академічний театр оперети), щоб справді показати, що ми – сучасна нація. Щоб ми робили, а не просто повторювали: «ми культурна нація», бо культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка
Події
На війні загинув фотограф і кінооператор Вадим Тихоновський
На фронті загинув військовослужбовець, фотограф і кінооператор Вадим Тихоновський.
Як передає Укрінформ, про це Навчально-науковий інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка повідомляє у Фейсбуці.
Сьогодні, 2 березня, у Києві відбулося прощання з Вадимом Тихоновським.
В інституті розповіли, що Вадим народився 21 листопада 1996 року в Києві. У 2019 році він закінчив кафедру кіно- і телемистецтва інституту (творча майстерня Олександра Аліфанова) та брав участь у конкурсі короткометражних документальних фільмів «Кіноко», де представив стрічку «Створення».
Вадим співпрацював із театрами Києва, створював репортажі театральних вистав і художніх подій, зокрема Бієнале сценографії.
«Його портретні роботи вирізнялися глибоким психологізмом, гострим баченням і сміливою композицією – так формувався його власний мистецький почерк. Викладачі та однокурсники згадують Вадима як натхненного митця, мрійника, світлу і щиру людину», – зазначили в інституті.
З початком повномасштабної війни Вадима призвали до лав Збройних сил України. Він служив у 78-му окремому десантно-штурмовому полку, згодом був прикомандирований до 225-го окремого штурмового полку. Отримав кваліфікацію оператора БПЛА.
22 липня 2025 року Вадим зник безвісти в районі села Кіндратівка Сумської області під час бойового завдання.
Нещодавно його загибель була офіційно підтверджена. Зокрема, стало відомо, що Вадим загинув як Герой, врятувавши чотирьох побратимів.
«Молодий і талановитий. У якого попереду мало бути ціле життя… Навіки 28. Вічна пам’ять і шана Вадиму, який віддав життя за Україну. Світла пам’ять і вічна слава Герою», – наголосили в інституті та висловили співчуття батькам, які втратили єдиного сина.
Як повідомляв Укрінформ, у бою проти російських загарбників загинув Володимир Сінійчук – військовослужбовець, фотокореспондент газети «Рідний край» Полтавської області.
Фото з Фейсбук-сторінки Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка
Події
Netflix запускає грантову програму для українських кінематографістів
Українська кіноакадемія у співпраці з Netflix оголосила про грантову програму для кінематографістів з України.
Як передає Укрінформ, про це Українська кіноакадемія повідомляє у Фейсбуці.
«Розпочинається пʼятий раунд підтримки українських кінематографістів спільно з Netflix», – ідеться у повідомленні.
Цього року задля подальшої підтримки професійного розвитку українських митців та міжнародного просування проєктів ініціатива передбачає 15 грантів по 15 тисяч доларів на розробку сценаріїв українських повнометражних оригінальних ігрових авторських фільмів.
Відбудуться творчі зустрічі із продюсеркою Анною Кепінською та сценаристом Каспером Байоном («Висока вода», «Гевелій»), а також зі сценаристками Кларою Коханьською-Байон і Ніною Левандовською («Матері пінгвінів»).
Пройдуть ексклюзивні сесії з експертами EAVE (European Audiovisual Entrepreneurs), під час яких буде змога отримати консультації зі скриптдокторами та продюсерами щодо позиціювання проєкту та стратегій залучення фінансування.
Дедлайн подачі заявок – до 30 березня.
Деталі – на сайті Української кіноакадемії:
Спільна ініціатива вже продемонструвала відчутні результати – низка українських фільмів отримала міжнародне визнання на кінофестивалях класу «А», була представлена глядачам та взяла участь у провідних індустрійних платформах на Берлінському міжнародному кінофестивалі («Спеціальна операція», режисер Олексій Радинський; «Сліди», режисерки Аліса Коваленко та Марися Нікітюк); міжнародному кінофестивалі у Торонто («Ти — космос», режисер Павло Остріков; «За перемогу!», режисер Валентин Васянович);
Венеційському кінофестивалі («Пісні землі, що повільно горить», режисер Ольга Журба); Каннському кінофестивалі («Мілітантропос», режисери Єлизавета Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий) тощо.
За останні чотири роки 200 представників індустрії отримали стипендії для продовження творчої діяльності.
Понад 900 українських режисерів, сценаристів, продюсерів пройшли освітні та менторські програми.
Гранти на розробку сценаріїв підтримали 73 кінопроєкти, а 30 фільмів на фінальних стадіях виробництва отримали фінансування для завершення постпродакшну.
Як повідомляв Укрінформ, у Києві відбулася прем’єра документального фільму про Геннадія Афанасьєва – політвʼязня Кремля та українського військового, який посмертно отримав звання Героя України.
Фото: UNSPLASH
Події
Ольга Семьошкіна, театральна режисерка, хореографка
Із Ольгою Семьошкіною ми зустрілися перед показом у Києві вистави «Енеїда», про яку вже написали Reuters і Associated Press. У цій постановці Театру Ветеранів головна балетмейстерка Національного драматичного театру імені Івана Франка стала режисеркою та наставницею непрофесійних виконавців – військових та ветеранів, які пройшли пекло сучасної російсько-української війни й дістали переважно дуже складні тілесні поранення.
Іван Котляревський понад 200 років тому переосмислив античну «Енеїду» Вергілія, створивши оповідь про моторного Енея, який «хоч куди козак». Ольга Семьошкіна – режисерка сучасної музично-пластичної вистави – зуміла з ветеранами і чинними військовослужбовцями показати сценічне дійство, яке допомагає відчувати настрої та силу волі захисників і захисниць української землі, своїх рідних і кожного з глядачів, які співпереживають, сміються і плачуть.
У канву поезії, гумору, музики, співів, пластики і світлотіней постановки «Енеїда» введені реальні історії виконавців, конкретних Єгора Бабенка, Романа Трохименка, Наталії Плохотнюк, Івана Воїнова, Інни Короленко, Тараса Козуба, Артема Мороза, Андрія Онопрієнка та Валентини Калиновської. Усі вони особисто щемливо оповідають їх зі сцени. А насамкінець актори і глядачі разом співають: «Нехай наші вороги покопають ями! Поставлять хрести тай лягають самі!».
Укрінформ розпитує Ольгу Семьошкіну про роботу над «Енеїдою», а також попередніми численними виставами: суперпопулярною «Конотопською відьмою» режисера Івана Уривського, «Сойкою» В’ячеслава Жили, масштабною оперою «Король Вишиваний» Ростислава Держипільського… І в розмові про творчість щоразу зринають життєві контексти. Зокрема, про те, що брат Ольги воює на передовій, а племінник – перебуває в полоні.
НЕ ВАРТО ХОВАТИСЯ ЗА ТИМ, ЩО БУЛО, АБО, ЯК ВІДЧУТИ СВОЄ ТІЛО ПІСЛЯ ТРАВМ
– Ольго, ви створили вже дві театральні постановки з ветеранами сучасної російсько-української війни. Як саме народжувалася «Енеїда», яку з Театром Ветеранів показали в Києві в Молодому театрі?
– Цей проєкт, як довгоочікувана дитина. Йому вже трохи більше року.
Щоб обговорити задум, ми зустрілися з Ахтемом Сеітаблаєвим 1 січня минулого року в Києві, у Кримському домі. Перед тим Ахтем мені зателефонував із пропозицією створити з ветеранами постановку «Енеїда», не маючи жодних напрацювань. Й артистів, із якими б ми планували роботу, ми ще не знали.
Одразу Ахтем – нині він є художнім керівником Театру Ветеранів – вирішив звернутися за порадою і контактами до медикинь та волонтерок. Наталія Лютікова допомогла знайти майбутніх акторів; Валентина Калиновська долучилася до створення вистави.
– Нині у виставі «Енеїда» на сцену виходять дев’ятеро людей, які мають бойовий досвід. Зокрема, Андрій Онопрієнко у виставі є оповідачем, як Гомер. Він утратив зір від важкого поранення. Зі скількома ветеранами починали працювати?
– Ми від початку розуміли ризики.
Залучити людей без акторської освіти, досвіду – це виклик
Залучити людей без акторської освіти, досвіду – це виклик. Проте кожен із них мав колосальний військовий досвід, і це стало не тільки поштовхом для спроби, а ще й родзинкою вистави.
Одночасно через участь у театральному проєкті ветерани й ветеранки внутрішньо вивільняються від тягаря свого минулого і закривають болючі гештальти, знаходячи сенси побудувати нове життя.
Зрозуміло, спочатку в процесі підготовки було більше людей, які до нас прийшли. Уже після перших розмов стало очевидним, що не всі залишаться. Є ті, хто йшов після наших перших репетицій, а є ті, на кого ми чекаємо.
– Що є найскладнішим для ветеранів та ветеранок в акторстві?
– Людина, яка зазнала фізичної травми, не дуже вміє працювати зі своїм тілом. Тож найголовнішим завданням було для тих, хто вирішив бути командою нашого театрального проєкту, – це навчити своє тіло бути зручним і вмілим для себе. Домовитися про це із самим собою. Це нормально, будувати екологічність життя навколо себе після травматичного досвіду.
Перше, з чого ми почали – це прості тренінги. Вчилися, як безпечно падати і підводитися, як використовувати стільці і палиці для балансування. Ці навички важливі для всіх. Проте вони стають особливими, коли в людини через поранення на фронті немає кінцівок, або вона втратила зір.
Після того, як люди на фронті дістали складні травми, їм важливо відчути себе і своє тіло знову. Таким людям потрібна екологічна увага та підтримка. Це дасть можливість вчитися жити далі; навчитися бути справжнім і екологічним для інших. Хочу, щоб люди розуміли, що варто не ховатися за тим, що було, а відкрито говорити: «У мене є проблема».
– Для сторонніх часто незвично, Ветерани зі сцени не жаліються, а іронізують. У виставі «Енеїда» жартує про себе Єгор Бабенко. Що відбувається на репетиціях?
– Так, поза нашим колом не всі розуміють наші жарти, вони особливі. Єгор не має пальців на руках, і коли він подає руку під час репетиції, завжди каже: «Перепрошую, але пальці зайняті». Після цього для всієї команди відбувається п’ятихвилинна перерва на сміх.
А незрячий Андрій постійно повторює: «Я за вами підглядаю». Він на репетиціях за кількістю рухів палиць у руках інших виконавців навчився вираховувати, коли йому починати говорити свій текст. Ще одним орієнтиром для нього є глибоке дихання інших і звуки. Щоб цього навчитися, пішло немало днів.
ПОЄДНАННЯ ТЕКСТІВ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО З РЕАЛЬНИМИ ІСТОРІЯМИ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
– Чи одразу зрозуміли, що створюватимете виставу «Енеїда»?
– Ще на початку ми з Ахтемом домовилися: якщо через місяць уся група почне відчувати й чути один одного, то ми продовжуємо працювати далі. Цей термін дав змогу спокійно говорити з ветеранами про травми й переходити до розуміння сенсів майбутньої роботи.
Рік тому, в лютому 2025-го, дуже складно було сказати, що це буде вистава. Тож ми вирішили назвати більш широко – проєкт «Енеїда». Далі, в березні, до нас ще доєдналися студенти Ахтема із Київського національного університету культури і мистецтв.
Золоте правило проєкту – ніколи не говорити у спину
– Чи є правила, від яких не відступаєте?
– Ми домовилися з усіма погоджувати присутність на репетиції кожної нової людини. Якщо ніхто не проти, то знайомимо з нею колектив ще до початку. Це зберігає екологію та групову динаміку.
Золоте правило проєкту – ніколи не говорити у спину. Його, на жаль, не завжди дотримуються в професійному театрі.
– Ким ви є для команди акторів, яка створила пластичну виставу «Енеїда»?
– Я не командир.
Команда знає, що я терпляча-терпляча, а потім можу «вибухнути». Упродовж усього періоду так було тільки один раз.
Якщо я почуваюся незручно, то кажу: «Стоп! Пробачте!» І потім даю перерву для себе та команди, щоб перевести подих і зібратись.
Уголос зізнаюся, коли щось не так, команда мене розуміє. Між нами немає таємниць – і це найбільший скарб.
– Як сприймають експресивність і емоційність режисерки і хореографки?
– Я доволі емоційна жінка. Вся команда знає, що в мене дуже швидка реакція, і потрібно трохи зачекати, допоки я повернуся до сказаного й показаного, щоб усе пояснити.
Такі швидкі емоції на репетиціях – це внутрішня відповідальність за весь творчий процес: за стан акторів, світло, гру, текст, хореографію. Тому інколи перед виставою я дуже нервуюся, намагаюся встигнути все.
Я не можу ставити процес на паузу. Команда підхоплює ритм, як може і вміє.
– Ольга, яка для вас особливо щемлива сцена в «Енеїді»?
– Коли ми почали читати текст Івана Котляревського, зрозуміли, що будемо його максимально скорочувати. Саме тому всі хлопці в нашій постановці – це Енеї, а дівчата – Дідони. А потім деякі частини тексту перетворилися на картини, і в такий спосіб зберегли сенс.
Моя улюблена картина в Котляревського – це коли Еней із Сивілою, пройшовши через пекло в пошуках батька Анхіза, дійшли до раю. А на галявині він грається з метеликом, як маленька дитина. Це історія про збереження почуття любові до життя та дитячого захоплення світом.
Ця картина є в нашій виставі: роль Анхіза виконує незрячий Андрій Онопрієнко. Глядачі бачать, як він грається з дівчинкою, яка допомагає йому і говорить, як птах. Тоді як ми вперше на репетиції це відтворили – всі мовчали і плакали. Бо це справжнє, і це засіб спілкування Андрія із світом.
– Що ще в постановці «не за Котляревським»?
– У виставу органічно вплетені розповіді акторів про власне життя в період повномасштабної російсько-української війни. А ще для нашої «Енеїди» ми вигадали танець «Аркан». Доєднавшись до кола, кожен виконавець і виконавиця йде у своє світло, у своє майбутнє, у свої фантазії.
АВТОРСЬКА МЕТОДИКА РЕАБІЛІТАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ ЗА ДОПОМОГОЮ ТЕАТРАЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ
– Як почуваються ветерани на репетиціях?
– Вони розкуті. Команда акторів, які виходять на сцену в «Енеїді», пройшли свій шлях і навчилися розмовляти з глядачем своєю справжньою мовою.
І ще в нас є особливе досягнення. За час проєкту народилася сім’я: одружилися Іван із Соломією. Вони вдвох прийшли в проєкт; Соля – психолог, я їй запропонувала доєднатися. І в якийсь момент перепитала, чи вони одружені. Отримавши відповідь «ні», я почала делікатно розпитувати, чому так. Вони разом дев’ять років. І після наших розмов, після виходу перших епізодів вистави – вони вирішили одружитися.
Оскільки ми зараз живемо в умовах війни, то варто жити сьогодні. Не мріяти про щось колись… Живемо тут і зараз. Ці міркування допомогли ухвалити Іванові й Соломії рішення створити родину.
– Після першого закритого показу «Енеїди» у столичному Молодому театрі наприкінці минулого року почали говорити про вашу авторську методику роботи з ветеранами – реабілітацію за допомогою театральної творчості. Чи можливо її масштабувати?
– Так, ми плануємо масштабувати наш досвід в інших містах з іншими ветеранами. Команда проєкту активно працює над цим завданням. Таку ідею просувають керівник проєкту, полковник ТРО Медіа Олексій Дмитрашківський і генеральний продюсер вистави Андрій Різоль.
Усі напрацювання проєкту «Енеїда» передаються людським досвідом
Усі напрацювання проєкту «Енеїда» передаються людським досвідом. Якщо я просто пропишу методику, це не спрацює. Кожен і кожна з наших героїв / героїнь є авторами та амбасадорами нашого проєкту. Ми допомагаємо їм соціалізуватися і почати кожному своє творче життя. Вони – наші зірки, про це знатиме вся країна.
– Як переконати потенційних глядачів, що ветеранські проєкти не є песимістичними, а навпаки показують силу волі людей?
– Справді, в багатьох існує стереотип, що ветеран може жити тільки травмою. Проте кожен творчий прояв дає віру в життя. Це надихає. І глядач це бачить тоді, коли приходить на таку виставу.
Візія наших ветеранських театральних проєктів «Енеїда» і «П’єса 22, або Шлях героя», яку ми поставили в Національній опереті, – представити неочікуваний погляд на травматичні події. Драма за п’єсою воїна ЗСУ Володимира Туки – відверта, болюча й правдива історія. Це вибір, який зробила людина, перебуваючи на волосину від смерті. Проте коли є усвідомлення того, що сталося – це шанс вийти за межі болю й почати новий шлях.
– Володимир Тука за своєю п’єсою зіграв у моновиставі «Одноденний герой» режисера Сергія Павлюка. Як вам працювалося з ним, актором, – коли створювали постановку «П’єса 22, або Шлях героя» з режисером Микитою Поляковим?
– Володя дуже любить театр, він готовий експериментувати. Якщо є гарна ідея, люди це нормально сприймають.
ВИСТАВИ У КИЄВІ, ХАРКОВІ ТА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ
– Ви є хореографкою суперпопулярної в Україні та за кордоном «Конотопської відьми» режисера Івана Уривського. На вашу думку, в чому особливість її успіху? Чому всі хочуть її подивитися?
– По-перше, ідею пропрацювали художник із режисером. Але, коли прийшли актори, вони додали цій історії свій смак. Обидва склади грають геніально. Наприклад, Міша Кукуюк і Назар Задніпровський дуже влучні.
У виставі закладено багато метафор. Пара молодих не може з’єднатись, бо між ними багато зайвих. Але попри все вони з’єднуються e шаленстві – щоб стати вільними.
Вистава починається з того, що співають дівчата, сидячи на призьбі. Минають роки: 100, 200… і знову повторюється та сама історія. Але історію можна змінити.
– Одна з минулорічних прем’єр – столичного театру «Золоті ворота» і Харківського державного академічного театру ляльок імені Віктора Афанасьєва – «Брехт. Кабаре» режисерки Оксани Дмітрієвої. Як виникла ця співпраця?
– Для мене кожна вистава є частиною мого життя. Всі зустрічі з драматургією та командами – неповторні.
Багато років я шукала таку людину, з якою можна було б не говорити, а відчувати
«Брехт. Кабаре» – в любові народжена вистава. Вся команда чудова. Ми закохалися з Оксаною в цю роботу. Вона працює серцем. Багато років я шукала таку людину, з якою можна було б не говорити, а відчувати. Не кожен режисер так може працювати і дозволяти відчувати матеріал, людей і простір.
– Зовсім інша постановка – «Сойка» Слави Жили за відомим твором Івана Франка «Сойчине крило». І дуже камерна – на сцені лише двоє акторів.
– Я така людина, що мені цікаво все, чого я не знаю. Наша із Славою «Сойка» – про людські тригери та патології. Особливу роль там відведено декорації – це візії в ілюзії. Візуальна концепція є натяком на творчість японської художниці Яйої Кусами, живопис та колажі якої виконані повтором візерунків – кружечків та кіл яскравих кольорів.
Ще із Славою Жилою минулого року ми представили в Київському академічному театрі ляльок виставу «Лускунчик і Мишачий король» (композитор Юрій Звонарь). Ми довго ламали голову, як зробити цю виставу. Поки я не знайшла рішення, що на сцені актори існують як ляльки, а коли спускаються в зал – вони стають дітьми.
– Чи має для вас значення, скільки разів показують виставу, до створення якої ви долучилися? Йдеться про проєкт «Король Вишиваний» у Харківському національному театрі опери і балету оперу.
«Король Вишиваний» – це мій найкращий Харків
– «Король Вишиваний» – це мій найкращий Харків. Був дуже тяжкий коронавірусний період, відбулося лише два покази. Для нас це був експеримент. Спочатку мало хто розумів, що ми робимо. Композиторка Алла Загайкевич геніальна зі своєю акустичною формою мислення.
Коли вивчали рухи, хлопці казали, що немає ритму. Але ми працювали з темами. Коли в тебе 120 людей на сцені, ти розумієш, що можемо разом дихати. Ми вчили один одного домовлятися. Це був дуже крутий досвід!
Потім, після початку повномасштабної війни, я разів шість чи й більше, їздила в Харків і вивозила з Харкова друзів і їхніх дітей. Я вдячна кожному і кожній за спільний досвід, бо це наша інша історія.
– В Івано-Франківському національному театрі імені Івана Франка ви стали режисеркою пластичної постановки «Біла тінь» за мотивами п’єси Карела Чапека «Біла пошесть».
– Це імерсивна вистава, в якій задіяні актори і студенти. Глядачі з ними переміщаються у просторі.
Чому ми зробили «Білу тінь» із Ростиславом Держипільським? Ми давно працювали разом. Створювали його першу виставу «Лісова пісня», коли він прийшов у 2008 році в театр як головний режисер і як директор театру. Вона стала тоді «вибухом». І з того моменту почався інший театр в Івано-Франківську, нині це бренд.
Ростислав Держипільський підтримує експериментальну режисуру та запрошує іноземців як режисерів і як консультантів. І дає змогу говорити на сцені іншою театральною мовою.
Загальний меседж вистави «Біла тінь» – кожній людині дається право вибору в цьому житті. Але є одна умова – треба усвідомлювати, що відбувається з тобою та навколо.
– Яка ваша творча мрія?
Потрібно зробити так, щоб увесь світ говорив про нашу культуру і нашу силу
– Є у мене велике бажання говорити в культурному просторі щиро та відверто, висловлюючи позицію України. Ще – допомогти молодим талановитим людям увійти в історію України і світу. Потрібно зробити так, щоб увесь світ говорив про нашу культуру і нашу силу.
Наша маленька родина «Енеїда» стала прикладом для багатьох. Є велике бажання, щоб таких осередків стало більше.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та надані «ТРО-Медіа»
-
Суспільство4 дні agoЗеленський нагородив ще 40 військових
-
Суспільство4 дні agoСесія Одеської обласної ради: біджетні питання та спільне майно Анонси
-
Події4 дні agoВсеукраїнський рейтинг «Книжка року-2025» оголосив переможців
-
Війна1 тиждень agoАтака ЗС РФ 22 лютого — кількість постраждалих у Києві та області зросла до 17
-
Одеса4 дні agoЧому Україні потрібні оборонні союзи з Заходом
-
Війна4 дні agoПам’яті художника-кераміста, добровольця Віталія Киркач-Антоненка (позивний «Красивий»)
-
Війна4 дні agoВідстрочка від мобілізації для звільнених з полону
-
Відбудова3 дні agoУкраїна отримала три потужних трансформатори від японського агентства JICA
