Із Ольгою Семьошкіною ми зустрілися перед показом у Києві вистави «Енеїда», про яку вже написали Reuters і Associated Press.  У цій постановці Театру Ветеранів головна балетмейстерка Національного драматичного театру імені Івана Франка стала режисеркою та наставницею непрофесійних виконавців – військових та ветеранів, які пройшли пекло сучасної російсько-української війни й дістали переважно дуже складні тілесні поранення.

Іван Котляревський понад 200 років тому переосмислив античну «Енеїду» Вергілія, створивши оповідь про моторного Енея, який «хоч куди козак». Ольга Семьошкіна – режисерка сучасної музично-пластичної вистави – зуміла з ветеранами і чинними військовослужбовцями показати сценічне дійство, яке допомагає відчувати настрої та силу волі  захисників і захисниць української землі, своїх рідних і кожного з глядачів, які співпереживають, сміються і плачуть.

У канву поезії, гумору, музики, співів, пластики і світлотіней  постановки «Енеїда» введені реальні історії виконавців, конкретних Єгора Бабенка, Романа Трохименка, Наталії Плохотнюк, Івана Воїнова, Інни Короленко, Тараса Козуба, Артема Мороза, Андрія Онопрієнка та Валентини Калиновської. Усі вони особисто щемливо оповідають їх зі сцени. А насамкінець актори і глядачі разом співають: «Нехай наші вороги покопають ями! Поставлять хрести тай лягають самі!».

Укрінформ розпитує Ольгу Семьошкіну про роботу над «Енеїдою», а також попередніми численними виставами: суперпопулярною «Конотопською відьмою» режисера Івана Уривського, «Сойкою» В’ячеслава Жили, масштабною оперою «Король Вишиваний» Ростислава Держипільського… І в розмові про творчість щоразу зринають життєві контексти. Зокрема, про те, що брат Ольги воює на передовій, а племінник – перебуває в полоні.

НЕ ВАРТО ХОВАТИСЯ ЗА ТИМ, ЩО БУЛО, АБО, ЯК ВІДЧУТИ СВОЄ ТІЛО ПІСЛЯ ТРАВМ

– Ольго, ви створили вже дві театральні постановки з ветеранами сучасної російсько-української війни. Як саме народжувалася «Енеїда», яку з Театром Ветеранів показали в Києві в Молодому театрі?  

– Цей проєкт, як довгоочікувана дитина. Йому вже трохи більше року.

Щоб обговорити задум, ми зустрілися з Ахтемом Сеітаблаєвим 1 січня минулого року в Києві, у Кримському домі. Перед тим Ахтем мені зателефонував із пропозицією створити з ветеранами постановку «Енеїда», не маючи жодних напрацювань. Й артистів, із якими б  ми планували роботу,  ми ще не знали. 

Одразу Ахтем – нині він є художнім керівником Театру Ветеранів – вирішив звернутися за порадою і контактами до медикинь та волонтерок. Наталія Лютікова допомогла знайти майбутніх акторів; Валентина Калиновська долучилася до створення вистави.

– Нині у виставі «Енеїда» на сцену виходять дев’ятеро людей, які мають бойовий досвід. Зокрема, Андрій Онопрієнко у виставі є оповідачем,  як Гомер. Він утратив зір від важкого поранення. Зі скількома ветеранами починали працювати?

– Ми від початку розуміли ризики. 

Залучити людей без акторської освіти, досвіду – це виклик. Проте кожен із них мав колосальний військовий досвід, і це стало не тільки поштовхом для спроби, а ще й родзинкою вистави.

Одночасно через участь у театральному проєкті ветерани й ветеранки внутрішньо вивільняються від тягаря свого минулого і закривають болючі гештальти, знаходячи сенси побудувати нове життя.

Зрозуміло, спочатку в процесі підготовки було більше людей, які до нас прийшли. Уже після перших розмов стало очевидним, що не всі залишаться. Є ті, хто йшов після наших перших репетицій, а є ті, на кого ми чекаємо.

– Що є найскладнішим для ветеранів та ветеранок в акторстві?

– Людина, яка зазнала фізичної травми, не дуже вміє працювати зі своїм тілом. Тож найголовнішим завданням було для тих, хто вирішив бути командою нашого театрального проєкту, – це навчити своє тіло бути зручним і вмілим для себе. Домовитися про це із самим  собою. Це нормально, будувати екологічність життя навколо себе після травматичного досвіду.

Перше, з чого ми почали – це прості тренінги. Вчилися, як безпечно падати і підводитися, як використовувати стільці і палиці для балансування. Ці навички важливі для всіх. Проте вони стають особливими, коли в людини через поранення на фронті немає кінцівок, або вона втратила зір.

Після того, як люди на фронті дістали складні травми, їм важливо відчути себе і своє тіло знову. Таким людям потрібна екологічна увага та підтримка. Це дасть можливість вчитися жити далі; навчитися бути справжнім і екологічним для інших. Хочу, щоб люди розуміли, що варто не ховатися за тим, що було, а відкрито говорити: «У мене є проблема».

– Для сторонніх часто незвично, Ветерани зі сцени не жаліються, а іронізують. У виставі «Енеїда» жартує про себе Єгор Бабенко.  Що відбувається на репетиціях?

– Так, поза нашим колом не всі розуміють наші жарти, вони особливі. Єгор не має пальців на руках, і коли він подає руку під час репетиції, завжди каже: «Перепрошую, але пальці зайняті». Після цього для всієї команди відбувається п’ятихвилинна перерва на сміх.

А незрячий Андрій постійно повторює: «Я за вами підглядаю». Він на репетиціях за кількістю рухів палиць у руках інших виконавців навчився вираховувати, коли йому починати говорити свій текст. Ще одним орієнтиром для нього є глибоке дихання інших і звуки. Щоб цього навчитися, пішло немало днів.

ПОЄДНАННЯ ТЕКСТІВ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО З РЕАЛЬНИМИ ІСТОРІЯМИ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

– Чи одразу зрозуміли, що створюватимете виставу «Енеїда»?

– Ще на початку ми з Ахтемом домовилися: якщо через місяць уся група почне відчувати й чути один одного, то ми продовжуємо працювати далі. Цей термін дав змогу спокійно говорити з ветеранами про травми й переходити до розуміння сенсів майбутньої роботи.

Рік тому, в лютому 2025-го, дуже складно було сказати, що це буде вистава. Тож ми вирішили назвати більш широко – проєкт «Енеїда». Далі, в березні, до нас ще доєдналися студенти Ахтема із Київського національного університету культури і мистецтв. 

– Чи є правила, від яких не відступаєте?

– Ми домовилися з усіма погоджувати присутність на репетиції кожної нової людини. Якщо ніхто не проти, то знайомимо з нею колектив ще до початку. Це зберігає екологію та групову динаміку.

Золоте правило проєкту – ніколи не говорити у спину. Його, на жаль, не завжди дотримуються в професійному театрі.

– Ким ви є для команди акторів, яка створила пластичну виставу «Енеїда»?

– Я не командир.

Команда знає, що я терпляча-терпляча, а потім можу «вибухнути». Упродовж усього періоду так було тільки один раз.

Якщо я почуваюся незручно, то кажу: «Стоп! Пробачте!» І потім даю перерву для себе та команди, щоб перевести подих і зібратись.

Уголос зізнаюся, коли щось не так, команда мене розуміє.  Між нами немає таємниць – і це найбільший скарб.

– Як сприймають  експресивність і емоційність режисерки і хореографки?

– Я доволі емоційна жінка. Вся команда знає, що в мене дуже швидка реакція, і потрібно трохи зачекати, допоки я повернуся до сказаного й показаного, щоб усе пояснити.

Такі швидкі емоції на репетиціях – це внутрішня відповідальність за весь творчий процес: за стан акторів, світло, гру, текст, хореографію. Тому інколи перед виставою я дуже нервуюся, намагаюся встигнути все.

Я не можу ставити процес на паузу. Команда підхоплює ритм, як може і вміє.

– Ольга,  яка для вас особливо щемлива сцена в «Енеїді»?

– Коли ми почали читати текст Івана Котляревського, зрозуміли, що будемо його максимально скорочувати. Саме тому всі хлопці в нашій постановці – це Енеї, а дівчата – Дідони.  А потім деякі частини тексту перетворилися на картини, і в такий спосіб зберегли сенс.

Моя улюблена картина в Котляревського – це коли Еней із Сивілою, пройшовши через пекло в пошуках батька Анхіза, дійшли до раю. А на галявині він грається з метеликом, як маленька дитина. Це історія про збереження почуття любові до життя та дитячого захоплення світом.

Ця картина є в нашій виставі: роль Анхіза виконує незрячий Андрій Онопрієнко. Глядачі бачать, як він грається з дівчинкою, яка допомагає йому і говорить, як птах. Тоді як ми вперше на репетиції це відтворили – всі мовчали і плакали. Бо це справжнє, і це засіб спілкування Андрія із світом.

– Що ще в постановці «не за Котляревським»?

– У виставу органічно вплетені розповіді акторів про власне життя в період повномасштабної російсько-української війни. А ще для нашої «Енеїди» ми вигадали танець «Аркан».  Доєднавшись до кола, кожен виконавець і виконавиця йде у своє світло, у своє майбутнє, у свої фантазії.

АВТОРСЬКА МЕТОДИКА РЕАБІЛІТАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ ЗА ДОПОМОГОЮ ТЕАТРАЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ

– Як почуваються ветерани на репетиціях?

– Вони розкуті. Команда акторів, які виходять на сцену в «Енеїді», пройшли свій шлях і навчилися розмовляти з глядачем своєю справжньою мовою.

І ще в  нас є особливе досягнення. За час проєкту народилася сім’я: одружилися Іван із Соломією. Вони вдвох прийшли в проєкт; Соля – психолог, я їй запропонувала доєднатися. І в якийсь момент перепитала, чи вони одружені. Отримавши відповідь «ні», я почала делікатно  розпитувати, чому так. Вони разом дев’ять років. І після наших розмов, після виходу перших епізодів вистави – вони вирішили одружитися.

Оскільки ми зараз живемо в умовах війни, то варто жити сьогодні. Не мріяти про щось колись… Живемо тут і зараз. Ці міркування допомогли ухвалити Іванові й Соломії рішення створити родину.

– Після першого закритого показу «Енеїди» у столичному Молодому театрі наприкінці минулого року почали говорити про вашу авторську методику роботи з ветеранами – реабілітацію за допомогою театральної творчості. Чи можливо її масштабувати?

– Так, ми плануємо масштабувати наш досвід в інших містах з іншими ветеранами. Команда проєкту активно працює над цим завданням. Таку ідею просувають керівник проєкту, полковник ТРО Медіа Олексій Дмитрашківський і генеральний продюсер вистави Андрій Різоль. 

Усі напрацювання проєкту «Енеїда» передаються людським досвідом. Якщо я просто пропишу методику, це не спрацює. Кожен і кожна з наших героїв / героїнь є авторами та амбасадорами нашого проєкту. Ми допомагаємо їм соціалізуватися і почати кожному своє творче життя. Вони – наші зірки, про це  знатиме вся країна.

– Як переконати потенційних глядачів, що ветеранські проєкти не є песимістичними, а навпаки показують силу волі людей?

– Справді, в багатьох існує стереотип, що ветеран може жити тільки травмою. Проте кожен творчий прояв дає віру в життя. Це надихає. І глядач це бачить тоді, коли приходить на таку виставу.

Візія наших ветеранських театральних проєктів «Енеїда» і  «П’єса 22, або Шлях героя», яку ми поставили в Національній опереті,  – представити неочікуваний погляд на травматичні події. Драма за п’єсою воїна ЗСУ Володимира Туки – відверта, болюча й правдива історія. Це вибір, який зробила людина, перебуваючи на волосину від смерті. Проте коли є усвідомлення того, що сталося – це шанс вийти за межі болю й почати новий шлях.

– Володимир Тука за своєю п’єсою зіграв у моновиставі «Одноденний герой»  режисера  Сергія Павлюка.  Як вам працювалося з ним, актором, – коли створювали постановку «П’єса 22, або Шлях героя» з режисером Микитою Поляковим?

– Володя дуже любить театр, він готовий експериментувати. Якщо є гарна  ідея, люди це нормально сприймають.

ВИСТАВИ У КИЄВІ, ХАРКОВІ ТА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ

– Ви є хореографкою суперпопулярної в Україні та за кордоном «Конотопської відьми» режисера Івана Уривського. На вашу думку, в чому особливість її успіху? Чому всі хочуть її подивитися?

– По-перше, ідею пропрацювали художник із режисером. Але, коли прийшли актори, вони додали цій історії свій смак. Обидва склади грають геніально. Наприклад, Міша Кукуюк і Назар Задніпровський дуже влучні.

У виставі закладено багато метафор. Пара молодих не може з’єднатись, бо між ними багато зайвих. Але попри все вони з’єднуються e шаленстві – щоб стати вільними.

Вистава починається з того, що співають дівчата, сидячи на призьбі. Минають роки: 100, 200… і знову повторюється та сама історія. Але історію можна змінити.

– Одна з минулорічних прем’єр – столичного театру «Золоті ворота» і Харківського державного академічного театру ляльок імені Віктора Афанасьєва – «Брехт. Кабаре» режисерки Оксани Дмітрієвої. Як виникла ця співпраця?

– Для мене кожна вистава є частиною мого життя. Всі зустрічі з драматургією та командами – неповторні. 

«Брехт. Кабаре» – в любові народжена вистава. Вся команда чудова. Ми закохалися з Оксаною в цю роботу. Вона працює серцем. Багато років я шукала таку людину, з якою можна було б не говорити, а відчувати. Не кожен режисер так може працювати і дозволяти відчувати матеріал, людей і простір.

– Зовсім інша постановка – «Сойка» Слави Жили за відомим твором Івана Франка «Сойчине крило». І дуже камерна – на сцені лише двоє акторів.

– Я така людина, що мені цікаво все, чого я не знаю. Наша із Славою «Сойка» – про людські тригери та патології. Особливу роль там відведено декорації – це візії в ілюзії. Візуальна концепція є натяком на творчість японської художниці Яйої Кусами, живопис та колажі якої виконані  повтором візерунків – кружечків та кіл яскравих кольорів.

Ще із Славою Жилою минулого року ми представили  в Київському академічному театрі ляльок  виставу «Лускунчик і Мишачий король» (композитор Юрій Звонарь). Ми довго ламали голову, як зробити цю виставу. Поки я не знайшла рішення, що на сцені актори існують як ляльки, а коли спускаються в зал – вони стають дітьми.

– Чи має для вас значення, скільки разів показують виставу, до створення якої ви долучилися? Йдеться про проєкт «Король Вишиваний» у Харківському національному театрі опери і балету оперу.

– «Король Вишиваний» – це мій найкращий Харків. Був дуже тяжкий коронавірусний період, відбулося лише два покази. Для нас це був експеримент.  Спочатку мало хто розумів, що ми робимо. Композиторка Алла Загайкевич геніальна зі своєю акустичною формою мислення.

Коли вивчали рухи, хлопці казали, що немає ритму. Але ми працювали з темами. Коли в тебе 120 людей на сцені, ти розумієш, що можемо разом дихати. Ми вчили один одного домовлятися. Це був дуже крутий досвід!

Потім, після початку повномасштабної війни, я разів шість чи й більше, їздила в Харків і вивозила з Харкова друзів і їхніх дітей. Я вдячна кожному і кожній за спільний досвід, бо це наша інша історія.

– В Івано-Франківському національному театрі імені Івана Франка ви стали режисеркою пластичної постановки «Біла тінь» за мотивами п’єси Карела Чапека «Біла пошесть». 

– Це імерсивна вистава, в якій задіяні актори і студенти. Глядачі з ними переміщаються у просторі.

Чому ми зробили «Білу тінь» із Ростиславом Держипільським? Ми давно працювали разом. Створювали його першу виставу «Лісова пісня», коли він прийшов у 2008 році в театр як головний режисер і як директор театру. Вона стала тоді «вибухом». І з того моменту почався інший театр в Івано-Франківську, нині це бренд.

Ростислав Держипільський  підтримує експериментальну режисуру та запрошує іноземців  як режисерів і як консультантів. І дає змогу говорити на сцені  іншою театральною мовою.

Загальний меседж вистави «Біла тінь» – кожній людині дається право вибору в цьому житті. Але є одна умова –  треба усвідомлювати, що відбувається з тобою та навколо.

– Яка ваша творча мрія?

– Є у мене велике бажання говорити в культурному просторі щиро та відверто, висловлюючи позицію України. Ще – допомогти молодим талановитим людям увійти в історію України і світу. Потрібно зробити так, щоб увесь світ говорив про нашу культуру і нашу силу. 

Наша маленька родина «Енеїда» стала прикладом для багатьох. Є велике бажання, щоб таких осередків стало більше.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка та надані «ТРО-Медіа»