Connect with us

Події

Богдан Струтинський, гендиректор-художній керівник Київського національного академічного театру оперети

Published

on



У часи, коли війна щодня нагадує про себе сиренами та обстрілами, театр для багатьох стає місцем бодай тимчасового душевного прихистку та емоційного відновлення. Національна оперета України продовжує готувати прем’єри, активно залучається до міжнародних проєктів та, попри тяжкі реалії, має і здійснює свої амбітні плани. Нове прочитання містичної опери «Місяць» Карла Орфа, оновлена рок-опера «Біла ворона», нойз-драма «П’єса 22, або Шлях героя», і на завершення сезону – мюзикл «Пітер Пен»: театр віртуозно балансує між класикою і експериментом, зберігаючи відданість своєму глядачеві.

У великому інтерв’ю Укрінформу генеральний директор-художній керівник Національного академічного театру оперети Богдан Струтинський розповів, як виклики сьогодення змінюють репертуар, що стоїть за успіхом кожної постановки, чому Україна потребує сильнішої культурної дипломатії, та як мрії стають головною мотивацією для руху вперед.

– Пане Богдане, зрозуміло, що театри не живуть календарними роками, у них своє літочислення – театральними сезонами. Однак, підсумовуючи 2025-й, чи став він, попри війну, вдалим для оперети творчо і економічно?

– 2025 рік для нашого театру доволі вдалий. Окрім головних творчих здобутків, театр має бути успішним з погляду відвідуваності та любові публіки. У цьому плані й економічно в нас усе добре, є що покласти в «скарбничку» позитиву. Але, як творча людина і, як керівник, я завжди хочу робити більше, втім, є певні виробничі обставини: ми національний театр, але трупа в нас невелика, натомість велике навантаження на деякі цехи, мала регуляція в театрі, в оркестрі, в балеті. Через це ми не можемо мати паралельно кілька репетицій на різних проєктах. Наприклад,  зранку балет має репетицію, ввечері – вже йде вистава, і це одні й ті самі люди! Наприклад, «Кармен» – це суто танцювальна вистава, «Чикаго» – зовсім інший стиль виконання, але грають їх ті самі артисти. Навантаження величезне. Так само і хор. Тому є і плюси, і є мінуси, пов’язані з виробничими можливостями. Але загалом сезон 2025–2026‑го – справді вдалий, на початку ми представили проєкт «Місяць» Тамари Трунової за Карлом Орфом, повернули в репертуар дуже гарну виставу – рок-оперу «Біла ворона».

МИ ВЖЕ ТРІШКИ НАЛАШТУВАЛИ ГЛЯДАЧА, ЩО В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ МОЖУТЬ БУТИ ВИСТАВИ РІЗНОГО ПЛАНУ Й ХАРАКТЕРУ

– Уперше «Біла ворона» в режисурі Максима Голенка з’явилася в Нацопереті в лютому 2019 року. Наскільки її нове втілення на вашій же сцені відрізняється від попереднього? Багато глядачів цю виставу загалом сприйняли як прем’єру.

– Так, це справді прем’єра, адже жоден артист із першої постановки, крім Тамари Ходакової (виконавиці головної ролі), в новій постановці не брав участі. Це цілковито новий проєкт, у якому  змінено декорації та постановочну частину, але режисерську партитуру Максима Голенка збережено. Він також допомагав із новою постановкою, за що я йому дуже вдячний.

Також у цьому сезоні у нас відбулася прем’єра нойз-драми «П’єса 22, або Шлях героя». Це спільна робота Національної оперети і Театру Ветеранів. Її написав ветеран ЗСУ Володимир Тука. Це експериментальна робота, дуже цікава за суттю і за світловим оформленням. Постановку здійснив Микита Поляков. 

А навесні в нас буде опера «Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта. Також готуємо прем’єру вистави за п’єсою Карела та Йозефа Чапеків «Із життя комах». Над нею працює режисерка Оксана Тараненко, композитор Іван Небесний – це нова робота, повністю написана у стінах нашого театру.

– Тобто, ви гармонійно поєднуєте в репертуарі класику й експериментальні сучасні твори? Як це сприймає ваша публіка?

– Ви знаєте, ми вже трішки налаштували глядача на те, що в Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру. 

У Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру.

Звісно, наш глядач – переважно той, який іде на оперету, мюзикл, оперу, тобто на музичні  проєкти. Ми вже згадали «Місяць» Карла Орфа,  який написав відому кантату «Карміна Бурана», – а це її нова версія в прочитанні Тамари Трунової, я би сказав, фестивальна річ, дуже цікава, в поєднанні з балетом. Є різна аудиторія та різні потреби. До того ж ми – музичний театр, і для вокалістів важливо постійно тримати себе у формі, в тонусі. Це своєрідний тренінг. Людей із консерваторською освітою, з якісними голосами не можна ставити лише на «легшу музику». Хоча, звісно, мюзикл – не легка музика. У нас театр широкого профілю, де є різні жанри музичного та не лише музичного театру.

– Коли вже йдеться про мюзикли, хочу уточнити – в попередній нашій розмові ви говорили, що отримали на мюзикл «Чикаго» пільгові ліцензійні умови. Я так розумію, що пільговий термін вже збіг, чи продовжила компанія-правовласниця ліцензію на тих самих умовах?

– Так, перший рік після отримання ліцензії на «Чикаго» ми мали пільгові умови – на 24 покази нам дозволили працювати без оплати за саму ліцензію. Ми сплачували паушальний збір та авторські відрахування, але не платили за право використання твору, а це доволі значна сума. Коли ж минув сезон 2023–2024‑го, ми отримали продовження ліцензії, але цього разу вже викуповували її на загальних умовах.

– Це вплинуло на вартість квитків?

– Ні. Хоча ми дещо підвищили ціни на «Чикаго», але не через це. Вартість зросла через підвищений попит, а не через ліцензійні умови.

Є комерційний ідеал – театр, який працює на перспективу. І є вистави, що залишаються популярними, незалежно від часу. Минає навіть десять років після прем’єри, а вони й надалі збирають повні зали.

СЬОГОДНІШНІЙ ГЛЯДАЧ ПРИХОДИТЬ В ТЕАТР НЕ ВІДПОЧИТИ, А ПЕРЕДУСІМ ОТРИМАТИ ТЕРАПІЮ

– Які саме вистави Національної оперети можна такими вважати? 

– У нас їх багато: від української класики – «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями» – до мюзиклів на кшталт «В джазі тільки дівчата», який уже десять років на сцені. Також маємо «Сімейку Аддамсів» та інші постановки, що стабільно збирають аншлаги. Зараз, наприклад, іде мюзикл Коула Портера «Цілуй мене, Кет!», у якому з’явилося чимало нових акторів, адже ми суттєво оновили виставу. Як бачите, з творчого боку у нас все добре. З економічного – хотілося б переживати цей театральний ренесанс у спокійніші часи й з іншим внутрішнім імпульсом. Але театр під час війни набуває нового змісту. 

Театр під час війни набуває нового змісту. 

Сьогоднішній глядач, я би сказав, більш усвідомлений, він приходить не відпочити, а передусім  отримати терапію. Бо, коли людина приходить до театру на дві-три години, вона отримує психологічне «укриття» від страшної реальності та руйнувань, які бачить щодня, коли їде Києвом, коли читає новини в телеграм-каналах. Хто б що не говорив, а в театрі людина знову відчуває азарт до життя, театр справді наповнює.

– Однак майже в кожній сучасній виставі зчитується контекст війни…

– Так, це справді відчувається. І «Карміна Бурана» в «Місяці» Орфа, і «Свобода» в «Білій вороні» – стали ще актуальнішими, зараз вони зовсім по-іншому сприймаються. Постановки переосмислюються як по той бік рампи, так і з боку глядацької зали.

Ще один момент, на якому хочу зупинитися – це міжнародні виїзди, і це наш великий плюс. Нещодавно наші артисти повернулися із Стамбулу, де брали участь у Міжнародному театральному фестивалі в Малтепе, 19 жовтня провели великий концерт у Залі Редутовій у Варшавській опері. Перед цим був виступ у Барселоні. І хочу підкреслити, що, попри те, що всі виконували світову музику, я цьогоріч наполіг, щоб ми, крім світової опери, виконували й нашу українську музику. В репертуарі була арія Анни з опери «Украдене щастя» Юлія Мейтуса – це повноцінна, якісна опера, і я зараз навіть переглядаю цей матеріал.

У нас багато міжнародних проєктів – нещодавно відбувся проєкт із Посольством Аргентини – чудовий концерт «Вечір аргентинського танго», який ми грали два дні поспіль. Також пройшов вечір музики з кіно. Зараз готуємо вечір анімаційної музики для дітей і дорослих, бо є багато чудових анімаційних мюзиклів та мультфільмів, і ми хочемо зайти й у цю нішу. Це буде формат кінотеатру в театрі. Окрім цього, плануємо зробити вечір італійської музики – працюємо над цим разом із Посольством Італії.

– На жаль, війна ще більше підсилює потребу безбар’єрності в закладах культури, що для цього робить оперета?

– Щодо інклюзивності та безбар’єрності, я переконаний, що ми тримаємо гілку першості в Україні.

Щодо інклюзивності та безбар’єрності, ми тримаємо гілку першості в Україні.

У залі є два мобільні спеціальні місця – вони змінні, а в шостому ряду облаштовані локації для людей з особливими потребами. Наш глядач може викликати адміністратора просто з вулиці за допомогою спеціальної кнопки – його зустрінуть і проведуть іншим входом. Оскільки в нас немає ліфта, ми використовуємо спеціального робота, який може спускати візок сходами. Але, звичайно, хотілося б мати повноцінний ліфт, однак, наша будівля – пам’ятка архітектури, тут дуже складно отримати будь-які дозволи на такі роботи. Хоча, за кордоном я бачив, як у старовинних будівлях інженерно, якісно та непомітно для фасаду вирішують такі питання.

УКРАЇНІ БРАКУЄ ПОТУЖНОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПРИСУТНОСТІ В ЄВРОПІ

– Чи плануєте відновити ваш Міжнародний музичний фестиваль оперети, опери та мюзиклу «О-Фест»? 

– Думаю, цьогоріч на завершення сезону ми його відновимо. У 2023 році ми провели лише вечір пам’яті «О-Фест» у Бучі й Києві, а цього червня 2026 року хочемо провести повноцінний фестиваль. Звісно, гості з-за кордону ще побоюються їхати в Україну, але якщо ми не розповідатимемо про себе, цю нішу заберуть московські фестивалі – навіть у тих країнах, які раніше мали імунітет до російської музики. Під час моєї останньої поїздки до Женеви на конференцію «Опера Європи» була ціла панель про російську музику, і там говорили про «хороших русскіх». Я був шокований. Це наслідок того, що Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі. 

Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі.

Я б навіть сказав, що вона не слабка, а відсутня.

– Повертаючись до планів театру, знаю, що ви вже отримали ліцензію на постановку мюзиклу «Пітер Пен». Це буде вистава для сімейного перегляду на кшталт «Сімейки Аддамсів»? 

– Приблизно в такому форматі. Це вистава про відчуття мрії: мрієш – отже, можеш літати. Ми отримали ліцензію і планували зробити прем’єру «Пітера Пена» наприкінці минулого сезону, але через технічні умови – а для цієї постановки потрібне дуже серйозне технічне оснащення – довелося перенести. Для реалізації ліцензійних вимог і повноцінного розкриття сюжету нам потрібна дуже потужна верхня механіка сцени. І зараз ми над цим працюємо, бо, як виявилося, в Україні майже немає – фактично нуль – організацій, здатних виконати такі складні інженерні завдання.

– То чекати в наступному сезоні?

– Орієнтуємося на кінець цього.

– Тобто, мрії здійснюються?

– Мрії здійснюються і в нас, і за сюжетом. Якщо в «Пітері Пені» людина мріє, то вона може перемагати. Не хочу відкривати всіх деталей наперед, але там дуже багато змістових паралелей. Я зараз працюю над цим матеріалом і бачу, наскільки його можна розкрити не лише на рівні примітивних піратів і Пітера Пена, а через глибший другий план. І, звісно, тема мрії – важлива. У нас теж була мрія, яку зруйнували в перший день війни. Війна забрала в нашого театру шанс почати у 2022 році реконструкцію другої черги театру. Основну будівлю ми вже зробили, а далі планували звести шість поверхів для матеріально-технічної бази, спеціальних репетиційних і виробничих залів, адміністративних цехів, передовсім, для нормального виробництва та зберігання декорацій. Із цим у нас просто біда, їх просто немає де зберігати.

– Але ж ви це якось вирішуєте?

– Я збудував позаду театру ангари, й вони зберігаються там. Продовжую спілкуватися з європейськими театрами, пропонувати співпрацю, шукати можливості. Колись ця страшна війна закінчиться, але першими підуть кошти на відбудову житла, бо люди втратили домівки, їм скалічили долі…  Для нашого театру нам треба шукати гранти в Європі. Це моя мрія і внутрішній стрижень, який мене веде до мети. І я дуже хочу, щоб ми з вами за кілька років знову зробили інтерв’ю, і ви сказали: «а я пам’ятаю, як ви тоді про це говорили». Бо тільки так ми нарешті підтвердимо справами, а не словами, що Київ – культурна столиця, а Україна – культурна нація. Подивімося: в Києві немає жодного приміщення для камерної опери, хоча колись хотіли відкрити його для Євгенії Семенівни Мірошниченко. Ми маємо світові імена, а інфраструктури – нуль. Бо ми самі вміємо знецінювати власну історію… У нас художники світового рівня, але немає жодного іменного музею! Я не знаю, як ще зберігся музей Заньковецької – це справжнє диво. У нас немає великих культурних хабів, присвячених корифеям. 

Культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.

Я мрію і хочу, щоб ми на сотні років наперед модернізували і зберегли будівлю, де починався Перший стаціонарний український театр (який заснував Микола Садовський у 1907 році, а нині тут працює Київський національний академічний театр оперети), щоб справді показати, що ми – сучасна нація. Щоб ми робили, а не просто повторювали: «ми культурна нація», бо культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.

Любов Базів. Київ

Фото Олександра Клименка



Джерело

Події

До переліку нематеріальної культурної спадщини внесли сокальську кераміку

Published

on


Міністерство культури України включило «Традицію побутування та мистецтво створення сокальської кераміки» до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
 

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури.

Сокальська кераміка – це різновид кераміки, що сформувався на території Сокаля (нині — місто у Шептицькому районі Львівської області, адміністративний центр Сокальської міської громади) – одного із провідних гончарних осередків України, відомого з XV століття.

Вона вирізняється серед інших насамперед колоритом, мотивами декору і стилістикою, притаманними лише цьому осередку: широкими, лапідарними мазками зеленого, жовтого й брунатного кольорів на білому тлі, підкреслено великими головними композиційними елементами із зображеннями птахів, гілок, пишних квітів, соняшників, великих розет і годинника.

Технологія виготовлення керамічних виробів базується на традиційних прийомах ручного гончарства та багатоступеневому декоративному оздобленні.

Сьогодні вироби сокальської кераміки поєднують традиційні художні мотиви з ужитковим призначенням, органічно входячи в сучасний побут як практичний і водночас декоративний елемент.

Традиція побутування сокальської кераміки тісно пов’язана з повсякденним життям місцевих жителів. Глиняні горщики, макітри, глечики, миски, баньки, кухлі та дзбанки використовують у щоденному побуті. У глиняному посуді готують страви, зберігають молочні продукти, воду, зерно, мед та інші харчові продукти. Завдяки природним властивостям глини такий посуд тривалий час зберігає температуру й смакові якості їжі.

Окремі вироби виконують обрядову та декоративну функції. Кераміку використовують під час релігійних свят, родинних подій, весільних і календарних обрядів, а також для оздоблення житлового простору. Декоративні миски, тарелі, кахлі та інші оздоблені вироби розміщують у традиційному інтер’єрі як символи добробуту, охайності та естетичного смаку родини.

Читайте також: В Україні продаватимуть коників, створених у техніці косівської кераміки

Тепер місцеві громади мають взяти до уваги рекомендації та пропозиції з охорони елементів нематеріальної культурної спадщини, які розробила Експертна рада з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України.

Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України існує з 2012 року. Станом на сьогодні до нього внесені вже понад 120 елементів.

Як повідомляв Укрінформ, у Рівненській області до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини внесли традицію прямокутної хустки, вишитої на чотири кути, та Простір дослідження і збереження традиції вишивки картин із зображенням бузку у Пересопниці.



Джерело

Continue Reading

Події

В мерії Вільнюса показали виставку «Одеса між війною і миром»

Published

on


У Вільнюській ратуші протягом червня експонувалася виставка фоторобіт одеського фотохудожника та фотожурналіста Бориса Бухмана «Одеса між війною і миром». В експозиції представлені кадри, які фіксують життя Одеси та південних регіонів України з початку повномасштабного вторгнення. Головний фокус виставки — стійкість людей, їхня щоденна боротьба, гідність і надія. Мета виставки – ще раз нагадати, що війна не закінчується і Україні потрібна підтримка та допомога.

Проєкт став черговим кроком у зміцненні відносин між Одесою та столицею Литви. Організатором виставки виступила група підтримки України Литовського союзу стрільців (LŠS). Представник групи у справах ЗМІ Йонас Йонушас зазначив, що виставка показує реальність, з якою зіткнулися мешканці колись мирного міста: «Іноді здається, що люди втомилися від новин, але ми не припиняємо розповідати про це суспільству. Ми не повинні зупинятися».


 

 

 





Джерело

Continue Reading

Події

На кіностудії Довженка розпочалися аварійно-відновлювальні роботи після російських атак

Published

on


“Унаслідок двох ракетних влучань були завдані значні пошкодження будівлям, інженерним мережам та об’єктам культурної спадщини, що розташовані на території кіностудії. Для проведення комісійного обстеження пошкоджених об’єктів культурної спадщини утворена відповідна комісія”, – ідеться у повідомленні.

Фахівці здійснюють оцінку масштабів руйнувань та визначають першочергові заходи, необхідні для збереження будівель і майна кіностудії.

Пошкоджені 18 будівель кіностудії, серед яких – пам’ятки історії науки і техніки національного та місцевого значення.

Зокрема зазнали пошкоджень головний знімальний павільйон (1927–1928 рр.), адміністративний та лабораторний корпуси, «Щорсівський корпус» (Музей кінофабрики), службові корпуси, цехи комбінованих зйомок, їдальня, електростанція, фільмотека, гуртожиток та інші споруди.

Також пошкоджені покрівлі, віконні конструкції, стіни та внутрішні приміщення будівель.

Зруйнована частина інженерних мереж: електроживлення, водопостачання та каналізація, пошкоджені колектори павільйонів, господарські споруди та частина територіального благоустрою.

Найбільших втрат кіностудія зазнала через пряме влучання у костюмний цех, де зберігалася одна з найбільших в Україні колекцій сценічного та кінематографічного вбрання.

Читайте також: 100 тисяч костюмів: Частина історії української культури, яку не повернути

“Першочергові аварійно-відновлювальні роботи спрямовані на захист приміщень від подальшого руйнування та створення умов для відновлення виробничої діяльності кіностудії”, – зауважили в Мінкульті.







Росія атакувала кіностудію Довженка в Києві / Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ

1 / 12

Як повідомляв Укрінформ, на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка врятували 120 знакових фільмів.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.