Ця невисока на зріст тендітна жінка з проникливими очима для багатьох воїнів стала янголом-охоронцем, який приходить на допомогу в найважчі хвилини. Уже понад три роки вона рятує життя наших захисників на фронті.

Пані Оксана і зараз на передовій – її підрозділ тримає оборону на Харківщині. Наша розмова відбулася відразу після того, як її евакуаційний екіпаж повернувся зі завдання.

НА ФРОНТ ПРОСИЛАСЯ ПОТАЙКИ ВІД КЕРІВНИЦТВА

За фахом 56-річна Оксана Б. – бухгалтер. Працювала в Головному управлінні Пенсійного фонду, мала відносно спокійне життя й надійне місце роботи. Виховала двох чудових синів – Павла й Олександра, які з 2014 року захищають країну на передовій. Ще до повномасштабного вторгнення жінка намагалася потрапити на фронт. Але тоді її не взяли.

– Я не могла залишатися осторонь, – згадує, – хотіла бути ближче до синів, стати їхньою підтримкою. Але мені відмовили, мовляв, вік і все таке…

Та 24 лютого 2022 року все змінилося.

З перших днів повномасштабного вторгнення Миколаїв був під постійними обстрілами. Уночі одна з російських ракет влучила в п’ятиповерховий багатоквартирний будинок, де мешкала родина Оксани.

– Дім струснуло так, наче стався землетрус. Я допомогла вийти з квартири своєму батькові, який має вади зору. Повибігали й інші люди. Серед них жінка: босоніж, у нічній сорочці, притискає до грудей маленьку дитину. Це була ще зима, на вулиці холодно… І такі лють і ненависть до цих нелюдів, які прийшли нас вбивати, переповнили мою душу… На щастя, ракета хоч і пробила стіну будинку, але не вибухнула, тому наша квартира залишилася ціла. О шостій ранку я вже була у військкоматі й заявила: «Не піду, поки мене не візьмете. Ляжу на порозі, якщо треба», – розповідає медикиня.

Це подіяло. Спершу її зарахували бухгалтером у новостворений 11 окремий стрілецький батальйон. Цей підрозділ певний час перебував на балансі Миколаївського обласного ТЦК та СП, де пані Оксана і працювала. Але за столом з паперами вона протрималася недовго – у вільний від роботи час за власним бажанням закінчила медичні курси і вже незабаром вирушила туди, де, на її думку, була найпотрібніша, – на фронт.

У липні 2022 року жінка вже рятувала життя воїнів на Бахмутському напрямку, де на той час воювали її сини.

– Приїжджали американські інструктори, проводили курси з тактичної медицини. Я закінчила, отримала сертифікат і потайки від керівництва почала проситися на фронт. Мені сказали, що якраз 22 бригада вирушає на Донбас, тож я можу до них приєднатися. Попри невдоволення керівництва, я зібрала речі, сіла у потяг і поїхала до Краматорська. Але там було дуже гаряче, тому ніхто з бригади не міг мене зустріти. Стою на вокзалі з речами й думаю – куди йти? Дивлюсь, хлопці у військовій формі каву п’ють. Кажу: я бойовий медик, мені треба до свого підрозділу. Вони посадили мене в машину й повезли, що називається, «з вітерцем», – пригадує жінка.

НАКРИВАЛИ СВОЇМИ ТІЛАМИ ПОРАНЕНОГО

Так учорашня бухгалтерка стала санінструкторкою самохідного артилерійського дивізіону 22 окремої механізованої бригади, яка, до речі, нещодавно отримала почесне найменування «Миколаївська». Спочатку бригада воювала на Бахмутському напрямку, згодом була переведена на Сумщину, а в серпні 2024 року її підрозділи були серед перших, хто перетнув державний кордон і вступив на ворожу територію у Курській області. Сьогодні бригада обороняє Харківщину.

Мабуть, не варто казати, що життя жінки змінилося назавжди. На фронті все було іншим: ритм, умови, відповідальність. Мало не щодня доводилося виривати людей із лап смерті, ризикуючи собою. Вона без вагань скидала свій бронежилет, бо так легше було бігти по мінному полю, щоб дістатися до пораненого. Бувало, коли дорога ставала непроїзною і транспорт «лягав на пузо», йшла пішки мало не по пояс у багнюці, тримаючи медичний рюкзак на витягнутих руках.

Оксана пригадує епізод, який стався біля Часового Яру:

– Бійця важко поранили, нам дозволили його евакуацію. Ми з водієм-санітаром Миколою П., з яким працюємо пліч-о-пліч зі самого початку, дісталися до місця, зняли броню з хлопця – він потребував негайної госпіталізації, була пробита легеня. Але назад нас вже не випускали – почався мінометний обстріл, до того ж працював ворожий снайпер, який не давав підняти голови. Ми з Колею закрили бійця своїми тілами, бо в бронежилетах були. Здавалося, ситуація безвихідна, але тут заговорила «радійка». Ми встигли передати свої координати, наші всипали русні й дали нам коридор. Так витягли хлопця і вийшли самі.

КОЛИ ЗВ’ЯЗОК МОВЧАВ, МИ СПІВАЛИ «ЧЕРВОНУ КАЛИНУ»

Одного разу Оксана з Миколою евакуйовували з поля бою чотирьох важкопоранених. Але їхню автівку накрив ворожий дрон. «Евак» наскрізь посікли уламки, вибило вікна, загорілися задні колеса. Зв’язку не було.

– Водій питає: що робимо? Я у відповідь: тягни, скільки зможеш, навіть на дисках. Бачу, хлопці, яких ми вивозили, геть занепали духом. Тоді я кажу Колі: давай нашу! І ми затягли «Ой у лузі червона калина». Це був такий своєрідний ритуал – співати її, коли важко. Ми волали на все горло, щоб нас почули. Поранені теж трохи збадьорилися. На той час нам назустріч уже виїхали швидкі, обладнані спеціальною апаратурою для порятунку поранених, але вони не знали, якою дорогою ми рухаємося. Це було десь о третій ночі, переміщувалися без фар… І знаєте, нас таки почули! Ті, хто зустрічав, потім казали: було таке враження, що десь п’яна компанія розважається. Але вони зрозуміли, що це ми намагаємося дати їм сигнал про своє місце перебування. Тоді вдалося врятувати всіх, – радіє моя співрозмовниця.

КОЛИ ВИТЯГУЮ КОГОСЬ ІЗ ПОЛЯ БОЮ, ДУМАЮ ПРО СВОЇХ СИНІВ

Її робота – без перебільшення, щоденна важка боротьба за життя. Найбільша гордість Оксани – те, що з 2022 року її екіпаж жодного разу не втратив бійця під час евакуації. Навіть у найважчих випадках – наприклад, під час втрати двох кінцівок – вона примудрялася стабілізувати поранених і передавати їх до госпіталю живими: «Звичайно, у когось були згодом ампутації, необхідність протезування, але всі мої хлопчики живі – це головне». Вона тішиться, коли бійці повертаються, розшукують її і дякують за порятунок.

Жінка каже, що коли витягує когось із поля бою, думає про своїх синів, які також не раз були поранені та яких теж хтось рятував, ризикуючи життям. А на запитання, де вона, за зросту 157 сантиметрів і 50 кілограмів ваги, бере сили, щоб тягнути на собі удвічі важчих бійців в амуніції, з боєкомплектом, відповідає: «Є спеціальна методика витягування з поля бою. Але я завжди вірю, що коли Господь дав жінці сили, щоб привести на світ нове життя, то не залишить її і тоді, коли треба його рятувати».

І додає, що на фронті вона мало не щодня стикається з понівеченими тілами, відірваними кінцівками, страшними каліцтвами… Тож лють до ворогів помножує сили.

– Так, війна – не жіноча справа, але хтось має виконувати цю роботу. А оскільки я вмію це робити, то вважаю своїм обов’язком допомагати, – зазначає медикиня.

Водночас не приховує, що бувають моменти, коли серце крається від болю.

НАЙБІЛЬШЕ НА ВІЙНІ НЕ ВИСТАЧАЄ ТИШІ

У липні 2024 року загинув командир дивізіону, де служить санінструкторка Оксана. Вони прихистили в себе його маленьку кицю Маргариту, яку той носив зі собою, тепер тваринка стала своєрідним талісманом і навіть їздить з ними на завдання.

– Командир був високим на зріст, кремезним чоловіком, і це кошенятко поміщалося в нього на долоні, тому він завжди носив його за пазухою. Коли загинув – тіло присипало землею. Киця голосно нявкала, кликала на допомогу, і по цьому звуку ми їх знайшли… – сумує Оксана.

За свою тяжку працю і порятунок бійців молодший сержант Оксана Б. має чимало подяк та нагород. А нещодавно до них додалася ще одна – медаль «За врятоване життя».

Не стримуюсь, щоб не запитати у своєї співрозмовниці, чого найбільше жінці бракує на війні. І чую у відповідь:

– До складних побутових умов ми вже звикли – головне мати можливість повернутися у розташування, помитися і трохи відпочити. Але найбільше на війні не вистачає тиші.

Вона пригадує, як хлопці з їхнього підрозділу на свято влаштували невеликий відпочинок у спокійному місці на березі озера.

– Коли ми туди приїхали, то завмерли і хвилин 15 не могли говорити. Навкруги стояла така тиша… Її порушувало лише курликання лелек у небі. Ми не вірили, що так може бути.

ПЕСИК ЖАННА І ТРИ РОКИ БЕЗ ВІДПУСТОК

За понад три роки служби Оксана жодного разу не була у відпустці. Каже, що не могла покинути своїх хлопців, не було заміни. Водночас визнає, що втома і напружена робота даються взнаки.

– Інколи піднімеш важке – не можеш розігнутися. Та я знаю, як собі допомогти. Та й у стресових ситуаціях працюєш на адреналіні. Якщо треба – встаєш і біжиш.

А ще цю мужню жінку підтримує думка про родину. Обоє її синів теж на фронті – один на Покровському напрямку, другий на Запорізькому. Інколи зв’язку з ними немає по кілька тижнів. Оксана це розуміє, бо й сама не бере телефон, коли йде на завдання. Тож коли є можливість, душевну розраду знаходить у спілкуванні з улюбленими онучками – десятирічною Христинкою та трирічною Алісою.

А ще вдома у Миколаєві на неї чекають батько й маленька собачка Жанна. У лютому 2022 року її господарі виїхали, залишивши песика у під’їзді. Зоозахисники забрали його до притулку і помістили у відкритий вольєр до інших собак. Але невдовзі туди влучила ракета, і працівники попросили миколаївців розібрати тварин.

– Це було, коли я ще працювала у ТЦК та СП. Дружина побратима забрала цю собачку вже напівживу й виходила. Хоча та навіть гавкати не могла. Щоправда, у тій родині вже були інші собаки, тож цій, маленькій, від них діставалось. Жінка почала шукати, кому її віддати, і я відразу зголосилася. Відтоді Жанна з нами, дуже розумна, хороша собачка, – з теплотою згадує домашню улюбленицю медикиня.

Війна – це надважка робота навіть для найбільш загартованих. Але Оксана не скаржиться, ні на що не нарікає, а просто робить свою справу. Під час спілкування з нею промайнула думка, що саме ця мила тендітна жінка зі спокійним голосом і є справжнім символом незламності та материнської сили й любові, які здатні перемогти навіть смерть.

А ще в неї є мрія – проста й водночас велична: бачити Україну успішною, сильною, квітучою, з усмішками дітей. Саме тому вона впевнена, що повернеться додому з Перемогою.

Жодних сумнівів, що саме так воно й буде!

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото надала Наталія Адвент, начальник служби зв’язків із громадськістю Миколаївського обласного ТЦК та СП