Із Давидом Петросяном ми зустрічаємося в новому сценічному просторі під дахом столичного Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – там репетирують «Поліандрію» за п’єсою сучасного драматурга Сергія Кулибишева, яку мають представити уже в жовтні.

Самостійно, не знаючи, що і де, коли вдень ще немає всього персоналу, піднятися на «Сцену під химерами» (тими, яких на відомій будівлі на сусідній вулиці залишив архітектор Владислав Городецький) неможливо. Тож провести виходить акторка Марина Кошкіна,  яка виконує головну роль у Петросяновій «Кассандрі».Вона зіграє і в історії про жінку, яка після війни опиняється перед непростим вибором.

Немало сходів, і лабіринти між декораційними та костюмерними просторами доводять нас до ніби піднебесся із багатьма вікнами. Франківці вже мріють, що для зручності глядачів до «Сцени з химерами»  наступного року зможуть прилаштувати зовнішній ліфт.  А ми потрапили на репетицію, коли на довжелезному постаменті-ліжку, десь метрів десять,  четверо акторів емоційно обмінюються репліками. Одна з героїнь каже, що однаково любить двох чоловіків.

«Поліандрія» – це одна з чотирьох вистав, над якими зараз працює Давид Петросян, заслужений діяч мистецтв України, що входить до числа найпомітніших і найзатребуваніших театральних режисерів. Усі роботи об’єднує те, що вони розповідають про сучасників, навіть якщо назва постановки «Енеїда».

Укрінформ цікавиться, як відбувається виразний режисерський перехід до переосмислення сучасності, і чому директори окремих театрів бояться нових творів. Органічно зачепили тему, чи виправдана в постановках ненормативна лексика персонажів.

Нагадаємо, Давид Петросян є режисером вистав: «Земля» за повістю Ольги Кобилянської, постановки у двох театрах; «Візит» за п’єсою Фрідріха Дюрренматта, що є класикою швейцарської літератури; «Цар Едіп» Софокла, «Процес» за мотивами твору Франца Кафки,  «Гедда Ґаблер» Генріка Ібсена, «Слуга двох панів» за п’єсою Карло Гольдоні.

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ «ЕНЕЇДОЮ» АПЕЛЮВАВ ДО СТВОРЕННЯ ВЛАСНОГО РИМУ, А НЕ МОСКВИ

– Давиде, на якій стадії нині підготовка вистави «Енеїда»?

 – Зараз ми поки працюємо з текстом, обговорюємо основну тему, яка має бути у виставі, та дотичні. Майже щодня бачимося з драматургом Максимом Курочкіним.  Розробляємо сценографічний простір разом із Даниїлою Колот (разом створювали «Візит» у Театрі імені Івана Франка, «Отелло» в Театрі імені Лесі Українки).  До роботи з акторами візьмемося, думаю, десь за місяць.

– Чи визначилися, хто буде виконавцями?

– Якби це був твір Котляревського чи Вергілія, то, мабуть, розподіл уже відбувся б. Оскільки ми вигадуємо твір із нуля, то треба спочатку розібратися, про що наша історія. Основну тему, звісно, ми вже визначили, розуміємо, про що ми хочемо сказати. Саме тому виникла думка, що треба писати п’єсу, а не намагатися нав’язати вже відомому творові свої власні погляди.

Найімовірніше, у виставу залучатимемо молодь, яка щойно прийшла в театр. Можливо, проведемо конкурс і запросимо виконавців з інших театрів. Будуть різні актори.

– Чому вистава, створена за новим твором, матиме назву «Енеїда»?

– Назва виправдана. Ми ж не дорікаємо Котляревському, що він назву «Енеїда» взяв у Вергілія, хоча це певне загравання з твором попередника.

Проте у своєму часі Котляревський апелював до інших думок і подій. Коли читаємо його твір, то бачимо, що він не має лінійного сюжету. Це бурлеск про українське козацтво, яке  є частиною європейської культури. Власне, автор узяв «Енеїду»  – бо вона є твором європейської літератури.

Котляревський «Енеїдою» апелював до створення власного Риму, а не Москви чи ще якоїсь східної країни. Це його меседж.

Звісно, не будемо забувати про перше літературне слово, яке Котляревський започаткував своїм твором.

– Про що йдеться в «Енеїді» Максима Курочкіна і Давида Петросяна?

– Наша історія розпочинається за сім днів до початку повномасштабної війни, а завершується її закінченням. П’єса Максима – це історія про молодого автора, якому замовляють сценарій до українського фільму «Енеїда» за Котляревським, хоча знову ж, до Котляревського вона не має стосунку.

Знаємо, що часто у сфері екранних мистецтв дуже багато або кон’юнктури, або проплачених історій; або туди часто втручаються депутати з тим, щоб якось себе прорекламувати. Тож п’єса про кон’юнктурний погляд на історичні події, нерозуміння власної культури й запозичення голлівудських кліше.

Наш автор зустрічатиметься з істориками та військовослужбовцями, спілкуватиметься з ветеранами АТО, продюсерами, депутатами –  і всі йому замовлятимуть свою версію майбутнього екранного твору. Врешті-решт наш звичайний український митець взагалі плутається в питанні ідентичності, не дуже розуміє значення «Енеїди» Котляревського для всієї України.

Тобто, наша постановка – це буде своєрідний лабіринт. Герої з глядачами намагатимуться розібратися, у чому особливості першого твору, написаного літературною українською мовою. Яке це має значення для нас сьогоднішніх?

– Дотепер ви ставили, видається, тільки класику, за винятком камерних вистав 2018-го і 2019 років  «Війна» Ларса Нурена та «Буна» Віри Маковій. Що мотивувало тепер взятися за сучасні теми?

– Мені останнім часом все більше і більше набридає просте перенесення літературного твору на сцену, я не бачу в цьому жодного сенсу. Театр – це театр, література – це література.

Якщо ми просто переносимо твір на сцену, то закриваємо якийсь гештальт традиції, яка тут завжди є з радянського часу.  Грубо кажучи: театр представлено суто як розвагу.

Що відбувається з сучасною драмою і її рефлексіями, у нас, на жаль, загалом мало з цим розбираються.

Мені зараз цікаво пірнути в сучасну поетику та почути думки сучасних людей про те, як вони бачать світ, про що міркують. В Україні на сценах великих театрів бракує сучасної драматургії.

– До того ж, наприклад, класичну «Енеїду», прем’єра якої відбулася 2014 року, має Івано-Франківський театр…

– Ба більше, в нинішньому сезоні буде ще чотири нові «Енеїди» в різних театрах по всій Україні. Тому я не бачу сенсу додавати ще одну з класичим сюжетом.

–  На коли запланована прем’єра вашої «Енеїди»?

– Думаю, що  намагатимемося випустити виставу в кінці січня наступного року. Бо далі буде робота вже над іншою п’єсою.

«ДЕРЖАВА» ПЛАТОНА З ВЕТЕРАНАМИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

– Із Театром ветеранів ви працюєте над виставою «Держава». Як виникла ця ідея? І чи варто постановку причисляти до некласичних, оскільки її основа – текст давньогрецького мислителя Платона?

– Це філософський твір у діалогах Платона «Держава» в чудовому українському перекладі. Я вже рік ношуся з ідеєю реалізувати цю постановку.

Коли як режисер береш будь-який твір, спочатку для себе треба знайти відповіді на важливі питання. Хто сьогодні сучасні Сократи, Платони, які міркують про завтра?

Мені видається цікавим, запросити до такого діалогу ветеранів бойових дій – непрофесійних акторів. Це люди, які мають, на жаль, безліч поранень: втратили кінцівки, у когось інші страшні поранення.

Я подумав, що буде правильно і цікаво почути зі сцени в перформативній виставі їхню думку про ідеальну майбутню країну. Це буде повноцінна вистава, а не документальна історія. Хоча, можливо, там будуть вкраплені особисті історії.

Проте це буде цілковито художній простір, дещо нагадуватиме військовий шпиталь, де всі зібралися і під час реабілітації порушують питання платонівських текстів. Вистава буде з ветеранами бойових дій, найімовірніше, у просторі Театру імені Івана Франка.

Художницею-постановницею цього проєкту є Ольга Штейн, з якою ми зробили «Гедду Ґаблер» Генріка Ібсена в Театрі на Подолі.

– Коли глядачі можуть очікувати на цю прем’єру?

– Поки що про точні дати не йдеться. Із хлопцями і дівчатами треба провести тренінги й підготовку. Це зовсім інший підхід, ніж робота з професійними акторами. Особливо ветеранам з ампутаціями іноді дуже складно навіть на люди вийти.

Я створюватиму цим людям безліч цікавих зустрічей із митцями, режисерами, художниками,  істориками;  дивитимемося різні вистави на відео. Проводитимемо, вже казав, акторські тренінги і працюватимемо зі словом.

Можливо, це буде навіть фестивальна історія. Бо мені  дуже хочеться, щоб ветеранів сучасної російсько-української війни почули не тільки в Україні.

Для мене є дуже важливим запросити цих людей саме в національний театр. Звичайно, можуть бути сценічні майданчики і в підвальних приміщеннях на 50 людей. Проте ветеранів треба представляти широкій аудиторії.

– Які особливості роботи з непрофесійними акторами?

–  Я поки не знаю, наприклад,  наскільки швидко вони вчать текст та запам’ятовуть мізансцени.  Я вперше роблю такий проєкт, тому тут ніхто не знає, як воно може піти.

– Це будуть люди, які вже долучені до Театру ветеранів, чи й інші?

– Платонівський текст потребує великої кількості людей. Будуть військові, які нещодавно повернулися з фронту з пораненнями, проходять зараз реабілітацію.

Одна дівчина отримала після потрапляння на міну жорсткі поранення, нині лікується за кордоном. Вона залюбки погодилася після реабілітації повернутися і брати участь у постановці.

Утримаюся поки від називання прізвищ із тієї причини, що в людей із пораненнями не завжди може складатися все так, як планують. 

– «Державу» можуть показувати на великій сцені Театру імені Франка?

– Тут я  відштовхуюся не від простору, а від інклюзивності, бо залучені ветерани – всі без кінцівок, щоб ви розуміли. На четвертий поверх на нову «Сцену під химерами», я їх затягнути з усім бажанням не зможу. На камерну сцену теж незручно – там сходи і другий поверх.

Дуже зручно їм переміщатися на велику сцену, бо на неї можна без сходів одразу потрапити  крізь бокові двері. Або це буде якийсь інший простір, але великий, де не буде класичного розподілення: глядач у залі, артист – на сцені. Найімовірніше, всі сидітимуть в одному просторі. Водночас хотілося б у цій історії зберегти певну, так би мовити, інтимність.

ВІДВЕРТА І ДЕЩО КОМЕДІЙНА ІСТОРІЯ АДАПТАЦІЇ ЦИВІЛЬНИХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ У «ПОЛІАНДРІЇ»

– Найближча ваша прем’єра – наприкінці жовтня на «Сцені під химерами». Той уривок, який дивилися на репетиції «Поліандрії», є дещо «легковажним»: коли дві жінки і два чоловіка не можуть розібратися, хто з ким хоче залишитися. Про що вистава?

– Я випускаю прем’єру  вистави «Поліандрія» 25 жовтня. Сергій Кулибишев написав п’єсу трошки більше ніж пів року тому. Це історія про жінку, яка чекає свого чоловіка з реабілітації, коли він рік перебуває у шпиталі.

Трошечки фантастична історія про те, яким він повернувся, і як вони мають адаптуватися до нових реалій. Відверта й дещо комендійна історія адаптації цивільних до повернення військових.

– Хто грає у виставі?

– Головну роль грає Тамара Антропова. У ролі військового медика дві актриси: Фатіма Горбенко і Марина Кошкіна.

Чоловіків грає військовий, теж ветеран, Володимир Міненко. Доки воював, отримав шість поранень. І я його захотів повернути в театр, бо він давно не грав. Мені здається, що це для нього і для нас буде корисне повернення.

Ще чоловіка грає Артем Мяус, який теж воював. Виконавиця ролі мами – Людмила Смородіна.

За сюжетом, чоловіка вороги вдарили експериментальною зброєю. І коли йому робили операцію, зашивали, вибачте, я цитую з п’єси, то їх двоє вийшло. По спільному ДНК.

Автор обрав таку фантастичну версію для того, щоб не бути документалістом на сцені. Це допомагає проговорити багато незручних тем.

– Чи відрізняється робота режисера над класикою і сучасною п’єсою?

– Коли ти береш сучасну п’єсу, значить, ти маєш шукати новий підхід, нову мову – це розвиває театр. От Сергія Кулибишева, наприклад, я не можу ставити як Шекспіра. Бо це інша поетика слова: більш побутова, сучасна.

Тут кожен глядач бачить свого сусіда чи знайомого, тому дуже помітним буде фальшивий образ. Не вийде заховатися за поетичний текст. 

Треба грати щиро, якщо створюєш образ сучасника. І я вам скажу, що це виявилося для наших акторів дуже складним завданням. Однак це цікаві процеси.

КАНДІД НАРОДИВСЯ У ХАРКОВІ І ПІШОВ В АТО, АБО ЧИ МАЄ ЗВУЧАТИ ЗІ СЦЕНИ НЕНОРМАТИВНА ЛЕКСИКА

– Ви плануєте працювати ще з однією п’єсою Максима Курочкіна, про Харків?

– Із  цікавою сучасною художницею Катериною Ліпкінд ми розробляємо концепцію постановки на «Сцені під химерами» твору Максима Курочкіна на основі вольтерівського «Кандіда».

Ця історія починається в 1974 році в Харкові, де народжується молодий Кандід. А в 2014‑му він приходить до АТО.

Це буде вистава про трансформацію радянської людини в українця. Демон Радянського Союзу, на жаль, у багатьох сидить у свідомості ще й досі. Механічно прибрати його неможливо.

Навіть я, який народився в 1990-х, відчуваю цей тиск на собі, у своїй свідомості, в поглядах на життя. І власне п’єса про відмову  від радянського спадку.

– Простір «Сцена під химерами» – свого роду трансформер. «Кандід» буде масштабною постановкою?

– «Поліандрія» там буде на 90 місць, а «Кандід», скоріш за все, –  на 240. Для розміщення глядачів будуть подіуми , але вони дуже легко пересуваються, трансформуються. Прем’єру плануємо на весну 2026 року.

– Ви сказали, що маєте задум працювати і з п’ятою сучасною постановкою.  Якою саме?

– Зараз починається Тиждень актуальної п’єси. На конкурс надійшло понад 90 текстів. У лонгліст потраплять 10–20. І я дуже хочу один із тих текстів у кінці сезону обов’язково реалізувати, щоби драматурги відчували, що є запит на їхню творчість.

Власне «Поліандрія» Сергія Кулибишева теж була подана на Тиждень актуальної п’єси минулого року.

– У нас достатньо авторів-драматургів, чиї твори можуть бути на сценах?

– Мало їх не буде ніколи. Зараз таких, щоб можна сміливо взяти і реалізувати, –  п’ятьох точно можна назвати.

Сучасну драматургію готовий сприймати не кожен глядач. Наприклад, багатьох дратує чути зі сцени ненормативну лексику. Проте, якщо говоримо про сучасну людину, то давайте вже до кінця будемо документально правдивими.

Це працює якийсь радянський наратив про те, що, якщо ми чуємо мат зі сцени, то, значить,  глядач псується і теж починає матюкатися, а ми його маємо виховувати. Це повна дурня.

Якщо людина культурна, якось трошечки ширше дивиться на світ, то не матюкається і з повагою ставиться до оточення. А на сцені вона бачить поетику сучасної людини з усіма її вадами й недоліками, із правдоподібною лексикою, грубо кажучи.

Зазирніть якось у театр перед виставою, коли монтують сцену. Ви там почуєте не поезію Шекспіра, а дещо інше. То як має говорити у виставі такий персонаж?

– Чи є перепоною для появи вистав за творами сучасних драматургів те, що театри,  зазвичай, не ризикують ставити невідомі глядачам п’єси?

– Якщо я був би незнаним режисером і прийшов у театр із пропозицією щось поставити, мені б одразу сказали: «Ну, якщо хочеш, можеш спробувати, але давай або ʺБезталаннуʺ, або ʺНаймичкуʺ,  щось відоме».

Класика – це безпрограшний варіант для продажу квитків. Усі бояться нових назв, нових імен. Це жахлива ситуація. Навіть коли я пропоную сучасну п’єсу, мені треба навести достатньо аргументів, щоб отримати згоду. 

«Поліандрію» я збирався робити на незалежному майданчику, тому що п’єса досить провокативна. Директори кількох театрів просто побоялися грати її на сцені.

– Друга причина не надто великої любові театрів до сучасних п’єс у тому, що сучасні теми не надто політкоректні?

– Вони не політкоректні й дуже провокативні. Наприклад, у п’єсі «Поліандрія» відверто обговорюється секс із людиною, яка повернулася з війни з травмами. Мама, наприклад, говорить про те, що треба кидати такого чоловіка: «це справа держави, а не нас, простих людей» (цитата з п’єси).

– Можна казати, що в Театрі імені Івана Франка вам дали добро на те, що інші відхилили?

– Можна сказати, що я знайшов підтримку. Думаю, що кожна нова п’єса буде супроводжуватися сумнівами. Але мене тішить те, що Євген Нищук (генеральний директор – художній керівник. – Авт.) розуміє і відчуває важливість того, щоб у Національному театрі ставили сучасні п’єси.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Євгена Котенка