Чому Україні потрібна не окрема політика «для молоді», а модель держави, у якій молоді люди мають реальний доступ до роботи, житла, підприємництва, міжнародного досвіду та ухвалення рішень

Відбудова починається не з бетону, а з рішення людини залишитися

Коли ми говоримо про відновлення України, дискусія природно концентрується на масштабі фізичних руйнувань, інвестиціях, енергетиці, транспорті, житлі та відбудові громад. Це зрозуміло: за оцінкою RDNA5, підготовленою Урядом України, Світовим банком, Європейською Комісією та ООН, потреби у відновленні й реконструкції станом на кінець 2025 року сягнули майже 588 млрд доларів США на наступне десятиліття. Це величезний фінансовий та інституційний виклик. Проте навіть найкраще профінансована відбудова не матиме довгострокового сенсу, якщо країні бракуватиме людей, які мають її реалізовувати, розвивати нову економіку, створювати бізнеси, працювати в громадах, державних інституціях, університетах, технологічних компаніях та міжнародних проєктах.

Саме тому центральним питанням відновлення має бути не лише «що ми відбудуємо?», а й «для кого і разом із ким ми це робимо?». Україна може відновити школу, але їй потрібні вчителі та сім’ї, для яких ця школа матиме майбутнє. Можна побудувати підприємство, але потрібні інженери, технологи, менеджери та підприємці. Можна створити інвестиційний фонд, але потрібне середовище, у якому люди готові ризикувати, запускати проєкти і планувати життя на роки вперед. Можна відновити житловий фонд, але потрібна економічна модель, яка дозволяє молодій людині реально отримати доступ до цього житла.

Покоління відновлення – це не красивий образ і не комунікаційний слоган. Це конкретні люди, які сьогодні ухвалюють дуже практичні рішення: де навчатися, де працювати, у якій країні сплачувати податки, де створювати компанію, де виховувати дітей і з якою державою пов’язувати свою професійну ідентичність. Ці рішення не можна сформувати лише патріотичними закликами. Вони формуються якістю інституцій, доступністю можливостей, передбачуваністю правил, рівнем доходів, житловою перспективою, відчуттям справедливості та реальним правом впливати на середовище.

Саме тут молодіжна політика перестає бути вузьким сектором і стає частиною економічної політики. Якщо держава хоче втримувати, повертати й залучати людський капітал, вона має бачити молоду людину не як учасника окремої програми, а як майбутнього працівника, роботодавця, платника податків, інвестора, науковця, державного службовця, батька чи матір, члена громади. Від того, чи буде для цієї людини створена зрозуміла траєкторія розвитку, залежить не тільки молодіжна політика – залежить економічна спроможність країни.

Молодіжна політика має вийти за межі «молодіжного сектору»

Традиційно державна молодіжна політика асоціюється з молодіжними центрами, громадськими організаціями, радами, конкурсами, форумами, волонтерськими програмами, неформальною освітою та окремими проєктами. Усе це потрібне. Але цього недостатньо, якщо ми говоримо про країну, яка одночасно проходить війну, демографічну кризу, масштабну міграцію, перебудову ринку праці та інтеграцію до Європейського Союзу. Молодь не живе всередині «молодіжного сектору». Вона живе всередині економіки, системи освіти, ринку житла, податкової системи, цифрової держави та міжнародного простору.

Умовний двадцятип’ятирічний українець може одночасно бути студентом магістратури, працівником приватної компанії, внутрішньо переміщеною особою, потенційним підприємцем, орендарем житла, волонтером та учасником міжнародної програми. Для нього не існує окремих «секторів» державної політики. Є одне життя, в якому рішення різних органів влади складаються в єдиний досвід взаємодії з державою. Якщо освіта не відповідає ринку праці, перша робота недоступна. Якщо робота є, але житло недоступне, людина не закріплюється у громаді. Якщо професійне зростання можливе лише за кордоном, мобільність поступово перетворюється на еміграцію. Якщо молодь запрошують до консультацій, але її пропозиції не змінюють рішень, участь стає символічною.

Тому наступна модель молодіжної політики має бути горизонтальною. Молодіжний вимір має бути присутній у політиці зайнятості, відновлення, житла, підприємництва, освіти, цифровізації, регіонального розвитку, європейської інтеграції та міжнародного співробітництва. Не у вигляді формальної фрази про «врахування потреб молоді», а у вигляді конкретного аналізу: як певне рішення вплине на стартові можливості людей 18–35 років, чи створить воно для них новий економічний шанс, чи навпаки посилить бар’єр.

Такий підхід потребує іншої координації. Молодіжні структури повинні мати можливість працювати не лише з профільним міністерством, а й з економічним блоком, громадами, роботодавцями, банками, університетами, міжнародними фінансовими інституціями. Інакше ми ризикуємо мати якісні дискусії про молодь, які відбуваються паралельно з реальними рішеннями щодо бюджету, житла, праці та інвестицій. Молодь повинна бути присутня саме там, де визначаються правила її майбутнього.

Україна вже конкурує за власний людський капітал

Повномасштабна війна радикально змінила географію життя українців. За даними UNFPA за перше півріччя 2026 року, 3,4 млн людей залишаються внутрішньо переміщеними, а 5,8 млн обліковуються як біженці у світі. За цими цифрами стоять не лише гуманітарні потреби. Це також нова реальність конкуренції за людський капітал. Молоді українці навчаються в європейських університетах, входять на інші ринки праці, будують професійні мережі, звикають до інших державних сервісів і порівнюють можливості не теоретично, а на власному досвіді.

Саме тому дискусія «як змусити молодь повернутися» є неправильно поставленою. У відкритій демократичній державі, що інтегрується до ЄС, мобільність буде нормальною частиною життя. Людина може навчатися у Великій Британії, проходити стажування у Брюсселі, працювати над проєктом у Варшаві, а потім створити бізнес в Україні. Вона може певний час фізично жити за кордоном, але інвестувати, викладати, менторити, консультувати або працювати з українськими командами. Завдання держави – не зупинити мобільність, а зробити її циркуляцією знань, контактів і капіталу.

Тому нам потрібна політика зв’язку з глобальним українським людським капіталом. Вона має включати професійні мережі, програми повернення і реінтеграції, короткострокові fellowship-програми, можливості для дистанційної участі у державних та університетських проєктах, механізми залучення діаспори до менторства, інвестицій та експертної роботи. Молодій людині не потрібно ставити ультиматум «або ти тут, або ти не з Україною». Набагато продуктивніше створити десятки способів залишатися включеною в українську економіку та суспільство.

Але така модель працює лише тоді, коли Україна сама стає конкурентною пропозицією. Люди повертаються не до абстрактної території, а до можливостей. Вони оцінюють якість роботи, зарплату, безпеку, житло, освіту для дітей, професійне середовище, справедливість процедур і перспективу зростання. Патріотизм може бути сильним мотиватором, але державна стратегія не може будуватися на очікуванні постійної особистої жертви. Стійка країна повинна створювати умови, за яких вибір на користь України є не тільки емоційно правильним, а й професійно та економічно раціональним. 

Ринок праці: від дефіциту людей до архітектури можливостей

Світовий банк прямо називає нестачу робочої сили одним із ключових викликів українського відновлення. У червні 2026 року була схвалена програма «Робочі місця в Україні та зростання приватного сектору», серед цілей якої – сприяти вирішенню проблеми дефіциту робочої сили та залученню інвестицій. Це важлива зміна оптики: людський капітал стає не соціальним додатком до відбудови, а її виробничою умовою. Неможливо реалізувати сотні мільярдів доларів інвестицій, якщо немає людей із потрібними компетенціями та інституцій, здатних поєднати попит на ці компетенції з пропозицією.

Для молоді це створює історичне вікно можливостей. Відновлення потребуватиме інженерів, архітекторів, фахівців з енергетики, будівництва, екології, фінансів, закупівель, проєктного менеджменту, ІТ, кібербезпеки, логістики, агротехнологій, права, комунікацій, місцевого розвитку. Але сама наявність попиту не гарантує, що молода людина зможе ним скористатися. Між університетом і першою якісною роботою часто існує розрив: роботодавцю потрібен досвід, а отримати досвід без першої роботи неможливо.

Тому Україні потрібна масштабна інфраструктура першого професійного досвіду. Це оплачувані стажування, graduate programmes у державному і приватному секторах, дуальна освіта, спільні програми університетів і роботодавців, короткі професійні модулі для секторів відновлення, гранти на перше робоче місце, муніципальні програми залучення молодих спеціалістів. Важливо, щоб такі інструменти не існували як десятки не пов’язаних між собою ініціатив, а складалися в зрозумілу систему входу молодої людини в економіку.

Окремий виклик – якість першої роботи. Якщо молоді пропонують лише низькооплачувану зайнятість без навчання, відповідальності та перспективи, це не утримує людський капітал. Молодь має отримувати не «місце для молоді», а можливість швидко нарощувати компетентність. Роботодавці, своєю чергою, мають бачити в інвестиціях у молодих працівників не благодійність, а кадрову стратегію. Держава може стимулювати це через співфінансування навчання, ваучери на перекваліфікацію, партнерства з університетами та прозорі програми працевлаштування.

Ми також повинні перестати оцінювати успіх освіти лише кількістю дипломів. У період відновлення ключовим показником має бути те, наскільки швидко людина переходить від навчання до продуктивної зайнятості, чи відповідають її компетенції реальному попиту і чи може вона змінювати кваліфікацію протягом життя. Ринок праці після війни буде динамічним, і здатність швидко перенавчатися стане такою ж важливою, як базова освіта.

Житло як інструмент економічного закріплення

Житлова політика часто розглядається окремо від політики зайнятості. Для молодої людини вони нерозривні. Можна отримати роботу в іншому місті, але відмовитися від неї через надто високу оренду. Можна мати стабільний дохід, але роками не бачити реалістичної перспективи власного житла. Можна хотіти створити сім’ю, але відкладати це рішення через нестабільність. Тому доступ до житла – це не тільки соціальна підтримка. Це інструмент мобільності робочої сили, демографічної стійкості та закріплення людського капіталу в громадах.

Програма «єОселя» вже показує, що держава може використовувати фінансові механізми для розширення доступу до житла. Чинні умови передбачають участь громадян від 18 років; програма також застосовує окремі параметри щодо площі, платоспроможності та житлової власності. Але наступна дискусія має бути ширшою за іпотеку. Для частини молоді кредит є реалістичним рішенням, для іншої – ні. Нам потрібен спектр інструментів: доступна довгострокова оренда, оренда з правом викупу, муніципальне житло для дефіцитних спеціалістів, співфінансування першого внеску, гарантійні механізми, партнерства з роботодавцями.

Особливо важливо пов’язати житлову політику з регіональним розвитком. Якщо громада потребує лікарів, учителів, інженерів чи фахівців з проєктного менеджменту, вона повинна мати інструмент не лише оголосити вакансію, а й запропонувати людині реальну життєву перспективу. Житло може стати частиною пакета залучення молодого спеціаліста. Це вже не просто витрата місцевого бюджету, а інвестиція в спроможність громади.

При цьому молодіжна житлова політика не повинна перетворюватися на декларацію, що кожен у певному віці автоматично має отримати пільгу. Потрібна точність. Держава має визначати, де житловий бар’єр реально блокує зайнятість, мобільність і створення сім’ї, та спрямовувати ресурси туди, де вони дають найбільший довгостроковий ефект. Саме така логіка перетворює житлову програму з соціального жесту на інструмент економічної політики.

Підприємництво: молодь має не лише шукати роботу, а й створювати її

У дискусії про молодіжну зайнятість ми часто мислимо категорією працевлаштування: де знайти роботу для випускника, як підготувати його до вакансії, як зменшити безробіття. Але економіка відновлення потребуватиме не лише працівників. Вона потребуватиме нового покоління роботодавців. Частина молодих українців уже має досвід фрилансу, цифрового підприємництва, роботи з міжнародними клієнтами, запуску малих брендів, технологічних продуктів та соціальних проєктів. Це капітал, який треба масштабувати.

Перший бар’єр для молодого підприємця часто не ідея, а відсутність фінансової подушки, кредитної історії, мережі контактів і практичного знання. Тому грант сам по собі не вирішує проблему. Ефективна програма має поєднувати стартове фінансування з менторством, доступом до бухгалтерської та юридичної підтримки, експортними консультаціями, можливістю тестувати продукт, виходити на закупівлі та отримувати перших клієнтів. Підприємцю потрібні не тільки гроші – йому потрібна екосистема.

Особливу роль тут можуть відігравати університети. Український університет майбутнього має бути не лише місцем передачі знань, а й середовищем створення економічної активності. Інкубатори, студентські стартапи, лабораторії, спільні проєкти з бізнесом, доступ до дослідницької інфраструктури, мікрогранти – це спосіб перетворити освіту на точку народження нових компаній. Якщо молода людина вже під час навчання може спробувати створити продукт, помилитися, отримати менторство і почати знову, її шанси стати підприємцем значно зростають.

Держава також повинна уважно дивитися на регуляторне середовище. Молодий бізнес особливо чутливий до складних процедур, непередбачуваності та адміністративних витрат. Цифровізація, прості правила, прозорі закупівлі, доступ до фінансування і справедливий захист прав власності – це одночасно антикорупційна, інвестиційна і молодіжна політика. Коли ми робимо економіку зручнішою для нового малого бізнесу, ми створюємо причину для молодих людей будувати майбутнє саме тут.

Міжнародна мобільність: не втеча талантів, а циркуляція компетенцій

Україна вже має величезну мережу громадян, які отримують освіту і професійний досвід за кордоном. Було б помилкою дивитися на кожного такого студента чи спеціаліста як на втрату. Міжнародний досвід може бути одним із найсильніших ресурсів модернізації країни – за умови, що існують механізми його повернення в українське середовище. Саме так працюють успішні країни, які використовують діаспору та мобільність не лише як демографічну проблему, а як канал знань, інвестицій і зв’язків.

Потрібно створювати програми, які дозволяють українським студентам за кордоном працювати над реальними українськими завданнями: дослідницькими проєктами, аналітикою для громад, стажуваннями у державних органах, консультаціями для малого бізнесу, міжнародними партнерствами університетів. Це може бути сезонна або дистанційна участь. Не кожна людина повернеться фізично одразу, але кожна може мати зрозумілий маршрут професійного включення.

Важливим є і зворотний рух. Україні потрібно залучати молодих іноземних дослідників, підприємців, волонтерів та експертів, які готові працювати з українськими проєктами. Інтернаціоналізація не означає втрату національного фокусу. Навпаки, вона дозволяє українським командам швидше входити у міжнародні мережі, розуміти стандарти ЄС, залучати партнерів і капітал. У контексті європейської інтеграції це особливо важливо: майбутня українська економіка буде значно глибше інтегрована в європейський ринок.

Тому одним із завдань молодіжної політики має бути створення «двосторонніх мостів»: для українців назовні та для міжнародних можливостей усередину. Це стипендії з компонентом повернення знань, спільні лабораторії, короткі професійні обміни, міжнародне менторство, партнерства молодіжних рад та університетів. Ключове слово тут – не «виїзд» і не «повернення», а «зв’язок». Сильна держава не боїться мобільності своїх громадян, якщо вміє залишатися для них професійним центром тяжіння.

Від консультації до співтворення державної політики

За останні роки в Україні суттєво розширилася культура консультацій із молоддю. Молодіжні ради, громадські організації, експертні групи, форуми та робочі зустрічі створили канали комунікації, яких раніше часто не було. Це важливий прогрес. Проте наступне питання значно складніше: що відбувається після консультації? Якщо пропозиція молодої людини прозвучала, але неможливо простежити її подальшу долю, ми отримуємо участь без відповідальності системи за результат.

Я пропоную простий тест якості участі: чи можна через шість або дванадцять місяців показати, що саме змінилося? Чи була пропозиція включена до проєкту рішення? Чи з’явилася нова програма? Чи був запущений пілот? Чи змінилася процедура? Чи сформувалося партнерство? Якщо відповідь постійно зводиться до кількості проведених зустрічей, значить, ми вимірюємо процес, а не вплив.

Саме тому молодіжні ради мають еволюціонувати. Їхня найсильніша роль – не бути «молодою копією» органу влади і не конкурувати за кількість заходів. Вони можуть стати policy laboratories – майданчиками, де молоді фахівці разом із державними службовцями, бізнесом, університетами та міжнародними партнерами працюють над конкретною проблемою від даних до рішення. Наприклад, не просто обговорюють доступ молоді до житла, а аналізують бар’єри, моделюють варіанти, порівнюють міжнародні практики, формують пілот і визначають показники його успіху.

Це вимагає іншої культури відповідальності і від самої молоді. Реальний вплив не означає право лише вимагати. Він означає готовність працювати з обмеженнями бюджету, законодавства, інституційної спроможності та політичної реальності. Якісна молодіжна пропозиція повинна відповідати на питання: яка проблема, кого вона стосується, які є дані, що саме пропонується змінити, скільки це коштує, хто реалізує, який ризик і як вимірюється результат. Саме така участь перетворює молодіжний голос на політичну компетентність.

«Покоління відновлення 2026»: форум як тест іншої моделі

18 серпня 2026 року в Києві ми провели форум «Покоління відновлення 2026». Для мене принциповим було не зробити ще одну подію, де молодь говорить сама з молоддю про молодіжні питання. Ми намагалися поставити молодіжну перспективу всередину ширшої економічної та державної дискусії. Саме тому в одному просторі були представники державних інституцій, парламенту, міжнародного середовища, бізнесу, університетів та молодіжних структур.

Цінність такого формату полягає не у статусності списку гостей. Справжня цінність з’являється тоді, коли різні сторони бачать одну проблему одночасно. Держава може пояснити нормативні та бюджетні обмеження. Бізнес – показати реальний кадровий попит. Університет – сказати, які компетенції він може сформувати і де потребує партнерства. Молоді люди – показати бар’єри, які не видно з кабінету. Міжнародний партнер – додати практики, фінансування або експертизу. У такій конфігурації дискусія має шанс перейти від загальних тез до конструкції рішення. Для мене важливим результатом форуму стала не сама статусність учасників, а те, що в одній розмові вдалося поєднати рівні, які зазвичай існують окремо. До учасників зі спеціальним відеозверненням звернувся Прем’єр-міністр України Сергій Корецький, європейський вимір представив заступник Голови Представництва Європейського Союзу в Україні Гедімінас Навіцкас. У першій панелі були представлені Міністр економіки та довкілля України Олександр Кравченко, Міністр молоді та спорту України Матвій Бідний, Голова Офісу Ради Європи в Україні Мачей Янчак, народний депутат України Олександр Санченко, заступник Міністра економіки та довкілля України Єгор Перелигін та Голова Молодіжної ради при Міністерстві економіки та довкілля України. Бізнесовий вимір представляли Deloitte Україна, METRO Cash & Carry Ukraine, Група Метінвест, Advanter Group, міжнародна бізнес-спільнота Board, група компаній «Ефективні інвестиції», Європейська Бізнес Асоціація та Swisscontact; до дискусії також долучилися члени Комітету з міжнародних зв’язків, партнерств і співпраці Молодіжної ради. Принципово, що Молодіжна рада в цій конфігурації була не запрошеною стороною, а одним із тих, хто цю рамку створював. Концепцію форуму, програму, міжнародну складову та залучення партнерів формувала наша команда Комітету з міжнародних зв’язків, партнерств і співпраці Молодіжної ради, який я очолюю. Для мене саме в цьому полягає головний результат: молодь має бути не аудиторією для вже ухвалених рішень і не декоративним учасником великих дискусій, а стороною, здатною сама формувати порядок денний, збирати навколо нього Уряд, парламент, європейські та міжнародні інституції й бізнес та перетворювати таку взаємодію на конкретні рішення. Саме так участь молоді переходить від представництва до реального впливу – і саме такою, на мою думку, має бути її роль у відновленні України.

Саме після таких зустрічей особливо помітно, наскільки штучним є поділ між «молодіжними» та «економічними» темами. Житло молодої людини – це питання економіки. Її перша робота – питання економіки. Міжнародна мобільність – питання людського капіталу та євроінтеграції. Підприємництво – питання інвестиційного клімату. Участь у рішеннях – питання якості державного управління. Коли ці теми збираються разом, стає зрозуміло: молодіжна політика не повинна бути периферією великої державної політики.

Форум також підтвердив інше: молодь готова до складнішої розмови, ніж їй іноді пропонують. Молоді фахівці хочуть говорити не тільки про мотивацію і лідерство. Вони готові говорити про інвестиції, житлові механізми, ринок праці, міжнародні стандарти, відновлення, законодавство, фінансування та відповідальність. Наше завдання – не спрощувати для них порядок денний, а відкривати доступ до реальних процесів.

Youth International Economic Lab: від подій до продукту

Саме з цієї логіки виникає ідея Youth International Economic Lab – середовища, яке має поєднати молодих людей, університети, державні інституції, бізнес та міжнародних партнерів навколо практичних економічних завдань. Для мене принципово, щоб слово «Lab» означало не бренд, а метод роботи. Лабораторія – це місце, де гіпотезу перевіряють, де можна побачити результат і де помилка стає матеріалом для наступного рішення.

Такий формат може працювати тематичними циклами. Наприклад, група молодих дослідників і практиків бере проблему доступу до першої роботи. Спочатку збираються дані та інтерв’ю з роботодавцями й студентами, далі аналізуються програми інших країн, після цього формується кілька варіантів політики, один із них тестується разом із партнером, а результат оцінюється за конкретними показниками. На виході маємо не круглий стіл, а аналітичну записку, пілот, партнерство або проєкт нормативної зміни.

Другий напрям – міжнародна співпраця. Україна не повинна винаходити кожен інструмент з нуля. Youth Guarantee, apprenticeship, graduate schemes, житлові моделі, механізми залучення діаспори, університетські інкубатори – усе це має міжнародні аналоги. Але копіювання без адаптації не працює. Завдання лабораторного підходу – зрозуміти, який елемент іноземної практики відповідає українським інституціям, бюджету і ринку, а який ні.

Третій напрям – підготовка нової генерації policy professionals. Україні потрібні люди, які вміють не тільки публічно виступати, а й читати нормативні акти, працювати з даними, будувати фінансову модель, писати policy brief, вести переговори і доводити проєкт до реалізації. Якщо молодіжна структура може давати такий досвід, вона створює кадровий резерв не на папері, а через практику.

Нові KPI: вимірювати не активність, а зміну можливостей

Державні та громадські програми люблять показники, які легко порахувати: кількість заходів, учасників, тренінгів, публікацій, охоплення. Ці цифри потрібні для операційного управління, але вони не відповідають на головне питання – чи змінилася можливість молодої людини. Тисяча учасників форуму не є результатом, якщо після форуму нічого не відбулося. Сто тренінгів не є результатом, якщо вони не покращили працевлаштування. Десять консультацій не є результатом, якщо жодна пропозиція не стала рішенням.

Тому молодіжна політика потребує outcome-based KPI. Наприклад: частка учасників програми першої роботи, які залишилися у зайнятості через рік; кількість молодих підприємств, що пережили перші два роки; кількість молодих спеціалістів, яких громади залучили і втримали; частка учасників міжнародних програм, які після завершення створили проєкт або партнерство з Україною; кількість молодіжних policy-пропозицій, що були прийняті, профінансовані або запущені як пілот.

Для житлових програм важливо дивитися не тільки на кількість кредитів, а й на те, кого вони реально закріплюють у громадах, як впливають на мобільність та сімейні рішення. Для освітніх програм – не тільки на кількість випускників, а на працевлаштування за спеціальністю, рівень доходу, здатність роботодавців закрити дефіцитні вакансії. Для молодіжних рад – не на кількість засідань, а на кількість рішень із простежуваним внеском молоді.

Такий підхід складніший. Він вимагає даних, міжвідомчої взаємодії і готовності визнавати, що не кожна програма працює. Але саме це відрізняє зрілу політику від звітності. Якщо ми серйозно говоримо про покоління відновлення, ми повинні бути готові вимірювати не те, скільки разів ми сказали слово «молодь», а те, скільки нових можливостей реально з’явилося.

П’ять рішень, які можуть змінити модель

Перший крок – запровадити системний youth impact assessment для ключових економічних та соціальних рішень. Йдеться не про ще одну довідку до законопроєкту, а про короткий практичний аналіз: як рішення вплине на зайнятість молоді, доступ до житла, підприємництво, мобільність, освіту і демографічну поведінку. Такий підхід дозволить побачити молодіжний вимір там, де його сьогодні формально не шукають.

Другий крок – створити національну архітектуру першого професійного досвіду. Молодій людині має бути зрозуміло, де знайти оплачуване стажування, apprenticeship, graduate programme або першу роботу в секторах відновлення. Це не обов’язково має бути одна централізована державна програма. Держава може задати стандарти, цифрову рамку та стимули, а роботодавці, університети, громади й міжнародні партнери наповнюватимуть її можливостями.

Третій крок – пов’язати житлові інструменти з політикою людського капіталу. Якщо держава або громада має дефіцит певних спеціалістів, житло може бути частиною механізму їх залучення. Якщо молодий підприємець створює робочі місця у громаді, для нього може працювати окремий гарантійний або орендний інструмент. Це не означає роздавати житло за професіями; це означає розумно використовувати житлову політику там, де вона розблоковує економічну активність.

Четвертий крок – створити постійний механізм включення глобальної української молоді. Потрібна цифрова мережа можливостей, через яку студенти та фахівці за кордоном можуть долучатися до українських проєктів, стажувань, досліджень, менторства і вакансій. Важливо, щоб взаємодія не починалася лише в момент, коли держава закликає «повертатися». Зв’язок має підтримуватися протягом усього періоду мобільності.

П’ятий крок – перевести молодіжну участь на цикл «проблема – пропозиція – відповідальний – пілот – оцінка». Кожна велика консультація повинна завершуватися не тільки резолюцією, а таблицею подальших дій: що беремо в роботу, хто відповідальний, який термін, який ресурс, коли перевіряємо результат. Це проста управлінська дисципліна, але саме вона може повернути довіру до інститутів участі.

Європейська інтеграція – це також інтеграція покоління

Вступ України до Європейського Союзу часто описують через переговорні кластери, гармонізацію законодавства, інституційні реформи та доступ до спільного ринку. Для молодої людини європейська інтеграція має інший, дуже конкретний вимір. Це можливість навчатися, працювати, створювати бізнес і будувати кар’єру у значно ширшому просторі. Саме тому вступ до ЄС одночасно збільшить можливості для української молоді та конкуренцію за неї.

Україна не повинна боятися цього. Вона повинна готуватися. Якщо українські університети будуть інтегровані в європейські дослідницькі мережі, якщо українські компанії даватимуть конкурентний професійний досвід, якщо громади будуть комфортними для життя, а державні інституції – відкритими до молодих компетентних людей, свобода пересування не означатиме автоматичний відтік. Вона створюватиме циркуляцію.

Європейська інтеграція також задає стандарт участі. Молодь повинна вчитися не лише користуватися можливостями ЄС, а й бути учасником вироблення політик, розуміти інституції, бюджетні механізми, права та відповідальність. Це особливо важливо для покоління, яке після вступу України житиме в європейському політичному просторі не як гість, а як громадянин держави-члена.

Тому інвестиції в політичну та економічну грамотність молоді – це не факультатив. Нам потрібне покоління, яке розуміє, як працює держава і ринок, здатне вести аргументовану дискусію, відрізняти політичне рішення від гасла, читати бюджет і нормативний акт, працювати з доказами. Європейська Україна потребуватиме не пасивних отримувачів політики, а компетентних громадян.

Відновлення має бути міжпоколінним контрактом

Поняття «покоління відновлення» не повинно створювати ілюзію, що відповідальність за майбутнє перекладається на молодих. Навпаки, відновлення має бути міжпоколінним контрактом. Досвідчені державні управлінці, підприємці, науковці, військові, громадські лідери мають знання і мережі, яких молодь ще не має. Молоді люди, своєю чергою, приносять нові компетенції, цифрові навички, міжнародний досвід, іншу швидкість адаптації та готовність ставити питання до звичних моделей.

Найкращий результат виникає не тоді, коли одне покоління «поступається місцем» іншому, а коли створюється передача відповідальності через спільну роботу. Саме тому менторство, спільні команди, відкриті конкурси, стажування та участь молодих фахівців у реальних проєктах мають більше значення, ніж символічне представництво. Молодій людині потрібно не просто місце за столом. Їй потрібна частина роботи, за яку вона відповідає.

Це стосується і державної служби. Якщо ми хочемо мати сильні інституції через десять років, кадровий резерв потрібно формувати сьогодні. Молоді спеціалісти повинні бачити державу як місце, де можна будувати професійну кар’єру, а не лише як тимчасовий етап або політичний простір. Для цього потрібні конкурентні процедури, сильне навчання, відповідальність і можливість працювати над складними задачами.

Те саме стосується бізнесу та громадянського суспільства. Покоління відновлення не народиться автоматично через вік. Воно формується через досвід відповідальності. Якщо молодим людям роками пропонувати лише роль слухачів, вони не стануть суб’єктами відновлення в день, коли це раптом знадобиться. Суб’єктність потрібно практикувати зараз.

Головна конкуренція – за довіру до майбутнього

Усі програми зайнятості, житла, підприємництва та участі мають спільний знаменник – довіру. Людина інвестує час, гроші й професійне життя лише тоді, коли вірить, що правила не зміняться довільно, її праця матиме сенс, а зусилля можуть привести до результату. Тому людський капітал неможливо втримати лише фінансовими стимулами. Потрібна інституційна довіра.

Для молодого покоління це особливо важливо, тому що воно має більше альтернатив і нижчі витрати на мобільність. Людина, яка володіє мовами, працює онлайн і має міжнародну освіту, може швидше змінити країну або ринок. Це означає, що Україна повинна конкурувати не лише зарплатою, а якістю середовища: прозорістю, справедливістю, швидкістю сервісів, повагою до часу громадянина, захистом прав, можливістю професійного зростання.

Саме тому реформа інституцій і молодіжна політика не є двома різними сюжетами. Коли держава спрощує процедуру відкриття бізнесу, це молодіжна політика. Коли громада проводить прозорий конкурс на посаду, це молодіжна політика. Коли університет створює чесні правила доступу до можливостей, це молодіжна політика. Коли молодіжна рада показує, що її пропозиція пройшла шлях від ідеї до рішення, це політика довіри.

Можливо, саме довіра є найважливішою інфраструктурою відновлення. Її не можна побудувати за один бюджетний рік, але можна втратити одним несправедливим рішенням. Тому кожна інституція, яка працює з молоддю, фактично відповідає на одне питання: чи бачить молода людина в Україні простір, де її зусилля мають майбутнє?

Не просити молодь чекати на майбутнє

Ми часто говоримо молодим людям: ви – майбутнє України. У цій фразі є підтримка, але є і небезпечне відкладення. Якщо людина – лише «майбутнє», то сьогодні вона нібито ще не має достатнього права на рішення. Насправді покоління, яке навчається, працює, служить, волонтерить, створює бізнеси і представляє Україну за кордоном під час найбільшої війни в Європі за десятиліття, вже є частиною теперішнього.

Тому я б змінила саму рамку. Молодь – не ресурс, який потрібно зберегти до кращих часів. Це партнер, якому потрібно дати інструменти зараз. Не імітацію впливу, а доступ до реальних задач. Не тільки мотиваційні програми, а робочі місця і капітал. Не тільки заклик повертатися, а професійні маршрути повернення. Не тільки розмову про житло, а фінансові моделі, які працюють. Не тільки запрошення на консультацію, а відповідь, що сталося з пропозицією.

Україна має унікальний шанс не просто відновити довоєнну модель, а побудувати іншу країну – більш цифрову, відкриту, конкурентну, інтегровану в ЄС і засновану на сильнішій участі громадян. Але така трансформація не відбудеться автоматично разом із фізичною відбудовою. Вона потребує людей, які вміють працювати по-новому, і системи, яка дозволяє їм це робити.

Саме тому боротьба за людський капітал повинна стати такою ж серйозною частиною відновлення, як боротьба за інвестиції. Інвестор питає про правила, ризики і прибуток. Молода людина фактично ставить державі схожі питання: чи варто інвестувати тут десять років свого життя, чи є перспектива, чи захищені мої зусилля, чи можу я зростати? Відповідь на ці питання і визначить, наскільки успішною буде відбудова.

Замість висновку: дати поколінню відновлення частину відповідальності

Україна відбудує дороги, будинки, школи, лікарні, енергетичні об’єкти та підприємства. Масштаб цього процесу буде безпрецедентним. Але справжній успіх відновлення визначатиметься не лише вартістю реалізованих проєктів. Він визначатиметься тим, чи зростатиме в країні покоління людей, які бачать тут простір для амбіції, професійного розвитку, власної справи, сім’ї та громадянського впливу.

Для цього молодіжна політика повинна перестати бути набором окремих активностей і стати наскрізною логікою держави. Робота, житло, освіта, підприємництво, міжнародна мобільність, участь у рішеннях – це не шість різних тем. Для молодої людини це одна траєкторія. І якщо держава навчиться бачити її цілісно, вона зможе не лише реагувати на проблеми, а формувати довгостроковий людський капітал.

Нам також потрібно перейти від культури запрошення до культури відповідальності. Запросити молодь на панель легко. Дати молодому фахівцю доступ до даних, доручити підготовку рішення, дозволити тестувати пілот і потім оцінити результат – складніше. Але саме в цьому народжується суб’єктність. Покоління відновлення не може бути аудиторією відновлення. Воно має бути одним із його авторів.

Тому головний принцип наступного етапу дуже простий: не просити молодь чекати, поки для неї побудують майбутнє. Потрібно дати їй можливість будувати його разом з усією країною – із правом пропонувати, обов’язком аргументувати, ресурсом для реалізації та відповідальністю за результат. Бо відбудувати країну недостатньо. Потрібно створити причину будувати в ній життя. І якщо ми справді говоримо про покоління відновлення, то маємо говорити не про покоління, яке одного дня отримає готову Україну. Ми маємо говорити про покоління, яке вже сьогодні отримує можливість її створювати.

Освіта має відповідати не минулому ринку праці, а економіці наступного десятиліття

Якщо відновлення України розраховане щонайменше на десятиліття, то освітня політика вже сьогодні повинна працювати з попитом 2030-х років. Це складне завдання, бо університети за своєю природою змінюються повільніше, ніж ринок. Але саме тому потрібні постійні механізми зворотного зв’язку між роботодавцями, державою та закладами освіти. Не разова зустріч із бізнесом, а регулярне оновлення програм, спільні модулі, практика на реальних проєктах, залучення фахівців-практиків і прогнозування кадрової потреби.

Особливо важливо не зводити цю дискусію до протиставлення університетської освіти і коротких професійних курсів. Україні потрібні обидва рівні. Фундаментальна освіта формує здатність мислити, досліджувати і створювати нове; короткі програми дозволяють швидко адаптуватися до конкретного технологічного або професійного запиту. Система майбутнього повинна дозволяти людині повертатися до навчання багато разів протягом кар’єри, накопичувати мікрокваліфікації і комбінувати академічний та практичний досвід.

Окремим питанням є визнання міжнародного досвіду. Якщо український студент проходить модуль, стажування чи дослідницький проєкт за кордоном, система має максимально спрощувати перенесення цього результату назад в українську траєкторію. Те саме стосується професійних компетенцій українців, які працювали за кордоном. Бюрократичний бар’єр на етапі повернення – це прямий податок на мобільність і демотиватор для реінтеграції.

Нарешті, університети мають бути включені у відновлення своїх регіонів. Вони можуть давати громадам аналітику, проводити дослідження, готувати кадри під конкретні інвестиційні проєкти, створювати стартапи і працювати з міжнародними партнерами. У такій моделі студент бачить, що навчання пов’язане з реальними змінами навколо нього. А громада отримує не лише випускників, а інтелектуальну інфраструктуру розвитку.

Молодіжна гарантія має бути гарантією маршруту, а не назвою програми

Європейський підхід Youth Guarantee важливий не тільки як окремий інструмент, а як принцип: молода людина не повинна надовго випадати з освіти, зайнятості або професійної підготовки. Для України, де війна порушила освітні траєкторії, спричинила переміщення і змінила структуру ринку праці, цей принцип має особливу вагу. Але механічно перенести європейську модель недостатньо. Потрібна українська архітектура, яка врахує громади різного типу, ветеранів молодого віку, внутрішньо переміщених осіб, людей, що повертаються з-за кордону, та молодь із прифронтових територій.

Гарантія повинна означати не обіцянку конкретної посади, а гарантію якісного маршруту: оцінка компетенцій, кар’єрна консультація, доступ до навчання, стажування або вакансії, супровід у перші місяці та можливість швидко змінити маршрут, якщо він не працює. Для цього служби зайнятості, освітні заклади, роботодавці і громади мають бачити одну систему, а не передавати людину між відомствами.

Критично важливо працювати з молоддю, яка не навчається і не працює, до того, як тривала економічна неактивність стане нормою. Чим довше людина перебуває поза освітою і ринком праці, тим дорожчим і складнішим стає повернення. Саме тому рання ідентифікація ризику, локальні консультанти, цифрові сервіси і партнерство з громадськими організаціями можуть мати дуже практичний економічний ефект.

Для мене успішна Молодіжна гарантія – це система, в якій молода людина не залишається сама перед набором сайтів, програм і установ. Вона отримує зрозумілий наступний крок. І держава може простежити, чи цей крок привів до стійкої зайнятості або навчання. Саме така логіка перетворює соціальну програму на інвестицію в продуктивність.

Громади – місце, де національна політика стає реальністю

Навіть найкраща стратегія в Києві не матиме значення, якщо вона не працює на рівні конкретної громади. Саме там молода людина стикається з реальною орендою, транспортом, вакансіями, школою для дитини, місцевою адміністрацією, підприємцями та університетом. Тому громади повинні отримати не лише завдання «працювати з молоддю», а інструменти для управління людським капіталом.

Один із таких інструментів – локальний баланс навичок. Громада має знати, яких фахівців їй бракує сьогодні, які інвестиційні проєкти заплановані на три-п’ять років і які професії стануть критичними. На основі цього можна домовлятися з коледжами та університетами, створювати стипендії, стажування, житлові програми і пакети повернення. Без такого прогнозу кадрова політика залишається реактивною: вакансія виникає, і лише тоді починається пошук людини.

Другий інструмент – молодіжний компонент у планах відновлення громад. Він не повинен бути окремою декоративною главою. У кожному великому проєкті варто запитувати: які робочі місця він створить, які навички потрібні, як молоді підприємці можуть увійти в ланцюг постачання, чи є доступне житло для працівників, як місцеві студенти можуть отримати практику. Тоді відбудова інфраструктури автоматично стає інфраструктурою можливостей.

Третій інструмент – локальні коаліції. Міська влада, університет, великий роботодавець, малий бізнес, молодіжна рада і громадські організації можуть раз на квартал працювати не над календарем подій, а над кількома показниками: вакансії, стажування, підприємства, житло, повернення молодих фахівців. Така коаліція не потребує великої бюрократії, але потребує спільних даних і відповідальності.

Дані мають стати основою, а не додатком до молодіжної політики

Ще одна системна проблема – дефіцит актуальних, сумісних і достатньо деталізованих даних. Ми часто говоримо про «молодь» як про однорідну групу, хоча ситуація двадцятирічного студента, тридцятирічної підприємиці, молодого ветерана, внутрішньо переміщеної сім’ї та українця, який п’ять років живе за кордоном, принципово різна. Політика, яка не бачить цієї різниці, неминуче буде надто загальною.

Потрібна система регулярного вимірювання переходів: освіта – робота, робота – підприємництво, закордонне навчання – повернення або дистанційна участь, переміщення – інтеграція в новій громаді. Важливо бачити не лише середні показники по країні, а регіональні розриви, гендерні відмінності, ситуацію молоді з інвалідністю, ветеранів, мешканців прифронтових територій. При цьому використання даних має бути етичним і захищати приватність.

Дані потрібні не для того, щоб створювати більше звітів. Вони потрібні для вибору між альтернативами. Якщо ми бачимо, що головним бар’єром до працевлаштування в певному регіоні є транспорт, ще один тренінг не вирішить проблему. Якщо молоді підприємці мають достатньо знань, але не мають застави для кредиту, потрібен гарантійний інструмент. Якщо випускники певної спеціальності масово не працюють за фахом, це сигнал для університету і державного замовлення.

Саме тому аналітична спроможність молодіжних структур є критичною. Вони повинні вміти працювати не лише з думками, а й з доказами. Опитування, відкриті дані, інтерв’ю, аналіз міжнародних практик і оцінка пілотів можуть зробити молодіжну участь значно сильнішою. Коли пропозиція спирається на дані, її складніше відкласти як просто побажання.

Відновлення як кар’єрний проєкт покоління

Є ще один аспект, який часто губиться у великих дискусіях про відбудову: молодій людині потрібно показати не лише національну мету, а й власне місце всередині цієї мети. Слова про історичний шанс працюють тоді, коли вони перекладаються на конкретну професійну траєкторію. Якщо держава говорить, що відновлення триватиме десятиліття, молода людина має розуміти, які професії будуть потрібні, де здобути компетенції, хто готовий дати перший досвід, як перейти від стажування до відповідальності і як зростатиме її кар’єра.

Це вимагає іншої комунікації державних програм. Замість десятків розрізнених сторінок із конкурсами потрібна зрозуміла карта можливостей: від навчання і першої практики до вакансій, грантів, житлових інструментів та міжнародних програм. Особливо важливо, щоб така карта працювала не лише для найбільш активної молоді з великих міст, яка й так уміє знаходити можливості, а й для людей із малих громад, переміщених сімей, тих, хто не має професійних контактів або досвіду участі в проєктах.

Відновлення також може змінити саме уявлення про престиж професій. Інженер, енергетик, фахівець із муніципального управління, будівельник високої кваліфікації, спеціаліст із закупівель, еколог, урбаніст чи проєктний менеджер – це професії, від яких безпосередньо залежатиме якість нової України. Держава, бізнес і університети мають спільно показувати ці траєкторії ще зі школи, а не чекати, поки кадровий дефіцит стане критичним.

І нарешті, молоді потрібне право бачити результат власної роботи. Відновлення дає унікальну можливість будувати кар’єру через проєкти, які мають видимий суспільний ефект: відновлена школа, нове підприємство, енергоефективний квартал, цифровий сервіс, програма для ветеранів, новий експортний продукт. Такий зв’язок між професійним успіхом і суспільним результатом може стати однією з найсильніших причин залишатися включеним в Україну.

Партнерство держави, бізнесу й університетів має стати інфраструктурою, а не винятком

Жоден сектор не здатен самостійно вирішити проблему людського капіталу. Держава може встановити правила і фінансувати частину інструментів, але вона не створить достатньо якісних робочих місць без приватного сектору. Бізнес може сформулювати попит на навички, але не може сам замінити систему освіти. Університет може готувати фахівців, але без доступу до реальних задач ризикує відставати від технологічних змін. Саме тому партнерство між цими трьома сторонами повинно перейти з рівня окремих меморандумів у повсякденну інфраструктуру.

Практично це означає спільне прогнозування потреб, дорадчі ради при освітніх програмах, оплачувані практики, корпоративні лабораторії в університетах, спільні дослідницькі проєкти, замовлення громад на прикладну аналітику, участь студентів у відновленні. Важливо, щоб партнерство мало взаємну вигоду: університет отримує сучасний зміст і ресурси, бізнес – кадри й дослідження, держава – швидше вирішення кадрових проблем, молода людина – зрозумілий маршрут від навчання до роботи.

Міжнародні партнери можуть підсилити цю конструкцію фінансуванням, експертизою та доступом до мереж, але українські інституції повинні залишатися власниками процесу. Відновлення не може будуватися як нескінченна сукупність зовнішніх проєктів, кожен із яких має свою логіку і короткий горизонт. Нам потрібні українські платформи, здатні акумулювати міжнародну підтримку навколо довгострокових національних цілей.

Саме в такій системі молодь перестає бути окремою цільовою аудиторією. Вона стає учасником економічного ланцюга: навчається на реальній задачі, отримує перший досвід, переходить у роботу або створює компанію, залишається в професійній мережі та з часом сама стає ментором чи роботодавцем. Це і є відтворення людського капіталу, без якого жодна стратегія відновлення не буде самодостатньою.

Критерій успіху – свобода вибору на користь України

У підсумку я не вважаю правильним вимірювати успіх тим, чи вдалося адміністративно втримати якомога більше молодих людей у межах країни. Успіх – це ситуація, коли людина має реальний вибір і все одно бачить в Україні сильну професійну, економічну та особисту перспективу. Це значно вища планка, бо вона змушує державу конкурувати якістю можливостей, а не обмеженнями.

Такий підхід змінює тон розмови з молоддю. Замість морального обов’язку залишитися виникає партнерська пропозиція: держава створює чесні правила і маршрути розвитку, бізнес інвестує в людей, університети дають сучасні компетенції, громади формують середовище для життя, а сама молода людина бере відповідальність за власну професійну траєкторію та внесок у країну. Саме баланс можливостей і відповідальності робить суспільний контракт стійким.

Для України це питання не далекого майбутнього. Рішення про навчання, роботу, повернення, житло і бізнес ухвалюються щодня вже зараз. Кожне з них або додає людський капітал українській економіці, або віддаляє його від неї. Тому політика покоління відновлення має починатися не після завершення війни, а сьогодні.

Тетяна Данилюк, заступниця голови Молодіжної ради при Міністерстві економіки, довкілля та сільського господарства України з питань міжнародного співробітництва; голова Комітету з міжнародних зв’язків, партнерств і співпраці

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Перший віцепрем’єр-міністр – міністр енергетики Денис Шмигаль разом з керівництвом Одеської ОВА та енергетиками обговорив підготовку електроенергетичної інфраструктури Одещини до осінньо-зимового періоду.

Про це у Телеграмі повідомило ДП «Дія», передає Укрінформ.

«Запускаємо на порталі «Дія» 4 категорії заяв до міжнародного Реєстру збитків. Тепер українці можуть зафіксувати втрати, повʼязані з доступом до медицини й освіти, іншими порушеннями міжнародного права та економічними збитками», – йдеться в повідомленні.

Відтепер доступні категорії А4.1 «Втрата доступу до медичної допомоги», наприклад, якщо через знищення лікарні, відсутність медперсоналу чи неможливість дістатися до медзакладу тривалий час не було змоги отримати необхідне лікування, пройти операцію.

А4.2 «Втрата доступу до освіти» – через пошкодження закладу освіти, окупацію, небезпеку для життя чи відсутність можливості навчатися дистанційно.

А2.10 «Інші порушення міжнародного права» – для випадків, які не охоплюють інші категорії. Наприклад, обмеження доступу до гуманітарної допомоги, води, опалення чи електроенергії, примус до отримання російського громадянства, використання цивільних як «живих щитів» та інші.

Також відкрито прийом заяв за категорією А3.7 «Інші економічні втрати» для економічних збитків, які не підпадають під інші категорії Реєстру. Зокрема, втрата матеріальної підтримки через смерть чи зникнення близької людини, витрати на лікування або поховання, втрата цінного рухомого майна чи активів ФОП та інші.

Щоб подати заяву, потрібно авторизуватися на порталі «Дія», обрати потрібну категорію, заповнити заяву та додати наявні докази. Після підпису заяву можна відіслати до Реєстру збитків.

Як повідомлялося, у Реєстрі збитків з’явилася нова категорія – компенсація за втрачений контроль над майном на тимчасово окупованих територіях.

Фото: Сумська ОВА, ілюстративне