Маріупольський драматичний театр, релокований в Ужгород, підписав меморандум про співпрацю з Одеською кіностудією. Разом вони готують інноваційну прем’єру, заплановану на 21 травня.

Гран-прі першої Української джазової премії в номінації «Найкращий український джазовий гурт 2025» здобуло тріо Hyphen Dash.

Нещодавно в Києві відбувся закритий показ документального фільму «Вона» режисерки Тетяни Станєвої. До офіційної прем’єри в Україні його вже показали в Болграді Одеської області, бо це історія про жінок, які там мешкали на початку повномасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців із військової частини, яка дислокується в українській Бессарабії.

Місцем офіційної світової прем’єри  стрічки цього року 25 лютого стала  столиця Болгарії – Софія, бо розповідає, зокрема, про українських болгар. Також фільм, який ще називають щоденником дружин військових ЗСУ, показали у Пловдиві.

У Київ приїздили майже всі головні герої і героїні стрічки, що показує зв’язок тилового життя і служби українських захисників, які чинять спротив російській агресії. Тож Укрінформ подивився документальний фільм «Вона» й поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоби більше дізнатися про зйомки і моменти, які лишаються за кадром. 

ФОКУС УВАГИ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ

За понад чотири роки професійно створено десятки документальних фільмів про повномасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова 

 (здобув премію «Оскар» у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва;  цикл фільмів про митців «Культура vs війна», ініційований асоціацією «Дивись українське!»;  «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, багато інших.

Стрічка «Вона» Тетяни Станєвої поміж усіх вирізняється темою – тим, що фокусує увагу на житті жінок та родичів українських захисників, допоки роками чоловіки захищають країну від ворожого нападу. А ще це фільм-спостереження за героями упродовж кількох років. 

«Майже чотири роки я спостерігала за цією історію. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх –  до рідної землі.  Про любов, яка перемагає страх і мотивує битися; яка змушує чекати та єднає нас усіх у допомозі війську», –  коментує режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який народився в українській Бессарабії і міцно поєднав Україну і Болгарію.

Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали обраницями військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, волонтерять, долають психологічні проблеми та травми.  

Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співчувають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, уродженця села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, зокрема, підсвічують гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», яка була створена в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.

«Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти у кадрі і в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю», – констатує режисерка й додає, що фільм зроблений за підтримки Міністерства культури України.

Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного супротиву агресії РФ із безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами нерідко наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кіноісторія «Вона»  зменшуватиме прірву відчуження між військовими і цивільними.

Досвід тих і інших дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Бо за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може причаїтися чиясь болюча  раптово перервана вагітність  чи нервова перенапруга, яку неможливо здолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.

«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА

У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти  вихоплювали кілька років поспіль із літа 2022-го: спочатку у Болграді, де застала всіх героїнь повномасштабна російсько-українська війна, а потім –  у Житомирі, куди деяких героїв кінооповіді закинула доля згодом.

Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти  задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму намірі реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.

Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці для догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата»,  зараз  – понад півтора рочку. Старший уже ходить у другий клас, а на початку фільму глядачі його бачать ще в дошкільному віці.

«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. –  Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом насолоджуватимося спілкуванням із нашими дітьми».

Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я проживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю і радощів».

Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож сім’я мала змогу побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоби хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.

«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли неначе остаточно вже до цього призвичаїлася, – однак, приходить момент, коли обсідають думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».

За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали доньку. Це була важка втрата», – каже дружина захисника.

В один голос Олена з чоловіком кажуть: «Наш батальйон – це наша сім’я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай». 

Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за складом характеру йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.

НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ

«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Бо там є дуже багато спеціфічних моментів», – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.

Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці повномасштабної російсько-української війни знайти таку було майже нереально. Проте стараннями всього батальону її доставили нареченному. Він був дуже щасливий.

На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі у Донецькій області.

Хтось не надає значення цивільному авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював  у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передньому краї, а на другій лінії оборони.

«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, бо постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».

Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу в Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.

Бійці  88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.

Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу.  «Я гадки не мав, що цей мій  інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –

Із щойно мобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».

ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ

Ніна Биковська за фахом учитель початкових класів, нині працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тож старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.

Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».  

Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський  закритий показ приїхала із сином. Вони, які і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх удома в мирному житті.

Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Та треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія закінчиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».

За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року  в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла виконати свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя з боку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі обʼєднує цих жінок спогадами,  місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».

Самченко Валентина, м. Київ

Фото Дениса Сивенка і Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»