Connect with us

Події

Ігор Корост, директор Історико-культурного заповідника «Більськ»

Published

on



Війна вплинула на те, що в українців значно зріс інтерес до історії власної держави. І Більське городище, яке вчені ототожнюють із древнім містом Гелоном, відвідують усе більше людей. Про це, а також про масштабні археологічні дослідження та унікальні знахідки, збереження пам’яток в умовах повномасштабної війни розповів в інтерв’ю Укрінформу директор Історико-культурного заповідника «Більськ» Ігор Корост.

ЗАПОВІДНА ТЕРИТОРІЯ З НАЙБІЛЬШИМИ ДОСЛІДЖЕНИМИ ПЛОЩАМИ

– Який головний результат діяльності Історико-культурного заповідника «Більськ» за 2025 рік – науковий, управлінський або інфраструктурний?

Повноцінно зберігши територію древнього Гелону, можемо говорити про його подальше належне дослідження й популяризацію

– Розпочну, мабуть, із управлінського результату. Для мене головне, що ми в умовах війни, близькості до фронту змогли утримати штат висококласних спеціалістів та навіть залучили до команди нових людей. Повірте, у сільській місцевості тепер це зробити нелегко. Не менш важливо й те, що ми поступово виходимо на міжнародний рівень кооперації з партнерами. Уже зараз реалізовуємо в межах Більського городища масштабні проєкти, про які навіть не могли мріяти до великої війни в Україні. Надалі, за умов стабільного миру в державі, плануємо з іноземними партнерами комплекс наукових, музейних, пам’яткоохоронних заходів, які допоможуть реально зберегти Більський археологічний комплекс та на гідному рівні заявити про нього світові.

Про інфраструктурний результат говорити складно. Війна дається взнаки. У нас так і залишається недобудованим офіс із музейно-виставковими залами. Хоча є надія, що проєкт реалізуємо, зокрема за кошти міжнародних донорів, одразу після припинення бойових дій в Україні.

Важливим здобутком, як на мене, є те, що ми встановили тематичні бетонні скульптури на теренах нашого Музею-скансену. Вважатимемо це першим етапом розбудови музею просто неба. Надалі – більш амбітні цілі. Наша кінцева мета – відтворити найцікавіші та унікальні житлові, ремісничі, культові об’єкти, які дослідили археологи в різні роки на території древнього Гелону. Але все це, звісно, після настання миру в Україні.

Науковий здобуток полягає, певно, у тому, що ми й надалі залишаємося заповідною територією з найбільшими дослідженими площами за рік в Україні. Лише експедицій до заповідника «Більськ» у 2025 році було сім! Тож масштаби досліджень зростають, є чудова координація між командами науковців, маємо чіткі плани робіт на найближчі сезони. Археологічні здобутки й сенсаційні результати неодмінно будуть – більський мікрорегіон у цьому плані унікальний.

До речі, дуже важливо, що в цьому році ми розпочали вивчення доволі цікавих пам’яток в окрузі Більського городища. Зокрема, наша команда на чолі з кандидатом історичних наук Юрієм Пуголовком працювала на городищі Замок (с. Куземин Сумської області) та вивчала Котелевську фортецю епохи Нового часу. Археологічні дослідження в межах вказаної фортеці до цього взагалі не проводилися, а на городищі Замок були мінімальними.

Виділю також те, що ми вийшли на фінішну пряму щодо належного захисту і збереження Більського археологічного комплексу. І тут йдеться про всеукраїнський та міжнародний рівні. Ми абсолютно свідомі того, що, лише повноцінно зберігши територію древнього Гелону, можемо говорити про його подальше належне дослідження й популяризацію.

АРТЕФАКТИ СВІДЧАТЬ: НА ЦИХ ЗЕМЛЯХ У РАННЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ ФОРМУВАЛАСЬ ЕЛІТА

– Які найважливіші чи найцікавіші археологічні знахідки вдалося отримати цього року?

Одна з найцікавіших знахідок із Котелевського городища у 2025 році –  комплект кінської вуздечки, що відповідає ранньосарматським зразкам

– Цікавий об’єкт на Західному укріпленні Більського городища виявила Скіфська археологічна експедиція Каразінського університету під керівництвом кандидата історичних наук Ірини Шрамко. У розкопі зафіксували залишки культового приміщення, складовою частиною якого був жертовник у вигляді круглої глиняної долівки, з основою із рваного каміння та кісток тварин. Поряд виявили кімнату зі стінами, зведеними каркасно-плетеним способом. На ранньому етапі функціонування Більського городища на цьому місці теж був споруджений жертовник, але з вапняку.

Із розкопів на Східному укріпленні, які вперше тут закладалися в залісненій частині, походять дві цікаві знахідки IV ст. до н.е.: ольвійська монета Борисфен і так звана будинкоподібна бронзова бляшка. Аналогії останньої походять із Середнього Дону, що свідчить, певно, про культурні та економічні зв’язки жителів древнього Гелону. У ході розкопок археологічна експедиція на чолі з кандидатом історичних наук Станіславом Задніковим також знайшла наземне житло із заглибленою підлогою. Об’єкт теж датується IV ст. до н.е. Можливо, у цьому житлі мешкав торговець (купець). Віднайдена монета вказує на тісні економічні зв’язки населення Більського городища з містом Ольвією та ще раз доводить, що на теренах фортеці за доби раннього заліза був потужний торгово-ремісничий центр.

Однією з найцікавіших знахідок із Котелевського городища у 2025 році є комплект кінської вуздечки, що за морфологічними ознаками відповідає ранньосарматським зразкам. Зауважу, що такі знахідки в межах городищ трапляються вкрай рідко, зазвичай їх виявляють у похованнях. А в українському Лісостепу – узагалі одиничні.

Дуже цікаво й те, що комплект вузди, що складався з вудил та двох псаліїв, був зв’язаний та закопаний у пісок у вертикальному положенні. Тож таку знахідку можна інтерпретувати або як схованку, або пов’язати з певними ритуальними діями.

За попередніми висновками науковців, захоронення датується кінцем Х – серединою ХІ століття і, ймовірно, належить до пізнього етапу роменської культури. Ця культура є археологічним відображенням літописних сіверян – народу, який у ранньому середньовіччі населяв простори Лівобережної України.

Особливо хочу відзначити результати досліджень кургану неподалік села Глинського в південній окрузі Більського городища.

Археологи під керівництвом Юрія Пуголовка знайшли жіноче поховання з унікальним набором прикрас. За попередніми висновками науковців, могила датується кінцем Х – серединою ХІ ст. і, ймовірно, належить до пізнього етапу роменської археологічної культури. Серед прикрас: діжкоподібне намисто, пара скроневих кілець та бронзовий перстень. Особливої уваги заслуговує намисто, яке, за припущеннями фахівців, виготовлене на території Візантійської імперії – одного із центрів високої культури тогочасної Європи. Його присутність у могилі свідчить про існування активних торговельних зв’язків та обмінів між цими територіями, що проходили, зокрема, і через наш край. Ці прикраси, а також спосіб поховання вказують на високий соціальний статус жінки – вона могла бути представницею місцевої знаті або дружиною впливового воєначальника.

Це ще одне підтвердження того, що землі навколо Більського городища у ранньому середньовіччі були не тільки важливим політичним і торговельним центром, а й місцем формування еліти.

Із досліджень городища в урочищі Замок на Сумщині теж походять цікаві знахідки. Зокрема, група науковців на чолі з кандидатом історичних наук Юрієм Пуголовком знайшла прикраси, які можуть належати до старожитностей радимичів – племені, що, імовірно, мало контакти з мешканцями давнього Куземина. Знайдено й підвіску, виготовлену з арабської срібної монети (куфічного дирхема), яку  власниця загубила тисячоліття тому. Такі артефакти – свідчення участі місцевого населення в далеких торговельних обмінах. Привертає увагу металева деталь поясної гарнітури так званого угорського типу – ще один доказ широких культурних зв’язків.

– Чи достатнє фінансування маєте сьогодні та що саме може опинитися під загрозою через нестачу коштів?

– Наш Історико-культурний заповідник «Більськ» є комунальною установою Полтавської обласної ради. На щастя, маємо належне фінансування для виконання своїх головних завдань. Відчувається як підтримка засновника, так й органу управління – Департаменту культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації.

У нашої команди є абсолютне розуміння, на які потреби та на який напрям найперше мають спрямовуватися бюджетні кошти в умовах війни. Це аксіома! Тому багато власних потреб вирішуються коштом спонсорів, меценатів-благодійників. Велику увагу приділяємо грантовій роботі.

НАЙБЛИЖЧИМИ МІСЯЦЯМИ Й РОКАМИ ОЧІКУЄМО БАГАТО ТУРИСТІВ

– Чи змінилася кількість відвідувачів заповідника як туристичного об’єкта у 2025 році, які чинники впливали на цей показник?

– Головний чинник, який впливає на відвідування нашого заповідника, – війна та близькість до кордону з РФ. Це, звісно, стримує багатьох людей завітати у древній Гелон. Ще один фактор – сезонність. У період пізньої осені–зими в нас не так багато екскурсій, оскільки, на жаль, досі не маємо власного музею, а ґрунтові дороги, ускладнені погодні умови обмежують можливості якісної демонстрації туристичних, наукових принад міста Гелону.

Але у весняно-літній період у нас дуже багато відвідувачів, особливо тоді, коли тривають масштабні розкопки. Скажу, що ми вже вийшли на показники, які мали до повномасштабного вторгнення Росії. Попри все, людям цікава історія Більського городища. Війна вплинула також на те, що в людей значно зріс інтерес до історії власної держави. Тому найближчими місяцями та роками очікуємо багато туристів. А чим подивувати й зацікавити їх ми завжди знаємо й маємо.

– Які найбільші виклики для збереження пам’ятки з’явилися цього року, і як на них реагували?

– Відповідь на це питання я б розділив на дві частини. Маємо зовнішню загрозу – Росію. Ця недокраїна, що мріє знищити нашу державу, розташована лишень за 70–75 км від Більського городища – головного об’єкта нашого заповідника. Загроза не лише теоретична. Ми її відчули сповна. Тож абсолютно логічним кроком з нашого боку стала кропітка робота щодо підготовки клопотання про внесення Комплексу пам’яток території та округи Більського городища до Міжнародного списку культурних цінностей, які перебувають під посиленим захистом ЮНЕСКО.

Як ми вважаємо, лише це дасть змогу забезпечити належне збереження унікального археологічного об’єкта в умовах війни з Росією та приверне увагу суспільства, також міжнародного, до проблем охорони та дослідження феноменальної пам’ятки. Нині документація перебуває на розгляді в Міністерстві культури України. Надалі, за умови схвалення цим відомством, згідно з процедурою, питання погоджуватиме Міністерство оборони України та, врешті, розглядатиме ЮНЕСКО.

Виділю і внутрішню загрозу. Вона пов’язана з діяльністю аграріїв, передусім. На жаль, люди не завжди розуміють, на якій унікальній території працюють. Тому реагуємо адекватно: вимагаємо укладання охоронних договорів, активно готуємо облікову документацію на об’єкти культурної спадщини. Це дуже важливо, оскільки інколи питання щодо захисту пам’яток вирішується й у судах. І наявність облікової документації, де чітко визначені межі, площі об’єктів, умови їх використання, є важливим та чи не головним моментом.

Зауважу, що лише в цьому році на археологічні складові частини Комплексу пам’яток території Більського городища і його округи ми виготовили 54 облікові картки. Міністерство культури їх розглянуло, схвалило. Відтепер ці об’єкти належать до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Роботу в цьому напрямі ми виконуємо й надалі. І сподіваємося, що досить скоро зможемо виготовити загальний паспорт на весь Більський археологічний комплекс. Це неймовірно масштабна робота, яка тривала десятки років.

– На наступний рік які ініціативи плануєте?

– Виділю декілька запланованих заходів. По-перше, хочемо з колегами відновити проєкт «Літня польова археологічна школа» . Ця ініціатива до повномасштабного вторгнення Росії була дуже популярна. Наголошу, що проєкт навіть мав статус міжнародного. Задля безпеки, починаючи з 2022 року, Літня польова археологічна школа на базі заповідника не функціонувала. Тепер не набагато кращі часи, але все ж хочемо з колегами хоча б на невеликий проміжок часу зібрати археологів-професіоналів та людей, які лише роблять перші кроки в цій галузі або просто цікавляться древньою історією. Сподіваюся, що цей задум нам все ж вдасться втілити в життя.

У планах маємо й організацію двох важливих виставок. Не розкриватимемо поки що всі секрети, скажу лише, що ці заходи проводитимуться в Полтаві, де все ж більш безпечна ситуація, ніж у Більську чи Котельві, та є гарні умови для експонування артефактів. Плануємо виставку археологічних предметів – це буде щось особливо цікаве! Ще один проєкт матиме на меті презентацію світлин із досліджень різних років.

Ну і, звісно, археологічні розвідки, розкопки. Маємо, як завжди, масштабні плани.

Хочемо дослідити декілька пам’яток у межах Полтавщини й Сумщини. Передбачаємо, що зможемо провести щонайменше сім експедицій. Роботи ж заплановані різні: від розкопок курганів скіфського часу – до обстеження Котелевської фортеці козацької доби. Крім того, маємо всебічно сприяти колегам, які теж активно вивчають Більське городище. Йдеться, зокрема, про Скіфську експедицію Каразінського університету.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото надав Ігор Корост



Джерело

Події

Вийшов новий трейлер фільму «Месники: Судний день»

Published

on



Американська компанія Marvel Entertainment у суботу показала другий трейлер стрічки «Месники: Судний день», який з’явиться у кінотеатрах у грудні.

Як передає Укрінформ, трейлер був оприлюднений на сторінці компанії у YouTube.

Двохвилинний ролик Сью Сторм (Невидима жінка), яку грає Ванесса Кірбі, попереджає групу наймогутніших героїв Землі про небезпеку, яку становить лиходій з Латверії, а між кадрами зображено деталі костюму Доктора Дума, зазначає Variety.

Далі у трейлері показали, як Рід Річардс (Містер Фантастік) у виконанні Педро Паскаля стикається із Доктором Думом, якого зіграв Роберт Дауні-молодший, серед купи уламків, після чого Тор, якого втілив Кріс Гемсворт, обіцяє, що лиходій «буде благати про пекло задовго до того, як я йому надам його».

Але перш ніж Тор встигає вдарити Дума своєю сокирою, як це показано у першому трейлері фільму, той блокує удар, після чого спрямовує на скандинавського бога промінь зеленої енергії.

Потім Доктор Дум викликає на допомогу Вартових, класичних лиходіїв із «Людей Ікс», і відповідає: «Пекло підкоряється мені, бо я – Дум».

Читайте також: Вийшов трейлер трилера Бена Аффлека «Тварини»

Фільм «Месники: Судний день» вийде у прокат у п’ятницю, 18 грудня.

Як повідомляв Укрінформ, американська компанія Marvel Entertainment випустила перший офіційний трейлер супергеройського фільму «Месники: Судний день» (Avengers: Doomsday).

Фото: Marvel Studios



Джерело

Continue Reading

Події

В одеському музеї триває масштабна експозиція ювілейного бієнале «Море акварелі-2026»

Published

on


В Одеському музеї західного та східного мистецтва триває ювілейне бієнале «Море акварелі-2026»: маніфест світла та стійкості. Масштабна виставка відкрилася місяць тому і продовжує радувати відвідувачів безліччю сюжетів виконаних у техніці акварелі. На виставці представлено близько 200 робіт від провідних майстрів з усіх куточків України та 9 країн світу.


 

 

 





Джерело

Continue Reading

Події

Римма Зюбіна, акторка

Published

on



Українська акторка театру і кіно, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна завжди обирала принципи: ще 16-річною дівчиною в Ужгороді мріяла про акторство як про соціальне служіння. У 2014-му вона перша серед колег розірвала зв’язки з російським кіноринком, а сьогодні підтримує ветеранські театри та культурні фестивалі. Кореспондентка Укрінформу зустрілася з нею в Ужгороді на Чендей-фесті, щоб поговорити не про мистецтво. Це розмова про те, як бути мамою воїна, чому в її тривожній валізці тепер лежить свисток поруч із сімейними фото, і чому справжні зміни в країні починаються з помитої підлоги у власному під’їзді.

НЕ БАЛАНСУЮ МІЖ ТВОРЧІСТЮ І ГРОМАДСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

– Пані Риммо, ви займаєтеся багатьма напрямами одночасно: знімаєтеся в серіалах та кіно, волонтерите, є громадською діячкою. Як ви це встигаєте і як балансуєте між громадською активністю та творчістю?

– А я й не балансую. Усі ці напрями – це моє життя. У мене немає розмежування, з 9:00 до 18:00 я на репетиції, а з 18:00 до 21:00 займаюся громадською діяльністю. Навпаки, я це ніяк не дозую – наприклад, в ефірі під час інтерв’ю можу продиктувати свій номер телефону – і мені одразу після ефіру телефонують чи пишуть люди, які потребують допомоги. Я не дозую свою увагу чи допомогу. Завжди дивлюся у фейсбуці повідомлення. І завжди зазираю в папку «спам». Кожного дня щонайменше п’ятеро людей пишуть із проханням розмістити петицію про загиблих. І я ніколи не відмовляю. Поширюю. Бути активною – це якась моя природа. Я зі самого дитинства була така: завжди активна і завжди боролася з несправедливістю. Коли вигнали якогось двієчника і я вважала це несправедливим, я вставала й не боялася говорити – чи директору школи, чи директору училища. Коли вперше до рук потрапила книжка про дідівщину в армії (а в мене батько був військовим), я з ним вела довгі дискусії про це і не вірила його аргументам.

Але знаєте, часом аналізуючи це тепер, розумію, що можна було так і залишитися отою «совковою активісткою»: бути за все хороше і проти всього поганого. Але мені в житті пощастило: на 20-річчя (у мене день народження 23 серпня) мені подарували Незалежність. І все, відтоді це завжди мене зобов’язувало. Я почала думати, розуміти, вникати у реальність – і поступово стала патріоткою України.

– Чи пропонували вам свого часу їхати в Росію: там гроші, кар’єра, ролі тощо? Вам, очевидно, також робили такі пропозиції – відмовляли?

У радянський час нас навчали, що актор має бути повністю занурений у творчість, мистецтво. Яка там громадська активність, який там бізнес!

– Мені пропонували на початку 2000-х їхати в Росію працювати. Я не поїхала.

А загалом, щодо акторства та громадської діяльності, ще років у 16, коли я вперше йшла в цю професію, мені потрапила інформація про акторок з Голлівуду. Я захоплено читала, як одна іменита актриса вийшла на захист дітей, інша – створила фонд допомоги тваринам, ще третя облаштувала притулок для нужденних.

Я тоді намагалася зрозуміти, як це поєднується з акторською професією, адже в радянський час у системі виховання актора нас навчали, що актор має бути повністю занурений у творчість, мистецтво. Яка там громадська активність, який там бізнес!

Пам’ятаю, років у 25 давала в Ужгороді інтерв’ю і казала: якби в мене були гроші, я б збудувала великий будинок, де жили б усі мої друзі. Тоді це була велика проблема в Києві: усі хотіли залишитися в столиці, але не було де жити, а винаймати квартиру – дуже дорого. Я й тепер бачу багато проблем: у нас дуже мало притулків для жінок, які є жертвами домашнього насильства, немає притулків, де б жили діти-сироти, що досягли 18-річного віку, ніде притулитися безхатькам.

Щодня кожен з нас може стати безхатченком, тому ідея цього дому жива.

ПРОЄКТУЮ ВЕЧІРКИ ДЛЯ ЗБОРІВ – І НЕ ХОДЖУ НА НИХ

– Звідки у вас цей внутрішній компас і небайдужість? Виховання? Приклад батьків?

– Так, це виховання. Мама не вчила мене співчуття словами, не казала, мовляв, чужий біль не є чужим. Вона жила так, що завжди намагалася пригорнути близьких. У неї в сумці завжди були цукерки для сусідських дітей. Тато служив в Угорщині, і коли ми повернулися до Ужгорода, привезли цілу валізу дефіцитних речей. Згодом, щоразу як заходили сусіди, мама всім казала: «Вибирайте з цієї валізи що хочете», – там були і жуйки, і джинси, і помади… Я не пам’ятаю, щоб якась людина до нас зайшла й вийшла без кави. Це все не давало стати надто егоїстичним або самозакоханим.

– До публічних людей часто звертаються з проханнями про допомогу або чекають реакції на кожну подію в країні. Де для вас проходить межа між громадянською позицією та пасткою стати «експертом з усіх питань»?

У мене, як у журналістів, є правило перевірити інформацію в трьох джерелах

– Цю межу дає відповідальність. У мене слово «відповідальність» на сьогодні важливіше, ніж навіть професійність. Якщо я в цьому не розбираюся, я так і кажу: мовляв, вибачте, не знаю або: «Мені треба вивчити це питання».

Я й сама стаю жертвою хейту, коли людина щось одне почула, перекрутила… Мене в таких ситуаціях рятує син, він каже: «Мамо, ну ти ж знаєш, що це неправда. Ти знаєш, що ти не така, як вони написали. Не реагуй».

У мене, як у журналістів, є правило перевірити інформацію в трьох джерелах. Наприклад, фонд просить зібрати кошти – шукаю, хто засновник, який бекграунд. Коли мене просять взяти участь у благодійному заході, я завжди запитую: «Хто ще буде в гостях?». І якщо бачу членів певної партії, яка просто змінила назву, то розумію, що їм потрібна моя репутація. Але ця репутація може бути зруйнована за одну секунду. До того ж на всі ці акції підтримки я погоджуюся безплатно.

Якщо за мене друзі заплатили в кафе, я приходжу додому й цю зекономлену суму доначу на якийсь зі зборів

Останнім часом я все частіше відмовляюся від вечірок. Не можу перестати рахувати, скільки грошей витрачено на їжу та випивку, і переношу це на збори: скільки б запитів можна було закрити… Тому я на такі заходи не ходжу. У 2014 році, коли почалася війна, я деякий час взагалі не ходила в кафе. Якщо ми зустрічалися з друзями, я брала каву в термос, і ми сиділи на лавці в парку. Я вважаю, що всі ресурси мають іти на армію. Я рахувала, скільки шприців можна купити в госпіталь за вартість цієї кави.

Тепер маю таке правило: якщо за мене друзі заплатили в кафе, я приходжу додому й цю зекономлену суму доначу на якийсь зі зборів.

МЕНІ НІХТО НЕ КАЗАВ НЕ ЇЗДИТИ В МОСКВУ З 2014 РОКУ

– Популярність – це ресурс, який допомагає висвітлити соціальні та волонтерські проєкти. Чи немає відчуття, що ви часом перетворюєтеся з акторки на медійну менеджерку?

– Я вважаю, що це було б одразу помітно. От мене нещодавно попросила стоматологиня зі сусіднього будинку, у якої я лікуюся: «Риммочко, конкуренція шалена, чи можу я вас попросити про відгук?». Кажу: «Без питань». І я записала відео. Це не та реклама, за яку платять гонорар, це підтримка людини, якій я довіряю, і рекомендую її, бо знаю, що вона справді хороша стоматологиня.

– Пані Риммо, щодо принципової позиції припинення культурної співпраці з Росією – ви це зробили одна з перших в Україні. Пам’ятаєте той момент і що до цього спонукало?

Я написала пост у фейсбуці: «На мій погляд, гроші пахнуть. І відсьогодні я не братиму участі в жодних проєктах, пов’язаних із Росією»

– Справді, мені ніхто не казав з 2014 року не їздити в Москву, це я сама собі сказала. Як тільки відбулися анексія Криму і псевдореферендум, я не могла знайти собі місця. Думала: я маленька людина, не політик, не власник великого бізнесу, я актриса – ну що від мене залежить?! Але я сіла й написала пост у фейсбуці, де було лише кілька речень: «На мій погляд, гроші пахнуть. І відсьогодні я не братиму участі в жодних проєктах, пов’язаних із Росією». Я була перша українська актриса, яка це зробила.

Так, я тоді втратила багато грошей. А мама на це сказала: «Риммочко, ти не втратила себе». Тепер розумію, що я не втратила, а, навпаки, отримала. Отримала таку повагу від людей, яку не могла б мати за всі ті гроші й ролі! Коли у Львові, Стрию чи Дрогобичі підходять і дякують за позицію – це для мене найцінніше.

МЕНІ ВЖЕ ХОЧЕТЬСЯ АБО ЯКІСНОГО СЦЕНАРІЮ, АБО НІЯКОГО

– Чи доводилося вже після початку війни у 2014-му йти з майданчиків чи відмовлятися від сценаріїв? Що для вас є червоною лінією, після якої ви кажете проєктові «ні»?

– З проєктів я, до речі, не йшла. Якщо я даю слово й погоджуюся піти в проєкт, то почуття відповідальності для мене важливіше за емоції. Але після проєктів, які були невдалими, я фізично хворію: лежу з високою температурою, тіло це все виказує. Я внутрішньо переживаю, що не змогла сказати «ні», але піти не можу, бо підведу колектив. Кіно й театр – це колективна праця.

Якщо вже так трапляється, що вся моя природа проти цієї участі в цьому проєкті, то я знаходжу актрису, яку можу ввести на свою роль, підготувати її повністю і тільки тоді передати роль й піти з проєкту.

Щодо відмов на етапі кіносценарію – так, це буває тоді, коли матеріал відверто слабкий. Мені вже хочеться або якісного, або ніякого. Або добре вино, або не пити. Усіх Офелій не зіграєш, а за сором потім прилітає.

А насправді тепер я дуже мало знімаюся. Хоча у мене немає вихідних у звичайному розумінні цього слова, завжди якась «движуха». Мені навіть довелося у фейсбуці завести окрему сторінку, де лише моя професійна діяльність – кіно і театр, бо основна моя сторінка – це як стрічка новин BBC: петиції, акції, збори…

КОМФОРТ – ЦЕ МАТИ ГРОШІ, ЩОБ ЗАДОНАТИТИ НА ВСІ ЗБОРИ У СТРІЧЦІ

– Нині ви співпрацюєте з ветеранськими театрами. Цей процес для вас – більше про віддачу ресурсу військовим чи про наповнення від спілкування з ветеранами?

Із 2014 року всі мої друзі – волонтери, а всі волонтери – мої друзі

– Я шаную кожну людину, яка займається творчістю, бо це від слова «творець». А коли це роблять люди, які виплескують свій біль через арттерапію, це щось просто колосальне. Узагалі, я вважаю, що ми жодним чином не маємо проводити цю межу між творчістю цивільних і військових. У нас у кожній родині є хтось або у війську, або хтось, хто працює для війська. І з 2014 року всі мої друзі – волонтери, а всі волонтери – мої друзі.

Коли мене запитали, скільки потрібно грошей для комфортного життя, я відповіла: «У мене комфортне життя – щоб я мала стільки грошей, щоб задонатити на всі збори у стрічці, яка у мене в соцмережах, самостійно закрити. Щоб я могла зайти у фейсбук чи інстаграм і закрити всі ці збори коштів, а не скролити чи обирати, куди задонатити».

Коли щоранку хтось опиняється в ситуації, що в нього немає буквально нічого – усі рукописи, картини, сукні, подарунки, якісь поробки – усе це зруйноване і спалене, як можна говорити про комфорт?

НІКОЛИ НЕ ДІЛИЛА КУЛЬТУРУ НА «ВЕЛИКУ» І «МАЛЕНЬКУ»

Ви дуже часто залучаєтеся в локальні культурні війни, наприклад, у тому ж Ужгороді: у контексті забудовницьких скандалів чи ситуації з вивіскою Валентина Штефаньо тощо. Багато хто вважає це дрібним. «Маленькою культурою». Чому витрачаєте свій ресурс на таку «маленьку» культуру, і як пояснити, що велика культура залежить від цієї маленької?

– Я ніколи не ділила культуру на велику і маленьку. Вважаю, що якраз усе, що відбувається, треба міряти за такими масштабами. Я приїжджаю в Ужгород, беру швабру і мию підлогу в нашому під’їзді. От із цього починається культура. Я жила в таких будинках, де не можна було зайти без протигаза – брала і мила там сходи чи ліфт. З мене корона не падає. Це як, знаєте, хочеш вікно в Європу – то помий його. Європа починається не з політики, а з культури та власної побутової відповідальності. Знову ж таки, Захід мене дуже надихає, коли там прем’єр-міністри на велосипедах їздять.

Я сортую сміття вісім років, роблю це без державного примусу. Не чекаю, що буде як в Німеччині в магазині: кину три пляшки – і отримаю одне євро за них. Я розумію масштаби екологічної катастрофи в країні, скільки заміновано земель, спалено лісів, наскільки отруєне Чорне море – а ми тим часом далі забруднюємо воду, ґрунти.

Тобто нема великого і малого, все починається з цього, з маленького. Як оце свято вишиванки, яке 20 років тому почалося з чого? З малого – зі студентської ініціативи. Леся Воронюк запропонувала своїм друзям прийти у вишиванках. А тепер деякі політичні сили хочуть привласнити свято собі, під це підлізти й примоститися, бо воно вже масштабувалося до рівня країни і навіть поза її межами.

НЕ МОЖУ ТЕПЕР СПИТАТИ СИНА: «ТИ ЩАСЛИВИЙ?»

– Чи можемо поговорити про вашого сина, який у війську? Я, власне, хотіла спитати вас, бо ви є прикладом для багатьох мам, жінок – як ви справляєтеся, що дає сили вам бути опорою рідній людині на фронті?

– Перед тим як Даниїл пішов у військо, він готувався. Тобто це не було для мене сюрпризом. Він купив собі ігрову приставку, навчився літати дроном. Оскільки був військовим журналістом з перших днів війни, то багато знав. Даниїл знав, куди він хоче йти, бачив різних командирів, різні роди військ. Він мені прямо перед тим як уже їхати, сказав, мовляв, не треба кожного дня писати: «Як ти, синочку?». Ну от і не пишу…

Узагалі, у мене була з ним до великої війни така прикольна традиція, коли я дзвонила і просто запитувала: «Даню, ти щасливий?».

– Тепер, певно що, не питаєте – чи не так?..

Я не можу бути щасливою, коли в країні стільки нещастя

– Ні, тепер не можу запитувати його про це. Мені здається, що я вже ніколи не зможу сина спитати: «Ти щасливий?». Я сама не можу бути щасливою, коли в країні стільки нещастя. Я можу бути задоволена, радісна в якомусь моменті. Але щоб щасливою… Колись запитувала себе, що таке щастя? Я тоді методом відкидання думала: щасливий – це коли ніхто не помер, коли всі здорові, коли є успіх, коли нема нещастя. І дійшла до того, що щастя – це відсутність нещастя. А в моїй країні тепер немає відсутності нещастя…

Тому я більше не питаю сина, чи він щасливий. Знаю, що він хотів би бути дуже продуктивним у війську. І я справді не пишу три рази на день: «Що ти? Як ти?», щоб не дратувати, хоча, звісно, переживаю неймовірно… Нещодавно написала: «Синочку, я тебе дуже-дуже, сильно-сильно люблю». Вiн каже: «Мамо, я ще не помираю». Перевела на жарт: «Так я, синочку, теж не помираю. Міг би вже звикнути, що в тебе екзальтована мама». А коли іншим разом сама намагаюся спитати у нього поради, він каже: «Мамо, мені б самому десь поради взяти…»

ПЕВНО, ЩО МОЯ ПОЗИЦІЯ ТЕЖ БУЛА ПРИКЛАДОМ ДЛЯ СИНА

– Я хотіла підвести до теми про два суспільства. Ви зауважили, що в кожного є хтось, хто у війську чи для війська. Але насправді ж не в кожного: війна для когось є, а для когось ні, хтось просто живе своє найкраще життя… У цьому сенсі: наскільки важливо вам як публічній людині говорити про те, що ваш син у війську, причому не в умовному «мукачівському котлі», а на фронті? Адже всі ці закиди про «діти депутатів мають воювати» стосуються не лише депутатів, а й моральних авторитетів, публічних людей у країні, чи не так?

– Ми з Даниїлом це обговорювали ще у 2018 році. Я йому сказала: «Синочку, ти людина призовного віку. Якщо прийде повістка, ти підеш служити, тому що твоя мама всюди говорить про армію». Я з 2014 року їздила до військових, працювала в Сіверськодонецьку в театрі, їздила до дітей у Слов’янськ, у Миколаївку. Певно, що моя позиція – це ж для нього також якийсь приклад. У сина була віза до Канади на десять років. Він виїжджав у 2022-му і у 2023 році в Сараєво на фестиваль – тобто можливості виїхати були, якби мав бажання. Він якось мені таке перевіряльне запитання поставив, каже: «Мамо, а якби я не повернувся, ти б сильно засмутилася, га?».

Й один чоловік із Закарпаття мого віку мене так і запитав: «Як ти відпустила сина на війну, що, не шкода було, це ж єдиний син?».

Я не знаю, що відповідати на такі запитання, тому що тут усе неправильно в самому питанні. Що значить «відпустила»? Я відпустила сина давно. Це не моя собачка, це не моя річ. Ну що значить, як ти відпустила на війну?!

А я собі після того 100 разів думала: Боже, як добре, що він пішов сам. Що не було того, щоб він почав «виляти», як багато знайомих робить… Я не хочу навіть уявляти цього…

Іще – я жодного разу не проводила збір на підрозділ сина. Я через свою подругу Юлю Бартле знаю, що у них є потреби. Єдине, що я в перші місяці відправляла їм без кінця солодощі. Він коли мені сказав, мов, мамо, та я за життя не з’їв стільки солодкого, скільки ти мені за кілька місяців надіслала! Віджартувалася, що це я виховую, щоб ти був щедрою людиною і ділився.

Тож, повертаючись до розмови про ставлення до війни публічних людей у країні, – за моїми відчуттями, це так би мало бути в усіх. Коли син пішов до війська, я з поїзда бігла в Центр протидії дезінформації на інтерв’ю, кажу йому: «Синочку, слухай, тут будемо говорити про тебе, про твою мотивацію – що сказати?». Він мені каже: «Мамо, яка може бути мотивація? Війна в країні. Що ще для цього треба?».

СЦЕНАРІЙ ДЛЯ ЖИТТЯ Є, АЛЕ ВІН – ЯК КНИЖКА ФАНТАСТИКИ

– Пані Риммо, відомо, що актори завжди грають за сценарієм, часом імпровізують – та все ж. Тепер у нас горизонт планування – два тижні максимум. Чи є ви сценаристом для свого життя зараз?

Щодо сценарію свого життя – я роблю так, аби встигнути важливе

– Під час війни я не сценарист і не режисер свого життя. Хоч і знаю свої плани на рік уперед – у нас є план щодо «Апельсинового пуншу», наприклад, – але раптом 16-го в Київ прилітає ракета і спалює нам усі декорації. А в нас розписані вистави до 2027 року. Тож я знаю ці плани, але дивлюся на них як на книжку фантастики.

У мене був період, коли тривожна валіза була складена біля дверей. Потім я її розібрала, згодом вона знову з’явилася, потім її не стало. Тепер така валіза є, вона видозмінилася – наприклад, там є свисток, – це те, чого не було у 2022 році. У ній є всі мої прикраси. Я іноді хочу щось вдягти, а потім думаю: Боже, воно ж там у сумці лежить! Бо у моєї подруги Іри Плехової нещодавно в будинок прилетіло – і все згоріло: бібліотека, речі, все… Я вирішила, що всі фотокартки треба перевезти сюди, в Ужгород, бо всього не відскануєш. Хоча пожежа може трапитися де завгодно, проте там, де дістають росіяни, шансів набагато більше.

Тому щодо сценарію свого життя – я роблю так, аби встигнути важливе. Тепер хочу поїхати в Угорщину побачити Єву Берталонівну Куштан, до якої я ходила в Ужгороді на балет. Вона ще жива, я хочу її побачити, обійняти, просто разом випити кави.

Думаю, що найцінніше зараз – те справжнє, що є в моменті

Я хочу зробити те, що для мене важливе. Через 300 років нас не буде, від нас піщинки не залишиться. Що ми тут робили, з ким боролися, хто руйнував міста, хто будував – нічого не буде. Думаю, що найцінніше зараз – те справжнє, що є в моменті. Наприклад, коли людина вирішує йти на фронт, бере цю відповідальність на себе. Вона це робить насамперед для себе. Не тому, що вона скаже своїм онукам, а тому, що вона собі в дзеркалі скаже! Тепер за допомогою штучного інтелекту можна наклепати собі фотокарток у військовій формі з будь-якими шевронами, а потім розказувати онукам, як воював, і як усі побратими загинули, а я один вижив. Але я все ж таки вірю, що в найнегідніших негідників є моменти сумління і момент отого погляду на себе в дзеркало.

Я до великої війни кожного ранку починала свій день з того, що вмикала музику. Під музику прокидалася, робила зарядку, чистила зуби, робила мейкап. Тепер перестала слухати музику… Якщо був вихідний день, я дивилася щонайменше три фільми – вибирала те, що перемагало на Каннах, у Венеції, професійно вивчала свою сферу діяльності. Також нема цієї традиції тепер. Перші фільми, які я почала дивитися через пів року після початку великої війни, – це були фільми про війну в Югославії, Лівані… І все те, що я тепер дивлюся, наповнено ось таким самим болем. Мені не цікаво, що там з Емілі в Парижі. Мені цікаво, можливо, навіть узяти той досвід інших людей, щоб швидше пережити свою травму.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото авторки та з архіву Укрінформа



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.