З розвитком цифрових технологій і миттєвою доступністю до новин фактично зникла, пішла в небуття культура газетного читання, а слідом за нею зникають з міського ландшафту й останні газетні кіоски, які впродовж століття були носіями урбаністичної культурної пам’яті. Подібне відбувається не тільки в Україні, а й повсюдно в світі: Польщі, Італії, Іспанії, Англії, Франції тощо. Цей процес не можна назвати безболісним для будь-яких громад: всюди демонтаж цих звичних «малих архітектурних форм» супроводжується невдоволенням частини містян, передусім тих, хто працював у цій сфері, а також відданих читачів, які ще є і які не уявляють ранок без «свіжої газети». Але подекуди старі газетні кіоски отримують несподіване нове життя. Криза змушує їх до адаптації. Тож як ведеться газетним кіоскам у Києві, Барселоні, Варшаві, Римі та Парижі?

КІОСКИ «СОЮЗДРУКУ»: ВИЖИВАННЯ ЧИ ПРИБІДНЕННЯ?

Ще донедавна в Києві чи не на кожній вулиці були кіоски «Союздрук». Але на тлі боротьби КМДА з МАФами, їх прибирають. Наприклад, торік зник один із останніх газетних кіосків на Хрещатику, про що написав директор громадської спілки «Орган спільного регулювання у сфері друкованих медіа» Сергій Чернявський. Про це в інтерв’ю Українському радіо також зауважує й очільниця Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк. Заступник директора агентства «Союздрук» Олексій Бабанський під час «круглого столу» в НСЖУ повідомив про масове знесення кіосків преси в Києві. Причиною стали нові правила користування міською землею. «За новою системою аукціонів оренда місця під кіоск може сягати 90–100 тисяч гривень на рік, без урахування витрат на документи та підключення електроенергії… вже на початку 2025 року демонтували понад 80% кіосків. Якщо ця тенденція збережеться, до 2026 року у столиці може не залишитися жодного кіоска для продажу преси». Прикметно, що на адресу «Союздруку» ще донедавна лунали звинувачення у розповсюджені сигарет і алкоголю, а власників підозрювали в «жазі підвищеного прибутку».

ПОЛЬСЬКИЙ RUCH. ЛЕГЕНДАРНА МЕРЕЖА, ЩО МАЙЖЕ ПІШЛА У НЕБУТТЯ

Протягом десятиліть для мільйонів поляків словосполучення «газетний кіоск» означало одне слово: Ruch. Компанія Ruch була заснована в 1918 році. Спочатку її торговельні точки мали формат вокзальних кіосків, що пропонували газети, тютюн та інші дрібні товари. Основною метою компанії на той час була популяризація читання в суспільстві, яке відновлювалося після Першої світової війни і майже півтора століття приналежності до Російської імперії. Перший кіоск відкрили в січні 1919 р. на пероні Головного вокзалу у Варшаві. Невдовзі Ruch став єдиним загальнонаціональним дистриб’ютором преси. На початку 90-х колишній кооператив перетворили на державне підприємство, а згодом в акціонерне товариство Державного казначейства. У кращу пору свого існування Ruch мав 31 300 торговельних точок (для порівняння: на сьогодні – 550, – ред.), у ньому працювало майже 15 000 людей. Однак із запровадженням ринкових відносин державний гігант не зміг адаптуватися до нових викликів і поступово втратив долю ринку. Держава по частинах продала Ruch через неефективність і зараз легендарний бренд фактично пішов у небуття. Варто зауважити, що Ruch – не єдиний дистриб’ютор на польському ринку розповсюдження друкованих ЗМІ.

Поляки б’ють на сполох і шукають шляхи розв’язання одразу кількох проблем. Наприклад, було підготовлено законопроєкт порятунку друкованої преси, згідно з яким робота її розповсюджувачів фінансуватиметься за принципом: чим менше місто, тим більша підтримка.

ІТАЛІЯ: ВИЖИВАННЯ ЗА РАХУНОК ТУРИСТИЧНИХ ПРИНАД

В Італії газетні кіоски – їх називають edicole – мають багату історію і культурне значення. Через edicole італійці десятиліттями дізнавалися новини, купували сатиричні журнали, релігійні видання і так само, як, наприклад, десь в Одесі чи в Києві в 50-70-х – футбольні щотижневики. Ці кіоски були вузлами культурної пам’яті не одного покоління італійців.

Як повідомляє Reuters, за оцінками галузевої організації Snag, за останні два десятиліття в Італії закрилися дві третини газетних кіосків. У минулорічному звіті Італійської торгової палати йдеться, що лише за останні чотири роки закрилося 2700 кіосків, найбільше – у Римі. За даними ADS, компанії, яка відслідковує продажі преси, якщо в 2004 році в кіосках продавалося близько 9,54 мільйона газет, то на початок 2024 року – на порядок менше – приблизно 950 000.

Попри кризу, деякі з газетних кіосків намагаються переосмислити місію і місце в сучасному місті. Наприклад, один із найвідоміших кіосків Перуджі Edicole 518, що знаходиться в історичному центрі міста. Відкритий у 1900 році кіоск було реконструйовано в 2016-му. Нині там представляють понад 100 друкованих видань на квадратний метр; відбуваються читання та лекції. Edicole Erno неподалік Ватикану пропонує читачам високоякісну міжнародну пресу, а також аперитиви. Кіоск розташований в ідеальному місці, зручному для зустрічей, спілкування, де можна поїсти і щось випити. «Ми б хотіли, щоб наші кіоски слугували прикладом для інших, тих, хто переживає не кращі часи… Ми потребуємо… підтримки як на місцевому, так і на національному рівні. Якщо газетні кіоски неминуче зникнуть, то нам потрібна ідея трансформації самої концепції…» – наголошує власниця закладу Андреа Меркурі.

БАРСЕЛОНА: БІЛЬ І СКАРГИ МІСТЯН ЗА ТУРИСТИЧНОЮ ВІТРИНОЮ

Перші газетні кіоски в Барселоні з’явилися ще в 1888 році й одразу ж стали символами міської культури. Сніданок у Барселоні часто починався з купівлі газети в газетному кіоску, а потім продовжувався – у барі з кавою. Продавці газет зазвичай добре знали своїх клієнтів. Як зазначив один із власників газетного кіоску, у нього завжди зберігалося приблизно 15 дублікатів ключів від квартир його постійних клієнтів, які віддавали їх на випадок, якщо загублять свої. Таким був рівень довіри, таким було життя, хоча зараз у це й важко повірити. Газетний бізнес, так само як і в Італії, Португалії, був спадковим, належав багатьом поколінням однієї родини. Сьогодні він занепадає. Кіоскери скаржаться на засилля туристів, які фактично знищили колишнє усталене життя. Спроби врятувати власний бізнес даються дедалі важче. Наприклад, ще 20 років тому продажі від газет становили понад 80% доходу газетного кіоску. Нині вони виживають лише за рахунок магнітиків на холодильник, брелоків і прохолодних напоїв. Поза межами туристичних зон середній вік клієнта газетного кіоску сягає 65 – 70-річного віку. Молодь не бажає ані читати друковані видання, ані працювати в кіосках, вважаючи семиденний робочий графік рабством. За останнє десятиліття в Іспанії закрили приблизно 6000 газетних кіосків.

ФРАНЦІЯ: ВІД АР-НУВО ДО ЕКОЛОГІЧНО БЕЗДОГАННОЇ  БЕЗЛИКОСТІ

У Франції – так само, як і в Італії – газетні кіоски були і залишаються важливою частиною міського пейзажу, а ще більше – частиною культури щоденної комунікації, споживання інформації та міської пам’яті. Парижанин із газетою під пахвою – це культурний архетип; утім зараз подібне побачиш хіба що на чорно-білих світлинах Картьє-Брессона. Перший газетний кіоск відкрився в Парижі в 1857 році – найперше в Європі. Елегантні куполи старих паризьких газетних кіосків височіли фактично на кожному розі. Вони були таким самим символом Парижа, як і Ейфелева вежа. Але з 2018 року їх замінили (практично всі, за виключенням декількох) на нові, розроблені дизайнеркою Маталі Крассе. Бюджет виконаних робіт становив 52 млн євро. Таким чином було здійснено спробу адаптації символу культурної спадщини до потреб міста. Нові кіоски, попри їхню екологічність та інші архітектурні чесноти, парижани одразу ж назвали «консервними банками з-під сардин». Попри це, під час «ковідного» локдауну, вони залишалися для замкнених по квартирах містян справжньою віддушиною. За словами одного з кіоскерів, покупка газети давала багатьом «відчуття справжності життя».

Франція – одна з небагатьох країн, в якій до збереження традицій, зокрема до культури газетних кіосків, а також збереження мережі розповсюдження друкованої преси ставляться з усією відповідальністю. До слова, цікавим є контраст двох сайтів: київського «Союздруку», де важко знайти актуальну інформацію, та максимально інформативний – дистриб’ютора французької преси Медіакіоск.

НАЙВІДОМІШІ ГАЗЕТНІ КІОСКИ У СВІТІ

Попри невтішну долю газетних кіосків, є й ті, хто відмовляються здаватися часу й цифровим технологіям.

Найвідоміший, культовий газетний кіоск Нью-Йорка – це, безумовно, Casa Magazines, який ще називають «журнальною Меккою». Кіоск відносно «молодий», працює з 1995 р. Там є буквально все: від глянцю про моду, архітектуру, закінчуючи вузькопрофільними медичними журналами та часописами про хобі. Загалом майже 3000 унікальних друкованих видань з усього світу на невеличкій площі. Співвласник Мохаммед Ахмед зауважував, що під час якихось вікопомних подій у світі або в США, журнали й газети миттєво розпродуються. Наприклад, коли The New York Times вийшла з палітуркою про 100 тисяч смертей від COVID-19, весь наклад був розпроданий до 9.00. «Після того прийшов один хлопець і запитав, чи є ще примірник, бо там було надруковано й ім’я його батька… Я підійшов до стойки і віддав йому екземпляр, який залишив для себе…» – сказав Ахмед. Нещодавно кіоск змінив власника, але віддані шанувальники сподіваються, що він і надалі тішитиме їх друкованою продукцією.

Газетний кіоск Шріджі – найкрутіше місце у Мерілебоні (Лондон), заснований у 1982 р., розкішний, схожий радше на книжковий магазинчик. Звісно, він відповідає локації, на якій розташовується. З газетного кіоску він перетворився на популярне місце культурних концепцій. Втім, таких як Casa Magazines і Шріджі – одиниці, хоча подібні є в багатьох містах світу: Сеулі, Берліні, Сан-Паулу, Токіо, Бейруті тощо. Унікальні космополітичні оази для гурманів друкованої преси й естетів. Утім, зазвичай газетні кіоски в усьому світі сьогодні ледь виживають, заманюючи відвідувачів рекламною продукцією, напоями і піцою.

НЕБУТТЯ ЧИ ПЕРСПЕКТИВА

Знаний італійський філософ Умберто Еко якось сказав: «Ми більше не читаємо газети так, як раніше. Ми їх проковтуємо, як капсули. Але колись – це був ритуал. Це була форма діалогу з реальністю». Тож газетний кіоск колись був не лише точкою продажу преси, але й своєрідним ритуальним простором, носієм урбаністичної пам’яті. Це було місце де люди щодня зустрічались; де обговорювали футбол, політику; пліткували, сперечалися; де кіоскер знав, що кому потрібно; де відлунював світ – через заголовки, фото, запах свіжої поліграфії. Це був час, коли інформація не була миттєвою, а коли за нею треба було вийти з дому, встати в чергу, перекинутися словом із продавцем… Сьогодні газетний кіоск – артефакт іншої епохи, ще живий, але вже з відтінком вицвілої значущості.

Можливо, з часом газетні кіоски трансформуються в щось нове, адже «люди прагнуть більшого, ніж кабельних новин». Вони таки стануть оновленими центрами щоденного ритуалу читання, обміну інформацією і живого міського простору так, як це вже відбувається в деяких країнах. Це чудова ідея для невеличкого бізнесу для тих, хто не може дозволити собі відкрити, наприклад, книжковий магазин, але прагне до камерності. Можливо, колись і в нас з’являться подібні затишні майданчики. Колись, після війни.

Незабаром обіцяємо підняти тему про газети в епоху диджиталу. Чому паперові видання ще не зникли остаточно? Про сенс уповільненого читання, довіру до друку, зміну ритуалів і межу між інформацією та відчуттям.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: hypeandhyper