Мовні тьютори в театрі, опера українською, державний онлайн-сервіс «Правильна мова» – стимули вживання української мови

10 червня Національне інформаційне агентство «Укрінформ» провело круглий стіл на тему «Креативні і дієві методи стимулювання вживання та розвитку української мови» за участю понад двадцятьох спікерів – провідних діячів культури, освіти, науки, громадянського суспільства.

До вашої уваги другий підсумковий матеріал заходу з виступами: генерального директора Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Кирила Кашлікова; народної артистки України Лариси Руснак; науковця, письменника, перекладача Максима Стріхи; заслуженого артиста України Олександра Завальського; заслуженої артистки України Лесі Самаєвої; театрального продюсера, режисера Слави Жили; актора, поета, співака Дмитра Лінартовича; театрального аналітика, засновника проєкту «Театральна риболовля» Сергія Винниченка; заслуженої артистки України Олени Фесуненко.

ЯКЩО НАС УСІХ БІЛЬШЕ ОТОЧУВАТИМЕ УКРАЇНОМОВНЕ СЕРЕДОВИЩЕ, НІ В КОГО З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ПРОБЛЕМ НЕ БУДЕ

Кирило Кашліков, генеральний директор Національного академічного театру імені Лесі Українки:

– Якщо у нас в театрі до лютого 2022 року стовідсотково на сцені звучала російська, то станом на зараз, стовідсотково на трьох сценах – українська. І якщо в нас у квітні 2022-го було дві вистави українською, зараз – 51. Я думаю, що це наш плюс у карму.

Що стосується проблем, із якими зіткнувся театр, то це те, що вистави, які гралися в бекграунді російською, довелося перекладати. Ми намагаємося знаходити оригінали, принципово не перекладаємо з російської, але це дуже-дуже важко, просто немає такої кількості перекладачів.                      

Те що в нашого театру був якийсь російськомовний глядач, який прагнув тільки російськомовних вистав, це ілюзія, і це показує практика останніх трьох років. Якщо хороша вистава, люди є. Якщо вона погана, то там не має значення, якою мовою вона ставилася.

А що стосується самого процесу, як цей перехід відбувався в колективі, то в нас багато молоді, яка по духу спілкується українською, що створює певний клімат у театрі. В кулуарах, після репетицій, у «курилках» інколи чути російську, але це зовсім інша ситуація. Про себе можу сказати, якщо навколо мене українська, я розмовляю українською. І потім, чи від втоми, чи від чогось інакшого, якщо навколо мене російська, інколи можу в побуті перейти на російську. Тому теза може бути така: щоб нас усіх більше оточувала українська мова, україномовне середовище, тоді ні в кого з цим жодних проблем не буде.

Але якщо ми говоримо про перспективи, про професію, фах, то щосереди в нас проходить практикум з української мови: як правильно говорити  на сцені – лекції з акторами, й зараз уже й зі студентами, цей курс викладає Сергій Савін. Тобто, це зовсім інша територія за атмосферою. У нас дуже-дуже потужна команда, яка цю атмосферу створює, і все є природним. Я думаю, що вже всі люди вирішили, де вони живуть і чого вони прагнуть, це «step by step», як то кажуть.

САМАЄВА: МИ БЕРЕМО УРИВКИ, І МАЙЖЕ ВСІ ЗМУШЕНІ ПЕРЕКЛАДАТИ ЇХ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ

Леся Самаєва, заслужена артистка України, актриса Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:

– Я зростала в російськомовному середовищі, працювала в російськомовному театрі. Але з 2014-го собі принципово сказала, що переходжу на українську і всі інтерв’ю даю українською. Десь тоді почула дуже корисну пораду, що треба читати вголос – читала, й так поступово перейшла. Для мене це вже норма – в суспільстві говорити рідною мовою і дуже обурює та дратує, коли мене не оточує рідна мова. Відчуваю, ніби мені не дають відчути себе в Україні українкою, тому що зараз я забагато чую російської мови навкруг.

Я нині викладаю акторський курс і хочу звернути увагу, що ми беремо уривки, і майже всі змушені перекладати їх із російської мови. Немає перекладів. Немає книжок, в яких ми могли б дати теорію. Ми не працюємо більше зі Станіславським, але в нас немає театральної теорії, яку б ми могли дати, бо абсолютно все написано російською! Якщо ти хочеш дати студентові теоретичну базу майстерності актора, а є справді дуже-дуже круті матеріали, необхідні для усвідомлення і становлення професійної позиції актора. А ти не можеш дати нічого, бо все або перекладено російською, або написано нею.

СПЕЦІАЛЬНУ ЛІТЕРАТУРУ ТРЕБА ЗВИКАТИ ЧИТАТИ МОВОЮ ОРИГІНАЛУ, ЧИТАТИ АНГЛІЙСЬКОЮ – ЦЕ ОЗНАКА ФАХОВОСТІ

Максим Стріха, науковець, перекладач, письменник; доктор фізико-математичних наук, професор:

– Я, крім усього, доктор фізмат наук, професор, але як український перекладач, можу сказати: мені пощастило, я поставив велику жирну крапку, за яку я отримав маленьку державну премію – переклав «Кентерберійські оповіді» Джеффрі Чосера. І це справді був останній великий текст європейського канону, якого українською не було. У 2019 році весь європейський канон у нас закритий. Будьте тільки допитливі, шукайте в бібліографічних покажчиках, часто навіть Вікіпедія є помічною, і ви знайдете добрі українські переклади!

Колись мене обурило навіть те, що в одному столичному театрі поставили Пушкіна (це було ще до повномасштабної війни), але поставили в чиєму перекладі? Франковому! Це окрема історія – Іван Франко видав Пушкіна в 1914-му, коли був тяжкохворим перед смертю. Ну, є в історії української літератури переклади, яких не треба торкатися. Є прекрасні переклади Вороного, Рильського, Бажана, але хтось у тому театрі не знав нічого про українську літературу. Витягнув цей переклад, ім’я Франка для нього безумовно святе, а про ці додаткові сюжети він просто не знав! І цю жахливу мову хворого Франка, вивалили на київських глядачів. Я хочу просто уклінно попросити як український читач, як український перекладач: шановні панове театрали, я не говорю про сучасну літературу, зрозуміло, що з’являється певна кількість текстів, які не встигаєш перекласти, але коли йдеться про класику, ми на все маємо добрі переклади, тільки треба їх пошукати, знайти людей, які вас зорієнтують.

На жаль, існує неосвіченість людей, які вчора викладали російською, для яких була «велікая русская культура», а потім – «бац» українізація впала, і от «нужно по-украински» і «нужно переводить». Хоча той самий «Гамлет» має 13 чи 14 українських перекладів, є повний шекспірівський шеститомник, виданий у 1984–1986 роках, який вийшов накладом 60 тисяч примірників, і які й досі на Почайній не так важко купити. А спеціальну літературу треба звикати читати мовою оригіналу, вона ж не створена була російською, а читати англійською це теж є ознака фаховості.

ПОТРІБНО СТВОРИТИ ДЕРЖАВНИЙ ОНЛАЙН-СЕРВІС, ЩО ПОЄДНАЄ СЛОВНИК, ПІДРУЧНИК І МОВНИЙ РЕДАКТОР

Олександр Завальський, актор театру, кіно та дубляжу, режисер, педагог, доцент кафедри сценічної мови Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, заслужений артист України:

– Майбутнє української мови – це діти. Але ми маємо залучати до мовного процесу всі верстви населення: людей похилого віку, середнього віку, молодшого і шкільного віку, юнаків і молодь, яка слухає реп і формує нову мовну культуру. На сьогодні українізація залишається актуальним викликом навіть в Україні, адже мільйони громадян досі не використовують українську в щоденному спілкуванні. Це не має бути примусом. Людей потрібно зацікавлювати, створювати умови, підтримку, щоб вони самі хотіли говорити українською.

Одна розумна людина сказала: іноземну мову можна вивчити за шість років, а свою рідну треба вчити протягом усього життя. Що я й роблю. І всім хочу сказати: будьте тими, ким ви є, і слугуйте яскравим прикладом того, щоб говорити українською і спілкуватися. Так, ми можемо помилятися і здебільшого ми помиляємося. Ми раніше перебували в умовах білінгвізму – двомовності, де одна мова впливає на іншу. Це впливало на рівні мізків, треба перекласти, а потім сказати, ще й влучити правильно з вимовою та наголосом. Тому це проблема проблем. Її подолано? Не подолано. Її можна подолати? Можна, і ось починати треба з дітей, крок за кроком.

Мій 40-річний досвід викладання української мови в театральному навчальному закладі говорить про те, що в нас досі немає єдиного орфоепічного словника для вчителів, викладачів, вихователів, акторів, депутатів, пробачте, які говорять із помилками. Вся Україна це чує, і ніяк не можна вплинути. Це державна політика, яку теж треба міняти, покращувати вдосконалювати.

У нас у сфері освіти працюють ентузіасти. Це люди, які із власної ініціативи намагаються прищепити студентам любов до мови. Але ентузіазм не може бути єдиною рушійною силою.

Сьогодні в інтернеті є багато мовних ініціатив – і це чудово. Але немає єдиного державного інструменту, куди людина могла б звернутися за фаховою порадою: як сказати, як написати, що означає те чи інше слово. Ми маємо це змінити.

Моя ключова пропозиція – створення державного онлайн-сервісу з умовною назвою «Правильна мова», що має поєднувати словника, підручника і мовного редактора, доступний кожному громадянину.

ПОТРІБНО ЗАПРОВАДИТИ СТЕЖЕННЯ ЗА ПРАВИЛЬНІСТЮ МОВИ У ВИСТАВАХ І НЕ ДОПУСКАТИ МОВНОГО СМІТТЯ

Лариса Руснак, українська акторка театру, кіно та дубляжу, провідна майстриня сцени Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народна артистка України:

– Я актриса, і вважаю, що питання мови – це дуже великою мірою емоційне питання. Перша теза про те, що потрібно дуже спокійно, без агресії зробити так, щоб в Україні можливість працювати в державних структурах, школах, навчальних закладах була тільки за умови, що людина говорить українською мовою, і якщо вона не складає іспиту з української мови та історії України, вона не має права там працювати.

Друге, що б я хотіла сказати: зараз театр має дуже великий вплив на середовище, не тільки на українське, але й на іноземне, оскільки ми зараз маємо вистави досить високої якості, які виїжджають за кордон. І те, що ми несемо, має бути чистою, незасміченою українською мовою. Це дуже важливо, і ми, національні академічні театри мусимо це робити, це наше найбільше завдання. У театрі потрібно запровадити стеження за правильністю української мови у виставах, стежити, що вивозиться за кордон. Я знаю, що в Національному театрі імені Лесі Українки, є посада того, хто стежить за правильністю мови. І в нашому Національному театрі Франка мені треба з Євгеном (Нищуком – ред) уже говорити про це, тому що в нашому театрі є мовне сміття. Актори, звісно, тримаються, вже немає як раніше, російської мови за кулісами, але, однак, вона часом вискакує.

Моя мова – не ідеальна, і немає людини, в якої ідеальна мова, ми всі маємо проблеми. І коли Олександр Завальський, із яким ми працюємо в дубляжі (і дякувати Богові, дубляжі в нас дуже якісні, ми стежимо за цим), робить мені зауваження, я завжди дякую йому, просто кланяюсь, тому що нам треба постійно вчитися.

ТРЕБА ПІДХОПЛЮВАТИ ТЕ, ЩО В НАС Є, І НЕСТИ ЦЕ – МИ ЖИВЕМО НА БАГАТЮЩИХ ТРАДИЦІЯХ

Дмитро Лінартович, актор театру, кіно та дубляжу, поет, співак, бард, громадський діяч, офіцер ЗСУ:

– Я думаю, що треба підхоплювати те, що в нас є, і нести це. Ми живемо на багатющих традиціях: Шевченко, Леся Українка, Франко, Стус. Модель нашої країни, що вертикаль не працюватиме без горизонталі, і от, коли з гущі народу несуться ці всі ініціативи, тоді вже верхи дивляться: а, так, підхопимо. Це з майданами, з війнами, з усім так і було на світі, тому нам треба ініціювати це все.

Я прийшов на цю земну кулю, народився в Україні, я – українець, у мене в паспорті так написано, я прийшов не на порожнє місце, використовую своїх попередників, предтеч, і дописався до того, що став членом Спілки письменників України і вивів новий жанр – «словоспів», це авторські тексти, моє виконання, моя музика, і почав досліджувати єство українця, синонімічний ряд, ментальність. Мовою насправді треба говорити, артикулювати та рухати далі те, що здійснюють театри, кіно, великі люди. Вона з’явиться тоді, коли ми почнемо нею ректи, говорити в маршрутках, на перекурах, у шпиталях, будь-де. Нам доведеться цілий процес пройти, але, запевняю вас, дорогесенькі, ніхто нам за це брошки не навісить, ніхто не заплатить, це такі власні ініціативи – живучи в Україні, відстоювати українську мову. Тому що мова апріорі – це обличчя нації, я говорю такою-то мовою, значить, я звідти, це ж не я придумав, модель суспільства нашої земної кулі так живе, так побудована.

БУДЕМО СТАВИТИ ОПЕРУ «ДОН ЖУАН», ЩОБИ ГЛЯДАЧ, НАЦІЛЕНИЙ НА ВИСОКЕ МИСТЕЦТВО, СПРИЙМАВ ЙОГО УКРАЇНСЬКОЮ

Слава Жила, театральний продюсер, режисер:

– Я батько двох дітей, дочці шість років, а синові – 13, ми спілкуємося вдома українською, хоча раніше спілкувалися російською. Я бачу прогрес дочки, яка вже не знає певних слів російською. Син володіє українською на досить гарному рівні, бо, повірте, театр, – це тотальна диктатура, і вдома я наполегливо впроваджую диктатуру української мови – працює, є прогрес.

У школі викладачі з дітьми спілкуються українською, в садочку вихователі спілкуються українською, діти між собою спілкуються… російською. Я підтримую теорію про те, що це Росія працює досить впевнено й поширює контент. Що з цим робити – в мене немає відповіді. Тобто, починаючи з виховання дітей дошкільного віку, ми вже програємо…

Говорячи про театр, додам, що зараз в Одесі, ви не повірите, є театри, які грають російською мовою. Це приватні, державні, обласні театри, які грають російською мовою в межах чинного законодавства (мають певний відсоток російськомовного репертуару), і їх це абсолютно не тривожить.

Тепер чесно скажімо, що наразі в Києві, в багатьох театрах, за кулісами спілкуються російською мовою, обслуговуючий персонал спілкується  російською мовою. Від цього неможливо піти, і це, певно, питання менеджменту Міністерства культури, чи є якісь важелі впливу, чи немає. Я думаю, що немає, і тому з цим складно якось рухатися. Але я запитую себе: чому я тут, у цьому україномовному клубі, як я можу щось поліпшити, бо не обіймаю посади чиновника і не маю державницького впливу. Але я почав діяти через себе. Мене запросили в Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька, де я ставитиму італійську класику – «Синє чудовисько» Карло Гоцці, а перекладу українською мовою немає. Наразі він створюється, і це буде перша постановка цього твору українською мовою. Але я піду далі, мені недостатньо яскравості проєктів українською мовою! Дніпровський театр опери та балету запросив мене поставити оперу «Дон Жуан», ми консультувалися з Максимом Стріхою щодо вибору перекладу і зупинилися на перекладі Миколи Лукаша. Останнього разу «Дон Жуан» співали українською в Національній опері (у постановці Ірини Молостової) у 1997-му! Ми втратили цю практику, хоча є просто розкішні переклади опер українською мовою. Тому поставимо «Дон Жуана» саме українською мовою для того, щоб глядач, націлений на високе мистецтво, також сприймав його українською мовою.

КРАЙНЯ ПОТРЕБА МАТИ ПОСАДУ МОВНОГО ТЬЮТОРА, ЯКИЙ БИ ВІДПРАЦЬОВУВАВ ЧИСТОТУ ВИМОВИ АКТОРІВ

Сергій Винниченко, театральний аналітик, засновник проєкту «Театральна риболовля»:

– Дослідження проєкту «Театральна риболовля» показують, що станом на 2025 рік більшість українських театрів визначили мовою виконання українську. За винятком деяких закладів культури, до репертуару яких продовжують входити та виконуватися вистави російською мовою (зокрема, частина театрів Одеси, включно із обласним академічним театром ім. Михайла Водяного). Більшість театрів поставили «на поличку» драматургію російських та радянських авторів. Натомість відкрили для себе українську драматургію, звернулися в постановках та переосмислюванні, почали знаходити «загублені» та «забуті» імена. За підсумками 2024 року доля постановок за текстами наших сучасників зросла до 38 %. Урізноманітнилася географія та представленість іноземних авторів. Цьому сприяє корпус перекладної драматургії (зокрема, «Колекція театральна» та «Особливі проєкти» від «Видавництва Анетти Антоненко»).

На цьому фоні негативно виділяються спроби театрів вдатися до обхідних маневрів – коли режисери покладаються на власні сили, та беруться за переклади з інших мов, без базових перекладацьких навичок. Подекуди все ще зустрічаються використання текстів світових та європейських авторів у перекладі з російської (зокрема, було поширеною практикою в роботі над виставами Київського національного академічного Молодого театру).

Проблемною подекуди залишається «радянська прошивка» керівників театрів або студій, які, ніби українською мовою, але продовжують транслювати наративи минулого. Частіше за все це люди, які зупинилися на тезі відсутності будь-яких альтернатив та убезпечують себе від елементарного пошуку.

Потребує додаткової уваги побутове (залаштункове) спілкування співробітників театрів, які перебувають у перехідному періоді від російсько- до україномовності. Крайня потреба мати посаду мовного тьютора (або редактора), який би впроваджував культуру мовлення, відпрацьовував чистоту вимови, зокрема, акторів (успішний кейс працює на базі Київського національного театру ім. Лесі Українки).

Водночас зміни в українському театрі, безумовно, відбулися. Це засвідчують афіші вистав, із яких зникли приписи «вистава грається українською» – державною мовою виконують усі вистави за замовчуванням, а приписи супроводжують лише покази, які відбуваються  іншими мовами світу. З розмовних назв театрів зникли позначки «український»,  наявність яких була пов’язана з наявністю «театрів російської драми».

Тобто, малими кроками український театр долає довгі відстані. Все починається не з глобального, а з досить елементарного. Принагідно великою справою буде зазирнути до налаштувань свого телефона, ноутбука, домашнього кінотеатру та перевірити мовне налаштування. Якщо з якоїсь причини там ще не українська – то відстань до такої важливої зміни – всього декілької секунд.

НАМ БРАКУЄ ЖИВОЇ ЦІКАВОЇ ДЛЯ ДІТЕЙ МОВИ В ІГРОВІЙ ФОРМІ

Олена Фесуненко, актриса, заслужена артистка України:

– Вивчення граматики української мови в школі – це чудово, прекрасно, але нам бракує живої цікавої для дітей мови в ігровій формі. Вони мають це пізнавати з іншого боку, не лише з боку теорії, це точно. Я вже створила собі в голові, що це має бути предмет «Рідна мова». Є «Українська мова» – письмо, читання, і має бути ще додатково «Рідна мова», де діти не просто щось пишуть, читають, вивчають, а між собою граються, спілкуються, проводять вікторини, Тож я маю тверде бажання щось змінити.

Далі буде

Любов Базів. Київ

Фото Олександр Клименко