Буквально через площу від Миколаївського академічного художнього драматичного театру стоїть будівля Миколаївської облдержадміністрації, яку росіяни зруйнували в березні 2022 року. Тут час зупинився у скорботному нагадуванні про 37 загиблих… Поруч – уже традиційний для міських площ України меморіал із фото. Вулиця, що веде до ОДА – зяє фанерними зіницями: зранена, мовчазна, але нескорена, як і все місто та його мешканці. Театр, якому теж дісталося під час жахливих обстрілів, працює, приваблює своєю невдаваною активністю, фестивалями і прем’єрами. 

За старовинними стінами першої, спеціально побудованої у 1881 році під театральні потреби, стаціонарної сцени вже вступає у свої права 103-й театральний сезон, приємно пахне в глядацькому фоє (нагадування про стару парфумерну фабрику «Червоні вітрила»), за лаштунками бігають юні студійці, вальяжно походжають актори і акторки, з гардероба усміхаються, одягнені у вишиванки хлопці-гардеробники, по-діловому ходять красиві жінки-адміністраторки у вишиваній «зимовій» уніформі. Глядача відразу огортають увагою, теплом, гостинністю й енергією дії. Усміхнений директор-художній керівник театру Артем Свистун між пресконференцією XIV Відкритого театрального фестивалю Homo Ludens / «Людина, що грає» і прем’єрою встигає розповісти всі історії, плани, активності, проблеми і здобутки. Зокрема, в поточному сезоні обіцяє 11 прем’єр. 

РЕЖИСЕР-ОДЕСИТ ДЛЯ ВИСТАВИ «БЕЗІМЕННА ЗІРКА» ЗІБРАВ КОМАНДУ МЕГАПРОФЕСІОНАЛІВ

Театральна критикиня Ольга Стельмашевська побувала на першій із них – виставі «Безіменна зірка» в постановці Олександра Самусенка й поділилася з Укрінформом своїми професійними враженнями.

Насамперед зауважимо, що режисер-одесит зібрав «міжміську» команду мегапрофесіоналів: киян художника-постановника Юрія Ларіонова й художницю костюмів Христину Корабельникову, рівненчанку хормейстерку Наталку Боярську, залучивши місцеві цінні кадри –хореографиню Олену Лисенко і музичного оформлювача Владислава Цобенка.

Ольга Стельмашевська розповідає:

– Відому п’єсу Михаїла Себастіана режисер практично позбавив романтичного флеру і на перший план вивів жорсткий соціум, який поглинає, немов чорна діра, зірки, почуття, справжність, інакодумство, волю і свободу вибору. В принципі, нічого дивного. Адже наш час примушує дивитися на старі-добрі історії під новим кутом і узагальнювати, посилювати, ескалювати.

У виставі цю роль виконали три мойри за швейними машинками, які чи то «шили діло» зірці Моні, що без грошей і документів звалилася з небес у Богом забуте провінційне містечко. Чи то вишивали зіркову мапу для головного героя, вчителя астрономії пана Маріна, чи просто тригерили публіку одноманітним, синхронним ритмом, що зводив з розуму і створював атмосферу рутинності й войовничості містечка-тюрми. Цих мойр, звісно, в п’єсі немає. 

Любов Базів:

– Пані Ольго, чи можна вважати, що Самусенко читає текст румунського драматурга, написаний під час Другої світової війни, на свій лад, живучи в новій війні? 

Ольга Стельмашевська:

– Так. Він радикально відводить у протилежний бік від радянського кінохіта і буквально намагається цю війну передати через агресивний знеособлений натовп із номерами замість імен на уніформі, заклеєними  чорним скотчем ротами й повторюваними рухами ритуального психоделічного танку (влучна робота хореографині Олени Лисенко). Все це розчавлює індивіда: учителя-астронома, Мону, начальника вокзалу, школярку Замфіреску і навіть мадемуазель Куку. Режисер має претензію на створення постдраматичної вистави, але відірватись на повну йому не дає власне раціональне сприйняття причинно-наслідкових зв’язків у п’єсі і… традиційна акторська школа українського муздрамтеатру.

Сподіваюся, актори розіграються, трохи приберуть бенефісний спосіб подачі емоції і слова на зал, заспокоять інтонацію і приберуть крик. Треба вчитися кричати, бо драма нікуди з нашої сцени не подінеться, скільки б ми не дивилися в бік постдрами. А це задача не з легких. Тим більше, реальне життя вже не терпить такої «кричущої» буквальності не сцені. Пардон за каламбур. Це стосується практично кожного з акторів, зайнятих у виставі, крім тих, у кого були заклеєні роти. Звісно, виходити в іншу естетику та формат важко і страшно. Тому респект трупі за сміливість на цьому star trekу: тільки так відбуваються прориви – крізь терни до зірок, – наголошує театральна експертка.

РЕЖИСЕРОВІ ВДАЛОСЯ ВИБУДУВАТИ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ ВСЕРЕДИНІ АВТОРСЬКОЇ

На погляд Ольги Стельмашевської, завдяки вільному обходженню режисера з першоджерелом, йому вдалося вибудувати власну історію всередині авторської. Долі трьох жінок (саме їх тчуть три мойри): Мони, Замфіреску і Куку. Замфіреску – єдина, хто має голос з учениць, – покінчує життя самогубством так, як це хотіла зробити Мона, з’явившись у містечку. До речі, ці ролі актриси Олександра Шамшура й Ольга Сторожук грають в чергу. Діалог Мони з її коханцем Ґрігом (колоритний Євген Сокольченко, «папік» родом із 90-х) режисер розігрує між Замфіреску і Ґрігом, натякаючи на те, що вона мала всі шанси стати новою Моною. А вчителька-наглядачка Куку (акторка Катерина Черноліченко), це та, хто могла бути Моною, але не зустріла свого часу ані свого Маріна, ані  Ґріга. 

Однак, як зазначає критикиня, на жаль, це ефектне режисерське перемонтування відіграно акторками доволі пласко. 

«З Маріном застосування цього самого прийому видається більш переконливим завдяки акторові, який виконує його роль, – Григорію Черемушеву. У фіналі режисер пересаджує його в крісло заляканого й невиразного начальника вокзалу, натякаючи на майбутню долю вчителя-інтелектуала. Проте форма, завдячуючи ідеї художника-постановника Юрія Ларіонова, тримає каркас режисерського задуму доволі міцно: умовний часопростір, мінімум побутових деталей, лише функціонал і позначка, – пояснює театральна критикиня. – Над усім домінує астрономічна мапа-задник. Те, що є предметом дослідження і відкриттів головного героя, подиву Мони, захоплення Замфіреску, підозрілості містян. У фіналі полотна, з яких складена мапа-задник, один за одним зриватимуться Маріном Мірою в пошуках Мони чи нової «безіменної зірки», яка, неначе нічого й не було, стала знову недосяжною, бо за мапою – порожнеча: «Подзвони мені крізь безодню літ… Саме ці полотна строчать три мойри, зшиваючи мізансцену-увертюру, де Марін тягне їх на себе, немов непосильний тягар нездійсненого, і фінал – рок-концерт, з-за лаштунків якого з’являється Мона й у супроводі живих музикантів (Андрій Криворучко, Поліна Криворучко, Софія Криворучко і Анастасія Драго) співає пісню-маніфест. Саме вона, вочевидь, і дала визначення жанру вистави як «оптимістичної історії кохання» (апарт до «оптимістичної трагедії?!)». 

МИКОЛАЇВСЬКА ВИСТАВА «БЕЗІМЕННА ЗІРКА» ОБІЦЯЄ СТАТИ КАСОВОЮ

Музичне «полотно» вистави, яке створив Владислав Цобенко й ефективно відпрацювала  хормейстерка Наталія Боряська з артистами, перетворюється на ще одну дійову особу вистави. 

«Музичне тло надає виставі динамічності, цілісності, підсилює режисерські меседжі, ефектно підкреслює можливості трупи, яка працює чесно й завзято. Інколи аж занадто. Втім, публіку зачаровує виразно розказана історія, акторська енергія, що спонукають до відповідних рефлексій у трактуванні співтворцями “Безіменної зіркиˮ конфлікту: між мрією і реальністю, між прагненням і обмеженнями, що накладаються поверхневим і озлобленим суспільством, між бажанням втекти від себе і страхами перед невідомим. Вистава ˮБезіменна зіркаˮ обіцяє стати касовою. Адже такі скупчення не безіменних зірок – завжди створюють яскраві спалахи на небі», – наголосила Ольга Стельмашевська, рецензуючи першу прем’єрну виставу 103-го театрального сезону Миколаївського академічного художнього драматичного театру. 

Любов Базів. Київ

Фото: пресслужба Миколаївського академічного художнього драматичного театру