Події
На Одещині етнографка збирає унікальні болгарські рушники, яким понад 100 років
На Одещині у селі Криничне етнографка Тетяна Дукова збирає старовинні болгарські рушники, одяг та прикраси, які носили місцеві жителі понад 100 років тому
Як повідомляє кореспондентка Укрінформу, Дукова займається вивченням історії рідного краю протягом всього життя. В її колекції представлені понад 300 екземплярів рушників, елементів одягу та прикрас, які носили болгари виключно у селі Криничне.
За словами етнографки, у Криничному елементи одягу відрізнялися від вбрання болгар в інших селах
«Це старовинні болгарські атласні сукні. Але є й штабельні. Тут представлені сукні 50-х років, вони пошиті після голоду. Під сукні надягали сорочки з вишивкою, довші за самі сукні. Сорочки з широким рукавом-колоколом носили старші жінки, вони називалися “сорочка свекрухи”. Сорочки з вузьким рукавом носили молоді дівчати, в такому вбранні було легше працювати. В елементах нашого одягу дуже відчувається румунський вплив. Також він відчувається і в елементах вишивки на рушниках», – зазначила Дукова.
Окрім суконь, в колекції Дукової є й хустки. У Криничному взимку молоді дівчата зав’язували чорну, коричневу або темно-зелену хустки. Під неї на щоку вони клали листя м’яти замість парфумів. Окрім того, дівчата прикрашали хустки квіткою з бісеру та намистин.
«На білому лиці чорна хустка виглядала дуже ефектно. Окрім того, на різдвяне хоро вони виготовляли квітку з намистин та бісеру. В літературі можна зустріти думку, що такі хустини із квітками – елементи одягу молодят, але це не так. Якщо хлопець хотів познайомитися з дівчиною, він відправляв до неї свого друга. Дівчина, якщо також мала симпатію, віддавала другові квітку. Ввечері, коли хлопець вже йшов на побачення до дівчини, вертав їй цю квітку і вона кріпила її на хустку. В моїй колекції є оригінальні квітки 50-х років, а також ті, які ми відтворили з донькою», – зазначила Дукова.
Також у колекції Дукової представлені рушники 20-х років минулого століття.
«Білі рушники – це раритет. Ця нитка продавалася до 1930-х років, вона була дуже тонкою, і з неї було важко ткати. У 60-ті роки люди придумали фарбувати нитки і думали, що це замінить мистецтво вишивки, яке було раніше. Все, що було виготовлено до 40-х років, – це ексклюзив», – зауважила Дукова.
Що виріб старший, тим більше уваги приділено естетиці.
«Дивовижний сюжет вишитий на цій скатертині з конопляної нитки. Цей рушник – самий початок 20-го ст. Такі рушники вишивала наречена для майбутнього чоловіка. На ньому зображена наречена в червоній сукні – так вбиралися в Болгарії. Поруч із нею – наречений та дитина. Просто живий експонат», – говорить Дукова.
У її колекції налічується близько двох десятків таких рушників, але всі вони сховані у шафах, адже у кімнаті можуть забруднитися, а прати їх не можна через вік.
Дукова додала, що інколи люди не знають цінності та унікальності старовинних речей. Так, один зі старовинних рушників, представлений в її колекції, в місцеву школу принесли як ганчірку для миття підлоги.
До домашнього музею Тетяни Дукової експонати здебільшого передають люди, яким вони дісталися від родичів. Також є речі з «незвичною» історією. «Жінка мені подарувала цю дитячу шапочку, прикрашену бісером. Такі виготовлялися до 1930-х років. Якщо вони зберігалися, передавалися наступній дитині в родині. Через 10 років інша жінка подарували ще кілька таких шапочок. При їх вивченні я зрозуміла, що всі шапочки шила одна майстриня», – розповіла Дукова.
Ще один експонат етнографка отримала в подарунок від незнайомої жінки у Запоріжжі. «Коли я була у Запоріжжі на виставці народного мистецтва, де презентувала наші рушники, до мене підійшла жінка та протягнула зав’язані у хустинку буси. Такі прикраси носили заручені дівчата. Жінка сказала, що прикраси дісталися їй від прапрабабусі, і їй нікому більше їх передати. Ймовірно, її родичка вийшла заміж за когось в іншому місці і вивезла прикраси. Через стільки років вони повернулися додому», – каже сказала Дукова.
Зазначимо, що Тетяна Дукова була однією з ініціаторок внесення традиції випікання обрядових хлібів до свята Святого Георгія у селі Криничне до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Зараз жінка розглядає можливість проведення своєї персональної виставки в Одеському обласному центрі української культури.
Як повідомляв Укрінформ, в Одеській області у селі Котловина Ренійського району працює краєзнавчий музей, в якому діти проводять екскурсії гагаузькою, українською та англійською мовами.
Український короткометражний фільм “Тиша” Павла Шпегуна увійшов до конкурсної програми Orizzonti Short Films 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Як передає Укрінформ, про це Українська кіноакадемія повідомила у Фейсбуці.
Для Шпегуна, який є відомим українським актором театру та кіно, це перша режисерська робота, яка одразу була відібрана до конкурсу одного з найпрестижніших кінофестивалів світу.
“Співпродюсерами стрічки стали Анна Яценко та Володимир Яценко, кінопродакшен ForeFilms – досвідчені кінопродюсери, які посилили в “Тиші” команду дебютантів”, – ідеться у повідомленні.
Раніше у конкурсі Венеційського кінофестивалю брали участь кілька стрічок виробництва ForeFilms – зокрема, “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча та “Відблиск” Валентина Васяновича.
Стрічка “Тиша” – камерна психологічна історія про близькість, втрату та мовчання, яке іноді говорить більше за слова.
Як повідомляв Укрінформ, на Венеційському кінофестивалі покажуть фільм “Відбій повітряної тривоги”.
Фото: Українська кіноакадемія
Відомий український кінорежисер Антоніо Лукіч через 7 років знову взяв участь у Карловарському міжнародному кінофестивалі (KVIFF). У 2019-му його дебютна повнометражна робота, трагікомедія «Мої думки тихі», здобула спеціальну премію журі у секції «East of West» («На Схід від Заходу»).
Цього разу Лукіч привіз не готову роботу, а проєкт своєї майбутньої стрічки «Screaming Girl» («Дівчина, що кричить»), який представив в «Індустріальній програмі» фестивалю. Це захід для просування відомих кінематографістів з Центральної Європи, майбутніх проєктів ігрового кіно зі значним фінансуванням та сприяння спільному виробництву.
Укрінформ поспілкувався з режисером у паузі між зустрічами з потенційними партнерами.
МІСІЯ – ПОКАЗУВАТИ, ЩО У ЛЮДЕЙ З УКРАЇНИ Є ПОЧУТТЯ ГУМОРУ, ІНТЕЛЕКТ І МОЖЛИВІСТЬ ПОКАЗУВАТИ ТАКЕ, ЧОГО НІХТО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ
– Антоніо, з якими очікуваннями ви приїхали сюди? Яких партнерів шукаєте на цьому етапі?
– Моя задача як автора фільму – привернути увагу. А вже потім продюсер конвертує цю увагу в роботу безпосередньо з копродюсерами, з агентами із продажів, які можуть запропонувати вигідні умови.
Нашим проєктом, не буду цього приховувати, цікавляться.
– Я була на вашому пітчингу. Присутні реагували дуже жваво. Якщо сформулювати в кількох словах: яку емоцію ви хотіли викликати?
– Що це проєкт світового рівня і проєкт із почуттям гумору. Це моя маленька місія – показувати, що у людей зі Східної Європи, а особливо з України, є почуття гумору, інтелект і можливість показувати щось нове, таке, чого ніхто ніколи не бачив.
– Два роки тому ви отримали головний приз європейського ринку копродукції на фестивалі Berlinale. Як це впливає на ставлення іноземних продюсерів до проєкту та до перспектив отримати фінансування?
– Впливає. За проєктом тягнеться шлейф успішності, його сприймають більш серйозно, коли ти продовжуєш пошуки фінансування. А це ще та пригода.
Якщо говорити за індустріальну секцію (Production days), то це можливість представити проєкт на ярмарку, і, зазвичай, на ярмарку люди його або купують, або не купують. Так само, як люди привозять на якийсь сільськогосподарський ярмарок свої продукти, ти привозиш фільм. Це є продукт, продукт із України. Люди цікавляться, ти знаходиш нові знайомства і формуєш бюджет фільму.
У НАШІЙ РЕАЛЬНОСТІ РОЗМИЛИСЯ КОРДОНИ ВСЬОГО – НОРМАЛЬНОСТІ, ЛЮДЯНОСТІ, БУКВАЛЬНО ВСЬОГО
– Ваші попередні фільми, які отримали міжнародне визнання, («Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург») балансували на межі комедії та драми. Чи збережеться цей фірмовий трагікомічний стиль у новій роботі?
– Я б назвав її абсурдистська комедія. Абсурдистський фільм, де відбуваються певні магічні події. У нашій реальності просто розмилися кордони всього – нормальності, людяності, буквально всього. І складно втримати дійсність.
– Сюррелізм…
– Так, сюрреалізм.
Складно втримати межі нормальності в творчості, коли все ось так.
Звичайно, перше запитання, яке задається кінематографістам: чи можна історію розповісти документально? І якщо можна, будь ласка, знімайте документальний фільм. У мене так само є в розробці документальні фільми. Але цю історію про дівчинку, до якої прилипає костюм, в якому вона грає, документально не знімеш. Тому ми написали сценарій, над яким працюємо уже 5 років. Ми називаємо це «довгостроєм». Ми терпляче рухаємося до того, аби почати предпродакшн наступного року.
– Як індустрія реагує на синопсис? Історія про українську емігрантку в Ірландії, у житті якої з’являються «фантастичні події». Як цей закручений сюжет сприймають європейські продюсери під час пітчингів?
– Зацікавленість максимальна, очікування теж максимальні. Хочеться просто це довести до кінця і зняти, показати. Коли ти 5 років працюєш над чимось, то реальність змінюється, і ти підпорядковуєш її під свою ідею.
Певною мірою цей фільм – великий ризик. І я вирішив із цим ризиком грати до останнього.
ХОТІЛОСЯ ПОКАЗАТИ, ЩО В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ Є БАГАТО ЧОГО ЦІКАВОГО
– Давайте повернемося до самого початку: як виникла ідея, коли ви почали?
– Вже на початку повномасштабної агресії, 2022-й рік. Захотілося зіштовхнути дуже крихку маленьку мрію простої людини з дуже жорсткою реальністю навколо.
– У сюжет фільму попри його «абсурдизм» були покладені реальні історії?
– Трошки були. Близька мені людина захотіла стати акторкою. Але якщо ти українка – можливості дуже обмежені, бо таке відчуття, що головні ролі пишуться для всіх, окрім як для нас, а наша «стеля» – це ролі у масовці. Тож захотілося трошки поіронізувати над відчуттям масовки всередині нас і показати, що в кожній людині є багато чого цікавого. Багато реального. Саме з цього складалися певні сцени.
– На пітчингу ви сказали, що поки не будете називати акторів…
– Там є одна супер-приваблива роль, головна роль – нашої дівчинки. І ще є роль її ментора, з яким вона стикається в Дубліні. Тут для нас є шикарна можливість залучити відносно відомого там актора.
– Чому взагалі події відбуваються в Ірландії? Тому що там знайшлися партнери?
– Це природно вийшло. Ірландія прийняла 120 тисяч біженців. Там жили десь тисяча українців до повномасштабного вторгнення, а зараз 120 тисяч. І це був природний спосіб відправити нашу дівчинку кудись у повністю незнайому реальність, яка дуже фантасмагорична, казкова. Немає більш казкової країни, на мій погляд, аніж Ірландія. Здається, там може відбутися все, що завгодно. Будь-яка магія.
– Природно, що й мова англійська. Це буде ваш перший англомовний проєкт. Англійська – компроміс чи художня вимога, чи намагання від початку розширити міжнародну аудиторію? І які були виклики, пов’язані з адаптацією сценарію та роботи з міжнародною командою?
– Тут усе в комплексі.
Ця історія, якщо йти за реальними подіями, мала би початися в Італії. Але якщо ти знімаєш фільм в Італії – ти знімаєш фільм для однієї країни. Італійською мовою його подивляться в Італії. Якщо ти знімаєш фільм в Англії, чи в Шотландії, чи в Ірландії – це місток між Європою і всім світом. І одразу його можуть подивитися більше людей. Це на широку аудиторію, так. Наскільки воно ринково буде успішним – поки невідомо.
І так сталося, що у нашого продюсера Володі Яценка були хороші друзі з його продюсерського курсу саме в Ірландії. І він каже: «Давай тоді не розглядати Англію, Шотландію, давай подивимося на Дублін». І в цей момент якраз у Дублін просто приїхали тисячі українців. Ми знайшли реальних прототипів цієї історії, почали дослідження. Кілька разів я мав можливість туди поїхати і поспілкуватися, набрати купу матеріалу, який потім ми обробили. Це така робота над сценарієм.
– Назва «Дівчина, що кричить» – це про внутрішній біль, неможливість бути почутою в чужому середовищі?
– Насправді суть цієї назви досить комічна, бо це просто назва її ролі, яку вона грає. Коли ти в масовці, то ти не маєш імені, ти просто «дівчина, що кричить», і все.
А глибинно, змістовно, звичайно, крик – це те, з чого ми починаємо наше життя, й іноді те, чим наше життя закінчується. Це може бути тихий крик чи голосний, але все одно це щось про життя та про смерть.
КОЖЕН ЗНЯТИЙ ФІЛЬМ – ЦЕ ПОДВИГ
– Ви раніше говорили в інтерв’ю, що європейці часто очікують від України лише драм та страждань. Чи складно просувати фільм з українським гумором, комедії у цей час на міжнародних кіноринках?
Зняти фільм – це вже неймовірне завдання. Це вже комплекс мільйона удач і досягнень. Зняти фільм і показати – це досягнення
– Я б не назвав це комедією. Це просто історія. Вона сучасна, і вона не те щоб українська. Це просто сучасна і, я маю надію, світова історія родом із України, яка пішла разом зі мною.
Там просто присутні комічні якісь елементи, як і в нашому житті. Під час найгірших подій усе одно ви заходите у соціальні мережі і бачите насправді різне: і смішне, і сумне.
– Яким, як ви вважаєте, є завдання українського кіно за кордоном сьогодні?
– Яке завдання? Складно сказати. Зняти фільм – це вже неймовірне завдання. Це вже комплекс мільйона удач і досягнень. Зняти фільм і показати – це досягнення. А про що цей фільм – це все-таки вже відповідальність автора.
З України однаково можна виходити з жахливими фільмами і так само з офігенними фільмами, які виграють тисячі фестивалів.
– Офігенних фільмів, напевно, дуже багато бути не може…
– Може, може. Зараз роблять експеримент, який називається «Тисячовесна» (масштабна державна програма, ініційована для створення якісного українського культурного продукту, – ред). І я так розумію, інвестують просто безліч грошей у безліч українських фільмів. І ми побачимо, які фільми чогось будуть варті, а які ні.
Кожен знятий фільм – це подвиг однієї людини чи цілої групи людей
Я вірю в те, що у нас є до 10-20, можливо, авторів, які, я думаю, могли би зняти щось оригінальне. Я прямо вірю у двадцятку сильних фільмів з України щороку. При безумовній підтримці держави, такої, щоби просто всіх заткнути і сказати: фільми у нас у пріоритеті – авторські, потужні. Двадцять таких, і ще давайте 5 за допомогою штучного інтелекту. Просто хочеться, щоб це розвивалося. От тоді це буде дуже круто.
– Добре, фільмів дуже гарних вистачає. Але на цьому фестивалі, наприклад, представлений усього один, і той не змагається за «Кришталевий глобус».
– І це вже величезне досягнення! Круто, що цей фільм є.
Кожен знятий фільм – це подвиг однієї людини чи цілої групи людей. Це я кажу як людина, яка зняла два фільми. Це дуже складно.
Ольга Танасійчук, Карлові Вари
Фото автора
Український режисер-документаліст Сергій Буковський став лавреатом премії за внесок у розвиток українського кінематографа X Національної кінопремії «Золота Дзиґа».
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Державне агентство України з питань кіно.
Премія за внесок у розвиток українського кінематографа – це спеціальна почесна нагорода Національної кінопремії «Золота Дзиґа», лавреата якої визначає Національна спілка кінематографістів України.
Нею відзначають видатних діячів за багаторічну працю, професійну майстерність і визначний вплив на розвиток українського кінематографа.
«Буковський є одним із найвизначніших кінодокументалістів сучасності, чия творчість стала частиною національного екранного скарбу. Десятки унікальних стрічок автора, відомих в Україні та за кордоном, допомагають осягнути історію через долі людей. Значущий внесок у розвиток української школи документального кіно зробив як непересічний педагог», – зазначив голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк.
Буковський – один із найавторитетніших українських документалістів, чиї фільми вже понад чотири десятиліття формують сучасну українську документальну школу. Його творчість здобула міжнародне визнання завдяки глибокому гуманістичному погляду, уважності до людських історій та здатності осмислювати складні історичні й суспільні процеси мовою кіно.
У різні роки Буковський створив десятки документальних стрічок, серед яких «Назви своє ім’я», «Живі», «Головна роль», «Іван та Марта», телевізійний серіал «Війна. Український рахунок» та інші роботи, що стали важливими подіями українського кіно. Його фільми неодноразово представляли Україну на міжнародних кінофестивалях і були відзначені престижними нагородами.
Як повідомляв Укрінформ, церемонія вручення X Національної кінопремії «Золота Дзиґа» відбудеться 25 липня у Києві.
Фото: journalism.ucu.edu.ua
-
Суспільство6 днів agoАмпфутбол та візит президента: в Одесі провели щорічну зустріч Superhumans Анонси
-
Суспільство1 тиждень agoДилогія Антона Санченка: морська проза, якої нам бракувало Анонси
-
Усі новини6 днів agoПара з різницею у віці
-
Усі новини1 тиждень agoтоп 3 моделі на різний бюджет (фото)
-
Усі новини1 тиждень agoМаша Полякова – у дочки Олі Полякової проблеми зі здоровʼям
-
Війна1 тиждень agoУ Brave1 планують запровадити винагороду за фіксацію суїцидів російських військових
-
Усі новини1 тиждень agoДіана Зіброва – донька співака схудла на 23 кг
-
Політика1 тиждень agoУ Болгарії відхилили спробу проросійської партії скасувати безпекову угоду з Україною