У Молдові археологи виявили катакомбне поховання, яке вчені відносять до скіфської доби та датують могилу III століттям до нашої ери.

Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» вважають одним із найдраматичніших творів української літератури про кризу пореволюційного покоління. Жорстка правда про те, як колишні палкі романтики революції втрачають ідеали та сенс власного існування, замкнені в психіатричному «санаторійному» просторі. Це страшна модель тоталітарної держави – місце контролю, ізоляції та духовного розкладу, приховане за «дбайливим» лікуванням і оздоровчими процедурами. Вони слухняно запивають ліки водою, намагаючись зцілити фізичну та духовну недугу, проте це ілюзія, що тільки відтерміновує фатальний фінал.

Напередодні роковин смерті Миколи Хвильового, ключової постаті доби Розстріляного відродження, письменника, публіциста та ідеолога українського культурного відродження 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко поставив за його твором виставу в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.

Перед глядачем постають люди, які виявилися «зайвими» в новій епосі та переживають руйнацію особистості. Час у творі не піддається логічному чи хронологічному впорядкуванню – це внутрішній стан, пам’ять, страх і розчарування. Тут він застиг. За межами «зони» існує інший світ, але він недосяжний для тих, хто в ній опинився. То це санаторій чи пастка?

МЕНЕ ЗАХОПЛЮЄ ШЛЯХ, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ХВИЛЬОВИЙ, І ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЧИМ МАЄ БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО

– Чому саме ця повість Миколи Хвильового мала з’явитися тут і зараз? – запитую в режисера вистави Дмитра Захоженка після прем’єри.  

– Це складне питання, – говорить він. – По-перше, мене захоплює шлях, який пройшов Хвильовий – його бачення себе в межах української культури, та його уявлення про те, чим має бути культура. Його наративи, які він провадив, і які, на превеликий жаль, були проігноровані багато в чому, лишившись тільки великими ідеями в його творах. Хвильовий – романтик і, попри все те, що його оточувало, міг згенерувати ідею й вивести її в ранг потреби – шкурної, кровної – і йти за неї до кінця. Це, на мою думку, те, що нам зараз конче необхідно.

Також мені імпонує його бекграунд, він же любив Чехова–Достоєвського, і в його творах багато колізій та речей, які з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але водночас він розказує абсолютно свою історію. Це спосіб пошуку складних відповідей на складні питання. І це є плато, на яке ми зараз виходимо, коли нам потрібно їх шукати, бо простих відповідей вже недостатньо. Чимдалі, історія тільки ускладнюватиметься. Тому у виставі, яку ми поставили, теж є безліч маленьких кпинів та референсів. До того ж герої вистави взуті в черевички зі списаних чеховських вистав, – розповідає режисер.

За його словами, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки й суто внутрішні театральні жарти, які дешифруються у словах одного з героїв на адресу персонажа миршавого Дідка: «я й раніше думав, що він огидний, і відчуваю ще більшу огиду до нього тут. Зараз я розумію, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».

– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, які для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все сіріє… Прості відповіді зникають, ти хочеш їх знайти, але чим далі, тим складніше їх вихопити.

І ще один плюс – трішки познайомили глядачів із Шпенглером та Бергсоном, – усміхається Захоженко.

Алюзії та ідеї філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в роздумах сестри Катрі, а текст Шпенглера звучить у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку співають герої.

УСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В МЕЖАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА ГРАНЬ

У виставі, як і в самій повісті, немає одного головного героя в класичному розумінні. Це поліфонія, де важливими є відразу всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої внутрішньої кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, тонкий надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (актриси Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка одночасно є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (актриси Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, тиха й виснажена, яка мріє вирватися з системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В’ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорсткий персонаж, який поводиться холодно й агресивно; Унікум (актриси Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – загадкова у своїй екзальтованості, іронічна, втомлена і самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторійної зони, який у Хвильового символізує втомленість і приреченість, однак у виставі його особистість розкрита дещо по-іншому; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивакуватий чоловік, який, попри своє прізвисько, інколи видається мудрішим від своїх сусідів по «зоні».

– Пане Дмитре, чи справді всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в певні моменти дехто дуже промовисто виходив на перший план.

– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в межах одного, кожен – якась його окрема грань. За структурою вистави на початку здається, що головним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо його шлях. А от у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею лишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, бо Хвильовий зовсім песимістично закінчує її суїцидом. Ми ж трішки витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – знайти основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – пояснює режисер вистави.

КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ ПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА

– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові почався «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.

Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім»  Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.

– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається актриса. – Сильно в мені він відгукується. Запитала в режисера, чи можливий варіант, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, одначе поговорімо про Катрю».

– А чим вона вам не сподобалася?

– Вона для мене на початку була дуже пряма. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона –суперечливий персонаж. Це ідейна людина, яка прагне чогось світлішого, та, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні і вийти на перший план.

З початку роботи над роллю мені було складно в певних моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу має бути холоднуватою, відстороненою (вона ж іще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілковито. Це пазл, який кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.

– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?

– Знаєте, бувають символи, які виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, намагання світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторійних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низеньких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Бодай, крокси – це стильно і красиво» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвінська.

Актриса впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не треба обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від всього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.

– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно потрібний, хоча й ризикований, тому що публіка інколи ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть долетіти вже після вистави. Адже вони мають багато пластів, особливо вистави Дмитра Захоженка, який завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – говорить виконавиця ролі сестри Катрі.

Я НЕ ЗУСТРІЧАВ РІДНІШОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, НІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ

Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:

– По-перше, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій будинок був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й тотальна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі і розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, яка вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не зустрічав ріднішого для себе тексту, ніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».

За словами Михайла Ганєва, ця вистава – революція, в хорошому сенсі цього слова, бо такого в цьому театрі ще не було.

– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, які всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, кпинами – все збіглося ідеально. Хвильовий, який «стібав» Чехова, всі його п’єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!

Як на мене, в нашій країні всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберімо, що було хороше, що було погане і зробімо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперший час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.

– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, крім самогубства?

– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, який, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, говорячи, що зараз вчинить самогубство. І, зрештою, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг.  Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророкування, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то за ним прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його зтерли з пам’яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.

У ВИСТАВИ РАДИКАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ КЛАСНО! – РЕЖИСЕР

Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?

– Надзвичайно комфортно, – усміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це поступ вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і говорю: «давайте дещо трішки поміняємо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, які я запропонував. І це дивовижно, з огляду на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертексуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.

Вистава поставлена на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.

– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це радикально два різні склади. І це класно! Часто, коли працюєш у двох складах, бувають різні труднощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали нагоду в межах однієї вистави розказати кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.

– Вистава досить непроста, як, власне, й тексти Хвильового. Напевно, глядач має іти на неї трішки підготовленим?

– Безумовно. Якщо бути підготовленим, можна зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не говорив, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примитивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примитивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусилля. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі лишається якийсь рівень, який зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.

– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вихорі історії – не пощастило чи пощастило?

– Не пощастило, але випало. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, яка закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можна нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але випало так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко. 

Пошукати складних відповідей на складні запитання разом із Миколою Хвильовим та творчою командою вистави “Санаторійна зона” можна 24 травня і 9 червня. Театр, який спонукає думати, чекає на вас.

Любов Базів. Київ

Фото Ірини Сомової

Транснаціональний культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” включили до попереднього списку ЮНЕСКО.