Письменниця, перекладачка, активістка, публіцистка і видавчиня – це все про Ольгу Хоружинську зі Слобожанщини, яка стала законною обраницею одного з найвизначніших українських діячів Івана Франка. Свахою для цього весняного шлюбу 1886 року в Києві  була мати Лесі Українки – Ольга Петрівна Косач, яку нині  більшість знає за псевдонімом Олена Пчілка.

Тоді, 140 років тому, Україна була розділена між двох імперій. Тож ті, хто прагнув бачити Україну єдиною державою, поєднання доль Івана Франка із Львівщини та Ольги Хоружинської із Слобожанщини називали соборним. Поза сумнівом, від початку саме це породжувало спекуляції стосовно того, що Франко  «так не кохав дружини, що навіть на власне весілля запізнився».

Як було насправді?  Що відомо про Ольгу Хоружинську? Щоби відповісти на ці запитання, Укрінформ поспілкувався з науковцями Музею видатних діячів української культури, що має виокремлений науково-дослідний відділ «Іван Франко і Київ», Національного музею літератури України та дослідником родини Хоружинських із Харкова.

РІЗНОЧИТАННЯ ПРО ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДРУЖИНИ  ФРАНКА

На фотографії 1885 року, зробленій у Києві, ми бачимо двох сестер-красунь Хоружинських у строях: Олександру й Ольгу (праворуч).  Збереглася також світлина ще 1869 року, на якій із матір’ю, Марією Іванівною Хоружинською, позують семеро дітей. Серед них – і дві найменші доньки.

Дослідник роду Хоружинських із Харкова Андрій Парамонов каже, що майбутня дружина Івана Франка – Ольга Федорівна Хоружинська – народилася й була охрещена в  козацькому містечку Бірки Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині це Полтавський район однойменної області). Найімовірніше, це сталося 1864 року. Хоча архівних записів, які би це засвідчували, поки не знайдено. Тоді як  є реєстрація появи на світ сестри Ольги – Олександри 21 січня 1863 року. 

Батько Федір Васильович Хоружинський, народжений у Харкові,  розпочинав кар’єру в судових установах, кілька разів змінював місце служби й наприкінці життя отримав чин колезького асесора. Він помер у  віці 43 років – на початку серпня 1867-го, розповідає дослідник, який працював у фондах Державного архіву Харківської області.

Після цього опікувався дітьми  молодший брат небіжчика – Василь (1836 р. н.), який жив у Харкові, спочатку у власному будинку по вулиці Москалівській, 7, а за кілька років вирішив збудувати новий, ближче до центру міста, на вулиці Конторській. Там у будівлі із сучасним № 23  певний час жила Ольга Хоружинська, а також її старший брат Іван, який навчався в Першій чоловічій гімназії.

Ольга Хоружинська, як і сестра Олександра,  спочатку закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат. А потім вони разом приїхали навчатися на Вищі жіночі курси в Києві.

Станом на 1886 рік, коли одружилися Іван Франко та Ольга Хоружинська,  її  перший опікун зробив кар’єру в Харківській казенній палаті: служив чиновником особових доручень, мав чин надвірного радника. А в кінці служби отримав чин колезького радника. До речі, Василь Васильович Хоружинський  також одружився у  травні 1886 року: у Харкові, у Преображенській церкві на Москалівці, повінчався із помітно молодшою підданою Данії Августою Цецілією Генріхівною Кнудзен (1860 р. н.). 

Поміж цим Ольга Хоружинська з сестрою Олександрою  закінчили Харківський Інститут шляхетних дівчат і  Вищі жіночі курси в Києві.

Донині дехто з науковців сумнівається щодо точної дати народження Ольги Хоружинської. Дослідник архівів Андрій Парамонов вважає, що документально вдасться підтвердити 10 квітня 1864 року – як уже на схилі літ озвучувала Франкова дружина. Бо статус її батька передбачав фіксацію багатьох особистих і сімейних дат. До того ж, коли після його відходу діти залишилися напівсиротами, неповнолітнім надавали державну опіку, що теж передбачало чітке документування. (Оскільки опіка в Російській імперії називалася іменем монарха, то можна зустріти хибне  чи й від початку спеціально поширене для маніпуляцій твердження, що Ольга Хоружинська із сестрою були на царевому утриманні).

Андрій Парамонов нагадує, що архів Харківської області через російсько-українську війну не доступний для досліджень із кінця 2021 року. Дослідник переконаний, що після відновлення можливості працювати з документами ХІХ століття знайдуться офіційні записи дати народження Ольги Хоружинської. 

ПЕРШЕ СІМЕЙНЕ ФОТО  ФРАНКІВ У КИЄВІ ЗРОБИВ ВОЛОДИМИР ВИСОЦЬКИЙ

У Києві опікувався молодшими сестрами Хоружинськими Єлисей Трегубов,  випускник історико-філологічного факультету університету, з 1876 року вихователь та  викладач історії в Колегії Павла Галагана.  Полтавець був одружений із старшою сестрою слобожанок –  Антоніною.

Єлисей Трегубов загалом  пів віку провадив проукраїнську діяльність, був одним із найпомітніших діячів об’єднання «Старої Громади» поряд із Миколою Лисенком, Олександром Русовим, Михайлом Старицьким, Павлом Чубинським, Тадеєм Рильським, Ольгою Косач (Оленою Пчілкою) та іншими.  Власне, у цьому колі під час першого приїзду в Київ на початку 1885 року Іван Франко познайомився з Ольгою Хоружинською.

«Не варто забувати, що під час другого приїзду Івана Франка у Київ весільна урочистість 4 травня 1886 року відбувалась конспіровано, – каже Марко Мілютін, старший  науковий співробітник відділу «Іван Франко і Київ» Музею видатних діячів української культури. – Є кілька версій, звідки наречений вирушав на весільну процесію на сучасну вулицю Богдана Хмельницького, за квартал вище Хрещатика в напрямку Оперного театру (його збудують пізніше, 1898–1901 роках)».

Людмила Старицька згадувала про те, що, можливо, Іван Франко на вінчання виїжджав із будинку її батька, однак ця версія досі не підтверджена. Точно тоді Іван Франко не міг зупинитися в родині Єлисея Трегубова, як це було під час його першого візиту, оскільки, за традиціями, наречений до одруження не може зупинятися в будинку обраниці.

Під час шлюбного марафону Іван Франко мешкав в умебльованих кімнатах студента-медика Сергія Киричинського в готелі при закладі штучних мінеральних вод, що стояв за будівлею Купецького зібрання (нині це Національна філармонія України).

Марко Мілютін нагадує, що шлюб Івана Франка й Ольги Хоружинської був міжстановим та  міжконфесійним. Долі поєднували греко-католик, австрійський підданий  і православна християнка Російської імперії, в складі якої міцно тримали Україну.

Завідувачка відділу «Іван Франко і Київ» Музею видатних діячів української культури Людмила Ольховська уточнює, що здійснив акт міжконфесійного шлюбу без попереднього дозволу церковних ієрархів (що не вплинуло на визнання його дійсним) відчайдух, учитель закону Божого в Колегії Павла Галагана Симеон Трегубов. Він був однофамільцем Єлисея Трегубова.

Людмила Ольховська пояснює, що саме викликало кілька причин невдоволення представників тогочасної влади. Адже відбулося соборне за значенням вінчання Івана Франка й Ольги Хоружинської: «По-перше, тоді було погіршення дипломатичних стосунків між Австро-Угорщиною і Російською імперією. Готувалися до війни. Тож загалом будь-який іноземець в Росії сприймався як потенційний шпигун. І, звісно, давалася взнаки політична діяльність  Івана Франка –  відомого соціаліста (за драгоманівськими визначеннями), Галицького радикала».

Саме з тієї причини, що Іван Франко перебував в об’єктиві особливої уваги  російської жандармерії, був під постійним наглядом,  після вінчання подружжя мусило дуже швидко залишити Київ. Проте  вже  в дорожньому одязі встигли зробити перше спільне фото 4 травня 1886 року в салоні, що працював на розі сучасних вулиць Хрещатика й Лютеранської,   неподалік від модної в ті часи кавʼярні «Варшавської», де часто зустрічалися представники польської та української інтелігенції.

До речі, цей фотосалон подружжя вибрало невипадково. Іван Франко знав про активіста Володимира Висоцького, який писав поезії.

НЕ МОЖНА ЗАПІЗНИТИСЯ НА ВЛАСНЕ ВІНЧАННЯ, ЯКЩО ТИ ЗА КІЛЬКА  КРОКІВ ВІД ЦЕРКВИ

Ще у статусі нареченої в  листі до Івана Франка від 9 лютого 1886 року Ольга Хоружинська писала, що в них удома в Києві, тобто у Трегубових, був Іван Нечуй-Левицький, а також Петро Косач, і невдовзі приїде й Олена Пчілка. У найпершому листі 12 вересня роком раніше Ольга перепросила  за свою «мішанную мову»: «Міні дуже неловко передъ Вами за мою мішанную мову. Я хоть и разибрала Вашого листа, але все ж свою мысль выражать на бумази по украиньскому ще не привикла».

Іван Франко, який просив руки панянки,  відповів: «Пишіть частенько! Нехай се зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, – так чого ж тут встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на рідній мові».

Одружувалися Франко і Хоружинська «не з любові, а з доктрини».  Ці слова часто трактують як відсутність між ними кохання, не враховуючи тогочасних прогресивних суспільних настроїв і навіть значень слів. Наприкінці ХІХ століття важливо було дати зрозуміти обраниці, що вона після одруження не буде  хатньою обслугою й доглядальницею дітей, а матиме можливість реалізуватися. Тому, наприклад, і Михайло Грушевський подібні слова  писав своїй майбутній дружині.

Іванові  Франку, коли вінчався, було вже без кількох місяців 30 років – для ХІХ століття то були вже роки людської осені, як він сам зазначав. Так вважав і загал. І це теж позначалося на стриманих залицяннях до молодшої майже на вісім років Ольги.

Ольга Петрівна Косач, яка сприяла створенню цієї сім’ї, свою молоду приятельку на нове життя в чужу державу проводжала такими словами: «…З коханцем серце поєднавши, у щасті спільнім потопавши, згадайте інколи і нас, друзів прихильних тут до вас». (Тут варто згадати, що Ольгу Хоружинську називали Оленою – власне, як і матір Лесі Українки).  

Дуже часто в медіа і під час екскурсій можна почути, що Іван Франко «так не хотів одружуватися, що аж на власне весілля запізнився». Як усе було насправді?

Іван Франко жодної хвилини не витрачав на бездіяльність, нагадує заступниця генерального директора Національного музею літератури України Тамара Сидоренко, постійно в його руках була книга. Тому не дивно, що в Колегії  Павла Галагана, де у Павлівській церкві мала відбуватися церемонія, – наречений не оминув розкішної бібліотеки тоді одного з найпрестижніших приватних навчальних закладів всієї Російської імперії. Проте церква і бібліотека  розміщені на одному поверсі великого будинку, де нині діє Національний музей літератури. Тож можна було трохи замешкатися, утім запізнитися – ніяк, якщо до місця призначення лише кілька десятків кроків.

На жаль, оригінальний іконостас Павлівської церкви відразу знищили більшовики. Нині на його місці – реконструкція. Невідомою донині лишається доля ікони розп’яття Ісуса Христа, яку створив для цього місця Олександр Мурашко. 

За спогадами, Ольга Хоружинська мріяла, щоб на весіллі всі були у фраках, а наречений – ще й з «метеликом». Уявляла, що її урочисто привезуть на кареті білими кіньми. Проте склалося все дещо по-іншому.

Іван Франко насправді пізніше зміг виїхати з однієї країни в іншу, зі Львова в Київ, тож вінчання відбулося не у квітні, як спочатку планувалося, а у травні. Те відтермінування також засмучувало Ольгу. Бо, кажуть, якщо одружуєшся третього весняного місяця –  надалі будеш «маяться» (мати неспокій) у сімейному житті.

Шлях спільного життя видатних українських діячів Івана Франка та Ольги Хоружинської не можна назвати простим. Однак першопричини цього – намагання імперій шматувати й використовувати українські території, роз’єднуючи й навіть знищуючи людей, а ще маніпулюючи інформацією про достойників.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури України.

«В умовах російської збройної агресії Україна не лише забезпечує збереження власної культурної спадщини, а й формує нові підходи до її міжнародного захисту. Наш практичний досвід взаємодії з механізмами ЮНЕСКО є унікальним і має бути врахований у подальшому розвитку міжнародних інструментів у цій сфері», – зазначила Бондар.

У першому кварталі 2026 року міністерство забезпечило системну координацію державної політики щодо дотримання норм міжнародного гуманітарного права. Зокрема завершений офіційний переклад Гаазької конвенції 1954 року та її резолюцій, а також проведена ревізія Другого протоколу 1999 року для усунення термінологічних неузгодженостей.

Нещодавно відбулося перше засідання Робочої групи з питань захисту культурних цінностей у межах діяльності Міжвідомчої комісії з питань застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні. Він передбачає аналітичні звіти щодо імплементації Конвенції 1954 року, удосконалення нормативної бази для маркування культурних цінностей емблемою «блакитний щит» та посилення міжвідомчої координації для документування воєнних злочинів проти спадщини.

Станом на перший квартал 2026 року до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом внесли 46 українських об’єктів. Мінкульт працює над наступним пакетом номінацій спільно з обласними військовими адміністраціями та Міністерством оборони.

Триває системне оцифрування культурних цінностей через електронні системи: Реєстр Музейного фонду України та Державний реєстр нерухомих пам’яток.

Також триває внесення даних про викрадені з Херсонського художнього музею імені Шовкуненка предмети до бази Інтерполу. Це, у свою чергу, дозволить включити певний перелік предметів і до Віртуального музею втрат ЮНЕСКО.

Міністерство також ініціювало напрацювання міжнародними експертами ЮНЕСКО роз’яснень щодо криміналізації посягань на культурні цінності на національному рівні та подало звіти про стан об’єктів всесвітньої спадщини, зокрема щодо «Херсонеса Таврійського та його хора», який пропонується включити до списку під загрозою.

Серед інших міжнародних ініціатив: підписання меморандуму про співпрацю з Молдовою та Румунією щодо включення культурного комплексу Прекукутень – Аріушд – Кукутень – Трипілля до Попереднього списку ЮНЕСКО та доопрацювання досьє Софіївки відповідно до оновлених операційних настанов.

Засідання Національної комісії у форматі бюро провела голова Національної комісії України у справах ЮНЕСКО та заступниця міністра закордонних справ Мар’яна Беца.

За його результатами учасники узгодили подальші кроки для активного просування інтересів України в ЮНЕСКО та зміцнення позицій держави на міжнародній арені.

Як повідомляв Укрінформ, депутати Одеської міськради звернулися до Міністерства культури з проханням створити орган управління об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Історичний центр Одеси» на базі муніципалітету.

Фото: МЗС

Як передає Укрінформ, про це письменник і ветеран повідомив у Фейсбуці.

За результати програми Translate Ukraine на підтримку перекладів української літератури різними мовами світу грант отримають вісім видавців, які підписати контракти на видання “Гемінґвея”. Тож до кінця 2026 року книга точно вийде англійською, шведською, французькою, польською, литовською, грузинською, словацькою і португальською (в Бразилії).

“А книга віршів “Тут були ми” вийде німецькою, що стане вже сьомим її іноземним виданням”, – зауважив Дронь.

У Великій Британії книжку у перекладі Ганни Лелів видасть Jantar Publishing. Видавець – Майкл Блюз Тейт. Уже готують друк перших сигнальних примірників.

У Швеції книжку видасть видавництво Ellerströms Förlag, яке очолює Мікаель Нюдаль. Книжку мають презентувати у вересні.

У Бразилії в перекладі на португальську Вольги Франко та Патерсона Франка книжку видасть Editora Rua do Sabão Ltda.

У Литві книжку випустить видавництво письменницької асоціації Литви. Переклад литовською – Доната Рінкевичене, яка переклала книжку ще до того, як знайшовся видавець.

У Польщі книжку видасть Borderland – Pogranicze, Sejny, у Франції – Les Éditions Bleu et Jaune. Перекладачка – Ніколь Дзюб.

В Угорщині книжку видасть Prae Publishing, у Чехії – Větrné mlýny.

У Сакартвело книжку видасть Artanuji Publishing, у Словаччині – Dajama publisher.

Як повідомляв Укрінформ, Дронь з книжкою “Гемінґвей нічого не знає” став лавреатом премії імені Юрія Шевельова 2025 року.

Фото: Артур Дронь/Фейсбук