Connect with us

Події

Наталія Пасічник, піаністка, директорка Українського інституту у Швеції

Published

on



Директорка Українського інституту у Швеції, українська та шведська піаністка Наталія Пасічник побудувала успішну міжнародну кар’єру, але впродовж усього творчого шляху залишалася глибоко пов’язаною з Україною. Сьогодні ім’я Наталії пасічник асоціюється не лише з віртуозною грою, а й з культурною дипломатією, художніми проєктами та безкомпромісною позицією щодо ролі мистецтва в час війни. Вона не просто грає – вона говорить мовою музики про те, що болить, і тим самим – змінює уявлення світу про Україну.

Як війна змінила ставлення світу до української культури, чи впливає національна ідентичність музиканта на виконання і кар’єру, а також про мистецькі проєкти, які відкривають світові імена знакових українських митців – в інтерв’ю директорки Українського інституту в Швеції, піаністки Наталії Пасічник.

– Ви маєте успішну кар’єру як піаністка у Європі та США. Як ви б описали свій музичний шлях і які ключові моменти сформували вас як музиканта?

– Мій музичний шлях пройшов трансформацію – від студентських років, де панувало поклоніння перед російською фортепіанною школою, через конкурси, фестивалі й першi гастролі в Європі, агенти і це “більчине колесо” концертуючого піаніста, до усвідомлення своєї ролі в цій професії і можливо навіть своєї місії, розуміння, що я можу щось змінити і пригодитися своїй країні, до більш глибоких мистецьких проєктів, які мають чітку ідею й можуть бути моїм внеском у важливі процеси, особливо у важкі часи для моєї країни.

Я почала їздити в Європу дуже рано, на початку 90-их. Львів був моїм світом і моєю мрією. Я навчалась у школі імені Соломії Крушельницької, і моя дитяча уява малювала просте щастя: жити на вулиці Черешневій, мати рояль і собаку сенбернара. Ми з однокласниками часто гуляли тією вулицею – мені здавалося, що це і є ідеал життя.

Моя юність минала у закритому просторі, де найбільшим досягненням для піаніста була поїздка до Росії. Але раптом світ відкрився. Кордони, які здавалися вічними, почали зникати. А в мені завжди жила інша ідентичність – прозахідна, польська, по лінії мами.

У той час, коли більшість піаністів готувалися до конкурсу Рахманінова, – я готувалася на конкурс Шимановського. Після нього в мене з´явилися запрошення на інші конкурси і фестивалі.

І от на одному з таких фестивалів, де, крім молодих піаністів, які тільки розпочинали свою кар’єру, були й знані, справжні зірки, – я зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми знали одне одного десять днів – і одружилися. Це був, мабуть, найбожевільніший вчинок у моєму житті, якщо зважати на мою зазвичай серйозну натуру. Зараз я розповідаю про це як про щасливу лотерею – ми разом уже 31 рік. Він вивчив українську мову, і, мабуть, був тоді в 1990-х чи не єдиним шведом, який нею вільно володів , але головне – Україна стала частиною і його ідентичності, якою він дуже дорожить.

– Попри те, що ви живете у Швеції, ваш зв’язок з Україною залишається надзвичайно міцним, про що свідчить і ваша родина. Як вам удавалося, живучи далеко, зберегти таку глибоку прив’язаність?

Із 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я практично зупинила свою сольну кар’єру

– Мій зв’язок з Україною ніколи не переривався – ані на рівні почуттів, ані на рівні реальних дій. У мене ніколи не було “переїзду” з України. Життя концертуючого піаніста – це постійні подорожі. А коли народилася донька, треба було вибрати місце постійного проживання. Мені було абсолютно все одно, де жити, адже більшу частину часу я проводила в роз’їздах, тож ми оселилися там, де була робота у мого чоловіка – у Швеції. Але ми завжди проводили всі вільні дні в Україні, моя донька тут здобула другу освіту, в Острозькій академії. Сьогодні працює в Harvard Business School, займаючись українськими кейсами. Для мене це теж частина тяглості: передання зв´язку з Україною наступному поколінню.

А моє життя в той час було класичним життям концертного піаніста: постійні подорожі, репетиції, записи, традиційний репертуар.

Але після 2014 року щось зламалося. Я вже не могла жити “паралельним життям” – грати десь у затишних європейських залах, коли вдома – біль і боротьба. Репертуар змінився. Контексти – теж. З´явився новий зміст, нова відповідальність.

А з 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я практично зупинила свою сольну кар’єру. Мені здавалося неможливим просто виходити на сцену, як раніше, і грати концертні програми, не проговорюючи того, що відбувається в моїй країні. Відтоді більшість мого часу і зусиль зосереджені на роботі Українського інституту у Швеції, який я заснувала ще у 2014 році – як реакцію на початок війни.

Ми починали тоді практично з нуля: без бюджету, без структури, але з глибоким переконанням, що культура – це не розвага, а інструмент формування думки. Ми показували Україну як сучасну, мислячу, невід´ємну частину європейського культурного простору, формували новий наратив про неї – крізь мистецтво.

– Можна говорити, що національна ідентичність впливає на репертуар піаніста, виконання музики?

Українські піаністи, несвідомо чи свідомо, десятиліттями обслуговували імперські наративи Росії, поширюючи її музику в світі

– Абсолютно. На початку 1990-х років, коли я завершувала навчання у консерваторії, українські піаністи, що мріяли про сольну кар’єру, не включали до свого репертуару великі твори українських композиторів. Виконання української музики було радше даниною формальності – для випускних іспитів чи рідкісних українських конкурсів – тоді як основа концертних програм складалася переважно з творів Рахманінова й Чайковського – це вважалося необхідною умовою для успішної кар’єри. Піаністи, несвідомо чи свідомо, десятиліттями обслуговували імперські наративи Росії, поширюючи її музику в світі. Саме тому сьогодні, навіть під час повномасштабної війни, настільки складно вести конструктивний діалог у культурному середовищі щодо ролі російської музики у просуванні імперського мислення. Ми самі допомагали цементувати її статус як величної, незмінної, а про українську музику просто ніхто нічого не знав.

Важливо, щоб молоді українські музиканти формувалися як носії української музичної ідентичності

Ця репертуарна політика і досі використовується як зброя для знищення України як нації, якої, згідно з російським уявленням, немає, де важливо показати, що української музики не існує або вона не варта такої уваги, порівняно з російською.

Тому зараз так важливо, щоб молоді українські музиканти формувалися власне як українські музиканти. Саме так – не просто як віртуози, що грають усе й про все, а як носії української музичної ідентичності. Наш пласт культурної спадщини – глибокий, багатий, але невідомий власне через історичні причини. Навіть у самій Україні.

Ми не можемо нарікати на репертуарну політику європейських концертних залів, якщо ми самі не почнемо пропонувати їм альтернативу

Я, наприклад, зовсім нещодавно вперше почула фортепіанні сонати Косенка. І була вражена – яка це музика. Вона цілком може замінити в репертуарі піаністів ті ж сонати Рахманінова, які вже, відверто кажучи, дещо втомили. Сидиш у жюрі на конкурсі – й одна за одною звучать одні й ті самі речі.

Ми не можемо нарікати на репертуарну політику європейських концертних залів, якщо ми самі не почнемо пропонувати їм альтернативу, не почнемо системно працювати над тим, щоб ситуація змінилася. Саме тому Український інститут у Швеції та Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика об’єднали зусилля, аби дати нове дихання молодим українським талантам.

– Ви маєте на увазі музичний конкурс для молодих українських піаністів Ukrainian Piano Award? Розкажіть, будь ласка, про нього детальніше.

– Конкурс Ukrainian Piano Award покликаний віднайти, підтримати та представити світові майбутніх зірок українського фортепіанного мистецтва. Його мета – не просто популяризувати українську високу музику, а й забезпечити її сильну присутність на міжнародній арені.

Ми хочемо змінити підхід до формування репертуару українських піаністів, мотивувати їх відкривати власну музичну спадщину, формувати репертуар із масштабних творів українських композиторів, адже вони мають бути відомі світові так само, як і твори Рахманінова. Вони володіють не меншою художньою цінністю, що щоразу підтверджується, коли їх виконують у професійних колах на Заході. Просто історично так склалося, що українська музика не отримувала належних можливостей для визнання.

Ми прагнемо створити для українських молодих піаністів можливості розвитку кар´єри, виступів у Європі, участі в майстер-класах і міжнародних проєктах. У довгостроковій перспективі плануємо перетворити цей конкурс на міжнародний, щоб найкращі піаністи світу вивчали та формували репертуар саме з української музики.

Окрім культурної місії, конкурс має й важливий людський вимір. Професія піаніста – це одна з найскладніших творчих діяльностей, це поєднання фізичної, інтелектуальної, психологічної й емоційної праці. Це дуже багато годин занять, якоюсь мірою – принесення в жертву свого дитинства. І це варте заохочення, надто у ці тяжкі часи.

Кажуть, що “музика не має кордонів”. Чи формує національна ідентичність кар’єру класичного музиканта?

Українських піаністів не було в глобальній піаністичній екосистемі – ми існували ніби «при російських»

– У світі класичної музики, що, на перший погляд, здається дуже космополітичним, національна приналежність насправді відіграє величезну роль у кар’єрі виконавця. Це не просто питання особистості, а й своєрідна бізнес-модель, де “країна походження” стає невидимим, але потужним чинником. Наприклад, на Шопена чи Лютославського в першу чергу завжди запросять польського піаніста, а на Равеля чи Дебюссі – французького, так само як на Рахманінова – російського.

А українських піаністів не було в цій глобальній піаністичній екосистемі – ми існували ніби “при російських”. Нас сприймали як щось другорядне, додаткове. Ми не мали власний український репертуар, не просували його, і, як наслідок, не мали свого “місця”. Нині ситуація змінюється, і тепер уже щось рухається в правильному напрямку, але дуже повільно і “зі скрипом”, дуже часто завдяки самим же деяким українським музикантам за кордоном, в яких далі немає чіткого розуміння чи особистого інтегрітету.

Те, де ти виріс, які книжки читав, якою мовою говорив, на якій музиці виховувався – усе це впливає. Воно формує твоє бачення, твоє відчуття ритму, інтонацій, сенсів, твою інтерпретацію і виконання.

А ми довго не мали власного розуміння української ідентичності. Вона почала формуватися лише після 2014 року. До того – розмиті межі. І тому сьогодні для нас усе це – нове. Незвичне, але водночас життєво необхідне.

Саме тому я й ініціювала цей конкурс піаністів. Щоби з’явилося те, що буде не придатком, а основою.

Я думаю, зараз це – єдиний моральний, правильний шлях. Коли ти знаєш, що за те, щоб Україна вижила, хтось віддає своє життя, то це просто єдине правильне, що ти можеш зробити в цій боротьбі як музикант.

Чи досі ви чуєте аргументи від організаторів концертів про «Чайковського, який нічого поганого не робив»?

– Я думаю, важко вимагати розуміння організаторів чи програмних директорів на заході, що Чайковського Росія використовує для просування своїх шовіністичних наративів, якщо в Україні досі столична консерваторія носить його ім´я і досі дискутується серед навіть українських музикантів, чи грати його, чи ні. На мою думку, позиція українських музикантів, особливо тих, що живуть на заході і продовжують виконувати російську музику, стверджуючи, що це не має значення, сьогодні не просто дискусійна – вона глибоко аморальна. Або можливо, в деяких кращих випадках, це брак інтелекту і нездатність до 2 додати 2.

Але можу сказати, що все-таки багато організаторів на заході починають повільно задавати собі питання і думати, а інші змінюються під тиском громадської думки. Тому нам так важливо бути активними і цю думку формувати, і цю тему виносити в публічну дискусію.

Мистецтво – це зброя, що говорить до підсвідомості. Тому для Росії культурна складова в цій війні не менш важлива, ніж збройна

Наприклад, один з найбільших швецьких фестивалів, Baltic Sea Festival, після критики минулого року в найважливішій швецькій газеті Dagens Nyheter, зменшив майже до мінімуму твори російських композиторів в цьогорічній програмі. Або колишній директор Королівської Філармонії у Швеції перепросив мене за нерозуміння важливості включення української музики в програми, про яке я йому всі ці роки говорила. Тобто, я думаю, багато залежить від кожного з нас, треба їм пояснювати, чому вони грають весь час Чайковського, але не мають поняття, хто такий Лятошинський чи Лисенко, розказувати нашу історію, знайомити з українськими творами. Я впевнена, що якщо б на заході знали українських композиторів, художників, письменників, то нас би краще чули і розуміли в цій боротьбі, бо мистецтво – це зброя, що говорить до підсвідомості. Тому для Росії ця культурна складова в цій війні не менш важлива, ніж збройна.

Тобто війна змінила ставлення світу до української культури…

Музика є «несвідомою хронікою», портативним архівом почуттів, емоцій, спогадів, носієм естетики свого часу

– Війна змінила все – не тільки карту, не тільки політичні альянси, вона змінює світогляд. У тому числі, ставлення до української культури.

Ми вже бачимо, як зміни приходять у літературу, поезію, кіно, навіть у спорт. Але от у «високій музиці» – все дуже повільно, знову ж таки повторюся: багато в чому завдяки нам самим. Наша Національна музична академія досі носить ім’я Чайковського. Знаєте, деякі учасники конкурсу перепитували, чи справді у другому турі потрібно виконувати твір саме з окресленого списку українських композиторів – Лисенка, Косенка, Ревуцького, Барвінського та Лятошинського. Тому думаю, що програми в консерваторіях, імовірно, суттєво не змінилися.

Стверджувати, що Чайковський «ні в чому не винен», – це або неспроможність, або небажання мислити глибше

Високу музику чомусь звикли вважати недоторканною, ніби вона існує десь на Марсі, незалежно від історичного контексту, соціальних процесів чи етичних викликів.

Але музика є «несвідомою хронікою», портативним архівом почуттів, емоцій, спогадів, носієм естетики свого часу. І тому стверджувати, що Чайковський «ні в чому не винен», – це або неспроможність, або небажання мислити глибше.

Правда сьогодні така, що коли ти виконуєш музику Чайковського чи Рахманінова, то ти пропагуєш російський імперіалістиний наратив

Особисто мені легше. Я ніколи не любила Чайковського. Його музика для мене – малоінтелектуальна. Вона емоційна, чуттєва, можна сказати – трохи попсова. Вона промовляє до почуттів, а не до інтелекту. Це не та музика, яка резонує з моїм внутрішнім світом.

Я знаю, що мене критикуватимуть шанувальники Чайковського. Але мене це абсолютно не хвилює. Тому що правда сьогодні така, що коли ти виконуєш музику Чайковського чи Рахманінова, то ти пропагуєш російський імперіалістиний наратив. І не розуміти цього – значить бути, даруйте, просто наївною або малоінтелектуальною людиною.

У чому полягала унікальність цьогорічного European Festival: Ukrainian Spring у Стокгольмі, артистичним директором якого ви є? Які основні меседжі фестивалю ви хотіли донести до європейської аудиторії?

– Європейський Фестиваль «Українська Весна» – це не “український” фестиваль, а європейський фестиваль, в якому Україна відіграє головну роль. Ми будуємо фестиваль як діалог між минулим і сучасним, а найголовніше – між Україною та Європою, до якої Україна завжди культурно належала.

Цьогорічною темою фестивалю було запитання “Oh, you are Ukrainian?” (О, то ви укрaїнець?), і програма відзначала видатних діячів культури, які зробили вагомий внесок у європейську культуру, але чиє українське походження часто залишалося невідомим: Казимир Малевич, Серж Лифар, Леонард Бернстейн, Енді Воргол… У центрі всіх програм – музика, яка поєднується з поезією, танцями, літературою, образотворчим мистецтвом, дискусіями. Цьогорічний фестиваль зібрав понад дві тисячі відвідувачів. Розуміння та підтримка, яку ми отримали від глядачів, які, незважаючи на те, що заходи були повністю заброньовані, прийшли з надією все ж таки отримати місце, означає для нас, що ми на правильному шляху і що цей вид комунікації є ефективним інструментом формування думки і комунікації з європейською аудиторією.

– На одному з вечорів ви презентували мистецький проєкт “Звучання ран”. Розкажіть про нього детальніше.

– Це мистецько-дослідницький проєкт, який під моїм керівництвом проводиться в Королівській Музичній Академії і який художньо досліджує концепцію колективної травми через музику українських композиторів першої половини ХХ століття – часів, коли Україна пережила два геноциди масових масштабів, дві світові війни, масові репресії, примусову колективізацію та тоталітарне придушення.

Музику все більше розуміють як культурну практику, яка одночасно відображає історію та впливає на те, як ми її пам’ятаємо та розуміємо. Деякі вчені-музикознавці стверджують, що історичні умови, в яких створюється музика, також впливають на сам досвід слухання. Здатність музики розривати межу часу, поєднувати інтелект й емоції та викликати співчуття робить її потужним інструментом для розуміння та перенесення болю інших із собою. Вона звертається безпосередньо до нашої підсвідомості та наших почуттів.

З кінця XVII століття Московська імперія, яка поглинула Козацьку державу, крім того, що прийняла назву Росія та почала переписування історії, заборонила офіційне вживання української мови та культурне самовираження в межах національної ідентичності. У музичному плані людям залишалося співати пісні вдома – колискові, за столом, під час різних свят. Ці усні традиції стали основою для майбутньої музичної творчості, включаючи твори композиторів початку 20 століття. На презентації ми зосередили увагу на постаті Бориса Лятошинського, говорили про період Другої світової війни, коли Україна опинилася затисненою між двома імперіями зла: нацистською Німеччиною і сталінською Росією. І хоча ранні твори Лятошинського повні модерністських експериментів, радикальних та новаторських для свого часу, у цей трагічний час він звернувся до давніх народних пісень.

Мрію про майбутнє, в якому українську музику більше не доведеться пояснювати через війну

Студенти та викладачі Королівської Академії виконували твори Лятошинського, написані в цей період: фортепіанну сюїту та струнний квартет, а кобзар Тарас Компаніченко виконував пісні, на мотивах яких ці твори побудовані. Це спонукало до рефлексій, як пісні, глибоко вкорінені в колективній пам’яті українського народу, трансформувалися в художню музику, що несе в собі як особисті, так і національні рани.

Яким ви бачите майбутнє української музики у світі та що для вас було б найважливішим, щоб залишилося після вас?

– Я мрію про майбутнє, в якому українську музику більше не доведеться пояснювати через війну. Де вона звучатиме не як опір чи доказ виживання, а як природна частина світового культурного простору. І якщо я буду знати, що я якось була причетна до такого, – для мене цього було б достатньо.

Наталія Максименко

Фото надані Наталією Пасічник



Джерело

Події

Письменниця Амеліна посмертно стала почесною громадянкою Ліона

Published

on



Українська письменниця і правозахисниця Вікторія Амеліна посмертно стала почесною громадянкою міста Ліон у Франції.

Про це у Фейсбуці повідомила українська журналістка Тетяна Терен, передає Укрінформ.

“Цей статус надається щорічно правозахисникам і активістам з різних країн світу в тиждень, коли відзначається День прав людини. Ліон для такої традиції обрано невипадково. В часи Другої світової війни місто пройшло через німецьку окупацію, під час якої тут діяв рух опору. Потому в місцевих судах відбувалися розгляди справ щодо злочинів проти людяності, і Ліон зробив великий внесок у відновлення справедливості в повоєнному світі”, – зазначила Терен.

Рішення про надання статусу почесних громадян ухвалює мер Ліона Ґреґорі Дусе.

Номінують на відзнаку громадські організації Ліона та команда мера.

Читайте також: У Латвії видали книжку Вікторії Амеліної

Як повідомлялось, російські війська ввечері 27 червня 2023 року завдали два ракетні удари по Краматорську. Вікторія Амеліна була важко поранена одним з ударів і 1 липня померла у лікарні від отриманих ран.З літа 2022-го Амеліна приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Вікторія разом із командою працювала як документаторка воєнних злочинів на звільнених територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема у Капитолівці на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

Водночас вона розпочала роботу над своєю першою нонфікшн книжкою англійською мовою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War (“Дивлячись на жінок, які дивляться на війну”).

У цій книжці Амеліна розповідає про українських жінок, котрі документують воєнні злочини та їхнє життя під час війни.

Також письменниця займалася активною адвокаційною роботою: зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, говорила про спільну антиколоніальну боротьбу українців та інших народів світу.

Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. 2014 року вийшов її дебютний роман “Синдром листопаду, або Homo Compatiens”. Книжка ввійшла в десятку найкращих прозових видань за версією премії “ЛітАкцент року – 2014”. Наступного року роман було перевидано, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.

Твори Амеліної публікувалися в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами. Нещодавно роман “Дім для Дома” було перекладено іспанською мовою. У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.



Джерело

Continue Reading

Події

Померла перекладачка і драматургиня Анна Галас

Published

on



Перекладачка, дослідниця і драматургиня Анна Галас пішла з життя від гліобластоми мозку.

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.

Галас народилася у Львові, навчалася на факультеті іноземних мов Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю “переклад”. Згодом продовжила навчання в Оксфордському університеті (Велика Британія), де вивчала сучасну британську драматургію. Брала участь у Школі постмодерної драми (Единбург, Шотландія) завдяки стипендії імені Джона МакГрата в галузі театрознавства. Після повернення до Львова розпочала викладацьку та дослідницьку діяльність в ЛНУ ім. Івана Франка у сфері театрального перекладу.

Активно працювала як театральна перекладачка, керувала проектом “Лабораторія театрального перекладу”. Як драматургиня дебютувала у ІІ Лабораторії драматургії, організованій Національною спілкою театральних діячів України.

Кілька п’єс для дорослих були відзначені на українських та міжнародних театральних фестивалях. П’єса “Жив-був півник” увійшла до довгого списку драматичного конкурсу “Липневий мед” у 2022 році, а “Серцебиття” — до довгого списку у 2023 році;

П’єса “Хроніки загубленої душі”, написана в перші місяці повномасштабної війни Росії проти України, була відібрана журі “Парад-фесту” та опублікована в “Антології24” у 2022 році. У 2023 році цей текст був обраний для постановки на лондонському фестивалі “Reboot Festival” і представлений під час тритижневого заходу.

Дві дитячі п’єси Галас “Затока дельфінів” та “Детективи кам’яних джунглів” увійшли до довгого та короткого списку драматичного конкурсу “Липневий мед” у 2021 році.

“Сьогодні у засвіти відійшла людина з безмежною любов’ю до життя і до всіх навколо, з добрим і щирим серцем – Анна Галас. Вона залишила у глибокій скорботі трьох прекрасних діток, чоловіка, батьків, сестру з сімʼєю, друзів і колег”, – написала її колега Ірена Одрехівська.

“Анна залишила нам понад 50 перекладів п’єс та понад 25 власних драматичних творів, у кожному з яких відчувається її голос, чутливість і любов до театру. Її п’єси відзначалися на українських театральних лабораторіях і фестивалях, здобуваючи щире визнання серед колег і глядачів”, – зазначили на фейсбук-сторінці проєкту “Шоукейс української драматургії”.

Як повідомляв Укрінформ, співак і композитор, заслужений та народний артист України Степан Гіга пішов з життя 12 грудня внаслідок важкої хвороби.

Фото: ФБ-сторінка Анни Галас



Джерело

Continue Reading

Події

Українська твердиня віри і незламності

Published

on


Тридцять років тому на державному рівні було ухвалене рішення про відтворення в Києві Михайлівського Золотоверхого собору

Цей знаменитий собор, як і весь Свято-Михайлівський монастир, у своїй майже тисячолітній історії пережив багато вікопомних подій, які вплетені в літопис України. В тридцяті роки минулого століття, за більшовизму, він був навіть ущент зруйнований. На цьому місці планувалося звести гігантські споруди й пам’ятники новій владі. Але й ця, найчорніша сторінка в історії собору, була перегорнута, і 9 грудня 1995 року на найвищому рівні в незалежній Україні було прийняте рішення про відтворення Михайлівського Золотоверхого собору з його дзвіницею, мурами і брамою. Саме на стіні цих мурів нині знімки героїв – сучасних захисників Української держави, її волі, віри й незалежності.

Біля стіни героїв

ЯК СТВОРЮВАВСЯ Й ОНОВЛЮВАВСЯ СОБОР?

Перед тими, хто взявся три десятиліття тому відтворити собор, постало непросте завдання, адже проєктів його спорудження і пізніших реставрацій не залишилося. Були хіба що спогади про собор, його описи в різних пам’ятках – літописних, археологічних, літературних.

…Історія собору почалася з монастиря, збудованого київським князем, сином Ярослава Мудрого Ізяславом у другій половині 1050-тих років. Монастирська церква з’явилась тут у 1108 – 1113 роках за часів його сина Святополка II Ізяславича, який назвав її на честь Архистратига Михаїла. Дослідники вважають, що головною причиною назвати так храм стала перемога князя над половцями (Святий Михаїл був покровителем воїнів). У 1108 році дружина Святополка Ізяславича Варвара, дочка візантійського імператора Олексія I Комніна, привезла з Константинополя в Михайлівський собор мощі святої Великомучениці Варвари. І це – найдревніші мощі в Україні (нині вони знаходяться у Володимирському соборі Києва). Зазначимо, що храм, названий на честь Архистратига Михаїла, слугував родовою усипальницею князів Ізяславичів.

До назви «Свято-Михайлівський» додають ще й слово «Золотоверхий», бо це перша культова споруда в Київській Русі, бані якої були позолочені. Та, крім цього, собор вирізнявся і своєю оригінальною архітектурою. Це був хрестово-купольний храм, збудований з цегли і каміння, побілений вапном. У пазухах склепінь містилися голосники. Всередині храм мав три нави, його стіни прикрашали фрески і мозаїки з зображенням Ісуса Христа, Божої Матері і святих. 

Свої рядки в літопис Свято-Михайлівського собору вписав цілий ряд видатних представників православної церкви України. Назвемо для прикладу одного з них – Іова Борецького. Після отримання початкової освіти він навчався у Львівській братській школі, потім – в Острозькій академії. Є підстави припускати, але немає документальних підтверджень, що навчався він і в Краківському університеті. Після цього Іван Борецький сам стає навчителем, ректором Львівського братства. Згодом переїздить зі Львова до Києва і очолює Київську Богоявленську братську школу. То була пора активної діяльності Київського братства, до якого увійшло все Запорозьке Низове військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем –Сагайдачним. Тоді ж Іван Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському монастирі з іменем Іова.

У ті роки загострюється боротьба між прихильниками і супротивниками унії. Великі надії для православних породив приїзд до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, який багатьох представників православного духовенства висвятив на єпископів. 9 жовтня 1620 року патріарх рукоположив на митрополита Київського ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. За роки перебування цього подвижника на митрополичій кафедрі було засновано і розбудовано велику кількість храмів і обителей, з’явилося багато шкіл і друкарень. Іов Борецький залишив наступним поколінням низку яскравих духовних творів. Перед відходом у Вічність він назвав і опікунів розбудованого ним Михайлівського монастиря: Печерського архимандрита Петра Могилу і Луцького єпископа Ісаакія Борисковича.

Упродовж більш як дев’яти століть своєї історій собор пережив кілька реставрацій і реконструкцій. Біля нього була споруджена дзвіниця. Згодом храм оновили у стилі українського бароко. На початку ХХ століття у соборі встановили опалення, реставрували частину фресок, переклали підлогу. 

Михайлівський храм. Акварель невідомого художника
Михайлівський храм. Акварель невідомого художника

ВАРВАРСЬКЕ ЗНИЩЕННЯ СОБОРУ

А через двадцять з лишком років, при радянській владі, собор було висаджено в повітря. Підірвали його 14 серпня сумнозвісного 1937 року.

Руїни собору
Руїни собору

Але ще до цього для видимості була створена комісія з підготовки цього варварського акту. Проти знесення собору виступив лише один її член – мистецтвознавець Микола Макаренко. Влада йому цього не простила: невдовзі він був репресований (нині на території собору Макаренку встановлено меморіальну дошку).

Микола Макаренко
Микола Макаренко

Владоможці дозволили тоді зняти і зберегти лише окремі фрески і мозаїки. Більша частина з них опинилася в музеях Москви, Ленінграда, Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» перенесли до Софійського собору.

Старовинні мозаїки собору
Старовинні мозаїки собору

Вже за часів незалежної України, у березні 1997 року, я мав можливість побачити дві мозаїки з цієї композиції далеко від Києва, в Метрополітен-музеї Нью-Йорка, в якому в ті дні була розгорнута велика виставка мистецьких шедеврів періоду Візантійської імперії. Навiть для Нью-Йорка – мегаполісу, де не бракує всепланетарного масштабу подiй i грандiозних видовищ, ця виставка стала помiтним явищем. I рiч не тiльки в помпезнiй, яскравiй церемонiї її вiдкриття, на яку 3 березня 1997-го було запрошено понад 800 вiдомих гостей з рiзних куточкiв свiту, а в тому, що за далеким океаном, у нью-йоркському Метрополiтен-музеї «зустрiлися» мистецькi шедеври з 24 країн, створенi в одну з найвизначнiших епох в iсторiї людської цивiлiзацiї — епоху Вiзантiї. А що це справдi шедеври, в цьому могли переконатися сотнi тисяч вiдвiдувачiв виставки. Тож у її органiзаторiв були всi пiдстави назвати виставку «Слава Вiзантiї» (Glory Byzantium). Я б тiльки, оглянувши її експозицію, додав: йшлося про експонати, якi увiчнили славу не тiльки тисячолiтньої Вiзантiйської iмперiї, а й її найближчих сусiдiв, серед яких помiтно видiлялася Київська Русь. 

I в цьому незаперечна заслуга всiх, хто був причетний до створення й органiзацiйного забезпечення української частини експозицiї. Особливо варто видiлити енергiю, невтомнiсть, наполегливiсть, якi виявила при формуваннi українського роздiлу експозицiї тодішня спiвробiтниця Метрополiтен-музею Оленка Певна. Вона народилася в Нью-Йорку, виросла в цьому місті, виховувалася в сiм’ї українських емiгрантiв, щирих патріотів України, вiдданих землі батьків серцем i душею (мати, Христина Певна, — багато років була працівницею Українського музею на Другiй авеню в Нью-Йорку, батько, художник і літератор Богдан Певний — був тривалий час спiвредактором широковiдомого українського журналу «Сучаснiсть»). Оленка Певна захистила докторську дисертацiю, в якiй дослiджуються архiтектурнi й мистецькi цiнностi Київської Русi. Отож, значною мiрою саме завдяки їй українським експонатам на виставцi в Нью-Йорку був видiлений окремий просторий зал. Її перу належить i окремий, великий за обсягом роздiл у розкiшному каталозi, спецiально пiдготовленому до виставки (зовнi каталог нагадує давньоруське Євангелiє).

Коли вже зайшла мова про «український зал» у Метрополiтен-музеї, то слiд сказати, що найпомiтнiшi його експонати — i за розмiрами, i за художньою цiннiстю — двi мозаїки, якi вцiлiли вiд по-варварському зруйнованого в 30-тi роки Свято-Михайлiвського Золотоверхого собору: «Архiдиякон Стефан» (231 х 134 см) i «Апостол Фадей» (299 x 109 см). Вони стали окрасою не тільки української частини експозиції, а й усiєї виставки.

Архідиякон Стефан. Мозаїка
Архідиякон Стефан. Мозаїка

У цьому зв’язку запам’ятались мені слова Оленки Певної, яка під час екскурсії для нас зауважила, що можна виставити i ювелiрнi прикраси часiв Київської Русi, але якщо Україна видiлить великi речi, то її запам’ятають обов’язково.

Дивлячись на ці фрески, гірко було усвідомлювати, яку непоправну втрату зазнав Київ, вся Україна, коли в тридцяті роки був знищений Золотоверхий Свято-Михайлівський собор – видатна архітектурна і художня пам’ятка часів Київської Русі. Навіть золотоординська навала 1240 року не зруйнувала його (правда, зідрала позолоту з куполів), а новітні варвари зі сходу та їх місцеві прислужники не пожаліли храм, бо він не вписувався у їхню намальовану вбогою уявою картину розгортання тут великого урядового центру з гігантськими потворними бетонними спорудами та розчищеним від культових споруд простором для більшовицьких військових парадів, «пролетарських» демонстрацій і масових гулянок. 

Це мало бути на місці собору
Це мало бути на місці собору

Ось як, приміром, «обгрунтовував» це варварство тодішній народний комісар освіти УРСР В.Затонський: «Учені любителі старого мотлоху всіляко домагаються повного збереження собору (…) Повідомляю, що питання про знесення собору вирішено. Може йтися тільки про зняття мозаїк та фресок. Чим довше будуть тягнути, тим менше залишиться часу для цієї складної операції. Винні будуть самі лахмітники». І це говорив не хто-небудь, а нарком освіти! Тим, хто задумував і створював цей собор і монастир, навіть у страшному сні не ввижалося, що через дев’ятсот літ з’являться подібні руйнівники в людській подобі і що таке жахіття стане можливим.

Але за Божим промислом часи змінилися, і після проголошення незалежності України було підняте питання про відродження Свято-Михайлівського собору, нашої національної святині. Голос за це, зокрема, подав видатний український письменник Олесь Гончар, на честь якого на території монастиря встановлено меморіальну дошку. Керівництво держави, уряду, міста Києва підтримало цю благородну справу, і в другій половині дев’яностих років постав відтворений Собор Архистратига Михаїла. Головний архітектор проєкту його відтворення – Юрій Лосицький. Йому й очолюваній ним групі архітекторів пощастило хіба що в тому, що в середині тридцятих років інженер-технолог та мистецтвознавець Іполит Моргілевський дослідив архітектурно-будівельні особливості собору й виконав його обміри. Це суттєво допомогло у відтворенні храму.

НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ

Відновлений Михайлівський Золотоверхий у наші часи гідно продовжив славетні традиції попередніх століть, вписав нові рядки в історію і храму, й обителі, підтвердивши головну їхню місію – бути твердинею православної віри і національної незламності. Це особливо проявилося й прозвучало в ніч на 30 листопада 2013 року, під час бандитського розгону мітингу на майдані Незалежності внуками тих, хто зруйнував собор. Патріотична українська молодь тієї ночі знайшла захист у Михайлівському храмі, а в дні Революції Гідності собор і монастир приймав убитих і поранених учасників протестів. Приведемо лише кілька епізодів з тих тривожних днів і ночей.

У ніч на 30 листопада десятки гнаних беркутівцями кинулися до Михайлівського собору. Його центральну браму відкрив тодішній вратарник монастиря семінарист Руслан Лапука. Кореспондентові Укрінформу, який брав у нього інтерв’ю, він розповів, що родом з Тернопільщини і тоді навчався на третьому курсі Київської православної богословської академії й був послушником (жив у монастирі і готувався до прийняття чернецтва Михайлівського монастиря). Його послухом якраз і було вратарництво – у певний час він відчиняв і зачиняв ворота монастиря. Тієї ночі, під час обходу, він виявив на території обителі двох студентів, які проникли в монастир через огорожу з боку парку. Вони просили відчинити ворота для їхніх друзів, бо їх, мовляв, повбиває «Беркут». Руслан взяв на себе відповідальність відкрити центральну соборну браму. Невдовзі з’явився автобус з беркутівцями, але студенти встигли не тільки сховатися, а й забарикадувати ворота.

Спецпризначенці не наважилися йти на штурм монастирських воріт. Переслідуваних напоїли чаєм, і вони згодом пішли в собор на вранішню службу.

Тим часом чутка про побиття студентів швидко поширилися Києвом та за його межами, і вранці 30 листопада біля собору зібралося десятки тисяч обурених протестувальників.

Михайлівська площа 30 листопада 2013 року
Михайлівська площа 30 листопада 2013 року

Ось як про це згадує для Інституту національної пам’яті один із них, відомий український громадський діяч, композитор, поет і кобзар, народний артист України Тарас Компаніченко: «Зранку ми всі поїхали на Михайлівську площу… Я був просто вражений, коли на Михайлівську вийшли кияни, коли Київ “піднявся”. Бо на тому мітингу на Європейській площі людей було мало, але влада зробила страшну річ – вона переступила через кров, і люди побачили, що влада здатна на все, і оце обурення – воно вивело людей, киян власне.

Я був настільки захоплений, що навіть пісню там написав – “Дума киян”: “Станемо мужньо, дружно, потужно від гір узвозами на діл. В нас на знаменах, щитах черлених архангел Божий Михаїл”. Кияни не піддалися усіляким технологіям, “закатуванням в бетон”, інформаційним війнам – і от Київ, шляхетний Київ устав і показав своє справжнє обличчя. І це було дуже, дуже важливо і приємно».

Інший епізод – з ночі одинадцятого грудня 2013 року. Тої ночі, вперше за вісім останніх століть, Київ почув набат Михайлівського собору (до цього востаннє били в Києві на сполох ще в 1240 році, під час навали золотоординців хана Батия). Цього разу дзвони Михайлівського собору подавали голос про небезпеку і закликали захистити маніфестантів. Спецпризначенці планували очистити від них майдан Незалежності. Тривожні попереджувальні дзвони звучали вночі, з першої до п’ятої години. Цю місію з благословення намісника монастиря ігумена Агапіта взяв на себе і своїх друзів Іван Сидор, тодішній аспірант Київської православної богословської академії. Він тоді в кров стер собі руки, б’ючи у дзвони. Як і його добровільні помічники, але набатний голос Михайлівського почув Київ, і беркутівський штурм майдану не відбувся.

Найсумніші епізоди тої пори пов’язані з прощанням із загиблими героями Небесної сотні. Першим відспівали у соборі Михайла Жизневського, який загинув 22 січня 2014 року від кулі снайпера.

Герой України Михайло Жизневський
Герой України Михайло Жизневський

Михайло родом з Гомельщини (Білорусь). Після школи здобув професію газозварника, займався карате, виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі. Ходив до православної церкви, мав намір піти в Жировицький монастир. Але життя склалось інакше. У 2005-ому через переслідування білоруським КДБ переїхав в Україну, жив спочатку в Донецьку та Кривому Розі, згодом – у Києві й Білій Церкві, працював зварником, монтажником, позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». У Революції гідності брав участь з перших її днів, входив до Самооборони Майдану і був її одним з найактивніших членів. О дев’ятій годині ранку 22 січня його життєвий шлях обірвав підступний постріл снайпера. Панахида за Михайлом Жизневським відбулася 26 січня, в день, коли йому мало виповнитися 26 років. На прощання з ним прийшли тисячі людей. Собор не міг усіх вмістити, люди заповнили всю площу перед ним. Після панахиди тіло Михайла пронесли вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького, Хрещатиком, майданом Незалежності під крики «Герой!» та «Живе Білорусь!» У 2017 році Михайлу Жизневському було посмертно присвоєно звання Герой України.

На території Михайлівського монастиря є старе розлоге дерево – дерево смутку: під ним клали тіла загиблих Героїв Небесної Сотні. Тут над ними читав перші заупокійні молитви отець Михайло Карнаух. У ті ж дні в стінах собору і загалом у монастирі лікували від ран, рятували життя сотень тих, хто безоружно і безстрашно вийшов на прю із силами зла. Вийшли і перемогли.

У соборі в дні Революції гідності
У соборі в дні Революції гідності

Цілком доречно насамкінець буде привести слова предстоятеля Православної церкви України, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, промовлені в стінах Михайлівського Золотоверхого собору з нагоди двадцять третьої річниці відновлення Храму.

Він, зокрема, привернув увагу до тої обставини, що хоча Михайлівський собор і був висаджений у повітря, але на його місці так нічого і не збудували. Бог ніби зберіг це святе місце від більшого плюндрування, залишаючи його приготованим для нового, відродженого храму. І цей храм постав на наших очах, як видимий символ і знак відновлення.

«Тоді, понад чверть століття тому, коли розпочалася відбудова, ніхто з нас не міг знати, що цьому храму буде приготовлена особлива історична роль в житті нової України, – продовжив промовець. – Але про це знав Господь, і тому готував це місце для служіння нашому народу. І коли прийшов час випробувань, саме відроджений Михайлівський Золотоверхий собор став точкою відліку нової історії України – з ним пов’язаний опір диктатурі, тут знайшли свій прихисток борці за свободу, від його стін розпочався не просто політичний протест, але справжня народна Революція гідності. На його стінах постав меморіал, що вшановує наших новітніх героїв, завдяки подвигу та жертовності яких Україна все ще вільна та не скорена, продовжує опір агресору і торує шлях до перемоги. І коли з волі Божої постала єдина Помісна Церква, незалежність якої отримала благословення від Матері-Церкви Константинопольської – тут, у Михайлівському соборі, утвердився наш духовний центр… Відновився з руїни цей собор – відновиться, з милосердя Божого і нашими спільними зусиллями, і зранена, але незламна Україна!»

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.