Підполковник Наталя Чорна очолює напрямок цивільно-військового супроводу у Командуванні Медичних сил ЗС України – одного з ключових механізмів взаємодії армії та суспільства в умовах війни. Її робота – забезпечити комунікацію, підтримку і координацію дій між Збройними силами України та місцевими громадами, волонтерами та органами влади.

В інтерв’ю Укрінформу Наталя Чорна розповіла про завдання цивільно-військової взаємодії у Медичних силах ЗС України, виклики на цьому шляху та значення довіри між військовими й цивільними для спільної перемоги.

НАЙБІЛЬШИЙ ВИКЛИК – ЦЕ СОЦІАЛЬНИЙ СУПРОВІД ВІЙСЬКОВИХ

– Розкажіть, будь ласка, про вашу посаду та основні обов’язки в системі цивільно-військового співробітництва Медичних сил Збройних сил України.

– Напрямок цивільно-військового співробітництва в Збройних силах України в цілому – це нова вертикаль, яка покликана допомогти військовослужбовцю отримати ту необхідну допомогу, на яку він має право як громадянин.

Звичайно, найбільший виклик для усієї системи цивільно-військового співробітництва на сьогодні, коли ми говоримо про умови війни, то це соціальний супровід військовослужбовців, які повернулись з полону, поранених, що зазнали травмування або поранення на полі бою, і хворі. Чому? Тому, що служба ЦВС Збройних сил України у бойових частинах і служба ЦВС у Командуванні Медичних сил КМС ЗС України – це дещо різні поняття. У бойових частинах ця робота може містити взаємодію із цивільним населенням та його евакуацію з населених пунктів, що межують із лінією зіткнення. Також це соціальний супровід військовослужбовців, що проходять службу у військовій частині. У Медичних силах ЗС України – це часто робота із військовослужбовцями, що проходять реінтеграційні заходи, або лікування.

Ми переважно працюємо з військовослужбовцями, надаємо їм саме соціальний супровід у вигляді і відновлення документів, і їх координації з громадськими організаціями, іншими структурами в цивільному житті. Намагаємось їх, наскільки це можливо, повернути до буденного життя.

– Як змінилась роль цивільно-військового співробітництва з початком повномасштабного вторгнення?

– До грудня 2024 року в Командуванні Медичних сил ЗС України була лише одна посада саме цивільно-військового співробітництва, і займатись таким обсягом, яким займаємось ми зараз, ця людина просто не мала можливості. Відповідно, в умовах, які диктує нам поле бою, вже з грудня минулого року Директивою міністра оборони України (№ Д-321/111/дск, – ред.) було введено такий напрямок в усіх наших госпіталях і в усіх наших структурах.

І відповідно у кожному із цих підрозділів були і є наразі фахівці саме соціального супроводу. Треба допомагати нашим хлопцям.

– З ким найчастіше ви співпрацюєте серед цивільних чи міжнародних структур?

– Якщо ми говоримо про міжнародні організації, то найчастіше йдеться про Червоний Хрест. Саме їх дані дають змогу офіційно визнати факти перебування у полоні наших захисників. Тому ця взаємодія наразі є просто щоденною необхідністю.

Із цивільних структур державного рівня – це Національне інформаційне бюро, Служба безпеки України, Координаційний штаб, ЦНАПи, громадські організації. Це всі ті організації, з якими ми співпрацюємо для того, щоб вирішувати проблемні питання наших військовослужбовців. Питання виникають різні, як і потреби. Тому, залежно від того, які виклики перед нами стоять, ми і комунікуємо з різними структурами.

– Чи є сталі механізми взаємодії?

– Ні, сталих механізмів наразі немає. У 100% йдеться про індивідуальний підхід. Все залежить від конкретної потреби того чи іншого військовослужбовця. Комусь треба відновити особисті документи, комусь елементарно сконтактуватися із близькими чи військовою частиною. Тому чи не найважливішу роль у цьому процесі відіграє вміння комунікувати і реагувати на поточні потреби, що виникають у наших захисників.

МИ ПРАЦЮЄМО НА ТЕ, ЩОБ АДАПТУВАТИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ ЯКНАЙШВИДШЕ

– Яку роль відіграють волонтери у спільних медичних ініціативах?

– З початком повномасштабного вторгнення, та і до подій 2022 року, ми чудово розуміємо, що волонтери, небайдужі громадяни, почасти родичі, відіграють велику роль у розбудові, допомозі Збройним силам України. Якщо ми говоримо про напрямок відновлення військовослужбовців, то інколи навіть звичайна пісня чи вистава, що представлені в рамках благодійності, допомагають захиснику відчути себе не тільки військовослужбовцем, а просто людиною, яка повинна пройти свій шлях реабілітації чи, пак, реінтеграції.

За моїми спостереженнями, емоційна стійкість і підтримка родини військовослужбовця – це у 90% рецепт успішного відновлення. Власне, ми сильні тільки тоді, коли об’єднані. В цьому стисла суть ЦВС.

– З якими труднощами ви стикаєтесь у процесі координації дій між військовими медиками та цивільними структурами?

– Буває різне. Ми ж всі люди. Інколи хтось елементарно може бути не в гуморі. Ніхто не відміняє людський фактор, але кожен з нас намагається докладати своїх зусиль для того, щоб між нами не було ніяких непотрібних непорозумінь, що ускладнюють взаємодію інституцій. До прикладу, коли я телефоную до представника Національного інформаційного бюро, то знаю, що ми точно знайдемо алгоритм для допомоги захиснику.

Що можу сказати із впевненістю, це те, що ми працюємо задля однієї мети: підтримки наших захисників.

Тому найбільшою проблемою для усіх нас залишається ворог і його апетити, а не внутрішня організація діяльності. Це більше буденна діяльність, і ми з нею вдало обходимося, на мою думку.

КОНЦЕНТРУЄМО УВАГУ НА ТЕПЕРІШНІХ ВИКЛИКАХ

– Чи були ситуації, які стали для вас особисто уроком у цій роботі?

– Вміти і навчатись відокремлювати своє особисте від того, що відбувається під час виконання моїх обов’язків. Особливо зараз, коли ми бачимо позитивну динаміку в обміні полонених, то розумієш, наскільки важливо залишати емоційне хвилювання за межами своїх функцій. Якщо коротко, то ти повинен мати ту саму емоційну стійкість для того, щоб мотивувати військовослужбовців навчитися наново планувати своє майбутнє. Часто їм важко осягнути свою особисту свободу – для когось адаптаційний період триває близько місяця, а комусь можуть знадобитися роки.

Часто багатьом з них просто хочеться поговорити, випити кави. Деякі з них підписують мене у телефоні «Мама МС», просто тому, що я завжди беру слухавку і не відмовляю у підтримці. Мені здається, це цілком природно. Військове братерство – це не просто гарні слова, це стиль життя, який постійно потребує твоїх зусиль.

Близько 50% повернених з полону потребують кваліфікованої медичної допомоги, зокрема, психологічної. Тут найголовнішим завданням клінічних психологів є якраз ментальне відновлення військовослужбовця. Він повинен знати, що не залишиться зі своїми хвилюваннями сам на сам.

Тож, повертаючись до вашого питання, то найскладнішим у цій справі є саме людські емоції. Водночас це найпрекрасніше.

– Як, на вашу думку, має трансформуватися система цивільно-військового співробітництва у медичній сфері після війни?

– Наразі ми концентруємо увагу на сучасних викликах, які диктує нам війна. Це, так би мовити, короткострокові плани – зустріти військовослужбовця, з’ясувати його потреби, налагодити комунікацію з його військовою частиною, із державними інституціями, якщо це необхідно. Це все рутинні справи, якими зайняті наші фахівці.

У майбутньому ж хочеться організовувати тематичні вечори з родинами наших захисників, бачити, як підростають їх діти, і не турбуватися про те, що є ті, хто досі перебуває у ворожому полоні. Напевно, це наразі звучить як мрія. Але, думаю, більшість з нас хоче такого майбутнього для наших захисників і їх близьких.

– А ви можете сказати хоча б на перспективу кількох місяців, як вона має трансформуватися?

– Хочу бачити, щоб якнайбільше наших військовослужбовців повертались з полону. Знаю, що над цим, не покладаючи рук, працює Координаційний штаб.

Звичайно, у зв’язку з активними реінтеграційними заходами, наші медичні заклади наразі отримали додаткове навантаження.

Оскільки від початку повномасштабного вторгнення в Україні діє Єдиний медичний простір, це дає змогу розмістити захисників у закладах різних форм власності. Це значно покращує медичне забезпечення військовослужбовців. Але водночас хочеться бути впевненою у тому, що заклади охорони здоров’я в системі МОУ зможуть забезпечити усі потреби захисників самостійно.

Знаю, що Міністерство оборони, Генеральний штаб працюють над розширенням наших спроможностей. Очікуємо старт спеціалізованих реінтеграційних центрів на базі Збройних сил України.

А наразі працюємо у тій системі, яку вже вдалося побудувати. І, звичайно, радіємо кожному дню, коли звучить команда вирушити на зустріч чергової групи українських захисників.

– Яке місце у вашій діяльності займає досвід армій НАТО або міжнародних місій?

– Взагалі «CIMIC» і ЦВС – запозичена система від наших партнерів. В арміях НАТО ця сфера діяльності існує вже давно і досить на високому рівні. У нас, в Медичних силах ЗС України, її не було фактично до початку повномасштабного вторгнення.

Втім, саме війна послугувала тому, що у короткі терміни Україна стала для країн-партнерів прикладом в організації своєї діяльності, зокрема, медичної. Ми ділимося своїм досвідом. Часто до нього прислухаються медичні служби інших держав. У нас, на жаль чи на щастя, величезний досвід, і, напевно, що ми навіть в цьому їх перевершуємо. У досвіді – 100%.

НАВІТЬ СЛІВ ВДЯЧНОСТІ НЕ ТРЕБА, ДОСТАТНЬО ПОГЛЯДУ

– Що мотивує вас працювати в цій сфері в умовах війни?

– Ці очі… Очі, коли ми їм (військовослужбовцям, – ред.) допомагаємо, коли ти чуєш, бачиш цю віддачу, коли тобі кажуть звичайне «дякую».

До прикладу, ти просто допомагаєш йому (військовослужбовцю, – ред.) підвестись і підводиш до вікна, і ти бачиш ці очі… це дуже цінно. Очі матері, дружини і їхні (військовослужбовців, – ред.) або розгублені, але щасливі очі на обміні. Навіть слів вдячності не треба, достатньо просто погляду.

– Який момент за час вашої служби був для вас найскладнішим або найзворушливішим?

– Найзворушливіший був нещодавно, коли у нас в головному шпиталі на початку весни перебував повернений з полону військовослужбовець, який повідомив мені, що йому потрібно якнайшвидше відновити паспорт, тому що він хоче одружитись. Ми одразу вирішили організувати їм свято. Був і справжній коровай, і вінчання в храмі на території госпіталю нашим капеланом.

Дівчина чекала на Сашу близько трьох років, і, на щастя, вони ті, хто поцінували зусилля одне одного. Хіба це не зворушує? Їх історія насправді надихає ще й тим, що Олександр повернувся до військової служби.

В цілому, близько 60% військовослужбовців повертаються до військової служби після полону. І це те, що по-справжньому мотивує.

– Які найголовніші проблеми виникають у колишніх полонених?

– Відновлення документів. Це їх найбільше цікавить, тому що ці потреби тягнуться одна за одною. Немає паспорта – немає відновлення інших документів, елементарно водійського посвідчення. Немає відновлення банківської карти – немає виплат. Це те, що стосується саме повернених з полону хлопців і дівчат.

Вони навіть одразу не акцентують увагу, що їм потрібна допомога психолога. Лише із часом виникає потреба з кимось поділитись пережитим досвідом. Часто вони не можуть розповісти родичам про усе, що довелося пережити. Бо інтуїтивно здається, що зрозуміє лише людина у формі.

Що стосується поранених військовослужбовців, травмованих і які перебувають у нас на лікуванні, – це виплати, грошове забезпечення. 90% (військовослужбовців, – ред.) до нас звертаються саме з такими питаннями. Вони хочуть бути впевненими в тому, що держава про них потурбується. І це абсолютно зрозуміле хвилювання.

Єлизавета Чірниш

Фото: Геннадій Мінченко