Як зазначає наша супровідниця, тут є кабінети кількох державних установ. Їхні співробітники, виходячи з дверей і знаючи про «мовних» сусідів, тепер дотримуються законодавства – можливо, побоюючись зайвих реакцій, сміючись припустила Єлизавета Сачура.

Над реалізацією контролю дотримання мовного законодавства держави насправді працює не так багато людей. Як згодом зізнається Олена Івановська, яка обіймає посаду з 21 липня цього року, більшість співробітників – це юристи, фінансисти та адміністративний персонал. Тих, хто безпосередньо працює зі скаргами та постановами, можна порахувати на пальцях двох рук. У Секретаріаті ми саме побачили, як пошта «принесла» чергову скаргу. Вона надійшла від релігійної установи, яку теж було би добре перевірити на дотримання мовного законодавства, але обсяг листа-скарги вразив.

Дорогою нам трапляється один із представників Уповноваженої, який відповідає за Київ та Київщину, – Ігор Спірідонов. Він має величезний досвід мовнозахисної активності та роботи в Секретаріаті. Ігор повернувся з фронту: у серпні 2024 року отримав важке поранення на Покровському напрямку. Тепер працює представником Уповноваженої. Питаю, чи не означає ця посада той самий «мовний патруль», яким лякали людей у медіа. «Наці-фюрер», – сміється у відповідь Ігор.

Він коротко розповідає, що має дуже багато роботи, адже більшість скарг надходить саме зі столиці та Київщини. На розгляд скарги, каже Спірідонов, законом відведено 10 днів. Іноді треба перевірити наявність вивіски чи оголошення: приїхати на місце, переконатися. Якщо скарга має підстави, далі впродовж місяця Уповноважена має визначитися із санкціями – чи то буде попередження, чи штраф.

За кожним із представників Уповноваженої (а їх в Офісі шестеро – ред.) закріплено кілька областей. Приміром, Ігор Спірідонов, окрім Києва та області, опікується реалізацією мовного законодавства у Черкаській, Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях.

Олена Івановська зустрічає нас у скромному кабінеті. Шафа, комп’ютер та стіл – оце й усе, що тут вміщується. Каже, що мріє про представників у кожній області. Але, як ми всі розуміємо, розширення штату як і ремонт не на часі. Війна. З актуальних проблем і починаємо нашу розмову.

– Пані Олено, вже кілька тижнів не вщухають хвилі емоцій від опитування про мовну поведінку школярів та учнів (йдеться про моніторингове дослідження стану використання української мови в закладах загальної середньої освіти, яке представили Державна служба якості освіти України спільно з Уповноваженою із захисту державної мови). Запитаю дещо провокативно: може такі дані варто робити закритими, щоб не було таких емоційних історій та не давати ворогу «карт»?

– Правда, якою б гіркою вона не була, – це перший крок до усвідомлення проблеми і відповідно до формування стратегії, як її подолати. Бо якщо йти за такою логікою закрити все, тоді нам і про корупцію не треба говорити, і про інші наші хвороби, які, на жаль, характерні для суспільства. Тоді їх теж треба було б замовчувати, «не виносити брудну білизну», – до чого ми тоді дійдемо? До узурпації правди. Ми бачимо такі методи у ворога, чи нам треба бути подібним до нього?

І ми розуміємо, що вислови тих, хто по той бік, – вони дуже радо сприймають наш біль. Чим нам проблемніше і болісніше, тим їм це приємніше й дає якусь надію. Але з іншого боку, нехай ті люди, які поки що не зважилися стати на сторону світла або не подолали своїх внутрішніх «ящурів» чи лінощі, – хоча б задля самозбереження після цього опитування мають прийняти рішення перейти на українську. Щоб і їхні діти, і їхнє майбутнє були не в Росії.

Ми оголені перед ворогом у ментальному сенсі – він нас бере без бою. Але я люблю цю приказку: «Духом не впадеш –  силою не візьмуть». Мова – це наш дух, наша святиня. Начебто доводиться говорити високопарні речі, але без цього ніяк. Бо спрощене розуміння значення мови і привело до нинішнього стану.

Немає зараз в Україні людини, яка не розуміла б української або не змогла б висловити елементарно свою думку. Не вірю, що громадяни України не впораються з цим завданням. Нам потрібно брати вищу планку й говорити про мову як про ідентичність. Хоча й ця категорія теж вже затерта.

Для мене ідентичність – це на рівні серця. Це усвідомлення серцем і розумом, чиїх батьків ми діти, яких дітей ми плекаємо і яку перспективу їм даємо. Якщо змалечку ми привчаємо їх до мовних кайданів ворога, то навряд чи подолаємо цю статистику і ту небезпеку, яка зараз є.

– У мене питання щодо коректності таких опитувань. Їх або немає, або вони непостійні. Можливо, через це й виникають емоційні історії, що «в нас повторна русифікація» і «все пропало»?

– Опитування проводить Державна служба якості освіти, і це не вперше. Наскільки знаю, з 2022 року вони ведуть такий моніторинг. Звісно, нам би хотілося, щоб вони були нерелевантні. Але… я мама школярки й знаю, яка ситуація. Я знаю, що на уроках у школі доньки цього немає – і як вони спілкуються на перервах. Ми всі це знаємо. Тому для мене це не була новина, яка збила з ніг.

Спілкування російською було і раніше. Але 2022–2023 роки – тоді у дітей була загострена пильність. Згадайте 2022-й: чуємо десь російське слово – і вже насторожені, дивимося з підозрою. І діти це відчували. І вони таким чином – через мінімізацію російськомовної комунікації – маніфестували: «Ми – свої».

Такий стан напруги не може тривати довго. Коли він минає, люди повертаються до мовних звичок. Оце ми й побачили цього року. Ймовірно, кожне покоління десь недопрацювало в цьому плані.

– Так звані «мирні пропозиції», які вже вп’яте озвучили американська сторона не без подачі російської сторони, – там знову російська мова стає розмінною монетою і «другою державною». Чи бачите ви, що Україна могла б у принципі погодитися на таку пропозицію?

– Ні. Я цього абсолютно не приймаю і переконана, що влада теж не піде на це. Накал пристрастей високий, і треба зовсім «не відстрілювати», щоб на таке пристати. Гарант Конституції, впевнена, буде послідовно обстоювати Конституцію.

– Але чи не свідчить ця вимога про те, що мова – дуже важлива складова війни?

– Власне, так і є. Це багатовікове екзистенційне протистояння вийшло на пік, що й було вербалізовано російською стороною багато разів. Формування нашої мовної політики Путіним – це його стратегія й мета. Українство вже заплатило високу ціну за право визначати на своїй землі, якою мовою говорити. Нас неможливо зараз загнати в лінгвоцидну ситуацію.

Я добре вивчила настрої суспільства – йому не байдуже це питання. Кількість скарг щодо порушення мовного закону постійно збільшується. Це свідчить, що примирення тут не буде. Сподіваюся.

– На ваш погляд, чи є в державі як в організованій сфері прийняття рішень, стратегія, візія – як має Україна виглядати в мовному плані за 5, 10 чи 15 років. Як держава буде реалізовувати цю стратегію в різних площинах, які дослідження, закони, інституції та комунікаційні стратегії  потрібні для подолання цього шляху.

– Не все так погано. Є намагання визначити ці шляхи – вони намацуються. За останній місяць було три зустрічі  Платформи національної ідентичності. Учасники шукали відповіді на питання: що таке ідентичність – громадянська, національна. Щоправда, мовне питання не ставили окремо. Але на великому форумі за методикою «світового кафе», де були науковці, громадські організації, креативні люди, представники влади, – у підсумку питання мови посіло четверту позицію як складник ідентичності. Спільнота виокремила, що без мовного питання говорити про ідентичність – утопія.

– Закон про забезпечення функціонування української як державної, за яким працює і ваш офіс, єдиний поки що закон у цій сфері. Чи його достатньо для того, щоб формувати цю візію. Чи має бути далі процес напрацювання стратегій?

– Процес має бути завжди, нам не можна заспокоюватися тим, що є. Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» за ці роки виявив певні недохопи і їх треба закрити, щоб він був більш дієвий, більш конструктивний і виконував завдання ефективніше.

Мовне питання, хочемо ми цього чи не хочемо, помічаємо чи ні, але воно є складником багатьох законів. Нещодавно до закону про нацбезпеку внесено правку про те, що державна мова і національна культура є складниками національної безпеки.

– У мовному законодавстві ми йдемо шляхом заборон. Наскільки це ефективно – забороняти, не допускати, штрафувати? 

– Наш мовний закон взагалі не про заборони. Його часто трактують як постійну заборону. А чому? Хай сядуть та візьмуть в руки і почитають. Це завдання і журналістів, зокрема, пояснювати. Закон дає можливості, а не забороняє. Наш закон взагалі про забезпечення прав, а не про заборону чи примус.

– Але він сприймається як дискримінація російськомовних – так часто можна почути. Мовляв, забороняє говорити російською 

– Ну, це значить, неправильно артикулюють ті, хто доносять. Якщо люди наші настільки не самостійні, що вони не можуть загуглити і почитати, то ЗМІ мають перебрати на себе цю функцію і стати місточком між законом і громадськістю.

І я це кожного разу роблю. Більше того, має існувати соціальна реклама, – ми тут в офісі про це говоримо без перестанку. Але ми не та інституція, яка має фінанси, аби зробити цю рекламу.

І у тих «тисяча годин україномовного контенту» («1000 годин українського контенту» – це президентська ініціатива, яка передбачає виділення 4 мільярдів гривень на створення україномовного культурного продукту, включно з фільмами, серіалами, музикою, книгами, YouTube-роликами та перекладами ігор. Програму реалізовуватимуть через прозорий відкритий пітчинг, до якого залучать міжнародних експертів для оцінки проєктів, – ред.) має бути частка, використана на креативну соціальну рекламу, де б були позитивні приклади переходу на українську – все це має бути постійно на слуху, поруч.

Така реклама має доносити інформацію, що мовне законодавство сприяє забезпеченню прав кожного українця говорити рідною мовою, що державна мова є гарантом взаєморозуміння та творення спільної світоглядної матриці «наш дім – Україна» для представників різних етнічних меншин (спільнот). 

– До речі, чи не здається вам, що комунікаційна складова між державою та її мовною політикою та громадянами взагалі не пропрацьована. Тобто є закон, є ті, хто його виконують – ваш офіс, але немає державної мовної комунікації? 

– Тут прогалина величезна. Я не знаю, хто цим повинен займатись. 

– Можливо не ви. Але хто?

– Кожен, хто обіймає державну посаду. Кожен на своєму місці. Не знаю, як донести, що це його зобов’язання – бо він представляє не вузьку сферу, а державу. Він державотворець. Він має нею говорити. Він має нею мислити. І від мовної поведінки державних представників люди формують свою поведінкову стратегію.

– І тут – питання приватного використання мови. Держава не може втручатися. Але водночас ми бачимо, що саме на цьому рівні сфера російської не звужується. Я не раз бачила молодих батьків, які дають дитині телефон із російськими мультиками. І ця дитина, навіть у школі з українською мовою, повертатиметься в російськомовне середовище. Вона слухатиме не класну українську музику – а російську, бо такою мовою послуговуються її батьки. 

– Мамі треба вкладати в голову, батьку. Як це робити? Я не знаю. У мене немає простої відповіді на складне запитання.

Я, як фольклористка, точно знаю: материнська забавлянка, українська казка, українська пісня – якщо дитина з ними зростає з перших років, то десь до шести вона набуває дуже глибокої мовної чутливості. Вона всотує інтонації, слова, ритми. І потім упродовж життя шукає ці впізнавані звуки. Коли знаходить – воно в ній відлунює.

І це чудово розуміє наш ворог. Він прекрасно усвідомлює, як працює цей механізм, тому й б’є точково – саме по дітях і підлітках.

І якщо ми зараз спільними зусиллями не будемо хоча б мінімально, але системно фінансувати такі проєкти із глобальної популяризації української – дослідницькі, стратегічні, освітні – ми безнадійно запізнимося. Нам треба вже сьогодні бігти хоча б для того, щоб залишатися на місці (аллюзія на цитату з «Аліси в Країні Див»)

– І ще одна тема. Мова – дражливе питання, яким надзвичайно часто маніпулюють. Коментують усі: як у політиці, як у футболі – кожен знає, «як правильно». Ледве не у кожного знайдеться простий рецепт: «як зробити так, щоб усі заговорили в момент українською». Чи не на часі організувати спільноту фахівців? 

– Ми дуже зацікавлені у взаємодії. Ми готові бути майданчиком, платформою, місцем – тим самим Хрещатиком, 34 – де ці люди могли б збиратися.

Ми шукаємо й налагоджуємо контакти. Ми спілкуємося з мовознавцями, з громадськими організаціями. Уже в перший тиждень після мого призначення до нас прийшли активісти, ми познайомилися, і ця взаємодія триває постійно.

Ми принаймні оприлюднюємо цікаві ідеї, які напрацьовує громадське середовище – зокрема «Спільномова». Я щоразу згадую методики Андрія Ковальова (Укрінформ писав про це тут, – ред.) Хочеться, щоб вони отримали ширше застосування. Щоб міністр освіти, який пообіцяв зустріч, справді зустрівся з ними. Щоб моніторинг – від нуля до шести, далі середня школа і старші класи – показував позитивну динаміку. Бо зараз батькам потрібен саме раціональний, прагматичний фактаж.

Ми готові «хапати за стремена» всіх, хто хоче працювати в цьому напрямку. Але треба розуміти: ми можемо лише апелювати, можемо пропонувати роботу на волонтерських засадах.

– Коли ви прийшли на посаду, чи виникало відчуття, що дарма, не жалкували щодо рішення?

– Ні. Не жалкую і не пожалкую. Навіть якщо тут мені буде дуже важко – не жалкуватиму. Бо знаю: якби не я, прийшов би хтось інший. А так мені спокійніше.

– Які були виклики? Щось стало шоком?

– Я очікувала більше свободи у творчості й мріяла, наприклад, про ради, де збиралися б науковці і напрацьовували ті ж стратегії. Думала, що справді буду дотична до формування мовної політики. Але щоразу чула: «Це не входить у ваші повноваження».

Ну добре, не входить – значить, робитимемо те, що можемо: контроль та рекомендації. Але навіть у цих рамках можна знаходити можливості. Перше, що я зрозуміла: мені не можна мовчати.

Друге: можна апелювати до місцевої влади. Наприклад, мораторій на публічне використання російськомовного контенту – це політичний акт. Інколи місцева влада реагує. Наприклад, місто Дніпро до честі мера Філатова ухвалило цей мораторій. 6-го листопада вели мораторій, а 8-го виступав гурт «Пошлая молли» (це була приватна вечірка в нічному клубі Дніпра, де лунали пісні російського поп-гурту і українського гурту «Пошлая Молли» російською мовою. Саме в цей день армія РФ поцілила по житловому будинку у Дніпрі – загинули троє людей, – ред.)

І власне перед виступом вокаліст закликав до хвилини мовчання. Хоча це все зрозуміло, позірно, не по-справжньому, але принаймні хоча б провели з ними роботу. І підлітки, аудиторія цього гурту, одні співали гімн, інші не співали, але принаймні преамбула перед концертом була.

І, звісно, ми використовуємо те, що нам дозволяє закон і мандат: налагоджуємо комунікацію із зацікавленими сторонами. Так, це все безоплатно – і це ненормально. Але все, що стосується духовної та мовної сфери, у нас безцінне.

І добре, що небайдужих людей в Україні багато – це наш головний ресурс.

Олена Івановська збирається на захід, ми разом вирушаємо до виходу. Похмурий дощовий осінній день не додає оптимізму. Втім, співрозмовниця не скаржиться, попри нову для себе роль, складнощі та проблеми, каже про спробу змінити ситуацію у мовній сфері. Рухатись, шукати стратегічних шляхів покращення. І на прощання Олена тисне руку і повторює свою улюблену фразу: Духом не впадеш –  силою не візьмуть.

Ярина Скуратівська, Київ

Фото Юлії Овсяннікової.

Справка:

За даними Офісу Уповноваженої із захисту державної мови, станом на 28 листопада 2025 року впродовж цього року перевірки проводилися щодо 1034 бізнесів. Із них 897 перевірок уже завершено, ще 137 – тривають. Порушення виявили у 693 випадках, без порушень – у 204. Складено 654 протоколи та винесено 239 попереджень. Найчастіше проблеми фіксували в інтернет-просторі (283), сфері обслуговування (245) та під час розміщення інформації для відвідувачів (190).

Для порівняння: у 2024 році було проведено 716 перевірок, з яких 608 – завершено. Порушення тоді знайшли у 439 випадках, причому понад 75% із них суб’єкти згодом усунули. Найбільше порушень також стосувалося цифрової сфери та сфери обслуговування.