Для початку нагадаю логіку дій Трампа. Обмежуся “трикутником” інтересів на українському напрямку:

На українському напрямку це проявлялося в такому собі “трикутнику”:

1. Забезпечити швидке припинення вогню. Бажано ДО американсько-китайського саміту, який відбудеться влітку цього року. Тобто, вийти з позицією, де США є драйвером мирного процесу і вони визначають конфігурацію і рамки угод. В іншому разі доведеться просити допомоги Сі. А це означає, що і MAGA не працює, і Пекін входить зі своїми інтересами в регіон як “миротворець”;
2. Змінити підходи політики США на українському напрямку і продемонструвати виборцю політику отримання вигоди для Сполучених Штатів. Це угода про ресурси. Простіше кажучи, Трамп показує виборцю, що вже надана Україні допомога “окупилася” і надалі приноситиме дохід.
3. Спробувати продемонструвати нові підходи до політики на російському напрямку. Якщо дуже просто — за рахунок розвитку економічних відносин з Москвою спробувати зіграти в стримування Пекіна. І не дозволити Росії пройти “точку неповернення” в процесі посилення технологічної та економічної залежності від Китаю.

Тепер інтереси Путіна. Мир і торгівля? Ні. Для Путіна важливо підтвердити амбіції Росії на статус глобальної супердержави. Але тут є одна проблема — без явної “картини перемоги” таке неможливо. Оскільки і КНР, і США влаштовує ситуація ослаблення російського впливу у світі. Але не влаштовує варіант розгрому будь-якої зі сторін у російсько-українській війні.

Путін усвідомлює ризики посилення залежності від Китаю і намагається торгуватися зі США (а в перспективі з ЄС), щоб знайти новий баланс. Процесу заважає війна. Але і вихід на світ без “картини перемоги” для Росії не варіант. Тому воювати Кремль налаштований досить довго. Щонайменше, провести літню кампанію (тобто наступ у період з червня до, приблизно, початку листопада), щоб спробувати домогтися вигідного становища на фронті. Ставити через ці плани трек переговорів із Трампом Путіну також не хочеться. Тому було використано ідею з “прямими переговорами в Туреччині”.

Важливо

Коротко ідея, яка поки що виходить у Путіна: шляхом початку “прямих переговорів” спробувати розділити переговорні треки РФ — Україна, РФ — США і, можливо, РФ — ЄС. Тобто, виокремити “українську проблему”, щоб вона, замість визначального фактора у відносинах із країнами західної цивілізації, стала просто фоном. Таке Росія вже провертала у 2022 під час укладення “Зернової угоди”. Там були документи про режим судноплавства. І паралельно (формально ніяк не пов’язана з ними) Генеральна ліцензія №6 (зараз уже General License 6D), яка звільняла від санкцій усі (!) російські добрива. У 2025 ідея та сама — затягнути Україну в нескінченні розмови і суперечки — в якийсь аналог “тристоронньої контактної групи” в рамках “Мінська-2” і, при цьому, вести окремий діалог з Вашингтоном і європейськими столицями. Де кожну нібито “поступку” на українському напрямі продавати як підставу для поступок з боку США і ЄС. При цьому не вирішувати питання по суті.

Низка європейських лідерів чудово розуміють цю логіку і тому виступають за формат “перемир’я, потім переговори”. До них приєднується Туреччина, для якої вихід Росії з війни з сильними позиціями є загрозою політиці поширення свого впливу на Близькому Сході, в Центральній Азії, на Кавказі та в Чорноморському регіоні (і навіть в Африці, до речі).

Але слабке місце в цій формулі — США. Дивимося на початок тексту на тріаду інтересів Трампа. Бонуси на українському напрямку він уже отримав. Два інші питання були в підвішеному стані, оскільки переговори щодо закінчення війни і переговори про співпрацю з РФ були пов’язані в один пакет. Путін дав підказку — треки можна розділити. Адже “переговори” у Стамбулі пройшли. Трамп прийняв ідею і зараз пропонує зафіксувати ситуацію. Де є російсько-українські переговори (до яких інтерес у Білого Дому є, але він не визначальний). І є розмова про спільний бізнес Москви і Вашингтона. Тут інтерес колосальний. Тим більше, що РФ пропонує корисні копалини, енергетику, логістику і спільну торгівлю вуглеводнями в Європі.

Тому нас будуть змушувати йти на продовження “прямих переговорів”. Користі від цього буде мало. Імовірність укладення миру в найближчі 3-4 місяці вкрай мала. Адже Путіну потрібна “картина перемоги”. Тобто, успіхи на фронті + поступки з боку США, ЄС і НАТО. До речі, першу Трамп дав “авансом” заявивши, що Україна навряд чи стане членом Північно-Атлантичного Альянсу. Тому будуть регулярні зустрічі за досить інтенсивних бойових дій.

Важливо

Паралельно Трамп намагатиметься домовитися з Путіним. Не тільки зі стратегічних питань (ресурси, Арктика), а й з питань “швидкої вигоди”. А це повернення Росії на європейський ринок нафти і газу. Але вже через прокладку — якусь російсько-американську компанію. Але може це стане драйвером до миру? Навіть якщо будуть чорнові домовленості, США можуть почекати до осені — періоду різкого зростання попиту на газ у Європі. Що збігається за термінами з отриманням ясності в успішності або провалі російської літньої військової кампанії.

Тому українській делегації доведеться регулярно їздити на зустрічі з російськими емісарами без серйозних перспектив досягнення прийнятного результату.

Ситуація складна, але не безвихідна. Пам’ятаємо, що ідея “розділити переговорні треки” та ідеї Трампа про бізнес із Путіним не приводять у захват цілу низку держав. А це означає, що українським делегаціям буде вкрай важливо проводити консультації і виробляти систему взаємодії з європейськими партнерами і з Туреччиною. А так само (що дуже не сподобалося б Трампу, але мало б ефект), спробувати створити свій трек консультацій з КНР, Бразилією та Індією — ядром БРІКС. Завдання — до осені мати, бажано вже формальний (тобто оформлений системою договорів) механізм співпраці щонайменше з країнами Старої Європи + Британією + Туреччиною. І переговорний трек з ядром БРІКС. За такого варіанту Трампу і Путіну буде вкрай складно реалізувати свої ідеї про спільний бізнес ціною України.

Джерело.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Ізраїль протягом десятиліть перебуває у стані затяжного конфлікту, проте йому вдалося досягти низки мирних угод із сусідніми країнами.

Україна стоїть на порозі мирних перемовин, і питання переговорів є надзвичайно важливим.

Яку стратегію застосовував Ізраїль для досягнення угод, і які елементи цього підходу можуть бути корисними для України?

Принцип “мир в обмін на території”

Одним із головних підходів Ізраїлю була стратегія “мир в обмін на території”. Яскравим прикладом є мирна угода з Єгиптом 1979 року. Угода передбачала повернення Синайського півострова Єгипту в обмін на офіційне визнання Ізраїлю та припинення воєнних дій. Аналогічний принцип було застосовано у мирній угоді з Йорданією 1994 року.

Відстоювання “червоних ліній”

Ізраїль завжди чітко визначав, на які поступки він не готовий йти. Наприклад, безпекові питання залишалися пріоритетними, а контроль над стратегічними територіями, такими як Голанські висоти, розглядався як критично важливий.

Поетапні домовленості

Ізраїль не завжди укладав всеосяжні угоди одразу. Наприклад, домовленості з Палестинською автономією у 1990-х роках базувалися на поетапному підході, що давало змогу тестувати домовленості на практиці. Або можна навести свіжіший приклад угоди про припинення вогню та обмін заручників січня 2025 року.

За умовами угоди, на першому етапі Армія оборони Ізраїлю розпочала виведення військ із Гази, а “ХАМАС” звільнив заручників, захоплених бойовиками 7 жовтня 2023 року. На другому етапі сторони домовилися повністю припинити вогонь і звільнити решту заручників в обмін приблизно на тисячу палестинських ув’язнених. На третьому етапі сторони мають обмінятися тілами загиблих. Тоді ж передбачається початок відновлювальних робіт у Секторі Гази під наглядом Єгипту, Катару та ООН.

Підтримка союзників

Мирні угоди Ізраїлю супроводжувалися активною дипломатичною та військовою підтримкою з боку США. Це дозволяло Ізраїлю не лише отримувати гарантії безпеки, але й впливати на переговори.

І найголовніший принцип — інтереси Ізраїлю понад усе.

Це той підхід, який дозволяє державі діяти рішуче, ставити власну безпеку та добробут громадян на перше місце.

Важливо

Чого може навчитися Україна?

По, перше, чітке визначення “червоних ліній”.

Україні необхідно визначити принципові позиції, щодо яких не може бути компромісів. Це може включати питання національної безпеки та суверенітету.

По-друге, етапність у переговорах.

Ізраїль не намагався досягти повного миру за один крок. Україна може використовувати цей підхід, зосереджуючись на поступових домовленостях, які можна перевірити на практиці.

По-третє, створення ефективних безпекових гарантій.

Однією з ключових умов мирних угод Ізраїлю була міжнародна підтримка як гарантія безпеки. Україна так само намагається знайти ті гарантії, попри те, що партнери штовхають на підписання угод, які цих гарантій не дають.

По-четверте, використання дипломатії та військової сили одночасно.

Ізраїль поєднує військову перевагу з активною дипломатією, змушуючи противника домовлятися на вигідних умовах. Україні важливо зберігати сильну оборону, паралельно ведучи переговори з позиції сили.

Розглядаючи досвід Ізраїлю, розуміємо, що мирні угоди — це складний процес, у якому немає універсального рецепта.

Україна зараз перебуває в абсолютно інших умовах, але деякі принципи можуть стати корисними орієнтирами.

Водночас варто усвідомлювати, що мир не завжди означає негайне припинення війни, а часто передбачає довготривалу боротьбу за власні інтереси на всіх можливих рівнях.

Історія Ізраїлю демонструє, що лише сила, дипломатія та міжнародна підтримка можуть створити умови для довготривалого миру. Україна має шанс винести з цього досвіду найкраще і використати його на власному шляху до безпеки та процвітання.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці “Думки” несе автор.

Важливо

Спочатку припинення вогню: РФ та США пропонують триступеневий мирний план, — журналістка Fox News