27 березня 2011 року, 15 років тому, Українська греко-католицька церква отримала нового Главу й Отця: у цей день у Патріаршому соборі у Києві відбулася інтронізація Блаженнішого Святослава, який став на той час одним із наймолодших очільників Католицької Церкви.

На ці 15 років служіння Глави УГКЦ припали події, які уже увійшли в історію – і злети людського духу, чим була Революція Гідності, і величезні трагедії, чим є повномасштабне російське вторгнення, і війна в Україні, яка триває п’ятий рік. І всі ці 15 років Церква була і залишається поруч зі своїми людьми.

Про шлях, який пройшла Церква за ці 15 років, у «Живому інтерв’ю» з Анастасією Вихор розповідає Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.       

ПОЧАТОК ШЛЯХУ

– Ваше Блаженство, пригадаймо момент вашої інтронізації 15 років тому. Якщо подумки повернутися у часі в цей момент, що б ви, нинішній, сказали тому Святославу, який тільки розпочинав своє патріарше служіння?

– То так цікаво – самому до себе говорити та ще й собі, яким я був 15 років тому… Я б, мабуть, сказав одне – не бійся. Справді, тоді був і страх – точніше, трепет, бо співставляєш виклики зі своїми можливостями і відчуваєш, що просто не здатний. Але все те, що я до цього моменту досвідчував, вмів, знав говорило в мені: Господь Бог буде Той, який буде разом з тобою.

А потім те саме відчуття в мені потвердив мій вихователь, ректор моєї семінарії блаженної пам’яті владика Юліан Вороновський. То був цікавий момент: коли владики ще тільки одягалися і формували процесію з нашого маленького дерев’яного храму Благовіщення, щоб вирушати до Патріаршого собору для цієї інтронізації, єдиним, хто до мене підійшов, був владика Юліан. Так мене обійняв і каже: «Синцю, не бійся – все буде добре!..» Владика завжди, ще із семінарії, був тою людиною, яку Господь Бог посилав мені з оцим словом батьківської близькості і тепла – «Синцю…»

Мабуть, ті ж слова я би сьогодні й сказав собі, тому Святославу, яким був тоді, – не бійся. Бо Господь Бог показав себе діяльно і всемогутньо присутнім у всіх подіях, які ми переживали з нашим народом упродовж цих 15 років.

– На початку служіння як Глави УГКЦ у вас, напевно, було певне бачення місії Церкви, її руху і розвитку, ви ставили перед собою якісь завдання. Як змінилася ваша візія впродовж тих 11 років, які Україна перебуває у війні?

– Знаєте, на початку це для мене було дуже важким питанням, яке мені ставили: якою буде моя програма? Бо я не мав ніякої програми – я абсолютно не готувався до такого крутого повороту в моєму житті, і мені важко було відповісти. Тому на всі такі питання відповідав однаково: моя єдина програма – вірити в Бога. Вірити, зростати у тій вірі і вчити вірити в Бога інших людей. Це – та програма, яку після свого воскресіння Ісус Христос дав своїм апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця і Сина і Святого Духа». І це була єдина програма, з якою я тоді вперше вийшов, як то кажуть, на люди і почав осмислювати все те, що сталося, а відтак – дійсно планувати, програмувати своє життя і життя Церкви.

І історія показала, що така довіра до Бога й була найкращою програмою і, можливо, найбільш виправданою. Тому що ми не знали, що нас очікує – ми, як Церква, не були творцями подій, у вир яких невдовзі потрапили всі ми як суспільство і країна. І у всіх тих драматичних обставинах треба було вміти знайти правильну дорогу, правильну позицію для нашої Церкви, нашого єпископату і ту позицію послідовно втілювати і висловлювати – у наших посланнях, в конкретних програмах, душпастирських планах. І саме віра в Бога була тим компасом, який показував, як нам опинитися в правильному місці в правильний час. Віра в Бога і намагання послужити своєму народу були нашою програмою і тим шляхом, яким ми рухалися у всі ті непрості історичні моменти.

ЦЕРКВА НА МАЙДАНІ

– На Революції Гідності на Майдані у Києві, в інших містах, де відбувалися протести, Церква постійно була разом зі своїми людьми – богослови називають цей феномен «Церквою без стін». Формування громадянської свідомості і ця проявлена духовність на українських Майданах були невіддільними чи існували окремо?

– Думаю, сама подія Революції Гідності не так сформувала, як виявила цю громадянську свідомість українців. Більше того – це був просто вибух, найпотужніший прояв нашого громадянського суспільства того часу. Бо знаємо: у тоталітарних державах немає саме громадянського суспільства, яке би об’єднувало відповідальних громадян поза їхніми політичними, владними чи бізнесовими інтересами.

Наша Церква від початків Незалежності України була рушієм і каталізатором трансформації пострадянського суспільства в суспільство справді демократичне, вільне і європейське. Вся історія нашої Церкви в Україні після розвалу Радянського Союзу була історією такого виховання: Церква тут показала себе як мати і учителька свого народу, вона виховувала наших громадян у свідомості, що вони є відповідальними за долю своєї країни. Що коли народ делегує владу тим чи іншим виборним політикам – президентові чи Верховній Раді, це не забирає у людей відповідальності чувати, контролювати державну владу, а відтак – відстоювати свої громадянські позиції.

Цікаво, що під час Революції Гідності російська пропаганда одразу звинуватила нашу Церкву у тому, що це саме ми закликали людей виходити на Майдани – це можна було почути навість з уст офіційних представників Російської Православної церкви. Звичайно, це було не так – це був вибух громадянської свідомості українців незалежно від конфесії, незалежно навіть від етнічного походження. Це був момент формування нової політичної нації, коли мільйони громадян України зробили свій вибір бути українцями – не лише за походженням, а за позицією, і разом будувати майбутнє своєї Батьківщини.

Якщо пригадуєте, першопричиною Майдану була дискусія про, по суті, національний проект розвитку країни. Тому що Україна мріяла в майбутньому повернутися назад, до родини європейських народів, а наш північний сусід мріяв повернутися назад, але – до Радянського Союзу. Тобто це був конфлікт двох мрій, двох проєктів майбутнього.

Під час Майдану справді відбулися нові взаємини між Церквою і суспільством. Наша Церква своїм привілейованим співрозмовником завжди мала не владу, а суспільство, тому його і виховувала. І тут показалося, що суспільство широко відкрило двері перед Церквою: Церква була запрошена увійти в ці двері, тобто вийти поза межі лише своїх вузьких кіл і прийти до людей, увійти наново у суспільство, яке чекало церковної присутності. І ми, слухаючи голос Божий, зробили правильний вибір – не тільки наша Церква, а всі Українські Церкви, які сьогодні формують ВРЦіРО. Якби Церкви тоді не переступили цей поріг надії, як казав папа Іван Павло ІІ, і не прийшли до людей, думаю, невдовзі ті двері закрилися б. І, можливо, сьогодні наше суспільство цілком по-іншому сприймало би Церкву взагалі: довіра, мабуть, впала б абсолютно до нуля, і Церква надовго втратила б моральний авторитет і роль духовного лідера громадянського суспільства.

Багато людей у ті дні мені говорили, що коли побачили священників поруч з народом у цих вирішальних історичних моментах, зрозуміли, для чого є Церква. Багато наших героїв, які були тоді на Майдані, спочатку йшли до сповіді до священників, які були там, а тоді – на барикади. Це був якийсь абсолютно новий історичний момент, коли Церква показала себе матір’ю свого народу, його захисницею, опікункою, голосом його інтересів і перед українською владою, і навіть перед світовим співтовариством. Це була й та мати, яка страждає і терпить разом із своїми дітьми.

ЦЕРКВА ПІД ЧАС КОВІДУ

– У часі епідемії ковіду перед Церквою постали нові виклики, які вимагали гнучких і розумних рішень – і щодо вимоги закриття храмів як місць масових зібрань, і щодо вакцинації, і щодо життя суспільства в умовах жорсткого карантину. І рішення УГКЦ були гнучкими і доволі незвичними – як от відкриття центрів вакцинації у храмах… 

– Під час ковіду перед усіма Церквами і навіть релігіями постав новий виклик – виклик розрізнення між змістом і формою: як нам жити нашою вірою, тобто зберегти зміст, але в обставинах, які вимагають міняти форму? Бо у певних, я би сказав, незрілих моментах релігійності ми часто ототожнюємо форму із власне вірою. А це не так. І оце розрізнення між змістом і формою дало нам  можливість зрозуміти, що має бути за всяку ціну збережене, а що можна змінити, модифікувати відповідно до нових обставин.

І тоді можна було почати вести діалог між Церквами і релігійними організаціями. Бо пригадую, що спочатку різні Церкви спонтанно зайняли різну позицію – від абсолютного заперечення, що не існує ніякого ковіду, до абсолютного припинення будь-якої релігійної діяльності. Але очевидно, що між тими двома крайнощами треба було знайти якусь розумну середину.  Пригадую, що у тому діалозі я дуже просив моїх співбратів не вчити лікарів, що вони мають робити і як поводитися. Питав: «Дорогі співбрати, скажіть, хтось із вас знає, що таке РНК-вірус?» Ну, знавців не дуже багато знайшлося. І я й кажу: «Давайте не будемо переступати межі наших компетенцій і поважатимемо те, що кажуть лікарі». І ми тоді, маючи такий щирий діалог між собою, напрацювали спільну позицію релігійного середовища і з цією позицією вийшли на державно-церковні стосунки. Думаю, ми набагато мудріше пройшли цей період ковіду, аніж навіть церкви у Європі чи інших частинах світу.

Тобто у стосунках з державою ми показали себе відповідальними і доволі второпними.

Церква у війні

– Коли у почалося повномасштабне вторгнення, ви, попри небезпеку, залишилися в Києві. Більше того – започаткували свої щоденні звернення, які записували, перебуваючи в столиці. Як з’явилася думка про такі звернення, які для багатьох у ті дні стали духовним супроводом і, без перебільшення, грунтом під ногами?

– Це були такі драматичні обставини… От ми говоримо про те, як знайти відповідь на питання: де є правильне місце для тебе у відповідний час? І я тоді розумів, що правильне місце – бути там, куди Господь Бог тебе покликав бути єпископом, не покидати свою паству, бути разом з нею.

Щодо звернень, то, повірте, я не мав жодних намірів планувати якісь щоденні звернення чи серйозно програмувати їхню тематику. Це все було спонтанно. Перше звернення 24 лютого було спричинене тим, що весь світ почав дзвонити з одним єдиним питанням – ви живі? А де ви є? Ну, нам пояснили, що ми не можемо казати, де саме ми є, бо це означає наражати на небезпеку тих, хто поруч. Але, з іншого боку, коли тебе десять разів спитають, чи ти живий, ти чемно, вдячно і врівноважено відповідаєш. Але якщо це питання звучить встоте чи втисячне, це вже дратує. І в певний момент я попросив свого секретаря, отця Олега: «Давайте покажемося, що ми живі, щоб, бодай, у наших владик не було питань, чи потрібно ще одного Главу Церкви вибирати» (сміється). Так і з’явилося це перше звернення.

Але потім я зрозумів – навіть досвідчив, силу того слова: коли ті звернення стали щоденними, я десь собі усвідомив, що сам факт, що ми з Києва говоримо на весь світ про те, що ми – живі, що Київ стоїть, є дуже потужним словом, словом надії. Цікаво, що тогочасна пані прем’єр Литви Інгріда Шимоніте мені сказала, що кожного ранку хотіла почути лише одне – чи Київ є українським. У Хорватії певний час ці наші щоденні відеозвернення з Києва з титрами транслювали по їхньому національному телебаченню. Українка, яка працює в готелі у Лондоні, розповіла мені, що під час сніданку, коли там є багато людей, шум і рух, вона пустила це відеозвернення на екрани, і всі замовкли. «Навряд чи ці люди розуміли, що ви казали, але сам факт, що ви говорите з Києва, був для всіх дуже потужним моментом свідчення якоїсь дійсності», – сказала вона.

Пізніше постало питання, чи продовжувати ці відеозвернення. І на це питання мені дала відповідь старенька бабця з Житомира. Тоді між Києвом і Житомиром шлях був ще закритий, але Житомир потрапив під потужну ракетну атаку, і я вирішив поїхати – хоча б об’їзними дорогами. Ми приїхали до нашого храму, привезли продукти, речі, ще щось, і та старша пані бере мене за руку і каже: «Ми так боїмося, нам так страшно, але так добре, що ви до нас говорите». «Та я вже не знаю, що вам казати!» – кажу. А вона: «Неважливо – що. Найголовніше, що ви до нас говорите».

У таких болючих обставинах, у яких сьогодні живе наш народ, голос Церкви є голосом люблячої матері, яка говорить до своїх дітей. І чуючи той голос, який в певних моментах стає голосом Божим, люди мають можливість віднайти і сили, і розуміння, і світло надії, і вистояти у тих надзвичайно важких обставинах.

– Як велика війна змінила обличчя Української Греко-Католицької Церкви? Яким воно є на п’ятому році війни?

– Це – обличчя матері. У драматичних обставинах початку війни всі ми однаково відповіли на одне і те ж питання – що робити: рятувати людей. Мені не треба було давати команди з Києва, що робити, – абсолютно синхронно ми почали однаково діяти. Чи в Бердянську, де потім наші отці були заарештовані російськими окупантами, чи в Харкові, чи в Сумах, Запоріжжі, Одесі, Дніпрі, в Києві, Краматорську, Слов’янську – ми відразу почали рятувати людей.

Пригадую наш Патріаршій собор у Києві того дня, коли почалося вторгнення, 24 лютого 2022 року. Люди з усього Дніпровського району, шукаючи порятунку, спонтанно бігли до нашого собору: він виявився найбільш пристосованим укриттям. Окрім усіх вікових категорій людей, у нас там були і котики, і песики, і хом’ячки, і папужки, і навіть рибки, яких несли з собою люди. Тобто наш собор дослівно перетворився на ковчег Ноя, який реально рятував усіх – рятував від бомб, від невизначеності, небезпеки. А потім ми тих людей мусили і захистити, бо довкола собору відбувалися боєзіткнення з диверсійними групами росіян. Так, до речі, з’явилася окрема акція самооборони нашого Дніпровського району: два пости озброєних військових стояли довкола собору майже півтора року. Людей, які були у нас в Патріаршому, треба було годувати, лікувати. Допомогти прийняти рішення, що робити – евакуюватися чи залишатися у Києві. І весь той народ молився: показалося, що Церква в таких екстремальних обставинах є отим простором, справді ковчегом, який рятує життя.

І так це відчували люди в різних частинах України. Не тільки священники чи єпископи, які давали відповідь, що робити, а люди, коли вирішували, куди йти, в кого шукати допомоги. І спонтанно почали шукати допомоги саме у Церкві. Наприклад, наш катедральний собор у Харкові понині виконує функцію нашого логістичного хабу: це такий, я би сказав, вузловий пункт руху наших гуманітарних конвоїв по всій території сходу і півдня України, куди можна дістатися.

Тобто Церква дає не тільки духовну опіку, а справді рятує життя людей – зокрема, і у соціальному служінні. Ми не тільки говоримо про любов до ближнього, ми її здійснюємо, реально свідчимо. Думаю, що в обставинах війни це служіння показалося життєво необхідним, тим, що врятувало сотні тисяч, а то й мільйони життів.

– Яким були найважчі рішення, які ви приймали як Глава Церкви у часі війни?

Напевно, і для мене особисто, й для більшості нашого єпископату і священників, це була відповідь на питання, яке висіло над нами у перші дні, тижні, місяці війни – що робити: залишатися тут чи покинути свою парафію, своє місто. Це були дуже тяжкі рішення.

Пригадую, що коли почалася війна, багато радників просто вимагали, щоб я полишив Київ. Очевидно, що вони переживали за безпеку, нас попереджали, що ми є у певних списках росіян, що за нами будуть шукати, що якщо ми попадемо під окупацію, то будемо заарештованими серед перших, а арешт Глави Церкви – це дуже серйозно і невідомо, чим закінчиться. І, усвідомлюючи всі ці виклики і небезпеки, наперекір, може, багатьом, я прийняв рішення залишитися в Києві. Вирішальними для мене тоді були слова Ісуса Христа про доброго пастиря, який не покидає своїх овець, коли бачить вовка, а рятує їх, дбає про них ще пильніше. 

І так думали і думають фактично всі наші священники і єпископи. Знаю, наскільки багатьом нашим отцям сьогодні тяжко виконувати наказ свого єпископа про нагальну необхідність евакуйовуватися: у певних обставинах наші священники є останніми, хто залишає те село чи те місто. Пригадую драму нашого отця з Берислава на Херсонщині, який благав своїх людей, щоб вони евакуйовувалися, але коли ми благали про це отця, як же йому було важко було це рішення приймати.

Я дякую Господу Богу за героїзм нашого єпископату, наших священників, монахів, монахинь, які перейшли оце випробування вогнем і показали, що вони – добрі пастирі, які готові життя віддати за своїх овець.

ЦЕРКВА У СВІТІ

– Якщо послідкувати за новинами, вражає, скільки ви їздите по світу, скільки проводите зустрічей і з церковними діячами, і з дипломатами, і з політиками, і, звичайно, з вірними, розкиданими по шести континентах. Як відбуваються ці зустрічі і коли ви зрозуміли, що до вашої ролі душпастиря додалася ще й роль дипломата?

– Постійно їжджу, тому що наша Церква – глобальна, і як Глава Церкви я є главою цієї світової церковної християнської спільноти, відповідальний за наших людей, яких доля рознесла по цілому світу. Наша Церква пережила кілька хвиль глобалізації: перші емігранти виїхали з України ще наприкінці ХІХ століття, остання ж хвиля триває просто зараз. І в таких обставинах Глава Церкви є осердям єдності цієї глобальної спільноти українців, яка розпорошилася по цілому світу, але не втратила внутрішньої єдності і зв’язку. Тому Глава нашої Церкви мусить вміти говорити різними мовами, слухати різних людей, бути чутливим до різних культур, ментальностей і способів мислення, щоб будувати і укріплювати цю єдність – лише тоді це душпастирське служіння може бути ефективним. Мені так приємно, що за богослужіннями у Патріаршому соборі слідкують наші люди з цілого світу. Ось ми говорили про можливість і силу слова, яке лунає з Києва: багато людей слухає голос нашої Церкви з Києва як голос своєї матері. 

Справжня дипломатія – це мистецтво плекання стосунків, і наша Церква має тяглу традицію такої дипломатії на найвищому міжнародному рівні. Згадаймо, митрополита Андрея Шептицького. Згадаймо патріарха Йосипа Сліпого. Їх у світових масштабах вважали етнархами українського народу: вони були єдиними легітимними представниками українського народу, поневоленого  радянською владою. І це мистецтво плекання стосунків – зокрема, з дипломатами, міжнародними партнерами, сьогодні і для нашої Церкви, і для Української держави є надзвичайно важливим і цінним.

– Чи ці ваші дипломатичні зустрічі якось узгоджуються із відповідними структурами державної влади, щоб Церква і держава на міжнародному рівні звучали в унісон? 

– Одразу скажу, що наш голос не є підконтрольним державній владі, і це дуже важливо завжди підкреслювати. Тому що коли ми приїжджаємо як, наприклад, члени Всеукраїнської Ради Церков, до якоїсь країни, до якогось міністерства чи навіть до королівської родини, одразу питання – кого ви представляєте? Якщо співрозмовник відчує, що нас прислала українська влада, одразу авторитет чи навіть моральна вага наших слів впаде до нуля. Тому що всі ці наші співрозмовники спілкуються з нашою державною владою без посередників. І сам факт, що якась Церква стає частиною державного механізму є дуже деструктивним, тому що це нівелює роль і місце Церкви в тому суспільстві. Ми бачимо, що сталося з Московською Церквою в умовах повномасштабного вторгнення: це абсолютна дискредитація церковності як такої взагалі. Тому ми завжди кажемо, що ми є голосом громадянського суспільства і говоримо в імені наших вірних.

Але коли йдеться про спільне усвідомлення наших національних інтересів, зокрема, під час війни, ми тоді є, я би сказав, голосом, який синхронно чи в симфонії говорить із представниками української держави чи української дипломатії. Тобто ми, як Церква, можливо, трохи по-іншому артикулюємо певні речі, але подаємо той самий меседж, що й держава. Часом доповнюємо одне одного, а часом нас щось питають, щоб зрозуміти, чи наша влада каже правду. Пам’ятаю, що коли Всеукраїнська Рада Церков у 2013 році, перед Майданом, приїхала до Брюсселю, слухаючи голос Церкви, наші співрозмовники співставляли те, що говоримо ми, з тим, що говорила адміністрація Януковича. Це був дуже цікавий момент.

Наведу ще один приклад, який демонструє, наскільки поважно і авторитетно трактують нашу Церкву державні діячі за кордоном. Так сталося, що минулорічний Синод єпископів нашої Церкви відбувався у Римі якраз напередодні міжнародного саміту з відбудови України. І цікаво, що уряд Італії сфокусував свою увагу саме на нашій Церкві як партнері у цій відбудові. На завершення нашого Синоду міністри на чолі із віце-прем’єр-міністром захотіли зустрітися з нашими єпископами: вперше в історії відбулася зустріч італійського уряду з єпископатом України! Мені розповідали, що це була безпрецедентна зустріч ще й тому, що італійська влада до того часу не зустрічалася з жодними Східними Католицькими Церквами. І італійська влада сфокусувала нас як чесних партнерів, з якими можна мати справу, не боячись якихось корупційних надужиттів, партнерів, з якими справді можна співпрацювати, щоб відбудовувати Україну. Нам це було дуже приємно, і це була їхня ініціатива, їхнє зацікавлення. Вони дуже доцінили, можливо, не так окремих осіб нашої Церкви, як ефективність церковної структури, яку ми розбудували, зокрема, у часі війни, для того, щоб служити людям. І ця структура у її адміністративній і навіть фінансовій складовій виявилася гідною довіри для міжнародних державних стосунків. Тобто, як бачимо, ця довіра трансформується і в певного роду програми, плани, види співпраці навіть міждержавного характеру.

АПОСТОЛЬСЬКА СТОЛИЦЯ І ТРИ СВЯТІШІ ОТЦІ

– Поговорімо про стосунки Церкви з Апостольською столицею – зокрема, ваш досвід як Глави Церкви, якому доводилося пояснювати українцям певні речі, які звучали з Ватикану…

– Очевидно, що коли наше суспільство хотіло зрозуміти, як сприймати слова чи позицію Папи, то найперше, в кого летіли каміння, це в мене: тут, в Україні, мені доводилося бути, до певної міри, тим, хто інтерпретує й пояснює слова того ж Папи Франциска. Але часами справді важко було пояснювати те, чого сам не розумієш. Тому я був змушений їхати до Ватикану, зустрічатися, пояснювати, в чому полягають наші питання чи, можливо, наша незгода, а, відтак, отримувати те чи інше роз’яснення. Очевидно, що це була дуже невдячна місія, бо ти завжди був на вістрі критики з обох сторін. Одні критикували, що ти недостатньо гострий і недостатньо критичний по відношенню до когось у Ватикані. А у Ватикані критикували за те, що ти дуже сильно критикуєш їх і не погоджуєшся з тими чи іншими позиціями. Тобто я деколи опинявся між двох вогнів.

Але я мав і позитивний досвід спілкування з Ватиканом: наші стосунки зі Святим Престолом теж мають подвійний характер. З одного боку, це інституційні стосунки, тому що ми є частиною Вселенської Церкви: Українська Греко-Католицька Церква, як Східна Католицька Церква, живе у сопричасті з наступником апостола Петра. А це означає, що незалежно від того, хто є папою чи державним секретарем Ватикану, яка особа яку позицію обіймає, ці стосунки продовжуються: вони мають свою історію, своє сьогодення і матимуть своє майбутнє. Тому ця інституційність є дуже важливою. Свого часу я говорив, що ми є католиками не тому, що папою є Франциск, а тому, що саме такою заснував свою Церкву Христос.

З іншого боку, є й дуже багато особистих стосунків, і вони дуже важливі. Чому? Тому що саме в особистих зустрічах, навіть в тому способі, як ти пояснюєш, як ти вербалізуєш почуття, думки, настрої українців, залежить успіх твоєї місії.

– Цікаві ваші стосунки з кожним Папою , тому що так склалося, що за 15 років вашого служіння як Глави УГКЦ було три Папи, з кожним із яких вас пов’язували особливі моменти: Папа Бенедикт XVI затведив вас як Главу Церкви, з Папою Франциском служили в Аргентині, і от зараз маємо Папу Лева XIV. І от таке для вас цікаве завдання: з якими постатями Старого чи Нового Завіту ви порівняли б кожного з них?

– Папу Бенедикта я згадую дуже тепло. Так, це був Папа, який 15 років тому потвердив вибір нашого виборчого Синоду. Пригадую момент, коли після того Синоду я вперше, як Глава Церкви, приїхав до Риму. Ми разом із владиками Постійного Синоду були присутніми на площі святого Петра під час загальної аудієнції. І там Папа Бенедикт вперше привселюдно привітав мене як Главу Церкви. І наш народ, який був тоді на площі святого Петра, почав співати «Многая літа». Папа це почув, перервав свою промову і встав. Він розумів, що це не йому співають «Многая літа», а тому маленькому єпископові, який сидить збоку. І це був такий вияв поваги – мені тоді аж мороз по шкірі пройшов.

До речі, відкрию маленький секрет – я того ще ніколи нікому не говорив: Папа Бенедикт навіть згадав мене у своєму заповіті. Так сталося, що я, правдоподібно, був одним із останніх, кого Папа емерит прийняв перед своїм відходом у вічність. Він тоді був уже зовсім немічним, майже не міг говорити – просто ворушив губами, а його секретар озвучував його слова. Він тоді мені сказав, що багато вже не може зробити. «Але все, що можу для вас, я зроблю. Я буду за вас молитися», – і з тими словами відійшов у вічність. Я певен, що він молиться.

А у своєму заповіті він заповів мені частину свого одягу: італійською це назвається piviale. Це щось подібне на мантію – дуже вишукане, з такими бароковими візерунками. Можливо, якоїсь великої матеріальної цінності воно й не має, але для мене це велика цінність, вдячна пам’ять, знак поваги.

Коли почалася повномасштабна війна, Папа Бенедикт через мої руки передав свої особисті гроші на допомогу для України. Тобто його постать, особливо в тих останніх роках його життя, для мене є постаттю такого Мойсея, який молиться на горі за свій народ. У єврейській мові є фраза, яка дослівно означає «ласкає Боже обличчя», гладить, просить Бога за той народ. І, можливо, Папа Бенедикт є тим, хто сьогодні, уже у вічності, гладить Боже обличчя і молиться за Україну.

Папа Франциск був цілком іншим за характером. Мені навіть важко порівняти його з якимсь біблійним персонажем – може, з Ісусом Навином, який завойовував Ханаан. Папа Франциск мусив шукати нові способи, як сьогодні урухомити Церкву, як наново повернути її в суспільний простір. Дуже сміливий, здатний на різні неординарні вчинки. Він не був, я би сказав, аж таким маестро слова, але це був маестро жестів, і тому інколи ми не розуміли його.

Думаю, що папа Франциск запам’ятається нам з історичної онлайн зустрічі з українською молоддю у нашому Патріаршому соборі. Він тоді тримав у руках Святе Письмо загиблого хлопця – йому було 22 роки, і він загинув в Авдіївці. І ось, коли його спитали, що робити українській молоді, Папа, тримаючи в руках Біблію того хлопця, сказав: «Будьте патріотами – ви не можете не любити й не захищати свою батьківщину». Думаю, той жест абсолютно поламав усі стереотипи, які навіть українські медіа побудували по відношенню до папи Франциска.

Він справді був таким, знаєте, звичайним, за своєю вдачею, аргентинцем. Одного разу, пам’ятаю, коли під час перерви на каву на якомусь заході у Ватикані я підійшов до нього і почав спонтанно говорити італійською, він так подивився на мене і каже: «Ти що, забув мову?» І ми перейшли на той діалект Буенос-Айреса – «портеньйо», яким спілкувалися в Аргентині, і один одного досконало розуміли.

Але, бачите, я був у Києві, а він – в Римі. Тому такі особисті зустрічі були дуже корисними і для нього, й для нас: ми тоді краще один одного розуміли. Він завжди мене приймав: коли я був у Римі і хотів до нього прийти, він ніколи мені не сказав «ні». Тих особистих стосунків для повного порозуміння, можливо, не вистачало, але вони були дуже-дуже важливими.

Тепер є Папа Лев — це, знову ж таки, ще інша особистість. У певний момент я так відчув, що ми трошки з ним подібні. Він – інтроверт, і я теж. Він дуже уважно слухає мене, а я – його. Він дуже фахово готується до зустрічі, і я теж. І тому ми десь, я би сказав, підсвідомо один одного розуміємо – певні жести, певні документи, певні слова. І ті дві аудієнції, які я мав за останній час, показали, що цей Папа справді дуже виважено, стримано, але дуже чітко буде підтримувати нашу Батьківщину, нашу Україну, наш народ.

БУТИ ЛЮДИНОЮ

– Особисте запитання, якщо дозволите. Маю в пам’яті щонайменше два моменти, коли плакала не тільки ваша душа, а й очі: в Бучі над загальними могилами відразу після деокупація і Тернополі біля будинку, у який влучила російська ракета. Чи часто дозволяєте собі прилюдно проявляти такі людські емоції?

– Знаєте, тут я десь виконую пораду свого дідуся, який казав: ніколи не соромся бути людиною. Це допомагає. Бо інколи, відповідаючи на якісь зовнішні запити і виклики, нам хочеться показати себе дуже міцними, всезнаючими, мужніми, але ми всі часом – слабкі люди, й цього не треба соромитися. І, зокрема в таких моментах, в моментах спільного болю, ми не маємо права соромитися своїх сліз, якщо це емоції щирого співчуття і співпережиття.

Коли розумієш, як болить того тата й ту маму, у яких російська ракета вбила їхнього 17-річного сина, важко себе стримати, можливо, навіть і не потрібно. Бо в таких моментах слова мовкнуть. Не треба говорити забагато. З тими людьми треба розділити їхній біль, горювати разом з ними. Це те, що ми називаємо сьогодні душпастирством горювання.

Деякі спеціалісти мені кажуть: будьте обережні, бо це горювання, навіть на рівні психологічному, є контагіозним, тобто ви вбираєте в себе це горе, і потім треба це якось в собі переживати, долати. Але деколи від такої контагіозності не можеш встояти, той біль треба вбирати в себе. Це те, що робить нас християнами. І тоді той біль стає матерією, змістом нашої молитви. Це не абстрактна молитва когось, хто дистанціюється від болю – ні-ні. Ти стаєш учасником тої дійсності, з глибини якої кличеш до Господа Бога. Тоді твоя місія, твоя молитва є справжніми.

Я вам щиро скажу, мені деколи важко запанувати над своїми емоціями навіть коли потрібно про той біль людей говорити до когось іншого. Хоча, кажу, за своїм типом характеру я – інтроверт, і дуже не хочу, щоб хтось бачив чи мої емоції, чи мої сльози. Але, знову ж таки, мій дідусь казав: не соромся бути людиною.

– Ваші батьки, мама й тато, вже у Божих обіймах. Які їхні настанови, які вони вам давали в житті, ви пам’ятаєте і виконуєте?

– Господь Бог дарував мені унікальних батьків – і маму, й тата. Вони були дуже різними за вдачею, але кожен із них залишив в мені частинку свого серця.

Моя мама була вчителькою музики. І ось її фраза, яка лунає в мене в голові: «Ти вже вивчив уроки?» Можливо, ті настанови моєї мами і сьогодні живуть в мені і кажуть: ніколи не виходь до людей – чи на якусь зустріч, чи на конференцію, чи навіть на якесь інтерв’ю, непідготовленим. Пам’ятаю, були моменти, що коли я не вивчив уроки, я навіть не йшов до школи. Було, що мама писала записку до вчительки, де просила, щоб тим разом вчителька мене нічого не питала, тому що були якісь сімейні причини, чому я не підготувався.

Тому, можливо, та фраза – «Ти вивчив уроки? Ти готовий?» – десь і сьогодні лунає в мені як голос моєї власної совісті, сумління, яке часом дуже мене картає. Бо після всіх публічних подій повертаюся до своєї кімнати, стою перед Божим обличчям і роблю іспит сумління: ще раз передумую все, що сказав, все, що було озвучено, і сам себе картаю за ті чи інші  помилки, якісь нефортунні вислови, чи, можливо, якісь дурниці, які були сказані на публіку. Ось це десь, скажімо так, часточка серця й душі моєї мами.

А мій батько – це був учитель стосунків. Він справді вчив мене бути батьком, любити людей, не боятися, йти їм назустріч, будувати стосунки. Пригадую таку одну річ: коли я отримав першу в житті зарплату, тато мені сказав: «Не маєш права розтратити її на себе». І дійсно, першу в житті зарплату санітара в лікарні я не розтягнув для себе, а приніс додому, і ми використали її для нагальних потреб нашої родини. І це потреби були не мої, а інших.

Отож, своєму батькові я завдячую такою його поставою, у якій він мене вчив любити людей, розуміти їх, не соромитися щирого, люблячого ставлення. Хоча він і казав: щирість до інших людей тебе наражає, ти стаєш вразливим. Тебе можуть обдурити, висміяти чи використати. Але не бійся цього. Я дякую своєму татові за те, що він вчив мене бути батьком. Як виявляється, того батьківства в сучасних обставинах ніколи не буває забагато.

Живе телебачення

Фото: Укрінформ, УГКЦ, Vatican Media