В галереї #ARTODESSA Літнього театру Міського саду триває персональна виставка живопису Ігоря Варєшкіна “Одеській палімпсест”. У проекті представлено серію міських пейзажів, виконаних за кілька років творчої діяльності художника.

У творах Ігоря Варєшкіна, відомого своїми одеськими пейзажами ще з початку 90-х років минулого століття, наше місто цього разу постає у меланхолійному, зворушливому образі. Обриси старих будинків, тихі вулички з самотніми фігурами перехожих та силуетами дерев, випромінюють спокій та позачасову суть Одеси.

Автор розмірковує: «Місто для мене не лише вулиці та провулки, це жива пам’ять, нашарування часу В своїх роботах я намагаюсь передати дух місця, те, що римляни називали genius loci — геній місця. Одеса для мене постає як палімпсест: місто, в якому кожен новий шар не стирає попередній, а лише частково його приховує, дозволяючи минулому проступати крізь сьогоденне. Це погляд на місто ніби крізь вікно в потойбіччя, де реальність межує з пам’яттю, а архітектура стає метафорою людської присутності. Я не пишу «види» Одеси, не займаюся «краєзнавством», у роботах мене цікавить не зовнішні ознаки міста, а його образ, той невидимий шар, який формує характер місця. Я пишу фасади будівель, як портрети людей. Вони мають свій характер, свою біографію, свої зморшки часу. Мені важливо створити портрет міста, як середовище проживання, яке створила людина, в якій вона живе і середовище яке в великій мірі форматує саму людину. Я намагаюсь, щоби в роботах Одеса поставала не як туристичний образ і не як документальна топографія, а як внутрішній портрет міста — міста як стану, як відчуття, як живої сутності».

Вхід вільний.
Галерея працює кожного дня з 14:00-19:00. Понеділок вихідний.

У Чистий четвер на Рахівщині знову пахне свіжою випічкою. Більшість ґаздинь печуть паски саме цього дня, але, крім святкових хлібів, до печі кладуть кілька десятків кукуців. Це – булочки зі здобного тіста у вигляді пташок із горошком перцю чи зерням гвоздики замість вічка. Рано-вранці до кожної хати бігають діти, а господині дають їм кукуц, писанку й солодощі за «простибіг», тобто за прощення гріхів померлим родичам.

Давня традиція ходити в кукуци кілька років тому майже згасла, розповідають Укрінформу місцеві жителі. Але нині, на п’ятому році повномасштабної війни, знову стала популярною. І гуцули цьому неабияк радіють, адже вірять: доки печуть кукуци, пишуть писанки та колядують – доти світ стоїть.

«ПРОКИДАЮСЬ О ТРЕТІЙ, ЩОБ МІСИТИ ТІСТО НА КУКУЦИ»

Цьогоріч учителька математики із Великого Бичкова (селища, з якого починається Закарпатська Гуцульщина, що далі тягнеться аж до Ясіні на кордоні з Івано-Франківщиною) Валентина Чаус приготувала як ніколи багато кукуців. Вони в неї добре вдаються, тож сусіди та друзі просять жінку зробити й для них.

– Та якби не робота вранці – вагон би тих кукуців напекла! – ділиться пані Валентина. – Фактично, вони із залишків тіста, яке пішло на паски. Так робить більшість господинь, щоб не морочити собі зайвий раз голову. Але я на практиці дійшла, що краще їх пекти з пісного тіста – без яєць та молока. Тоді люди, які говіють (тримають піст, – ред.), зможуть кукуци спокійно їсти, не чекаючи неділі. Замішую вночі – встаю для цього о третій годині, чекаю, доки тісто підійде, і тоді печу кукуци. На ранок вони свіженькі й ще теплі. Коли діти приходять, уже маю що дати їм до кошика.

Валентина Іванівна каже, що від року до року дітей по кукуци бігає все більше.

У Великому Бичкові цьогоріч на греко-католицький Великдень не було шкільних канікул (кожна громада визначає їхні терміни сама), тож дітлахи бігали в кукуци перед навчанням.

– Боже, яка то радість, коли ти вранці йдеш на роботу, а тобі назустріч – діти з кошиками! Дорогою сама роздавала їм кукуци, хоча вранці перед роботою кілька дітей встигло забігти й до хати, – говорить вона.

Учителька додає: дуже тішиться, що традиція відроджується.

– Наче всі раптом прокинулися і зрозуміли, що це нам дуже потрібно. І греко-католицька церква в селищі долучається: вони дуже багато вкладають у дітей, цього року на ранішню службу в четвер напекли кукуців та й роздавали дітям. І гаївки біля церкви на Великдень робили.

Валентина Чаус – не місцева, та у Великому Бичкові мешкає давно.

– Мої батьки переїхали в Бичків із Житомирської області через роботу. Мама з 1933 року, пережила Голодомор. Вона дуже боялася і церкви, і традицій – усього, що було заборонено радянською владою. Мама пам’ятала, як одна дівчина пішла з батьками святити паски, а її після того «заклювали» в їхній школі так, що вона здуріла… Тому в нашій сім’ї це все було таємно: пекли паски, але святити не ходили. Мама все життя цього боялася. Пригадую, як була дитиною, то в садочку святкували взимку з Дідом Морозом, а сільські діти один перед одним розповідали, як до них приходив Миколай та що приніс. То я дуже радію, що нинішні діти вже не знають Діда Мороза, до них вільно ходить Миколай, а перед Великоднем вони ходять у кукуци. Добре, що це вертається, – розповідає жінка.

ДІТИ ЗАПАСАЮТЬСЯ СОЛОДОЩАМИ НА ЦІЛИЙ РІК

Гід із Рахівщини Юрій Сас розповідає, що в їхньому регіоні традиція кукуців добре розвинена.

– Коли я був малий, то набагато більше дітей ходили в кукуци. Того стільки було – не порівняти! Ми бігали цілим селом. Тепер є села, де традиція добре живе, є й такі, де відійшла. Залежить від громади. Але й тепер до цього дня на Рахівщині готується кожна хата. Люди приїжджають із Чехії, привозять багато солодощів: шоколадок, зайців. Усі чекають, що до них прийдуть на кукуци. У нас свого часу давали кукуц та писанку – ще називали галунки, а солодощі – ні. А тепер діти на кукуцах солодощами на цілий рік запасаються.

Цьогоріч на закарпатській Гуцульщині два Великодні: Мукачівська греко-католицька єпархія перейшла на західний календар і вже три роки святкує із західним світом, тож у них Паска була 5 квітня. А за тиждень – православний Великдень, і в цей Чистий четвер, або Живний, як кажуть на Рахівщині, діти знову підуть у кукуци.

«ТО БУВ МІЙ ПЕРШИЙ БІЗНЕС!»

Відома закарпатська кондитерка Галина Репарюк родом із Рахівщини, із високогірного села Чорна Тиса. Телефоную, щоб запитати, чи ходила вона малою в кукуци.

– Звісно! То був мій перший бізнес! – каже пані Галина і зазначає, що ті моменти – одні з найщасливіших з дитинства. – Маю дитячий спогад: баба питає, скільки мені років, я загинаю великий палець і показую чотири. Боже, яка то була радість, оті пташки! Хоча нам не давали цукерок, шоколадок чи грошей, як тепер роблять люди, коли приходять племінники чи хрещеники, а лише кукуци і писанки. Але за оті булочки я була така щаслива! То був мій скарб!

Галина Репарюк ділиться, що в них у селі кукуци також готують із залишків тіста на паски, які печуть на Живний четвер.

– То не роблять у духовках – є печі, і пасок стільки, щоб піч забити повністю! Ну а кукуци-зозульки теж закладають. Так було давно. Тепер, щоб собі не ускладнювати життя, люди купують печиво, фрукти, цукерки, але кукуци теж печуть і обов’язково дають дітям.

У часи її дитинства в кукуци ходили діти з трьох років і приблизно до десяти.

– Пам’ятаю, що колядували й доросліші, а в кукуци – лише маленькі. Мама живе в селі й каже, що тепер діти бігають тільки до своїх. А ми ходили в кожнісіньку хату: доки повернешся додому, то ледве той кошіль можеш нести! Ходили групками, починали зі своєї перії (у гуцульських селах так називають кутки, – ред.) – і далі, на інші. Ми були з Бегенської перії, – пригадує вона.

Пані Галина каже, що в неї досі з підготовкою до Великодня пов’язані дуже теплі спогади: «Випікання пасок, запахи в хаті – то зовсім не про їжу, а про особливий стан у родині, коли чекаєш на звершення чогось великого».

Дуже дивно, додає співрозмовниця, коли тепер батьки вчать своїх дітей не ходити в кукуци.

– Мов, ми не бідні, нема чого по людях ходити. Так традиція і втрачається. Але те, що діти ходять від хати до хати, – не про бідність. Це круто. Це дитину соціалізує, адже баби питатимуть: «А чий, чия ти?», «А скільки тобі років?». І як відповідатимеш, так тебе й приймуть.

За словами Репарюк, раніше господині орієнтувалися, скільки напікати кукуців, залежно від кількості дітей на кутку-перії. Зазвичай робили кілька десятків тих пташок.

Вона зауважує, що на Закарпатті паски не такі, як на решті території України. У цьому регіоні це хліб на великій кількості яєць та молоці, але не солодкий. І кукуци – такі ж. Пані Галина ділиться рецептом закарпатської паски.

– Інгредієнти такі. Для опари знадобиться 1,1 л теплого молока, 3 ст. л. цукру, 100 г свіжих дріжджів, 200 г борошна від загальної кількості. Для тіста: 200 г м’якого вершкового масла, 2 жовтки, 3 яйця, 150 г сметани, 1 ст. л. солі, приблизно 2,1 кг борошна та 100 г олії для змащування рук під час замішування. Додатково потрібно 2 жовтки для змащування пасок та 1–2 ст. л. молока або води до жовтків. Важливо, щоб усі інгредієнти були кімнатної температури. Ваше тісто має бути м’яке, еластичне, не забите борошном, – розповідає кондитерка.

«БЕРЕЖЕМО СВОЇ ТРАДИЦІЇ – ЗНАЧИТЬ, СВІТ ПРОДОВЖУВАТИМЕТЬСЯ»

Обласна депутатка з Рахівщини Ірина Мацепура каже, що протягом останніх двох років спостерігає сплеск цієї традиції на Рахівщині.

– Кілька років цю тему порушували в медіа, вона добре розходилася в соцмережах і так ожила, що діти стрепенулися й масово пішли в кукуци! Я не печу – не вистачає на це часу, та й, направду, не маю хисту до тіста. На мене пече сусідка. Але і торік, і цього року все, що напекли, роздали. А якщо раптом прийшла до тебе дитина, а не маєш готового кукуца, то даєш шоколадку чи яблуко. Гроші теж дають, але переважно «своїм». Узагалі, якоїсь «такси» нема – це все ж не колядування.

Ірина Мацепура тішиться, що ця давня традиція оживає.

– Ми роками заохочували людей, щоб відроджували традиції, щоб не забували. А тут раптом раз – і зайшло в моду. У тренді, як-то кажуть тепер! Діти вранці кричать під вікнами: «Ци чуєте, ци спите – дайте кукуц та й яйце!» – «На, золотий, лиш пам’ятай про це!». Знову всі печуть кукуци в Живний четвер, знову діти ходять вулицями з кошиками. І це прекрасно! Бо всі ми тут знаємо, що світ ся кінчить тоді, коли люди перестануть пекти кукуци, колядувати і писати писанки. Знаєте, коли тепер Трамп тим світом колотить туди й сюди – так, що багато хто говорить, що вже кінець світу буде, ми, гуцули, печемо кукуци, пишемо писанки і ходимо колядувати. Ми того кінця світу не можемо допустити ніяк! Тож бережемо свої традиції – а, значить, світ продовжуватиметься.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Ірини Мацепури, Галини Репарюк та Юрія Саса

Подія стала важливим культурним сигналом України на міжнародній арені та ще одним способом донести до європейської спільноти правду про війну.  Про це повідомила Львівська ОВА, передає Укрінформ.

«У Страсбурзі, в Раді Європи, відбулося відкриття виставки львівського художника Артура Котика «When the Sky is Silent» («Коли небо мовчить»). Виставка порушує тему війни, тиші, яка насправді не є тишею та щоденного досвіду українців, які живуть у реаліях повномасштабної війни. Вона нагадує європейській спільноті про виклики та ціну свободи. Через мистецтво автор формує глибокий емоційний зв’язок із глядачем – часто сильніший за будь-які політичні заяви», – йдеться у повідомленні.

Зазначається, що назва виставки звучить як тиша, однак має потужний символізм. У день відкриття прозвучав меседж: нехай небо мовчить для птахів – буде мирним, без сирен, ракет і війни. «Коли небо мовчить» – це не про відсутність звуку, а про надію на те, що небо перестане говорити мовою вибухів.

Артур Котик – молодий митець зі Львова, студент факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Його творчий шлях розпочався вже під час повномасштабного вторгнення, коли мистецтво стало способом осмислення реальності та внутрішніх змін.

Повідомляється, що участь у відкритті взяли Постійний представник України при Раді Європи Микола Точицький та перший заступник генерального секретаря Ради Європи Бйорн Берге.

Як зазначили у Постійному представництві України при Раді Європи проведення виставки саме у Раді Європи має особливе значення, адже це простір, де говорять про права людини, демократію та свободу – цінності, які сьогодні Україна відстоює у боротьбі проти російської агресії.

Як повідомляв Укрінформ, у Києві на території Національного музею історії України у Другій світовій війні відкрили виставку «Ціль знищено: небо Київщини».

Фото: Львівська ОВА