Події
прем’єра за Ольгою Кобилянською в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки
Які родинні та суспільні трагедії віддзеркалено в новій театральній інтерпретації повісті «Земля» від режисера Івана Уривського
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки закрив театральний сезон прем’єрою вистави за соціально-психологічною повістю «Земля» Ольги Кобилянської. Мистецький дух двох видатних письменниць і близьких подруг через понад століття перетнувся в цій точці простору й часу завдяки режисерові Івану Уривському.
ВІЧНА КЛАСИКА НАБУВАЄ НОВИХ СЕНСІВ У ПУНКТИРНІЙ ВОЄННІЙ ЛІНІЇ ПОВІСТІ
Велика трагедія маленької родини. Тут переплелося все людське: глибоко приховане і показне, скроплене материнськими сльозами, батьківським потом, синівськими плювками і, зрештою, братовбивчою кровʼю та скріплене чуттєвими і цнотливими поцілунками, жартівливими і злими ляпасами, тихою і надривною молитвою та любовʼю в різних (місцями просто божевільних від пристрасті чи горя) проявах. Вічна класика, яка відгукується і постійно набуває нових сенсів, особливо в пунктирній воєнній лінії повісті. І хоча Кобилянська писала про зовсім інше військо, через оптику війни, коли наша країна живе у страшних реаліях повномасштабного вторгнення, ця лінія зчитується глибше і трагічніше, ніж будь-коли раніше. «Ми розуміли це й намагалися бути дуже обережними, розуміючи, що це тригерна тема, яку можуть болісно сприймати, особливо ті, кого це торкнулося надто близько», – наголошує художник-постановник вистави Петро Богомазов.
Монолог матері, яка проводжає сина у військо, пробирає до мурашок. «Це первинний материнський інстинкт, трагедія, яка не дає змоги навіть дихати. І це зараз відбувається з матерями України. Найбільший жах для кожної жінки у світі – віддати свою дитину в молох соціально-політичних криз. Це страшне питання, яке сьогодні переживає суспільство, і не тільки наше», – ділиться в коментарі Укрінформу авторка ідеї проєкту, продюсерка Оксана Немчук.
Іван Уривський залишається вірним своєму особливому режисерському стилю й унікальному баченню прекрасного. У його виставах навіть нице й низьке може видаватися магнетично привабливим та заворожувати.
В основу оригінальної повісті лягла реальна подія, що сталася в буковинському селі в 1894 році – хлопець убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину від батьків землю. В автобіографічному нарисі «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала, що факти, які спонукали її написати «Землю», абсолютно правдиві, а дійові особи також майже всі взяті з життя. «Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!» – описувала вона свій стан під час написання повісті, в якій на прикладі мікровсесвіту однієї родини можна побачити одвічні драми людства: зраду, взаємознищення, первісні інстинкти, міфологічні відсилання, архетипи, біблійні міфологеми, релігійні алюзії (історія Каїна і Авеля); відчути первородні моменти зв’язку людини із землею, з її хтонічною енергетикою.
ТЕМНІ ЧАСИ І ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦІЙ РОДИНІ, ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ З ТИМ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В НАШИХ РОДИНАХ
Настрій вистави витримано в темних тонах, її візуальний і емоційний тон дихає темрявою – символічною й реалістичною водночас: сажова земля, зчорніла кров, відьомсько-чорні думки Рахіри, темні очі обпоєного зіллям Сави, таємний і страшний «сусідній ліс», чорне «щось», що насувається на родину у видіннях Анни, похмурий колір одягу героїв, металево-сірі декорації. Усе підкреслює напругу й дає нагоду глядачу вповні зануритися в емоції, що вирували в душах і виривали серця персонажам Ольги Кобилянської.
«Темні часи і темні події, які відбуваються в родині Федорчуків, перегукуються з тим, що зараз відбувається в нашій країні і в наших родинах… Кобилянська у своїй повісті глибоко досліджувала людину її внутрішній світ, часто з модерністської та феміністичної точки зору роздивлялася обставини, в яких та опинилася, і як через утрату моральних орієнтирів окрема людина або ж усе людство підходить до особистих і суспільних катаклізмів. Це були нові методи того часу як реакція на кризу традиційних літературних форм, утрату віри в раціональність і цілісність світу. І вона вже тоді відчувала наближення суцільної катастрофи в людських стосунках. Зараз ми живемо в часи великих змін, яких не можемо навіть прогнозувати, тому, звісно, світла у виставі мало. Точиться боротьба за людські душі, і це страшна боротьба. Якщо дивитися на цю повість крізь оптику нашого часу, ми побачимо безліч сенсів, у ній є багато повітря для імпровізації, кожен зчитає власні історії. Вистава гарно трансформується, що всередині – для українського глядача, що на зовнішній контур – вона теж транспарентна за своєю ідеєю і психологією», – говорить Оксана Немчук.
ПРЕМ’ЄРА «ЗЕМЛІ» – ЦЕ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ ВИСТАВИ «ŽẼMĖ», ЯКУ УРИВСЬКИЙ СТВОРИВ У КОЛАБОРАЦІЇ З ЛИТОВСЬКИМ ТЕАТРОМ
Важливо зазначити, що нинішня прем’єра «Землі» – це українська версія вистави «Žẽmė», яку Уривський створив у колаборації з Національним Каунаським драматичним театром і вперше випустив у Литві майже відразу після повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Слово «земля» українською та «žẽmė» литовською має спільне етимологічне коріння і стало точкою перетину двох театральних проєктів як символ діалогу двох сильних європейських культур. Проєкт, що спершу з’явився в Литві як універсальна драматургія в умовах війни, повернувся до України в оновленій, але спорідненій формі – як окрема самодостатня вистава.
«В Україні є багато версій вистав за цією повістю Кобилянської. І мені було цікаво, як на сцені Лесі Українки буде виглядати постановка, зроблена Іваном (Уривським – ред) у Литві. Адже вона створена в універсальній манері, говорить універсальною мовою і може бути зрозумілою і на заході, і всередині нашої країни – стиль, подача, проблематика, філософія, яку режисер розробляв для литовського глядача, мені видалася дуже вдалою і для нас у такий екзистенційно тяжкий момент», – розповідає пані Оксана.
Вона додає, що появі «Землі» на сцені театру Лесі Українки сприяли не лише можливість швидкої реалізації цікавого проєкту, а й продовження зв’язку з литовськими колегами, які від початку підтримали театр, що є надзвичайно позитивним в укріпленні міжнародних театральних комунікацій та гастрольної карти вистави в інші країни.
Тобто, ідея інноваційного проєкту не зводилася лише до трансферу постановки, було розроблено цілу концепцію: перенесення вистави, ознайомчі лекції літературознавця Євгена Стасіневича, камерну виставку, присвячену Ользі Кобилянській в стінах театру. Усе це задало інтелектуальний тон прем’єрі, яскраво унаочнило, що талановита модерністка з глибинним психологічним баченням створила історію, здатну переживати епохи, не втрачаючи актуальності.
«Це як у давньогрецькому театрі – місце та сцена одна і та сама, але різні актори, різна психофізика, різна оптика країни, глядача, різні сенси. Відповідно, це зовсім різні вистави», – впевнена Оксана Немчук.
Щоправда, в українській версії з’явилися художні рішення, яких не було в литовському варіанті: це відеопроєкція, що була введена не заради технологічності чи видовищності, а задля того, щоб відтворити відстань між людьми на фронті, і людьми, які їх чекають у тилу. Умовний відеодзвінок став інструментом «дистанціювання» – метафорою розривів між «нулем» і «безпекою», між тими, хто поруч, і тими, хто на далекій відстані.
«Це не технологічна прикраса, а засіб відтворення непростого спілкування в часи війни. В литовській версії актор цей монолог читає на сцені», – уточнює художник-постановник Петро Богомазов.
ОСНОВНА ДЕКОРАЦІЯ – ВЕЛЕТЕНСЬКА МЕТАЛЕВА КОНСТРУКЦІЯ – «АНГАР» ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ ЗЕРНА
У Кобилянської земля – це центральний персоніфікований образ, цілком олюднений, який дихає, вмирає, годує, вабить, випробовує, захищає, карає. У виставі Уривського вона не має такої образної присутності, залишаючись тільки символом великої життєдайної і водночас руйнівної могутності, зцілення і руйнації, прив’язаності і розбрату. І незмінно є великою незримою силою, яка рухає сюжет і впливає на долі героїв історії.
У Кобилянської – вся розмаїта атрибутика родючого села на зламі ХІХ–ХХ століть: бурдеї, стайні, тік, стоги із збіжжям і конюшиною. У постановці Уривського дещо інша перцепція її твору (що візуально навіть сприймається як маркер урбанізму), адже основна декорація – велетенська металева конструкція для зберігання зерна, яке для України виявилося надзвичайно важливим елементом виживання, як за часів, описуваних письменницею, так і зараз, коли ворог знищує українські зерносховища та ключові об’єкти агросектора та експорту нашого зерна.
Дія починається з того, що батько із сином будують захисний металевий ангар. І це є чітким символом виживання – вони захищають своє життя і збіжжя, варять металеву захисну «обшивку», яка в результаті їхніх дій та зовнішніх сил… розсипається під час вистави.
Як зазначає художник-постановник, концепція такого сценічного рішення народилася буквально з документальних фото розбитих ангарів, які команда бачила в новинах – листи металу, які відлітають із каркасів: «Для нас це стало чітким і дуже промовистим образом, який легко зчитується – це нашарування умовної безпеки і нормальності, які злітають із фасаду, і залишається тільки структура. Якщо структура міцна, то їх можна заново наварити, якщо хитка – то все впаде й зруйнується».
За його словами, це трошки і про світ, який у 2022 році (коли розробляли концепцію «Землі» для Литви) розсипався для громадян України загалом і для митців зокрема. «Ми всі тоді відчували непевність, хиткість безпекових гарантій, цивілізаційний розгором. Настали темні часи», – говорить Богомазов.
Одним із важливих елементів сценічної мови вистави є костюми – робота Тетяни Овсійчук, з якою і режисер Уривський, і художник-постановник Богомазов часто працюють разом («Калігула», «Марія Стюарт», «Конотопська відьма», –Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). І цього разу вона створила дуже стильну, цілісну й виважену роботу. Особливо сильні візуальні образи – дощ із зерна та кров, яка символічно з’явиться на руках у обох братів.
ДВА СКЛАДИ У ВИСТАВІ ДОСИТЬ РІЗНІ ЗА СВОЄЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ РОЗРОБКОЮ
«Земля» має два акторські склади, досить різні за своєю психологічною розробкою (і цим кожен із них надзвичайно цікавий): роль Сави, якому на думці тільки танець, стрільба і чорноока Рахіра (акторки Марія Рудинська, Ольга Узун) виконують актори Владислав Мелешко та Олександр Рудинський, Михайла, з сильним тілом і м’якою та чистою душею, сповненою любові до наймички Анни (Марічка Хоменко, Катерина Школа), грають Андрій Коваленко і Олександр Крючков.
Роль батька – заощадливого, не дуже емоційного та безмежно залюбленого в землю Івоніку Федорчука грають Сергій Детюк та Анатолій Ященко, а трагічний образ Марії – матері, яка водночас втрачає обох синів (одного – фізично, а другого – душевно, коли він убив власного брата) втілюють актриси Олександра Єна та Олена Стефанська.
Наступні покази вистави можна буде побачити вже в новому театральному сезоні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який стартує в середині вересня. А на жовтень заплановано цікавий експеримент – українська команда «Землі» поїде на гастролі в Каунас і зіграє в литовських декораціях, наступного дня – у тих самих декораціях зіграє акторський склад литовської вистави «Žẽmė», щоб наочно показати наскільки в екстремальних умовах та кризах ми, люди, різні, але й наскільки однакові.
Шарм творчості Івана Уривського дає глядачеві багато простору для глибоких відчуттів і емоцій, а сучасна мова театру, якою він звертається до глядача, перетворює сімейну трагедію з повісті «Земля» Ольги Кобилянської на «чорне дзеркало» змін, крізь які зараз проходять Україна і все європейське суспільство, намагаючись подолати темряву, шукаючи світла й борючись за людські душі.
Любов Базів, Київ.
Фото Ірина Сомова
На головній світлині актори Владислав Мелешко (Сава) та Олександр Крючков (Михайло)
Події
В університеті Шевченка відкрили відновлений портрет репресованого українського сходознавця Бориса Курца
У галереї портретів випускників історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили відновлений портрет українського вченого-сходознавця, професора Бориса Курца.
У пам’ятній церемонії взяли участь представники наукової та науково-педагогічної спільноти України, повідомляє кореспондент Укрінформу.
Виконувач обов’язків декана історичного факультету КНУ, доктор історичних наук Тарас Пшеничний, виступаючи на відкритті, наголосив, що історія — це передусім історія людей.
«Борис Курц зробив величезний внесок в українську науку, але, на жаль, для багатьох він залишається маловідомим, бо ми говоримо про надзвичайно складний період — кінець 1920-х – 1930-ті роки, коли політична система нищила людей незалежно від їхніх заслуг, талантів чи досягнень. Курц, на превеликий жаль, потрапив під цей маховик репресій», – зазначив він.
За словами Пшеничного, тоталітарні режими бояться мислячих людей, а трагічність долі вченого підкреслює й те, що досі точно не встановлено рік його смерті — 1939-й на портреті фігурує із знаком питання. Невідоме й місце поховання науковця.
«Наш обов’язок — вшанувати світлу пам’ять людини, яка поклала своє життя на вівтар української й світової науки», – додав він.
Директор Інституту сходознавства НАН України, доктор філософських наук Віктор Кіктенко нагадав, що 5 серпня виповнилося 140 років з дня народження Бориса Курца.
«Символічно, що саме в ювілейний рік його портрет з’являється в стінах університету. Це подарунок від Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського», – сказав він.
Науковець розповів, що ще у середині 1990-х років, досліджуючи історію китаєзнавства в Україні, натрапив у архівах на справу студента Бориса Курца з університету Святого Володимира. Згодом вдалося не лише з’ясувати долю вченого, а й відновити його наукову спадщину та довести, що Курц стояв біля витоків цілої школи практичного китаєзнавства та сходознавства.
За словами Кіктенка, радянські репресії знищували не лише людей, а й їхні архіви. Водночас із нотаток Курца відомо, що невиданими залишилися п’ять його монографій з економічної історії, які стосувалися України, Російської імперії та міжнародної торгівлі.
Науковець підкреслив, що ще студентом Борис Курц написав наукову працю, за яку отримав золоту медаль. Вона була видана у 1929 році в Харкові й присвячена торговельним відносинам Росії та Китаю.
«Ця робота й сьогодні залишається актуальною, важливою і багато в чому неперевершеною», – наголосив він.
У коментарі Укрінформу директор Інституту сходознавства повідомив, що кримінальна справа Бориса Курца досі зберігається в Москві. Після кількох років листування у 2002 році вдалося отримати лише сім сторінок матеріалів, серед яких була одна маленька чорно-біла фотографія. Саме вона стала основою для відновлення портрета за допомогою сучасних технологій та штучного інтелекту.
«Ми не можемо гарантувати повну документальну точність, але це максимально наближене зображення. Для мене було принципово важливо “повернути” професора Бориса Курца до його університету», – зазначив Кіктенко.
Він також підкреслив, що праця Курца про російсько-китайські торговельно-економічні відносини XVI–XVIII століть є базовою не лише для української науки, а й для світового китаєзнавства.
«Борис Курц бачив тодішню радянську Україну, говорячи сучасною мовою, інтегрованою у глобальні торгівельні процеси. Тому ми можемо розрахувати на те, що його відкриття, його бачення повернеться в сучасний контекст і принесе користь Україні. Я впевнений, що його наукова спадщина надзвичайно важлива, оскільки дає можливість переосмислити досвід минулого і використати з нього те, що буде корисним сьогодні », – резюмував Кіктенко.
Урочиста церемонія вшанування пам’яті видатного українського сходознавця завершилася хвилиною мовчання.
Борис Григорович Курц народився 5 серпня 1885 року в Києві в чеській родині. Його науковий шлях розпочався в Київському університеті Св. Володимира, де він здобув історико-філологічну освіту та отримав золоту медаль за дипломну працю «Історія російсько-китайської торгівлі в XVII–XVIII століттях».
З 1914 року Борис Курц працював доцентом та професором Київського університету Св. Володимира, де викладав широке коло дисциплін.
Професор Курц був засновником київської школи практичного китаєзнавства та активним учасником науково-освітнього життя України.
У 1930–1933 роках Борис Курц брав активну участь у Комісії для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії при Всеукраїнській академії наук, яку очолював академік А. Ю. Кримський. Його діяльність у цій Комісії сприяла розвитку міжнародних наукових звʼязків України з країнами Сходу та збагаченню джерельної бази для досліджень економічної історії східних країн.
Життєвий шлях ученого був трагічно перерваний сталінськими репресіями. 23 жовтня 1938 року Борис Григорович Курц був заарештований за звинуваченням в антирадянській діяльності та засуджений до 8 років виправно-трудових таборів. Подальша його доля залишається невідомою – ймовірно, він загинув на засланні. Значна частина його наукової спадщини була знищена або забута внаслідок репресій.
В Івано-Франківському краєзнавчому музеї представили каталог жіночих бісерних прикрас «Кольорові пацьорки», виданий за кошти майстринь, які популяризують бісероплетіння.
Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.
«Це – двомовний альбом, українською та англійською, в якому представлені вироби з бісеру та їхні автори – 15 майстринь, які займаються бісероплетінням і пропагують його як елемент нематеріальної культурної спадщини України. Нині ці майстрині викладають бісероплетіння для дітей та відтворюють давні прикраси», – розповідає авторка видання «Кольорові пацьорки», майстриня та голова ГО «Роса Карпат» Марія Чулак.
За її словами, цей альбом буде цікавим для учнів, студентів та всіх, хто цікавиться бісероплетінням та його історією.
Серед молодих майстринь, які представлені у новому виданні, – Каріна Дмитрик. Свої перші бісерні прикраси вона створила у шість років під керівництвом Чулак. За 12 років натхненної праці студентка Дмитрик стала знаною молодою майстринею і майже рік отримує стипендію Президента України.
«Усі ці кошти йдуть на матеріали – бісер та нитки. Мені ближче до душі силянки. У кожній я підбираю кольори до настрою. Люблю лавандові відтінки, зелені. Моє досягнення – це лемківська силянка за авторською схемою. Її вдалося зробити за тиждень», – розповідає Дмитрик.
Нині вона вперше представила близько 30 своїх робіт на виставці в Івано-Франківському краєзнавчому музеї разом із майстринею Христиною Каралюс. В експозиції – сучасні силянки, чокери, лемківськи кризи та ґердани. В музеї розповідають, що вже зробили перші кроки до оцифрування колекції бісерних прикрас, яка зберігається у фондах, і мають намір продовжити цю роботу для популяризації сучасних виробів.
Як повідомляв Укрінформ, у Франківську показали колекцію давніх ґерданів.
Фото: Ірина Дружук. Укрінформ
Фото Укрінформу можна купити тут.
Події
Богдан Струтинський, гендиректор-художній керівник Київського національного академічного театру оперети
У часи, коли війна щодня нагадує про себе сиренами та обстрілами, театр для багатьох стає місцем бодай тимчасового душевного прихистку та емоційного відновлення. Національна оперета України продовжує готувати прем’єри, активно залучається до міжнародних проєктів та, попри тяжкі реалії, має і здійснює свої амбітні плани. Нове прочитання містичної опери «Місяць» Карла Орфа, оновлена рок-опера «Біла ворона», нойз-драма «П’єса 22, або Шлях героя», і на завершення сезону – мюзикл «Пітер Пен»: театр віртуозно балансує між класикою і експериментом, зберігаючи відданість своєму глядачеві.
У великому інтерв’ю Укрінформу генеральний директор-художній керівник Національного академічного театру оперети Богдан Струтинський розповів, як виклики сьогодення змінюють репертуар, що стоїть за успіхом кожної постановки, чому Україна потребує сильнішої культурної дипломатії, та як мрії стають головною мотивацією для руху вперед.
– Пане Богдане, зрозуміло, що театри не живуть календарними роками, у них своє літочислення – театральними сезонами. Однак, підсумовуючи 2025-й, чи став він, попри війну, вдалим для оперети творчо і економічно?
– 2025 рік для нашого театру доволі вдалий. Окрім головних творчих здобутків, театр має бути успішним з погляду відвідуваності та любові публіки. У цьому плані й економічно в нас усе добре, є що покласти в «скарбничку» позитиву. Але, як творча людина і, як керівник, я завжди хочу робити більше, втім, є певні виробничі обставини: ми національний театр, але трупа в нас невелика, натомість велике навантаження на деякі цехи, мала регуляція в театрі, в оркестрі, в балеті. Через це ми не можемо мати паралельно кілька репетицій на різних проєктах. Наприклад, зранку балет має репетицію, ввечері – вже йде вистава, і це одні й ті самі люди! Наприклад, «Кармен» – це суто танцювальна вистава, «Чикаго» – зовсім інший стиль виконання, але грають їх ті самі артисти. Навантаження величезне. Так само і хор. Тому є і плюси, і є мінуси, пов’язані з виробничими можливостями. Але загалом сезон 2025–2026‑го – справді вдалий, на початку ми представили проєкт «Місяць» Тамари Трунової за Карлом Орфом, повернули в репертуар дуже гарну виставу – рок-оперу «Біла ворона».
МИ ВЖЕ ТРІШКИ НАЛАШТУВАЛИ ГЛЯДАЧА, ЩО В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ МОЖУТЬ БУТИ ВИСТАВИ РІЗНОГО ПЛАНУ Й ХАРАКТЕРУ
– Уперше «Біла ворона» в режисурі Максима Голенка з’явилася в Нацопереті в лютому 2019 року. Наскільки її нове втілення на вашій же сцені відрізняється від попереднього? Багато глядачів цю виставу загалом сприйняли як прем’єру.
– Так, це справді прем’єра, адже жоден артист із першої постановки, крім Тамари Ходакової (виконавиці головної ролі), в новій постановці не брав участі. Це цілковито новий проєкт, у якому змінено декорації та постановочну частину, але режисерську партитуру Максима Голенка збережено. Він також допомагав із новою постановкою, за що я йому дуже вдячний.
Також у цьому сезоні у нас відбулася прем’єра нойз-драми «П’єса 22, або Шлях героя». Це спільна робота Національної оперети і Театру Ветеранів. Її написав ветеран ЗСУ Володимир Тука. Це експериментальна робота, дуже цікава за суттю і за світловим оформленням. Постановку здійснив Микита Поляков.
А навесні в нас буде опера «Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта. Також готуємо прем’єру вистави за п’єсою Карела та Йозефа Чапеків «Із життя комах». Над нею працює режисерка Оксана Тараненко, композитор Іван Небесний – це нова робота, повністю написана у стінах нашого театру.
– Тобто, ви гармонійно поєднуєте в репертуарі класику й експериментальні сучасні твори? Як це сприймає ваша публіка?
– Ви знаєте, ми вже трішки налаштували глядача на те, що в Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру.
У Національній опереті можуть бути вистави різного плану й різного характеру.
Звісно, наш глядач – переважно той, який іде на оперету, мюзикл, оперу, тобто на музичні проєкти. Ми вже згадали «Місяць» Карла Орфа, який написав відому кантату «Карміна Бурана», – а це її нова версія в прочитанні Тамари Трунової, я би сказав, фестивальна річ, дуже цікава, в поєднанні з балетом. Є різна аудиторія та різні потреби. До того ж ми – музичний театр, і для вокалістів важливо постійно тримати себе у формі, в тонусі. Це своєрідний тренінг. Людей із консерваторською освітою, з якісними голосами не можна ставити лише на «легшу музику». Хоча, звісно, мюзикл – не легка музика. У нас театр широкого профілю, де є різні жанри музичного та не лише музичного театру.
– Коли вже йдеться про мюзикли, хочу уточнити – в попередній нашій розмові ви говорили, що отримали на мюзикл «Чикаго» пільгові ліцензійні умови. Я так розумію, що пільговий термін вже збіг, чи продовжила компанія-правовласниця ліцензію на тих самих умовах?
– Так, перший рік після отримання ліцензії на «Чикаго» ми мали пільгові умови – на 24 покази нам дозволили працювати без оплати за саму ліцензію. Ми сплачували паушальний збір та авторські відрахування, але не платили за право використання твору, а це доволі значна сума. Коли ж минув сезон 2023–2024‑го, ми отримали продовження ліцензії, але цього разу вже викуповували її на загальних умовах.
– Це вплинуло на вартість квитків?
– Ні. Хоча ми дещо підвищили ціни на «Чикаго», але не через це. Вартість зросла через підвищений попит, а не через ліцензійні умови.
Є комерційний ідеал – театр, який працює на перспективу. І є вистави, що залишаються популярними, незалежно від часу. Минає навіть десять років після прем’єри, а вони й надалі збирають повні зали.
СЬОГОДНІШНІЙ ГЛЯДАЧ ПРИХОДИТЬ В ТЕАТР НЕ ВІДПОЧИТИ, А ПЕРЕДУСІМ ОТРИМАТИ ТЕРАПІЮ
– Які саме вистави Національної оперети можна такими вважати?
– У нас їх багато: від української класики – «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями» – до мюзиклів на кшталт «В джазі тільки дівчата», який уже десять років на сцені. Також маємо «Сімейку Аддамсів» та інші постановки, що стабільно збирають аншлаги. Зараз, наприклад, іде мюзикл Коула Портера «Цілуй мене, Кет!», у якому з’явилося чимало нових акторів, адже ми суттєво оновили виставу. Як бачите, з творчого боку у нас все добре. З економічного – хотілося б переживати цей театральний ренесанс у спокійніші часи й з іншим внутрішнім імпульсом. Але театр під час війни набуває нового змісту.
Театр під час війни набуває нового змісту.
Сьогоднішній глядач, я би сказав, більш усвідомлений, він приходить не відпочити, а передусім отримати терапію. Бо, коли людина приходить до театру на дві-три години, вона отримує психологічне «укриття» від страшної реальності та руйнувань, які бачить щодня, коли їде Києвом, коли читає новини в телеграм-каналах. Хто б що не говорив, а в театрі людина знову відчуває азарт до життя, театр справді наповнює.
– Однак майже в кожній сучасній виставі зчитується контекст війни…
– Так, це справді відчувається. І «Карміна Бурана» в «Місяці» Орфа, і «Свобода» в «Білій вороні» – стали ще актуальнішими, зараз вони зовсім по-іншому сприймаються. Постановки переосмислюються як по той бік рампи, так і з боку глядацької зали.
Ще один момент, на якому хочу зупинитися – це міжнародні виїзди, і це наш великий плюс. Нещодавно наші артисти повернулися із Стамбулу, де брали участь у Міжнародному театральному фестивалі в Малтепе, 19 жовтня провели великий концерт у Залі Редутовій у Варшавській опері. Перед цим був виступ у Барселоні. І хочу підкреслити, що, попри те, що всі виконували світову музику, я цьогоріч наполіг, щоб ми, крім світової опери, виконували й нашу українську музику. В репертуарі була арія Анни з опери «Украдене щастя» Юлія Мейтуса – це повноцінна, якісна опера, і я зараз навіть переглядаю цей матеріал.
У нас багато міжнародних проєктів – нещодавно відбувся проєкт із Посольством Аргентини – чудовий концерт «Вечір аргентинського танго», який ми грали два дні поспіль. Також пройшов вечір музики з кіно. Зараз готуємо вечір анімаційної музики для дітей і дорослих, бо є багато чудових анімаційних мюзиклів та мультфільмів, і ми хочемо зайти й у цю нішу. Це буде формат кінотеатру в театрі. Окрім цього, плануємо зробити вечір італійської музики – працюємо над цим разом із Посольством Італії.
– На жаль, війна ще більше підсилює потребу безбар’єрності в закладах культури, що для цього робить оперета?
– Щодо інклюзивності та безбар’єрності, я переконаний, що ми тримаємо гілку першості в Україні.
Щодо інклюзивності та безбар’єрності, ми тримаємо гілку першості в Україні.
У залі є два мобільні спеціальні місця – вони змінні, а в шостому ряду облаштовані локації для людей з особливими потребами. Наш глядач може викликати адміністратора просто з вулиці за допомогою спеціальної кнопки – його зустрінуть і проведуть іншим входом. Оскільки в нас немає ліфта, ми використовуємо спеціального робота, який може спускати візок сходами. Але, звичайно, хотілося б мати повноцінний ліфт, однак, наша будівля – пам’ятка архітектури, тут дуже складно отримати будь-які дозволи на такі роботи. Хоча, за кордоном я бачив, як у старовинних будівлях інженерно, якісно та непомітно для фасаду вирішують такі питання.
УКРАЇНІ БРАКУЄ ПОТУЖНОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПРИСУТНОСТІ В ЄВРОПІ
– Чи плануєте відновити ваш Міжнародний музичний фестиваль оперети, опери та мюзиклу «О-Фест»?
– Думаю, цьогоріч на завершення сезону ми його відновимо. У 2023 році ми провели лише вечір пам’яті «О-Фест» у Бучі й Києві, а цього червня 2026 року хочемо провести повноцінний фестиваль. Звісно, гості з-за кордону ще побоюються їхати в Україну, але якщо ми не розповідатимемо про себе, цю нішу заберуть московські фестивалі – навіть у тих країнах, які раніше мали імунітет до російської музики. Під час моєї останньої поїздки до Женеви на конференцію «Опера Європи» була ціла панель про російську музику, і там говорили про «хороших русскіх». Я був шокований. Це наслідок того, що Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі.
Україні бракує потужної ідеологічної та інформаційної присутності в Європі.
Я б навіть сказав, що вона не слабка, а відсутня.
– Повертаючись до планів театру, знаю, що ви вже отримали ліцензію на постановку мюзиклу «Пітер Пен». Це буде вистава для сімейного перегляду на кшталт «Сімейки Аддамсів»?
– Приблизно в такому форматі. Це вистава про відчуття мрії: мрієш – отже, можеш літати. Ми отримали ліцензію і планували зробити прем’єру «Пітера Пена» наприкінці минулого сезону, але через технічні умови – а для цієї постановки потрібне дуже серйозне технічне оснащення – довелося перенести. Для реалізації ліцензійних вимог і повноцінного розкриття сюжету нам потрібна дуже потужна верхня механіка сцени. І зараз ми над цим працюємо, бо, як виявилося, в Україні майже немає – фактично нуль – організацій, здатних виконати такі складні інженерні завдання.
– То чекати в наступному сезоні?
– Орієнтуємося на кінець цього.
– Тобто, мрії здійснюються?
– Мрії здійснюються і в нас, і за сюжетом. Якщо в «Пітері Пені» людина мріє, то вона може перемагати. Не хочу відкривати всіх деталей наперед, але там дуже багато змістових паралелей. Я зараз працюю над цим матеріалом і бачу, наскільки його можна розкрити не лише на рівні примітивних піратів і Пітера Пена, а через глибший другий план. І, звісно, тема мрії – важлива. У нас теж була мрія, яку зруйнували в перший день війни. Війна забрала в нашого театру шанс почати у 2022 році реконструкцію другої черги театру. Основну будівлю ми вже зробили, а далі планували звести шість поверхів для матеріально-технічної бази, спеціальних репетиційних і виробничих залів, адміністративних цехів, передовсім, для нормального виробництва та зберігання декорацій. Із цим у нас просто біда, їх просто немає де зберігати.
– Але ж ви це якось вирішуєте?
– Я збудував позаду театру ангари, й вони зберігаються там. Продовжую спілкуватися з європейськими театрами, пропонувати співпрацю, шукати можливості. Колись ця страшна війна закінчиться, але першими підуть кошти на відбудову житла, бо люди втратили домівки, їм скалічили долі… Для нашого театру нам треба шукати гранти в Європі. Це моя мрія і внутрішній стрижень, який мене веде до мети. І я дуже хочу, щоб ми з вами за кілька років знову зробили інтерв’ю, і ви сказали: «а я пам’ятаю, як ви тоді про це говорили». Бо тільки так ми нарешті підтвердимо справами, а не словами, що Київ – культурна столиця, а Україна – культурна нація. Подивімося: в Києві немає жодного приміщення для камерної опери, хоча колись хотіли відкрити його для Євгенії Семенівни Мірошниченко. Ми маємо світові імена, а інфраструктури – нуль. Бо ми самі вміємо знецінювати власну історію… У нас художники світового рівня, але немає жодного іменного музею! Я не знаю, як ще зберігся музей Заньковецької – це справжнє диво. У нас немає великих культурних хабів, присвячених корифеям.
Культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.
Я мрію і хочу, щоб ми на сотні років наперед модернізували і зберегли будівлю, де починався Перший стаціонарний український театр (який заснував Микола Садовський у 1907 році, а нині тут працює Київський національний академічний театр оперети), щоб справді показати, що ми – сучасна нація. Щоб ми робили, а не просто повторювали: «ми культурна нація», бо культурною нацією стають тоді, коли для цього щось роблять.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка
-
Одеса1 тиждень agoНовий директор Департаменту ветеранів Одеси — хто такий Єрмаков
-
Політика1 тиждень agoУряд вніс до Ради законопроєкт про мотиваційні контракти для військових
-
Усі новини1 тиждень agoЕндрю Маунтбеттен-Віндзор уперше з’явиться на публіці не в статусі принца
-
Війна1 тиждень agoТаїланд наступає на Камбоджу та зайняв село на чужій території — фото
-
Суспільство6 днів agoЯкі суші найсмачніші в Одесі: ТОП-3 доставки ролів Реклама Анонси
-
Усі новини1 тиждень agoкомпанія наважилась на неочікуваний крок
-
Усі новини1 тиждень agoЧоловік виявив незвичний обман зору на паркані після випадіння снігу
-
Усі новини7 днів agoСонячні панелі викидають з однієї простої причини: експерти розкрили деталі (фото)