Чому ветерани після повернення з фронту відчувають дисонанс у мирному житті? Як суспільству адаптуватися до появи мільйонів ветеранів і чому саме вони мають визначати майбутнє країни? Письменник і військовослужбовець Дмитро Лазуткін розповідає про нову збірку “Будемо жити вічно”, службу в Силах оборони та досвід повернення до цивільного життя.
В ексклюзивному інтерв’ю Інтенту він також говорить про Одесу, деколонізацію публічного простору, культурну політику під час війни та стосунки України з російським культурним середовищем до і після 2014 року.
Запитаю про книгу “Будемо жити вічно”. Є там текст, навколо якого все будувалося?
Так, я думаю, що це текст Rolling Stones “Paint It, Black” – за назвою доволі відомої вже кілька десятиліть пісні. Це текст про те, як військовий знаходиться неподалік Авдіївки. Там, до речі, була наша 47-ма бригада восени 23-го року і взимку 2023-2024 років. У тексті описуються переживання військовослужбовця, який дізнається, що його родина руйнується. Його дружина з дітьми за кордоном, і вони вирішили там залишитися назавжди. І відповідно він ставить собі запитання: “За що ми воюємо?”
СКРІНШОТ: youtube Інтента
Складна тема, але водночас доволі актуальна, тому що під час війни багато дуже сімей розвалилося, стосунки зруйнувалися. І ось ця служба без термінів, практично безкінечна, ясна річ, не сприяє зміцненню зв’язків між людьми. Невідомо, скільки це все триватиме і чи не триватиме це вічно, ми питаємо себе. І однозначної відповіді поки що ніхто не може дати.
Як на вас вплинула служба?
Коли живеш у такому режимі, як військовослужбовець, безумовно, змінюєшся, бо ти постійно перебуваєш наодинці з однією повісткою, а потім повертаєшся в мирне життя й усвідомлюєш, як це відрізняється. Я спочатку служив у 47-й бригаді, потім ще в 59-й бригаді, а потім мене перевели в Міністерство оборони, запросили працювати. Після цих багатомісячних історій з переведенням, з усіма перипетіями і складнощами, я приїхав до Києва і 4-5 місяців, можливо, пів року ходив просто ледь не з відкритим ротом, дивувався всьому, мене багато дуже речей тригерило, багато що дратувало.
Якщо я опинявся в компанії, то здебільшого знаходив якогось іншого військового. Спілкуєшся і розумієш, що з ним у тебе значно більше спільного, ніж з усіма іншими людьми. І це тривало доволі довго. Потім адаптація відбулася, і вже менше таких дратівливих моментів з’являється.
СКРІНШОТ: youtube Інтента
Через таку трансформацію проходить кожен ветеран. Я вже не кажу про те, що в піхотинців, штурмовиків це значно більш жорстко, в залежності від особистого досвіду, проходить. І нам треба бути до цього готовими, треба бути адаптивними і треба змінюватися й усвідомлювати, що в нас попереду життя в післявоєнному суспільстві, де буде дуже багато ветеранів, понад мільйон. Ці люди мають повертатися до життя й стати тією спільнотою, тим товариством, яке будуватиме майбутнє, за яке ці люди проливали кров.
Мені подобається в цьому контексті думка, що це не військові мають адаптуватися. Соціум має адаптуватися, щоб прийняти, створити умови. Це має бути двосторонній рух. Що суспільство має зробити зі свого боку? І чи робить зараз?
Я не думаю, що має бути така претензія, що якщо ми були на війні, то майбутнє цієї країни належить нам. Водночас це апріорі так є, тому що ті, хто наважилися захищати країну, мають у першу чергу вирішувати, якою вона буде далі. Тому що пасивна позиція не сприяє ані захисту, ані змінам. А зміни відбуватимуться. І якщо ми не будемо частиною цих змін, рушійною силою цих змін, то зміни відбуватимуться не на нашу користь. Так у житті трапляється.
У нас є й зовнішній фактор, і внутрішній фактор. Є низка людей, яка в нашому дуже такому роздробленому, розколотому суспільстві шукає собі виправдання, шукає якісь ніші й якісь спільноти, які б пояснили їхній вибір або невибір. Я кажу про тих, хто свідомо уникає теми війни, хто не долучається до українського спротиву, ані до захисту батьківщини в лавах Сил оборони, ані до оборонного комплексу. Бо все-таки в нас ворог доволі потужний. Я про це казав, сидячи в підвалі під Авдіївкою і в публічному просторі також.
СКРІНШОТ: youtube Інтента
Ми можемо перемогти цілком реально, але для цього має бути згуртування, яке нагадує щось подібне до такого тотального спротиву, до тотальної війни. Має бути максимальна залученість усіх. Менший може перемогти більшого, якщо він знайде у більшого слабкі місця і всю свою силу сконцентрує для ударів по цих місцях. А якщо менший буде в одній руці тримати філіжанку з кавою, або якийсь коктейль, а другою рукою буде щось малювати і на одній нозі стоятиме, а однією ногою відбиватиметься, шансів значно менше.
Поговоримо про відчуття Одеси. Коли ви перетинаєте межу Одещини, є у вас якась пісня, яка грає в голові?
Одеса – південне місто за своїм духом, за атмосферою, легкою розслабленістю, за вмінням відпочивати, за відчуттям моменту. Дуже люблю це місто. Якось останні кілька років у мене почала виринати в голові пісня “Засинай, Одеса, засинай” Сергія Мартинюка. Я своїм знайомим казав, що коли дивишся на вогні, які гойдаються на хвилях вечірнього моря, кілька разів у мене вже виринала в голові ця пісня. Це вже для мене не “перлина у моря”, хоча Одеса залишається перлиною біля моря, але змінюється трошки контекст.
СКРІНШОТ: youtube Інтента
Той імідж Одеси, який формувався протягом XX століття й особливо активно наприкінці XX століття у зв’язку з розвитком медіа, телебачення, радіо – він у будь-якому випадку змінюється. Люди, які формували цей образ Одеси – хтось із них виїхав в Ізраїль, хтось поїхав до Америки. Змінилося населення, змінилися люди, змінилася країна. Культурне обличчя теж змінюється. Виросли нові діти, підлітки, які, вочевидь, хочуть прожити своє життя і мати власний досвід, а не лише спиратися на нав’язані старшими поколіннями якісь форми висловлювань і проявів себе.
Процес деколонізації в Одесі просувається поступово, але біля міської ради досі погруддя російського поета Олександра Пушкіна. За даними Вікіпедії, Пушкін в Одесі був трошки більше року. Скульптура зберігається й намагається пережити закон про деколонізацію. Що думаєте про це?
Відкидаючи все, є ризик відкинути дуже багато історичної культурної спадщини, яка була б нам корисна і в туристичному плані, і в усіх інших. Одеса – місто багатонаціональне. Тут не тільки Пушкін, тут багато хто був. Має бути якась рівномірна, мені здається, культурна політика, зважена дуже. З панівною, з домінуючою українською складовою, тому що українська держава все-таки, маємо розуміти, що це наша земля.
Я не прихильник жорстких дій. Я розумію, що імперські символи під час війни з імперією – це ненормально. І це дуже серйозний момент для маніпуляції, для згуртування п’ятої колони, що дуже шкодить нашому спротиву.
Мені не подобається, коли ламають пам’ятники, спалюють книжки тощо. Ця деколонізація має бути не те щоб лагідною, але поміркованою, зваженою, виваженою. Тому що зруйнувати всі архітектурні пам’ятки – це найпростіше. А інтегрувати їх у новий український міф, парадигму українського півдня – в цьому є мистецтво. І якщо влада до цього долучиться, буде добре.
Закон про деколонізацію вимагає прибрати маркери “руського миру” з публічного простору. Якщо скульптура має цінність, то до музею. Згодні?
Це дуже адекватний підхід. Також багато залежить від думки місцевого населення. Треба проводити роз’яснюючу роботу. Багато цих імперських пам’яток, та ж Катерина ІІ, – це теж елемент впливу російського імперського і це було завжди ним. І для цього це встановлювалося. Нагадаю, що вона не була етнічною росіянкою. Але це все одно маркери, якісь знакові моменти імперії, які зараз не те що недоречні – вони для людини, яка повертається з фронту, виглядають абсолютно дико. Це викликає певний дисонанс. Людина думає: “Ми воюємо, захищаємося від імперії, яка хоче нас знищити, а пам’ятники знаковим особистостям цієї імперії стоять у наших містах”. Якось це все не склеюється, правда?
СКРІНШОТ: youtube Інтента
Мені ближче такий підхід, коли це в якісь визначені місця, в якісь музеї інтегрується, а не публічно влаштовуються акти вандалізму зі знищенням. Мені здається, це працює проти України, а в очах наших західних партнерів і донорів це виглядатиме доволі дико.
Ви видавалися в росії, ви були лавреатом премій у росії, ви брали участь у фестивалі в Мінську.
Ну, дивіться, це було. У мене були публікації. Ну, слухайте, до 2014 року, до російської агресії, це було нормально. Книжки в росії виходили в Андруховича, в Жадана, і в мене виходила книга. У видавництві “НЛО”. До речі, видавець цієї книжки Дмитро Кузьмін емігрував з росії, не погоджуючись з політикою росії. Ми їздили на фестивалі, й відбувалася нормальна комунікація. Ну, не з частиною якихось там авторів-імперців, ясна річ, але з якоюсь там креативною частиною. Так, це було. І потім під час повномасштабної агресії більшість цих людей виїхала. Хтось у Казахстані, хтось у Латвії, хтось у Нідерландах. Це люди, які не поділяли погляди російської влади, і влада їх, по суті, виштовхнула з країни. Це був такий процес. До нас приїжджали російські артисти, українські артисти їздили туди. До 2014 року це не було дичиною.
З 2014-го по 2022-й, як на мене, вже неприпустимо було. Для мене особисто. Хоча багато українських артистів виступали.
А запрошували в цей період?
Були пропозиції публікацій, були пропозиції приїжджати на якісь фестивалі. Я вже не їздив, тому що я їздив в зону АТО (тоді так називалась), виступав перед українськими військовими. Для мене це було просто чимось неможливим. Тому я не розумію, як деякі наші артисти нормально собі гастролювали до 2022-го року. Для мене це дико. Але, водночас, на початку 2000-х був абсолютно спільний культурний простір. Наш президент вів новорічні якісь програми. Тоді було інше життя, інша реальність. Тобто зараз взагалі мені здається, якщо говорити про теорії часу, то минулого, можливо, не існує, та й майбутнього не існує. Є тут і зараз, але на майбутнє, принаймні, можемо якось вплинути.
Ольга Лопатюк
