У Вінниці відбулася прем’єра повнометражного художнього фільму “Діло Безп’ятого”, який став першою екранізацією п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”.

Державна премія України імені Олександра Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць».

В Україні немає незнаменитих сіл – є такі, про які невідомо широкому загалу. Ну, ковзнув поглядом по мапі, побачив не зовсім звичну назву «Гельмязів» – і продовжив пошуки. Між тим, у села – історія, якій позаздрять деякі міста-мільйонники. Воно існувало вже за часів Київської Руси; звідси походить рід Лизогубів (один із представників якого був наказним гетьманом, а останній з відомих у роді очолював уряд гетьмана Скоропадського). Є тут і чимало визначних місць, але далі мова піде про єдине. Про… ресторан. Щоправда, тепер у його будівлі працює тільки кафе й магазин будматеріалів. Цінність цього закладу в тому, що мозаїка на його фронтоні створена видатною українською художницею та дисиденткою Аллою Горською всього за місяць до її загадкової загибелі.

ПТАХ НА ФРОНТОНІ

Усе закрутилося в цьому році, коли в Києві художники-монументалісти відтворили «Боривітер» – мозаїчне панно Алли Горської, яке вороги сплюндрували в Маріуполі. Його відкриття на Майдані Незалежності спричинило справжній фурор і велику інформаційну кампанію. Згодом панно поїхало в турне по Україні, а його другу копію поділили на 1250 шматочків і пустили в продаж, аби зібрати гроші на реставрацію останньої вцілілої в Києві роботи Алли Горської «Вітер».

– Тоді ми і звернули увагу на «Птаха» – мозаїчне панно Алли Горської та її чоловіка Віктора Зарецького, яке прикрашає зовнішню стіну колишнього ресторану. Згадали, як виникла ідея його створення в селі Гельмязів, куди приїжджало подружжя, – розповіла кореспондентові Укрінформу секретарка Гельмязівської сільської ради Наталія Педько.

Деякі подробиці народження мозаїчного панно «Птах», деталі про перебування мисткині в їхньому селі розповіла завідувачка краєзнавчим музеєм історії Гельмязівщини ім. Павла Германа Любов Педько.

Природно, ніхто в той рік не вів офіційної документації про візити до Гельмязова Алли Горської (хоча напевно десь в архівах КДБ мають лежати матеріали стеження за «вкрай небезпечною» художницею-шістдесятницею), але Любов Миколаївна зуміла скласти доволі детальний нарис.

– Коли приймала музей, – розповіла вона авторові цих рядків, – передивлялась архіви і знайшла кілька статей Павла Терентійовича Германа, засновника нашого музею. Там були згадки про нашого «Птаха» на «Супої» і прізвища Алли Горської, Віктора Зарецького – що вони над ним працювали, що проживали в нашому селі під час роботи. Я зацікавилася цією темою, зв’язалася з Ларисою Іванівною Губою, – в неї гурток пошуковців-краєзнавців, і ми провели дослідження.

Спільними зусиллями з’ясували, що подружжя приїжджало до місцевого лікаря Василя Яківчика. У нього вони ж і зупинялися.

– Треба сказати, до доктора в ті часи приїжджало дуже багато людей, і саме з творчої когорти, когорти шістдесятників. Навідувалися до нього й місцеві мешканці, серед них двоє друзів – Віктор Келеп і Андрій Сакун. Перший працював водієм, другий щойно обійняв посаду директора комбінату громадського харчування.

Друзі співали дуетом, брали участь у художній самодіяльності. Саме у доктора вони й перетнулися з киянами.

– Одного разу Віктор Трохимович із другом зайшли похвалитись, що ось призначили Андрія завідувачем і що він хоче зробити ремонт у приміщенні. Сакун зізнався, що його не зовсім влаштовує бути пересічним завідувачем невиразного закладу громадського харчування. «Хочеться чогось грандіозного». Очевидно, він у ті хвилини виглядав дуже зворушеним, якщо зумів справити належне враження на визнану мисткиню. А може, її вразив спів їхнього дуету під час пікніка, який компанія влаштувала на березі річки. Хоч як би там було, але художниця звернулася до свого чоловіка: «Давай допоможемо хлопцям з ремонтом», – розповідає Любов Педько.

Так виник задум зробити оформлення ресторану в українському стилі. І вже влітку 1970 року художники приступили до роботи. Гельмязів розташований біля річки Супій, то й заклад назвали, як і річку. В будівлі праворуч влаштували ресторан, ліворуч – їдальню. Перед розписом залу художникам довелося самостійно зробити ще й невеликий ремонт. Ескізи підготував Віктор Зарецький, а ще – безкоштовно роздобув матеріал для мозаїки та фарбу для розпису стін. Окрім Горської та Зарецького працювало ще двоє художників, які приїхали з ними. Одного звали Йосип, інший був німим, тому імені його місцеві й не запам’ятали.

ЦИБУЛЕВЕ НАМИСТО

Стіни всередині розписали за народними мотивами. Зал прикрасили вишитими рушниками, на вікнах висіли фіранки з українським орнаментом. Любов Миколаївна знайшла аматорські фото інтер’єру.

– Алла Олександрівна сама затирала стіни, готувала до малювання. Там були розфарбовані стіни, намальовані овочі, яблука, бурячки – те, що на полях виростало. Потім – річка Супій протікала, козак Мамай на кобзі грав, кінь у лузі пасся. Це Віктора Зарецького картини були. Там був Йосип і один німий художник. Їх чотири людини працювало в Гельмязові. Але ж як вони стали працювати, то в Золотоноші почали цікавитись органи, визивали нашого голову: «Ти їх не принаджуй, ти їх відваджуй. Тому що вони тут не потрібні». Та оскільки вони вже почали роботу, то ніхто їх не відваджував. Щоправда, й гідної винагороди художники не отримали. Коли «Птаха» виготовляли, навіть на матеріал грошей не було. Зарецький їздив десь у Київ до своїх друзів, і вони з ним ділилися матеріалом. А ще така цікавинка. Коли час було робити дзьоб, не було з чого. То вони тарілки били, – розповідає дослідниця історії села.

Оскільки Андрію Сакуну ніхто не виділив грошей на оздоблення «Супою», то розрахуватися за виконану роботу він не міг. Віддячив він художникам великою кількістю фруктів та овочів – завантажив продуктами цілу машину. Відомо, що ці продукти Алла Горська роздавала сім’ям, чоловіки і батьки яких сиділи у тюрмах за те, що вони шістдесятники.

– Це – достовірно, тому що, читаючи спогади шістдесятниці Михайлини Коцюбинської «Алла Горська. Червона тінь калини», зустріла там такий епізод: «На порозі двоє: Алла та її колега Йосип. Невисокий, кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї вінок відбірної цибулі. Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельмязові над оформленням кафе, і вирішили все роздарувати друзям». А відпочивали в нас на Супої, бувало, пару раз виїжджали на Дніпро. Вантажівкою. Розповідали, що дружина Сакуна Євгенія готувала сумки з провізією. Вона ж потім згадувала, як її викликали «органи», розпитували… Ну, як вони вміли це робити. Розпитували й інших сусідів.

Є спогади місцевих мешканців Соколенків, які жили поруч з доктором, у другій половині хати: «Так, приїжджала Алла Горська, висока білява жінка, ходила, замальовувала…».  Одна жіночка згадала, як Алла Олександрівна ходила на город і замальовувала квіти. З гарбуза, з огірків…

У жовтні 1970 року, закінчивши роботу, художники повернулися до Києва.

Сьогодні на місці їдальні – кафе, де був ресторан – магазин будівельних матеріалів. Розпис стін – замазали. На сьогодні все, що збереглося, – це птах на фронтоні.

Коли вже Алла Горська загинула, взялися за лікаря Яківчика.

– Наша місцева жителька – позаштатний кореспондент районної газети. Їй замовили статтю, що Василь Миколайович поганий лікар, що він погано ставиться до пацієнтів. Після того його звідси прибрали. Він виїхав чи то до Городища, чи до Городенки, там доживали з дружиною…

По закінченні розмови Любов Миколаївна показала дім лікаря Яківчика. На перший погляд – він зберігся в доволі непоганому стані. Тобто якщо вкласти не надто великі кошти, його цілком можна відновити і створити в цих стінах, скажемо так, філіал музею Алли Горської або взагалі шістдесятництва.

Сам музей пропонується створити в колишньому ресторані. Якщо, звичайно, не стануть на заваді питання власності.

ЗАХИСТИТИ, АБИ НЕ ВТРАТИТИ

Як такого конфлікту навколо будівлі ще немає, хоча «маневри» навколо неї вже тривають. Річ у тому, що майже чверть століття тому виконком Гельмязівської сільської ради надав право на володіння колишнім рестораном «Супій» місцевому хлібокомбінату, який був структурним підрозділом Золотоніського районного споживчого товариства. Згодом РСТ провело реорганізацію своїх активів, внаслідок чого стало безпосереднім власником будівлі разом із землею.

– Вони, в основному, здають майно своє в оренду місцевим підприємцям. Документи на майно в них старі, але РайСТ подало на приведення їх у відповідність із сучасними вимогами, щоби внести їх у реєстр речових прав. Я просила, коли все буде оформлене, направити нам документи. Поки що нічого не надходило, – уточнює моя співбесідниця Наталія Педько.

Чи захоче товариство передати приміщення під музей – питання.

– З точки зору обласної ради проблеми не існує, – підтвердив у розмові з кореспондентом Укрінформу виконувач обов’язків голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко. – Ми як орган місцевого самоврядування зробили все можливе, щоб підтримати думку громадськості, експертного середовища, краєзнавців місцевого і національного значення для того, щоб ця їдальня «Супій» з видатною мозаїкою Алли Горської стала надбанням культурної спадщини України. Обласна рада охоче підтримала ініціативу громадськості, та й ми теж вивчали підвалини цієї історії об’єкту монументального мистецтва. Тому під час передостанньої сесії я особисто звернувся до депутатів, аби вони підписали петицію до Уряду з проханням захистити цей об’єкт.

Звернулись ініціатори й до об’єднаної громади Гельмязова, до Івана Титаренка, який її очолює. Він має максимальну підтримку громадськості, місцевих краєзнавців.

– Ми провели зустрічі, – продовжив Сущенко. – Приїздили сюди народні депутати, на місці ознайомилися зі станом об’єкта, з думками експертів. Експерти підготували «Карту виявлення об’єкту культурної спадщини» з прив’язкою по геодезії, з описом об’єкта монументального мистецтва. Відповідно, подали цю ініціативу в Управління культури і культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації. Чиновники цього управління провели свою експертизу, підготували цілий кейс і відправили до Міністерства культури і стратегічних комунікацій України.

Народні депутати також писали запити до тодішнього міністра Миколи Точицького, і він дав відповідь: даний об’єкт не перебуває в переліку об’єктів культурної спадщини. Для внесення його туди потрібна ініціатива знизу. Ініціативу депутати облради разом із громадою села, краєзнавцями й експертами проявили, і наразі весь пакет документів перебуває в міністерстві. Як тільки відповідний статус буде отриманий – держава має зобов’язати власника будівлі привести до належного чину цей об’єкт культурної спадщини. І зберегти «Птаха», щоби його не спіткала доля «Боривітра».

Коли стаття була вже готова, Укрінформ звернувся по коментар до Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Там відповіли, що об’єкт, з огляду на його важливість і винятковість, відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 №452, а саме пункту 3 – внесення до категорії пам’ятки національного значення. Утім, Експертна комісія, яка розглядала документи, повернула їх з низкою зауважень на доопрацювання.

«Враховуючи визначну мистецьку цінність твору видатних українських митців, управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації спільно з МКСК проводять оперативну роботу з доопрацювання облікової документації.

Після надходження доопрацьованих документів вони будуть оперативно розглянуті на черговому засіданні Експертної комісії. За результатами розгляду МКСК розробить проєкт постанови Кабінету Міністрів України щодо занесення об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення та подасть його на розгляд Уряду, відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою від 18.07.2007 №950 (у редакції постанови від 09.11.2011 №1156)», – йдеться у відповіді міністерства.

ДОВІДКОВО: Алла Горська народилася в Ялті, загинула 28 листопада 1970 р. на 42-му році життя.

Після закінчення Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор’єва) працювала у галузі станкового й монументального живопису. Разом із чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями за життя створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні (Сорокиному), Маріуполі тощо.

Через активну участь в українському правозахисному русі прізвище авторки численних художніх творів було під забороною, її двічі виключали зі Спілки художників. Вітраж «Шевченко. Мати», який група художників і Алла Горська взялися створювати до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету, було знищено за наказом тодішнього ректора І.Т. Швеця.

Твори художниці зберігаються у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, в одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, в Музеї Берлінської стіни «Чекпойнт Чарлі» тощо.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора і надані Любов’ю Педько