Події
Сергій Фоменко, співак і режисер

«Немає сильної Росії, просто вона дуже велика», – упевнено каже вокаліст, фронтмен гурту “Мандри” і режисер документального кіно Сергій Фоменко. Митець понад два десятиріччя закликає зі сцени: «Не спи, моя рідна земля! Прокинься, моя Україно!» У 23 роки, майже відразу після відновлення незалежності України, принципово став україномовним.
Кілька найнапруженіших місяців після початку повномасштабної російсько-української війни Сергій Фоменко був у територіальній обороні, немало знає про ситуацію на фронті і вважає, однак, що найсильнішою зброєю ворога є пропаганда. Щоб їй ефективно протидіяти, митець не припиняє створювати пісні, а ще з командою зняли документальний фільм-нагадування про полонених оборонців Маріуполя «Люди зі сталі» й показують його за кордоном.
Стрічку вже бачили у Великій Британії, Польщі, Іспанії, а також США, Канаді, Франції та Німеччині, і навіть в Ірландії та В’єтнамі. Нещодавно півтора десятка показів стрічки-документа про оборонців Маріуполя, їхній полон та зусилля визволити українських захисників із російських місць ув’язнень відбулися у 13 містах США.
Формат міжнародного туру «Культура vs війна. Сергій Фоменко» поєднує перегляди фільму, творчі зустрічі та публічні обговорення. У межах проєкту «Culture vs war» часто паралельно показують фотовиставку відомого кінооператора та захисника України Сергія Михальчука і графіку художника Матвія Вайсберга, чиї роботи є в документальному фільмі «Люди зі сталі».
Співорганізатором подій туру є асоціація «Дивись українське!» Відбувається він за сприяння Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України та Міністерства закордонних справ України.
Сергій Фоменко розказує Укрінформу про найцікавіше із двомісячної американської частини туру, нещодавно завершеної, та ділиться інформацією про свій наступний фільм.
«НАЙЕФЕКТИВНІШИМ Є СПІЛКУВАННЯ FACE-TO-FACE – ВІЧ-НА-ВІЧ»
– Сергію, від початку було заплановано, що ваш кінотур у США проходитиме у 13 містах?
– Фільм «Люди зі сталі» доїхав у 13 міст США, відбулося 15 показів, у двох містах були повторні. Це не спеціальна цифра, так сталося. Американська частина туру тривала з березня майже до середини травня. Кілька подій додалися, яких заздалегідь не планували.
У США є не менше ніж 50 важливих міст, де було б добре показати фільм «Люди зі сталі». Що таке сучасна російсько-українська війна, іноземці усвідомлюють найліпше, коли їм безпосередньо представляти документальні кіносвідчення.
Найефективнішим є спілкування face-to-face, – віч-на-віч. Люди часто ставлять складні запитання – і це дуже добре для того, щоб, отримавши відповіді, іноземці глибше зрозуміли, що насправді відбувається.
Нам потрібна стратегічна підтримка Америки, незалежно від того, хто є Президентом США нині, і які в нього можуть бути погляди. Наше завдання – комунікації з людьми. Відповідно українська присутність за кордоном має бути стратегією.
Саме через культуру формується емпатія до України, симпатія до народу, який бореться в такій страшній війні… Немає нічого більш універсального і більш ефективного, ніж культурна дипломатія.
– Переконання для світу, яке створила власне Росія, що саме вона є найсильніша і має «вєлікую» культуру, складно нівелювати з тієї причини, що вона кілька століть продукувала пропаганду і продовжує це робити, перекручуючи і переписуючи, зокрема, історію України. Як оцінюєте на нинішньому етапі протидію РФ в інформаційному просторі за кордоном?
– Ми знищили міф про Росію, який був дуже дієвим і ефективним для іноземних країн. У деяких він досі превалює – як у Латинській Америці, наприклад.
Нам треба постійно нарощувати присутність культури України в інших країнах. Вибудовувати горизонтальні та вертикальні зв’язки. Україна має бути присутня в медіа і культурному просторі повсюди у світі.
Фільм «Люди зі сталі» – це не контрпропаганда, це просто реальна правда і протидія дезінформації Росії, брехні ворога. Це правдива розповідь захисників Маріуполя, їхніх рідних та побратимів про оборону міста, трагедію полону, боротьбу за волю, людську гідність і життя. Паралельно стрічка проводить глядача крізь хронологію російсько-української війни: від 2014 року – до сьогодення.
– Чи відчули у США й інших країнах, де особисто представляли фільм, що це не тільки наша війна?
– У травні минуло десять місяців, як закінчився перший етап світового туру нашого фільму. Його показували у Страсбурзі, в Раді Європи , де свідчили звільнені з російського полону «азовці» Алла Березницька її чоловік Макс; у Парижі, під час Олімпіади в українському павільйоні «Volia Space»; показували в кількох великих містах Іспанії та Польщі. Окремі покази відбувалися в Бухаресті, зокрема й на телебаченні Euronews Romania з румунськими субтитрами. Показували в Ірландії. Нещодавно був показ у В’єтнамі й Канаді. Фізично я об’їздив Німеччину, Велику Британію і Сполучені Штати Америки.
Загальною квінтесенцією моїх вражень є саме відчуття, що повномасштабний напад РФ на Україну – це не тільки наша війна. Просто вона відбувається на нашій території, тому що ми є найближчим сусідом держави-терориста.
Внутрішньополітична задача нового фашистського режиму Путіна в тому, щоби знищити геополітичну безпекову конфігурацію й архітектуру Європи та світу, зокрема Сполучених Штатів, задіюючи абсолютно різні форми гібридної війни. Те що Америка розміщена за океаном, не є проблемою для сучасних високоточних ракет.
До того ж Північна Корея та Іран – радикальні диктатури, побудовані ще Радянським Союзом, є союзниками РФ у цій війні. І якщо, наприклад, умовна Росія може не вдарити ядерними ракетами по Америці, то Північна Корея та Іран залюбки це зроблять, – от і все. Я все це розповідав американцям. Мене уважно слухали, задавали запитання.
– Ви через перекладачів спілкувалися з американцями?
– Говорю англійською мовою. Я уважно стежу за перебігом російсько-української війни і за тим, що відбувається у світі. І кажу, що такий варіант імовірний. Переважна більшість українців думали до 24 лютого 2022 року, що РФ ніколи не нападе на Україну і помилилися.
Логіку терориста або маніяка-вбивці не можна пояснити з погляду звичайних людей. Диктатори країн-терористів міркують інакше. Їхня логіка, їхні цілі інакші, ніж ви собі думаєте. Для вас природно, щоб Україна чи інша країна розвивалася, щоб були гроші, щоб був мир, щоб був економічний добробут та розвиток. У них мета – війна, рабство, знищення людських прав і домінування у світі.
ДОКУМЕНТУВАННЯ ГЕНОЦИДНОЇ ВІЙНИ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ
– Ідея створення фільму «Люди зі сталі» у Вас виникла 2022-го. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
– Невдовзі після виходу за наказом українських захисників із «Азовсталі» і порушення Росією обіцянки поводитися з ними відповідно до норм міжнародного права, була створена асоціація родин захисників: матерів, дружин, які почали боротися за звільнення своїх рідних із полону. Першою, з ким тоді детально спілкувався про це, стала відома кастинг-директорка Алла Самойленко – мама «азовця» Іллі Самойленка. Далі говорили з Катериною Прокопенко – дружиною Редіса, командира полку «Азов» Дениса Прокопенка. Потім почали працювати над створенням документального фільму.
– Ідея фільму виникла тоді, коли Ви були ще в теробороні?
– Так.
– До виконання яких оборонних завдань долучалися?
– Сумарно я був у теробороні, без підписання контракту, три місяці, доки тривала київська кампанія. Київ, Ірпінь, Буча, Бородянка і село Андріївка й інші населені пункти – працювали на цих напрямках. Супроводжували важливі вантажі,чергували на блок-постах, патрулювали і ще виконували різні задачі. Долучався до евакуації людей з Ірпеня. Заходили першими в населені пункти після сил ССО і тих, хто безпосередньо знищував ворога.
– У якийсь момент для себе вирішили, що ефективнішим будете, коли працюватимете над документальним кіно та здійснюватимете інформаційну роботу?
– Свою роботу я вважаю важливою. Це робота на інформаційну безпеку України і створення комунікації з нашими союзниками. Мені важливо документувати події, тому що це історична і дуже величезна війна: несправедлива, терористична, геноцидна війна РФ проти України.
Теперішній досвід показує, що я можу робити ті речі, які допомагають нам воювати й боротися. Бо увага суспільства до теми війни і суспільств країн-союзників і політиків країн-союзників, і громад тощо – є дуже важливою, щоб вистояти до завершення війни, до нашої перемоги, яка має бути в тій чи іншій формі.
Звичайно, коли триває активна війна, наближають передовсім перемогу бійці на фронті, волонтери, медики. Але є багато супутніх напрямів, які дуже важливі. Наприклад, настрої в країнах наших сусідів, Європейського Союзу, настрої у стратегічних країнах партнерів; загалом усвідомлення, що відбувається. І це вся та робота, яку я роблю, поряд з іншими.
– Ви долучилися до команди проєкту «Культура проти війни»?
– Я амбасадор проєкту «Культура проти війни». Це мої давні друзі, колеги, однодумці. Люди, які роблять дуже багато правильної інформаційної роботи під час війни, фактично не використовуючи державний бюджет, і це теж дуже важливо.
Можна сказати, це громадська ініціатива, яку реалізують патріотичні й інтелектуальні професіонали. У проєкті «Культура проти війни» беруть участь багато найкращих українських митців: Тарас Компаніченко, Ахтем Сеїтаблаєв, Сергій Михальчук та багато інших. Це постійна робота, яка тримає фокус уваги на темі України, – за допомогою документальних фільмів, мистецьких виставок та фотовиставок, інших проєктів.
– У фільмі «Люди зі сталі» є графіка відомого художника Матвія Вайсберга. Чия це ідея?
– «Хроніки війни» Матвій Вайсберг зробив саме для цього фільму на моє прохання. Він дуже талановитий митець і художник, дуже виразно передає якийсь невловимий, але дуже чіткий вайб подій.
– Глядач бачить у фільмі й кадри з Оленівки.
– Фото- і документальна частина є дуже важливою. Теракт в Оленівці 29 липня 2022 року є однією з найстрашніших подій історії про «азовців» у полоні. Тоді загинуло 53 людини – їх спалили живцем.
Єдиною знімальною групою із цивілізованого світу, яка була після цих подій в Оленівці, – це були фотокореспонденти агенції Reuters. Упродовж 4,5 місяців я докладав зусиль, щоб отримати ці кадри – купити пожиттєву ліцензію на ці кадри для фільму «Люди зі сталі».
Селекцію документальних фото і відео ми робили з десятків різних джерел. Кадри з бункерів «Азовсталі», наприклад, ми знайшли в архівах «Азов – медіа».
ІНФОРМАЦІЙНО-КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА Є ОДНИМ ІЗ ТРЬОХ ПРІОРИТЕТІВ КОЖНОЇ ДЕРЖАВИ
– Немало є тих, хто продовжує казати: «не до культури». Які Ваші контраргументи?
– Найпотужнішою зброєю росіян є пропаганда. Для її створення Росія упродовж століть від Івана Грозного і Петра І скуповувала інтелектуалів і таланти, використовуючи багато фінансових ресурсів. За радянських часів від Москви для митців та інтелігенції було дві пропозиції: або гроші, слава і відносна безпека, або смерть і концтабори. На таку людиноненависницьку вбивчу практику внутрішнього терору проти народів в СРСР світ заплющував очі: на Голодомор і репресії. Ця політика не була засуджена, як нацизм. І трансформувалася в рашизм і путінізм.
Після кількох років відносної невизначеності після розпаду Радянського Союзу, з 1998 року РФ розпочала активну експансію в Україну, бо зрозуміли, що треба брати під контроль інформаційне поле. Запустили великі гроші, скуповували медіа, частоти на радіо, запускали своїх кураторів і програмних директорів. Це вже була цілеспрямована стратегія країни-нападника.
Це важливо згадати, щоб бути впевненим, що інформаційно-культурна політика є однією з найважливіших складових для кожної держави, навіть якщо є охочі переконувати в іншому. Є три кити: військо, мілітарна сфера – безпека, культура й інформація, які формують ідеологію, та економіка.
Інші країни світу допомагатимуть тим, чию культуру вони знають. Тобто культура – це не один, два чи п’ять проєктів. Це постійна стратегія з масштабною географією, як усередині країни, так і за її межами.
– Що маємо робити, щоб не зачинилося вікно можливостей для української культури за кордоном?
– Дуже важливою є присутність української культури як стратегія в Європі і у світі. Це мають бути, звичайно, обов’язкова інтеграція і човникова культурна дипломатія між митцями, спільні проєкти.
Завжди ефективні дні та ярмарки культури, фестивалі, художні виставки, гастролі оркестрів, театрів, музичних гуртів, діджеїв (треба залучати молоду аудиторію). Треба показувати документальне / художнє кіно. До речі, необов’язково нове, може бути якісне старе.
Варто враховувати, що багато людей не хоче бачити контенту суто про війну. Їм треба більше позитивних і цікавих мотиваційних історій. І хоча у нас всередині кипить ненависть, сльози і справедливе бажання помсти, ми маємо представляти більш адаптований формат подачі інформації щодо війни. Більш деталізовано показувати факти, робити аналітику. Найперше для того, щоб люди, які живуть в інших країнах, справді розуміли що в нас відбувається, і хто ми є.
Українська культура тривалий час була, як сирота на роздоріжжі, як жебрачка стоїть і каже: «гей, я тут така гарна, в мене все тут є, дивіться, які в мене скарби». А у відповідь: «Да, сейчас не до этого, нам бы сейчас…» Якщо хтось так розмірковує тепер, то підігрує ворогові.
– Чому місія культури – стратегічна, а не просто «послухали пісні, подивилися кіно»?
– Культура – це спілкування на рівні сенсів, історії, почуттів, емоцій. Це та річ, яка тримає наш дух, нашу психіку, наші емоції та формує нас як людей. Натомість у країні-агресорці за допомогою пропаганди та брехні за 25 років диктатури Путіна створили стадо «зомбі», які йдуть вбивати, ґвалтувати, катувати й нищити.
Ми є нацією поетів, воїнів, митців і трударів – нацією людей, яка працює і створює цінності. Єдиною, яка здатна битися там, де всі інші просто бояться це робити. І дуже ефективно знищуємо нападників, уже мільйон ворожих солдатів. Це роблять люди, які не були військовими; до війни мали мирні професії.
Культурні події на міжнародних майданчиках часто є висхідною точкою для подальшої комунікації між політиками, дипломатами, військовими експертами та іншими діячами. Фільмом «Люди зі сталі» ми постійно створюємо такі стартові дискусії, щоб не зникла з інформаційного простору тема полонених Росією українських захисників Маріуполя.
– Який наступний документальний фільм Сергія Фоменка побачать глядачі?
– «Маріупольський щоденник» – це історія про хлопчика Єгора Кравцова, який вів щоденник під час початку воєнних дій у Маріуполі в 2022 році. Ця родинна історія мені стала відома, як і всім – із фейсбука.
Але потім дізнався про все трошки глибше, тому що з дядьком цього хлопчика – відомим фотографом Євгеном Сосновським – я був знайомий ще з першого свого приїзду в Маріуполь у 2014-му. Євген, із яким після початку повномасштабної війни деякий час не було зв’язку, через два місяці виклав у фейсбуці першу інформацію про щоденник хлопчика з Маріуполя, а пізніше, коли родина виїхала з окупації, написав, що це історія родини його племінника.
Їм вдалося виїхати з Маріуполя після того, як загоїлися поранення. Але дідусь загинув, стік кров’ю. Його поховали біля розбомбленого будинку…
Щойно родина приїхала в Київ – ми познайомилися. Мені захотілося цю історію обов’язково показати. Стали ходити разом на прогулянки, їсти морозиво, спілкуватися. А потім я запропонував кількаденні зйомки для фільму.
Це буде фільм про те, як дитина сприймає війну; що звичайна маріупольська родина, російськомовна, мала проукраїнську позицію. Історія однієї із тисяч родин Маріуполя.
Сестра Єгора, яка отримала поранення голови, як приїхала в Київ від стресу навіть говорити не могла. Мама дітей щодесять хвилин плакала. Єгор був найбільш такий зібраний, стійкий.
– Коли глядачі зможуть побачити фільм?
– Тепер відбувається фінальний етап роботи над фільмом «Маріупольський щоденник». Пройшло якраз три роки від часу зйомок: було багато інтерв’ю, в кожному хлопчик читав свій щоденник тощо.
Певний час я не зовсім розумів, що саме хочу побачити у фільмі, яким має бути фільм. Ми робили кілька передмонтажів. Потім на деякий час сконцентрувалися на фільмі «Люди зі сталі».
– Плануєте до осені завершити?
– Планую до осені, але… як буде.
– Є задум про серію документальних фільмів?
– Так, серія «Між світлом і злом», яка розповідатиме про нинішню російсько-українську війну і про нашу багатосотрічну українську боротьбу за незалежність.
– Що з піснями?
– Я багато нині пишу. Просто під час служби в ТрО, ще в лютому 2022 року на блокпостах у мене почали з’являтися пісні.
– Коли, що можна почути нове?
– Сподіваюся, що вже цього літа. Мав тиждень часу в Києві між закінченням туру в Британії і початком у США – зайшов на студію й записав кілька пісень під гітару; для однієї навіть устиг зробити деякі аранжування.
– Нових кілька рядків можете сказати?
– Не буду. Це про наш час, про те, що відбувається, і те, чого б хотілося. Я завжди пишу пісні про те, що навколо мене, і те, що зі мною, воно надихає. Не напишу пісень на якусь задану тему.
– Дякую, чекаємо.
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Олександра Клименка
Події
Ян де Маєр, бельгійський нейробіолог та мистецтвознавець

Нещодавно в Укрінформі відбулася презентація наукового дослідження «Ідентичність і мозок» бельгійського нейробіолога та мистецтвознавця, доктора філософії Яна де Маєра.
Ян де Маєр – знаний європейський інтелектуал і науковець. 2007 року він отримав ступінь магістра наук і мистецтв з відзнакою у Гентському університеті, 2011-го став доктором філософії в галузі нейронаук та мистецтвознавчої експертизи. Серед численних відзнак професора – орден Почесного легіону та орден мистецтв і літератури Французької Республіки. І це далеко не повний перелік його відзнак та регалій. Аби їх усіх перелічити, знадобиться не один аркуш. Ян де Маєр також є випускником Королівської академії наук, літератури та образотворчих мистецтв Бельгії – одного з найпрестижніших вишів цієї країни, а з листопада 2024 року – він є радником міністра культури та стратегічних комунікацій України.
Презентоване дослідження Яна де Маєра (повністю з ним можна ознайомитися за посиланням тут) пояснює, як мозок формує усвідомлення себе, яким чином виникає приналежність до культури та нації, а також як пам’ять, емоції та досвід впливають на ідентичність. Крім цього, Ян де Маєр наводить аргументи, чому фейки, пропаганда і насильство руйнують цей зв’язок.
Після презентації ми поспілкувалися з професором і з’ясувалося, що він презентував своє дослідження саме в Україні не випадково. Детальніше про його захоплення мистецтвом, історією, культурою, нейробіологією та й зрештою Україною, читайте в інтерв’ю.
ВСЕ, ЩО Я БАЧИВ У КУЛЬТУРІ СРСР, БУЛО ПОВ’ЯЗАНЕ З ЄДИНОЮ КУЛЬТУРНОЮ СИСТЕМОЮ
– Уперше ви побували в Україні ще в 1970-х, коли мало хто на Заході вирізняв українську ідентичність на радянському тлі.
– Це трапилося 1975 року. Тоді я щойно закінчив навчання на юридичному факультеті та завершив свою спортивну кар’єру. Тоді я отримав пропозицію від нового журналу Knack. До того ж я тоді співпрацював з багатьма виданнями – писав для Le Monde Diplomatique, Frankfurter Allgemeine Zeitung, De Standaard. Основні теми – мистецтво, виставки. У той час, за Брежнєва, Росія потроху відкривалася, і я зміг отримати стипендію та працювати в Ермітажі. Паралельно я подорожував Радянським Союзом, щоби побачити його на власні очі та написати кілька статей.
– Тоді, у 1970-х, на Заході вже відчувалася різниця між Україною та Росією?
– Це все був Радянський Союз. Ми усвідомлювали, що існують дуже різні республіки. Я знав, що Україна – це Україна, а не зовсім Росія. Але тоді я не бачив великої різниці, бо все, що я бачив у культурі – у балеті, в опері, в театрі – було пов’язане з єдиною культурною системою. Єдине, що я помітив – ще в 1970-х рівень культури, рівень оперного театру тут був вищим, ніж у Мінську, наприклад.
Я помічав різницю у ставленні людей. Як західна людина, відчував, що в Україні мене охочіше вітають. У Москві все було дуже контрольовано. Я не міг ходити, куди заманеться – за мною постійно слідкували двоє з КДБ. Я став експертом із того, як їх «губити». Це перетворилося на гру, і було навіть весело.
Та загалом мене цікавили мистецтво, творчість, але я не міг встановити контакт із тогочасними радянськими художниками – те, що мені вдавалося зробити в Польщі, Чехословаччині… Там я міг співпрацювати з ними – купував їхні роботи, фінансував творчість. Це згодом стало частиною мого шляху в кар’єрі артдилера. В СРСР це було абсолютно неможливо.
– Як так вийшло, що мистецтво привело вас до вивчення ідентичності?
– Це довга історія. 1996 року професор Роберт Сенель, мій науковий керівник, сказав мені: «Тобі слід написати щось про фламандську ідентичність для газети De Standaard, бо фламандці мають ту саму проблему з Бельгією, що й українці з Росією». Він був дуже профламандськи налаштований і мав великий вплив як у політичному, так і в академічному середовищах. Сенель настільки захопився цим проєктом, що щоранку о 9:30 телефонував мені з новими ідеями. Тож я написав велику статтю про фламандську ідентичність для цієї газети.
– Ця стаття була якось пов’язана з нейробіологією?
– Ні, вона була в царині психології, філософії та історії.
КОГНІТИВНУ АКТИВНІСТЬ МОЗКУ ПІД ЧАС МИСЛЕННЯ МОЖНА ВІДСТЕЖИТИ НА ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ МРТ
– А чому ви вирішили звернутися до нейробіології?
– У 2000 році Ерік Кендел, для якого я виконував експертизу малюнків, отримав Нобелівську премію з медицини. Він сказав мені: «Я хочу зрозуміти, як працює мозок, як нейробіолог. Я вивчатиму твій мозок мистецтвознавця». Я не міг (із цією метою) переїхати до Колумбійського університету, але ми почали працювати над концепцією, яка пояснює, як ми сприймаємо побачене в мистецтві за допомогою нейрофізіології, зокрема функціональної МРТ. Так я й занурився в нейробіологію.
Семір Зекі з Університетського коледжу Лондона (UCL) запросив мене до одного з інститутів, де ми досліджували мізки мистецтвознавців. Жан-П’єр Шанжо з Інституту Пастера та Колеж де Франс, Ліонель Наккаш із Національного центру наукових досліджень Франції (CNRS) та госпіталю Пітьє-Сальпетрієр, Франсуа Мішель із Клініки сну Університету Ліона та Марк Де Мей з Гентського університету були членами журі на захисті моєї дисертації на здобуття PhD з нейронаук. До його складу входили й мистецтвознавці: куратор Музею образотворчих мистецтв у Брюсселі Йост ван дер Аувера, Кунраад Йонкгіре та Максиміліан Мартенс з Гентського університету, останній був також науковим керівником моєї роботи. Протягом п’яти років я працював під їхнім началом. Зараз працюю у Лабораторії нейронаук з вивчення мобільності Брюссельського університету (ULB) з колегою Гі Шероном, який консультував мене з нейронаукової частини мого дослідження.
– Чому ви вирішили взятися за міждисциплінарне дослідження і дослідити поєднання ідентичності із нейробіологією?
– Наша особистість, наша ідентичність – це стан свідомості. Сьогодні ми вже можемо визначити, що саме є фізіологією свідомості – які частини мозку беруть у цьому участь.
– Зі шедеврами це зрозуміло – можна показати картину і спостерігати реакцію. Але з ідентичністю як?
– Мозок комунікує через нейромедіатори, електрику і хімію. Усі клітини спеціалізовані на певних функціях, але походять із двох однакових типів стовбурових клітин. Коли вони «подорожують» до потрібного місця, то отримують сигнали про те, що мають робити, коли прибудуть. Когнітивну активність мозку під час мислення та оцінювання мистецтва можна відстежити на функціональній МРТ. Коли ви на щось дивитеся, ваша оцінка виникає як емоційне відчуття, що спалахує миттєво. Бо емоція – це автоматична, інтуїтивна фізіологічна реакція. 99% того, що ми робимо, керується автоматизмами, які сформувалися з нашого досвіду, і лише менше ніж 1% – це свідомі нові рішення, що залежать від свободи волі. Обидва механізми формуються у лобових частках мозку – саме там і знаходиться наша свобода волі: здатність зупинити дію, викликану автоматизмом.
Саме тому ми можемо засуджувати психопатів і нарцисів – бо вони здатні зупинитися. Психопат не нападе на людину в кімнаті – він слідуватиме за нею в темну алею. Це план, а отже – вина. Якщо ж напад був би миттєвий, спонтанний – тоді це хвороба, і таку людину треба ізолювати, а не судити.
ПУТІН НЕ ВІРИТЬ У ВЛАСНУ ПРОПАГАНДУ – ВІН ЗНАЄ, ЩО ЦЕ – МАНІПУЛЯЦІЯ
– Як журналіст, я не можу не спитати про фейки та пропаганду. Адже вони не апелюють до логіки, справжня мета – викликати саме емоцію…
– Так. Але це залежить від вашого критичного досвіду та якості очікувань. Ідентичність – це теж досвід.
– Чи можуть фейки та пропаганда знищити нашу ідентичність?
– Ні. Єдиний, хто може знищити твою ідентичність – це ти сам, якщо дозволиш себе залякати чужими оцінками.
– Росія веде війну не тільки на полі бою, а й в інформаційному просторі. Що ви порадите українському Міністерству культури або тим, хто займається комунікацією?
Серце українського народу саме вибудує свою історію – вона стане чимось конкретним і емоційно наповненим
– Розвивати критичне мислення, обговорювати власну історію, не протиставляти фейковому наративу інший офіційний. Серце українського народу саме вибудує свою історію – вона стане чимось конкретним і емоційно наповненим. І ви матимете науковців, таких як я, чи, наприклад, Сергій Плохій з Гарвардського університету – з критичним поглядом на вашу історію, історичні постаті, мистецтво, музику, літературу. Все це для того, щоби вести відкриту дискусію, яка розвиватиме критичне мислення та самоусвідомлення, що зрештою різко відрізнятиметься від фейкових новин і пропаганди – настільки, що люди просто не зможуть у це повірити. Це як із вином: якщо ви хоч раз скуштували справжнє дороге вино, ви вже не зможете задовольнитися поганим.
– Те, про що ви говорите, – це довгий шлях, на багато років. А нам потрібно на вчора…
Люди, які воюють за Україну, прагнуть такого майбутнього для своєї країни, що включатиме їхні цінності. Вони прагнуть єдності та відчуття приналежності
– У картинах старих майстрів Північного Відродження і часів бароко в мене значно більше компетенції, щоб розвивати цю тему. Я вивчав історію Північної Європи, щоби зрозуміти, як за умов постійних змін кордонів і підпорядкування різним імперіям усе одно виникало відчуття єдності – прагнень, емоцій і очікувань – та спільного бачення майбутнього. І тепер це очевидно: люди, які воюють за Україну, прагнуть такого майбутнього для своєї країни, що включатиме їхні цінності. Вони прагнуть єдності та відчуття приналежності.
Ми почали розмову з того, як ідентичність України сприймалась у 1970-х, і як вона сприймається тепер на Заході. Скажімо так: до 2014 року мало хто бачив чітку відмінність. Вона була, але це була звичайна еволюція, як у багатьох регіональних центрах. А з 2014 року всі тут, в Україні, почали думати: а які є опорні точки моєї культури? Українці хочуть демократії, закону і свободи слова. Вони не хочуть номенклатурної автократії чи диктатури. Вони не хочуть «надлюдину», яка навіть не є «альфа-самцем», а просто дрібним диктатором.
Є люди при владі, які знають, що вони негідники. Хтось на кшталт Путіна не вірить у власну пропаганду – він знає, що це маніпуляція
Люди це розуміють. Вони запитують себе: чого я хочу для свого майбутнього, для своїх дітей, для себе? Що є моїми орієнтирами? Церква в селі, де я народився. Маленький магазинчик, де я купую продукти. Ресторанчик, у якому я колись обідав. Церква, театр, опера, книжки, газети, сусіди, – усе, що дає мені відчуття затишку.
Ідентичність – це відчуття дому. Це відчуття належності – коли ти почуваєшся прийнятим таким, яким ти є. І немає жодної людини, у якої бачення себе на 100% точне. Ми завжди трохи прикрашаємо себе – бо хочемо бути кращими, аніж є.
Є люди при владі, які знають, що вони негідники. Хтось на кшталт Путіна не вірить у власну пропаганду – він знає, що це маніпуляція.
– Не погоджуюся. Думаю, він вважає себе ідеальним.
– Ні, ні. Він вважає, що має місію відновити Російську імперію. Існує чимало досліджень про гіпернарцисичних особистостей, які свідчать, що їхня поведінка є наслідком глибокої невпевненості в собі. Диктатори – не хоробрі й не благородні. Вони не ті, хто піднімається і бореться. Щоразу, коли Путін стикався з серйозним опором, він відступав. Він розумний.
– Він просто знаходив інший спосіб подолати опір…
– За останні 20 років – з 2005 року – він досяг великих успіхів. Гібридна війна триває на всіх рівнях, зокрема й міжнародному – проти західних цінностей і демократії. Завдяки Шредеру, Меркель і Шольцу Німеччина стала повністю залежною від дешевої російської енергії. Не думаю, що це було мудро зі стратегічної точки зору.
– Можливо, тепер ситуація зміниться?
– Так, але це дорого коштувало економіці. Меркель попереджали, і Шредера також, що було небезпечно довіряти економічну долю країни комусь, хто тобі не друг. І тепер постає питання: вони були друзями Німеччини чи Росії?
Уся економічна система Радянського Союзу будувалася на тому, що постачала дешеву енергію, щоби зробити Захід залежним. На Заході не усвідомлювали культурних відмінностей між понад 30 різними регіонально-етнічними культурами в колишньому СРСР, бо такі країни, як Україна, Азербайджан тощо, недостатньо ефективно представляли свої культури як окремі й самобутні.
Зараз уже чітко зрозуміло, що в України є власна культура
Я вперше почув, мабуть, років десять тому, що Малевич і Ріпин (Рєпін у російськомовній інтерпретації, – ред.) – українці, і це стало частиною мого дослідження. Тож війна має й позитивні сторони – принаймні, стало очевидним, що є відмінності. І зараз уже чітко зрозуміло, що в України є власна культура – яка в окремі періоди була близька до австро-угорської (XVIII ст.), до культури Речі Посполитої (кінець XVI ст. – XVII ст.), до радянської – у XX столітті, – але при цьому вона завжди мала свою ідіосинкразію, свої особливості, які дозволяють упізнати українське мистецтво як унікальне, її музику – як унікальну українську. Люди, які це створювали, справді прагнули бути іншими.
Тетяна Пасова
Фото: Тарасов Володимир
Події
З України намагалися вивезти книги, які можуть мати культурну та історичну цінність

У ході огляду автомобіля MINI Countryman, яким в пункт пропуску смугою руху “зелений коридор” прибув 61-річний громадянин України, прикордонний наряд виявив 13 іноземних видань різних авторів.
Найстаріша з книг датована 1704 роком.
Прикордонники виявили стародруки, які можуть становити культурну та історичну цінність / Фото: ДПСУ
Книги було вилучено та передано для проведення експертизи з метою встановлення їх культурної чи історичної цінності.
За даним фактом на адресу СБУ в Закарпатській області оперативники загону направили повідомлення про виявлення ознак кримінального правопорушення ст. 201 Кримінального кодексу України “Контрабанда культурних цінностей та зброї”.
Як повідомляв Укрінформ, з України до Німеччини намагалися відправити поштою намистини І-XII століть.
Події
Найстаріша бібліотека Угорщини може втратити сто тисяч книг через жуків

Середньовічна бібліотека угорського абатства Паннонгалма в Угорщині намагається врятувати від нашестя жуків десятки тисяч унікальних книг, багатьом із яких кілька століть.
Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.
Видання пише, що реставратори знімають зі стелажів близько 100 000 книг та складають їх у ящики, щоб провести дезінфекцію, аби знищити аптечних жуків, які завелися в них. Цих жуків, також відомих як хлібні жуки, часто можна зустріти серед сухих продуктів харчування, проте їх також приваблює клей на основі желатину та крохмалю, що міститься в книгах. Жуки були знайдені в частині бібліотеки, де зберігається близько чверті з 400 000 томів абатства.
«Це сильне зараження комахами, яке було виявлено в декількох частинах бібліотеки, тому вся колекція класифікується як заражена і повинна бути оброблена одночасно», – сказала Жофія Едіт Хайду, головний реставратор проєкту. – Ми ніколи раніше не стикалися з таким ступенем зараження».
Уперше нашестя жуків було виявлено під час планового прибирання бібліотеки. Працівники помітили незвичні шари пилу на полицях, а потім побачили, що в деяких книжкових корінцях прогризені дірки, а всередині книжок прогризені сторінки.
Щоб знищити жуків, ящики з книжками поміщають у високі, герметично закриті пластикові мішки, з яких видаляється весь кисень. Після шести тижнів у середовищі чистого азоту, сподівається абатство, всі жуки будуть знищені. Перед тим, як переставити на нові полиці, кожна книга буде індивідуально оглянута і почищена пилососом. Будь-яка книга, пошкоджена шкідниками, буде відкладена для подальшої реставрації.
Директор бібліотеки Ілона Асвані зазначила, що, хоча найстаріші та найрідкісніші стародруки і книги зберігаються окремо і не були заражені, будь-яке пошкодження колекції є ударом по культурній, історичній та релігійній спадщині. Серед найвидатніших творів бібліотеки – 19 кодексів, у тому числі повна Біблія 13 століття. Тут також зберігається кілька сотень манускриптів, написаних до винайдення друкарського верстата в середині 15-го століття, і десятки тисяч книг 16-го століття.
Абатство, яке сподівається знову відкрити бібліотеку на початку наступного року, вважає, що наслідки зміни клімату відіграли певну роль у поширенні жуків, оскільки середні температури в Угорщині швидко зростають.
Абатство в Паннонгалмі – це розлогий бенедиктинський монастир, який є одним з найстаріших центрів навчання в Угорщині та об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Воно було засноване в 996 році, за чотири роки до створення Угорського королівства. Розташоване на високому пагорбі на північному заході Угорщини, абатство зберігає найстарішу в країні колекцію книг, а також багато ранніх і найважливіших письмових пам’яток.
Як повідомляв Укрінформ, на українсько-польському кордоні прикордонники 7-го прикордонного Карпатського загону виявили 50 книг, які, ймовірно, становлять історичну чи культурну цінність.
Фото: Civertan Grafikai Stúdió
-
Спорт1 тиждень ago
Діого Жота незадовго до смерті отримав пораду від лікарів
-
Війна1 тиждень ago
Кремль залучить інженерні війська Лаосу для розмінування в Курській області
-
Війна1 тиждень ago
У Дніпропетровській області боїв з ворогом не відбувається
-
Відбудова1 тиждень ago
Мінімальну зарплату будівельникам, які працюють на обʼєктах відновлення, підвищили удвічі
-
Усі новини1 тиждень ago
їм понад 300 000 років (фото)
-
Усі новини1 тиждень ago
астронавт NASA з орбіти зробила знімок дивної червоної блискавки (фото)
-
Війна5 днів ago
ЗСУ застосує першу автономну турель Sky Sentinel для знищення дронів Shahed
-
Війна1 тиждень ago
В Україні оголошували повітряну тривогу через зліт МіГ-31К