Connect with us

Події

«Серж із Києва. Українець до кінця»

Published

on


Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі

Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.

Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.

Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.

Наталії Білоус
Наталія Білоус

Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.

ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.

Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.

Батьки. На фото з дітьми Серж Лифар - праворуч
Батьки. На фото з дітьми Серж Лифар – праворуч

Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.

Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.




«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.

Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»

У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.




Мемуари українського танцівника Сержа Лифаря

Мемуари українського танцівника


Сержа Лифаря “Страдные годы”



ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК

Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.

Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.

Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.

У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).

Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.




Фотографія українського танцівника Сержа Лифаря та його дружини Ліліан Алефельд-Лорвіґ

Серж Лифар та його дружина


Ліліан Алефельд-Лорвіґ



У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.

Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».

Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»

Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.

Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.

Паризька опера - Опера Гарньє (Palais Garnier). Серж Лифар у центрі. Фото з інстаграм dance_academy_serglifar.
Паризька опера – Опера Гарньє (Palais Garnier). Серж Лифар у центрі. Фото з інстаграм dance_academy_serglifar.

КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ

Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.

І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».

Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.

Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.

Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.

1
Серж Лифар (у центрі) у Парижі з артистами Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка, 1964 р. Фото з фондів Музею історії міста Києва

Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.

Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.

Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».

Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.

Валентина Самченко. Київ

Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.



Джерело

Події

Останні атаки РФ пошкодили Володимирський собор, Музей війни у Києві та 12 пам’яток культурної спадщини в Одесі

Published

on


Унаслідок останніх російських атак пошкоджень зазнали Володимирський собор і Музей війни у Києві, а також 12 об’єктів культурної спадщини в історичному центрі Одеси.

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури України.

“У Києві пошкоджено Володимирський собор — пам’ятку архітектури національного значення, а також Національний музей історії України у Другій світовій війні. В Одесі внаслідок обстрілу постраждали 12 об’єктів культурної спадщини в історичному центрі міста, внесеному до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та такого, що перебуває під загрозою”, – ідеться в повідомленні.

Як повідомляла КМДА, також постраждали об’єкти культурної спадщини в різних районах Києва:

  • будівля Посольства Республіки Австрія – пошкоджені фасад і скління споруди, що має статус пам’ятки архітектури;
  • Михайлівський Золотоверхий собор – головний храм комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря (пам’ятка архітектури місцевого значення, окремі споруди ансамблю мають статус національного значення);
  • будівля Київського міського БТІ – колишній готель для прочан Михайлівського монастиря, пам’ятка архітектури місцевого значення;
  • Садиба Нечаєвих (Будинок Вишневського) – один із найстаріших збережених житлових будинків Подолу та Києва, пам’ятка архітектури місцевого значення. У комплексі цієї історичної забудови також розташована будівля Посольства Королівства Нідерландів в Україні, що зазнала пошкоджень;
  • Пейзажна алея – пам’ятка історії і ландшафту місцевого значення “Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра”;
  • міст імені Євгена Патона – перший у світі суцільнозварний автодорожній міст (1953 рік), пам’ятка архітектури, містобудування, науки і техніки місцевого значення;
  • головний корпус Українського державного університету імені Михайла Драгоманова – будівля 1970-х років у стилі модернізму в історичному ареалі столиці;
  • об’єкти на території ВДНГ та історична забудова в центрі й на Подолі.

Серед пошкоджених об’єктів в Одесі – одна пам’ятка архітектури національного значення та низка пам’яток архітектури, містобудування й історії місцевого значення.

Зокрема, пошкоджено Палац Каліо, споруджений у другій половині XIX – на початку XX століття, який має статус пам’ятки архітектури національного значення.

Також пошкоджень зазнали:

  • cобор Римо-католицький Успіння Пресвятої Богородиці (1849–1853 рр.);
  • будинок, у якому жив Ю. Д. Дубовий — радіолог, засновник першого в Україні онкологічного диспансеру, заслужений діяч науки УРСР, професор;
  • будівля Автомобільно-дорожнього технікуму (1953 р.);
  • житловий будинок Зоншейна (1900 р.);
  • житловий будинок початку ХХ століття;
  • житловий будинок Леслі (1880-ті роки);
  • будівлі двох крамниць (1910–1913 рр.);
  • прибутковий будинок Чернігова (Шестопала), у якому жила Л. Й. Алейнікова — кардіолог, заслужений діяч науки УРСР, професор (1912 р.);
  • прибутковий будинок Залужного, у якому жив М. В. Комаров — український літературознавець і бібліограф, у родині якого гостювала українська поетеса Леся Українка;
  • житловий будинок Кітовера (перша половина ХІХ століття).

Загалом в Одесі станом на 20 листопада 2026 року пошкоджено 212 об’єктів культурної спадщини.

За даними Міністерства культури України, станом на кінець жовтня 2026 року внаслідок російської збройної агресії пошкоджено 2185 об’єктів культурної спадщини та 2686 закладів культури.

Читайте також: На Дніпропетровщині через атаки РФ пошкоджені майже 100 об’єктів культурної спадщини

У відповідь на масштабні руйнування об’єктів культурної спадщини та культурної інфраструктури Україна спільно з міжнародними партнерами створила Український фонд культурної спадщини (Ukraine Cultural Heritage Fund, UCHF). Його діяльність спрямована на залучення міжнародної підтримки для збереження, захисту та відновлення української культурної спадщини.

“Російські атаки продовжують завдавати ударів по українській культурній спадщині – пам’ятках архітектури, історичних будівлях, музеях і знакових місцях, які формують нашу національну ідентичність. Кожне таке пошкодження – це спроба знищити нашу історичну пам’ять і культурне надбання. Документуємо руйнування, щоб Росія відповіла за злочини проти української культури”, – заявила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна.

Як повідомляв Укрінформ, у Києві внаслідок нічної російської атаки пошкоджень зазнали вісім об’єктів культурної спадщини та знакових пам’яток.

Фото: mincult.gov.ua



Джерело

Continue Reading

Події

У Києві внаслідок російської атаки пошкоджені вісім об’єктів культурної спадщини та знакових пам’яток

Published

on



У Києві внаслідок нічної російської атаки пошкоджень зазнали вісім об’єктів культурної спадщини та знакових пам’яток.

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Департамент охорони культурної спадщини КМДА у Фейсбуці. 

«За результатами обстеження районів столиці, що зазнали наслідків нічної ворожої атаки, зафіксовано пошкодження низки інших об’єктів культурної спадщини та знакових пам’яток Києва», – йдеться у повідомленні.

Зокрема, пошкоджень різного ступеня зазнали Михайлівський Золотоверхий собор, будівля Київського міського бюро технічної інвентаризації на вулиці Трьохсвятительській, головний корпус Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, садиба Нечаєвих (Будинок Вишневського) на Контрактовій площі.

У приміщеннях Національного музею історії України у Другій світовій війні внаслідок вибухової хвилі пошкоджене скління.

Пошкоджень зазнали також Пейзажна алея, міст імені Євгена Патона, будівля посольства Королівства Нідерландів в Україні.

На зазначених об’єктах працюють профільні служби, пам’яткоохоронці та експертні комісії. Фахівці проводять первинне обстеження, фіксують пошкодження та складають відповідні акти.

Читайте також: Нідерланди викликали посла Росії через падіння дрона поблизу посольства в Києві

Як повідомляв Укрінформ, 19 листопада унаслідок атаки російських дронів на Київ уламки впали на територію Міністерства закордонних справ України.

Фото ілюстративне



Джерело

Continue Reading

Події

На Київщині відкрили 13-й в Україні кінопростір для поранених військових

Published

on



У  Київській області в межах Національного туру «Кіно заради Перемоги» відкрили кінопростір для військовослужбовців, які проходять реабілітацію, – вже 13-й у країні.

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Державне агентство України з питань кіно.

«В одному з реабілітаційних центрів Київської області офіційно відкрили новий кінопростір для українських захисників і захисниць, які проходять реабілітацію», – ідеться в повідомленні.

Першим у новому просторі показали художній фільм «Довженко. Перший погляд». 

Після перегляду військовослужбовці поспілкувалися з режисером стрічки Костянтином Коноваловим та дізналися більше про роботу над фільмом.

«Створення кінопросторів у медичних закладах – це можливість зробити українське кіно доступним для військовослужбовців, які проходять реабілітацію. Ми прагнемо, щоб такі простори ставали місцем не лише для перегляду фільмів, а й для спілкування, емоційного відновлення та знайомства з українською культурою», – підкреслив голова правління асоціації «Дивись українське!» Андрій Різоль.

Як зазначається відтепер військовослужбовці регулярно дивитимуться українські стрічки на великому екрані з якісним звуком і зображенням, а також зустрічатимуться з представниками української кіноіндустрії.

Читайте також: Кіно реабілітує поранених: дивись українське

Програма відкриття кінопросторів у госпіталях та реабілітаційних центрах започаткована асоціацією «Дивись українське!» і благодійним фондом «МХП-Громаді» у 2024 році. Зараз у восьми областях України діють 13 кінопросторів.

Як повідомляв Укрінформ, у червні асоціація «Дивись українське!» відкрила у Харкові 12-й кінопростір.

Фото: kinoua.org



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.