Connect with us

Події

«Серж із Києва. Українець до кінця»

Published

on


Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі

Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.

Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.

Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.

Наталії Білоус
Наталія Білоус

Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.

ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.

Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.

Батьки. На фото з дітьми Серж Лифар - праворуч
Батьки. На фото з дітьми Серж Лифар – праворуч

Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.

Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.




«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.

Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»

У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.




Мемуари українського танцівника Сержа Лифаря

Мемуари українського танцівника


Сержа Лифаря “Страдные годы”



ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК

Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.

Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.

Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.

У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).

Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.




Фотографія українського танцівника Сержа Лифаря та його дружини Ліліан Алефельд-Лорвіґ

Серж Лифар та його дружина


Ліліан Алефельд-Лорвіґ



У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.

Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».

Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»

Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.

Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.

Паризька опера - Опера Гарньє (Palais Garnier). Серж Лифар у центрі. Фото з інстаграм dance_academy_serglifar.
Паризька опера – Опера Гарньє (Palais Garnier). Серж Лифар у центрі. Фото з інстаграм dance_academy_serglifar.

КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ

Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.

І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».

Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.

Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.

Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.

1
Серж Лифар (у центрі) у Парижі з артистами Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка, 1964 р. Фото з фондів Музею історії міста Києва

Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.

Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.

Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».

Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.

Валентина Самченко. Київ

Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.



Джерело

Події

У Львові презентували академічне зібрання творів Олени Пчілки у 12 томах

Published

on


У Львівському національному університеті імені Івана Франка презентували академічне зібрання творів видатної української письменниці Олени Пчілки у 12 томах.

Про це у Фейсбуці повідомив Львівський національний університет імені Івана Франка, передає Укрінформ.

Зазначається, що видання охоплює всю творчу спадщину письменниці: поезію, прозу, драматургію, літературну критику, публіцистику, фольклористику, етнографію, переклади, мемуари та епістолярій.

Захід організував Волинський національний університет імені Лесі Українки, науковці-філологи якого працювали над систематизацією творчої спадщини Пчілки.

Під час заходу також презентували трейлер до фільму «Я словом поділюсь. Олена Пчілка». Стрічка розповідає про життя, літературну спадщину та просвітницьку діяльність Пчілки, розкриваючи її насамперед як видатну письменницю, редакторку та патріотку.

У повідомленні нагадали, що раніше філологи Волинського національного університету імені Лесі Українки презентували в Будинку вчених академічне зібрання творів Лесі Українки у 14 томах. Відтак ця подія стала тематичним продовженням інтелектуального обговорення творчої спадщини українських письменниць.

Як повідомлялося, Олена Пчілка – літературний псевдонім Ольги Косач (до шлюбу Драгоманової), яка народилася 29 червня (11 липня) 1849 року в Гадячі Полтавської губернії, а померла 4 жовтня 1930 року в Києві. Вона була українською письменницею, меценаткою, перекладачкою, етнографкою, фольклористкою, публіцисткою та громадською діячкою, брала участь у національно-визвольному та феміністичному рухах. У 1925 році стала членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук. У 1887 році разом із Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший вінок» – першу в Україні феміністичну збірку.

Читайте також: У Луцьку презентували перше зібрання творів Олени Пчілки у 12 томах

Олена Пчілка була матір’ю шістьох дітей, серед яких – поетеса Леся Українка. Її старшим братом був громадський і політичний діяч Михайло Драгоманов.

Як повідомляв Укрінформ, Олена Пчілка у 27-річному віці підготувала ґрунтовне видання «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки», до якого увійшли понад 300 зразків орнаментів. У 1878 році цю працю представили на Всесвітній виставці в Парижі. Також вона була редакторкою дитячого журналу «Молода Україна», на сторінках якого публікували твори українських авторів, народні казки та переклади зарубіжної класики.



Джерело

Continue Reading

Події

В Амстердамі відбулася прем’єра вистави про українців, розділених війною

Published

on


В амстердамському театрі De Balie відбулася прем’єра міжнародної документальної вистави Letters Home («Листи додому»), створеної спільно українськими театральними командами в Нідерландах і прифронтовому Запоріжжі за підтримки European Cultural Foundation.

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу в Гаазі.

«Цей проєкт об’єднує професійних акторів, українців, які були змушені залишити свої домівки та переїхати до Нідерландів, а також ветеранів війни з обох країн, аби дослідити болюче питання, породжене війною: що означає дім, коли людей розділяють кордони, відстань, втрати та роки війни?» – розповіла в коментарі Укрінформу керівниця проєкту та режисерка Яша Гудзенко.







В Амстердамі відбулася прем’єра вистави про українців, розділених війною / Фото: businessphoto.nl

1 / 7

Над постановкою працювали United Ukrainian Theatre у Нідерландах і платформа «Дім актора» в Запоріжжі.

«Протягом трьох із половиною місяців у Нідерландах і Запоріжжі паралельно працювали театральні лабораторії, які збирали та опрацьовували особисті історії за допомогою методу документального театру verbatim (дослівного відтворення свідчень). Ці свідчення стали основою для 18 монологів: 12 створено за участю українців у Нідерландах, ще шість – за участю акторів і ветеранів у Запоріжжі. Вистави поєднують дві локації за допомогою живого театрального дійства та відео. У Нідерландах глядачі можуть побачити живі історії, доповнені відеосвідченнями із Запоріжжя. У Запоріжжі шість живих історій поєднуються з відеоматеріалами, створеними в Нідерландах», – зазначила Гудзенко.

Серед героїв вистави – український актор, який добровільно пішов на фронт; акторка, яка пережила окупацію та змогла виїхати з Маріуполя; жінка з Луганська, затримана в московському аеропорту Шереметьєво, де її протягом двох діб допитували; ветеран Андрій Сіромаха, який після тяжких поранень та ампутації продовжує будувати нове життя.

Також у виставі звучить історія оперної співачки з Одеси Еліни Данеліан-Михеєвої, яка після переїзду до Нідерландів нині працює в McDonald’s, а також інші свідчення про вимушене переселення, самотність, втрати, надію та пошук нового життя.

За задумом авторів, ці особисті історії відображають складну реальність українського суспільства на п’ятому році повномасштабної війни та показують, як люди зберігають зв’язок одне з одним, попри тисячі кілометрів між ними.

Читайте також: Виставковий проєкт «Що ми обрали врятувати» відкрився у столичному парку імені Шевченка

Вистава Letters Home відбувається українською мовою з англійськими субтитрами. У ній беруть участь перформери Аміна Онуфрієнко, Артем Смотрич, Мілана Мезенцова, Таїсія Агаєва, Ксенія Сергієнко, Лана Чумаченко, Оксана Кряжева, Саша Серова, Анастасія Пилипенко, Дмитро Кіряков і Микола Шуман.

Після кожного показу відбувається обговорення з глядачами. До кінця листопада заплановано ще три покази – у Зандамі, Роттердамі та Гарлемі.

Як повідомляв Укрінформ, у Гаазі під час Європейського форуму оборонних інновацій (EDIF) Український міжнародний балет (Ukrainian International Ballet) представив постановку за участю ветерана Андрія Сіромахи, який пішов захищати Україну у 21 рік і внаслідок поранення втратив праву руку та праву ногу.



Джерело

Continue Reading

Події

Ірма Вітовська представить свою моновиставу «Київська перепічка» в Австралії

Published

on



Моновистава «Київська перепічка», створена українською акторкою театру та кіно, заслуженою артисткою України Ірмою Вітовською стане першою драматичною виставою в історії українського театру, яка проведе гастролі в Австралії.

Про це повідомляє Укрінформ.

В коментарі агентству, ініціаторка створення та виконавиця головної ролі Вітовська розповіла, що цей проєкт є повністю благодійним: усі зібрані від продажу квитків кошти спрямують на підтримку ЗСУ, зокрема на придбання евакуаційного робота «Мауль» для порятунку поранених бійців. Гастролі заплановані на кінець листопада – початок грудня 2026 року, глядачі побачать «Київську перепічку» у Сіднеї – 28 листопада, у Аделаїді – 1 грудня, у Мельбурні – 5 грудня.

Вітовська додала, що у жовтні 2026 року відбувся великий американський тур моновистави з показами у Далласі, Філадельфії, Вашингтоні, Чикаго та Нью-Йорку. Під час туру було зібрано 42 000 доларів на зимову форму для українських жінок-військових.

««Київська перепічка» побувала в Польщі, Чехії, Німеччині, Угорщині, Австрії, Іспанії, Португалії, Канаді, США. І всюди ми змогли реалізувати запити від наших військових. Так, це не гігантські суми, але для такої малої форми – це дуже великі здобутки», – підкреслила актриса.

Вона зазначила, що її попередній благодійний театральний артпроєкт «Оскар і Рожева пані», створений у 2015 році, об’єднав акторів, культурних діячів, Міжнародний фонд «Відродження» та регіональні благодійні організації для збору коштів і привернення уваги до проблем дитячої паліативної допомоги.

«Ми тоді зробили дуже багато в цьому напрямку. І я пишаюсь, що моя ідея та внесок в цю справу спрацювали. А тепер пишаюсь і тим, скільки важливого роблять нові історії. І «Апельсиновий пунш» (2026), який народився теж завдяки «Київській перепічці» (бо я повірила у себе), приносить користь вже парамедичному напрямку. І, звісно, сама «Перепічка», що створена зі сліз і сміху, але дає таку силу триматись», – сказала Вітовська.

Читайте також: Укрінформ оголосив переможців рейтингу найкращих українських кіноакторок і кіноакторів року

Як повідомляв Укрінформ, премʼєра проєкту «Київська перепічка» відбулася у грудні 2024 року. Це 90-хвилинна емоційна моновистава (трагікомедія / терапевтичний стендап) про життя українців після початку повномасштабної війни, любов, втрати та незламність. Постановка балансує між трагізмом, ліричними роздумами та сильною волею до життя і боротьби.

Виконавиця головної ролі – Ірма Вітовська – грає саму себе. Драматургинею виступила Наталка Ворожбит, роль напарника-кролика (голос) зіграв актор Олексій Гнатковський, сценографія та режисура – Ростислава Держипільського, художник – Віталій Кравець, композитор – Дмитро Данов, анімація – Олексій Березюк, відеопролог/епілог – Сергій Ляшенко.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.