Події
«Серж із Києва. Українець до кінця»
Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі
Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.
Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.
Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.
Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.

ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.
Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.
Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.
Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.
![]()
|
«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.
Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»
У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.
Мемуари українського танцівника
Сержа Лифаря “Страдные годы”
|
ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК
Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.
Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.
Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.
У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).
Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.
Серж Лифар та його дружина
Ліліан Алефельд-Лорвіґ
|
У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.
Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».
Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»
Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.
Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.
КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ
Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.

І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».
Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.

Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.
Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.
Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.

Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.

Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».
Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.
Події
Публіка полюбила українське кіно
Фаворити кінозалів та вищий пілотаж II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025»
Оголошено переможців II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025». Минулого року найкращих визначали лише у двох категоріях: найкращий ігровий та неігровий фільм. Тепер експерти оцінювали претендентів ще за чотирма номінаціями: «Найкращий режисер», «Найкращий актор», «Найкраща акторка» і «Найкращий короткометражний фільм». У всіх шести категоріях Національне інформагентство назвало своїх фаворитів – «Вибір Укрінформу».
У четвертий рік повномасштабної війни маємо немалий список добротних кіноробіт. До лонгліста рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025» увійшли 24 ігрові повнометражні фільми (всі вони вийшли в український прокат нинішнього року), 36 неігрових повнометражних і 43 короткометражні фільми (у 2025-му або були у вітчизняному прокаті, або прем’єри відбулися в межах основної програми українських та міжнародних кінофестивалів). Більшість із них торкається теми війни.
«Це наша принципова позиція як Національного інформаційного агентства, підтримувати все українське мистецтво, зокрема кіно», – сказав генеральний директор Укрінформу Сергій Череватий.
АНДРІЙ ХАЛПАХЧІ: УКРАЇНСЬКЕ КІНО ЗАКЛАДАЄ НАШЕ МАЙБУТНЄ І ДОДАЄ НАСНАГИ
Обирали переможців одинадцять авторитетних кінокритиків і кінознавців. Серед них, зокрема Сергій Тримбач – дослідник кіно, голова Національної спілки кінематографістів 2009–2017 років, лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка, заслужений діяч мистецтв України; Андрій Халпахчі – кінознавець, генеральний директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», який єдиний акредитований із 1993 року в FIAPF (Міжнародній федерації асоціації кінопродюсерів); Володимир Войтенко – головний редактор сайтів «Кіно-Коло» та «Сценарна майстерня».

Національний рейтинг Укрінформу «Інфобум-кіно» минулого року започаткували задля підтримки та максимальної популяризації українського кінематографа, наголосила голова оргкомітету журналістка Любов Базів. І цей процес триває та розширюється. Бо українське кіно, попри всі труднощі, розвивається та йде вперед.
Найпомітніший поступ за роки повномасштабної російсько-української війни відбувається в сегменті неігрового кіно. Першого переможця назвав експерт рейтингу Андрій Халпахчі.

У промові багаторічний очільник легендарного КМКФ «Молодість» відзначив важливість того, що в Україні з’явилося більше нагород і премій для кіноіндустрії. «Вони існують скрізь, у багатьох країнах. І те, що є премія від Укрінформу – це теж дуже важливо. Сьогодні ця підтримка потрібна для українського кіно», – сказав він.
Андрій Халпахчі переконаний, що створення фільмів у період повномасштабної російсько-української війни є демонстрація нашої стійкості і того, що ми віримо в наше майбутнє. Він підкреслив: «Це кіно, яке закладає наше майбутнє і додає нам справді якоїсь наснаги існувати сьогодні, працювати сьогодні».
Серед кількох десятків дуже достойних неігрових робіт експерти II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025» найкращим обрали «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова, чий попередній документальний фільм «20 днів у Маріуполі» минулого року отримав «Оскара».
Мстислав, за рішенням експертів рейтингу Укрінформу, отримав також визнання як найкращий режисер за свій другий документальний фільм, де знято бійців Третьої окремої штурмової бригади, що здолали 2000 метрів до Андріївки на Донеччині.
Про переможця в номінації експерт Володимир Войтенко сказав: «Закономірно, що це людина, яка вміє так дивитися на те, що з нами відбувається, як мало кому вдається, як і в попередньому своєму фільмі. І, власне, не має спеціальної кінематографічної освіти. Тому що якщо тобі Бог, батьки, життя дало смак, розуміння, бажання, то ти можеш це зробити».
Ці дві нагороди та дипломи рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025» отримав оператор і співпродюсер фільму «2000 метрів до Андріївки» Алекс Бабенко. Він сказав: «Усі аплодисменти мають іти військовим».
Тим часом стрічка про контрнаступ українських військових увійшла до списків претендентів на нагороди 98-ї кінопремії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у двох категоріях: кращий міжнародний та документальний фільм.
У номінації «Найкращий неігровий фільм. Вибір Укрінформу» перемогла стрічка «Пісні землі, що повільно горить» режисерки Ольги Журби. В ній показано два роки великої війни: від масової евакуації на початку вторгнення до поступового занурення в буденну воєнну реальність.
Продюсерка фільму Дар’я Бассель, отримуючи диплом, повідомила, що Ольга Журба перебуває в Лос-Анджелесі на церемонії нагородження IDA – International Documentary Association . Як у минулому програмерка Міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA Дар’я з власного досвіду знає, наскільки клопітка робота експертів: передивитися багато фільмів, щоби зробити вибір – це завжди великий труд.
«Я дуже щаслива бачити, що було так багато документальних фільмів, – сказала Дар’я Бассель. – Ми зараз живемо у страшній ситуації війни, але є певні речі, які дають нам надію, дають світло». Продюсерка відзначила, що, попри все, це круто, бо розвивається документальне кіно і багато талановитих людей працюють в цьому жанрі.
УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ДИВЛЯТЬСЯ СОТНІ ТИСЯЧ ГЛЯДАЧІВ У КІНОЗАЛАХ
У списку претендентів – 24 ігрові повнометражні фільми, тобто у прокат щомісяця в Україні виходили в середньому щонайменше два українські фільми. Немало з них розповідають про російсько-українську війну і мають помітну фестивальну історію.
Скажімо, «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної із Романом Луцьким у головній ролі – камерна драма про молоду пару, Тараса і Олю, яка в’їжджає в нову квартиру в київському передмісті, проте застрягає в чотирьох стінах на п’ять діб через російську окупацію, без електрики, без води та зв’язку. Фільм узяв участь у фестивалях у 15 країнах, отримав три гран-прі.
Про події в Бучі під час російської окупації – фільм режисера Єгора Олесова «Донька». Його світова прем’єра відбулася на Варшавському кінофестивалі. «Дві сестри» режисера Лукаша Карвовського – про непросту подорож в Україну, де почалася війна, у Харків, двох польок.
Інша тематика ігрових повнометражних фільмів-претендентів на звання найкращого – постаті української історії. Про колишнього бійця УПА, який намагається знайти себе у світі після звільнення з радянського табору, розповідають режисери Станіслав Гуренко та Андрій Алфьоров у фільмі «Дисидент». Найпомітнішими стрічками в цьому сегменті стали «Малевич» Дар’ї Онищенко, де головну роль виконує Віталій Ажнов, та «МУР. Ти (Романтика) в кіно» режисера Олександра Хоменка.

До топ-10 повнометражних ігрових фільмів увійшли, окрім названих, «Війна очима тварин», «Наш дім в огні», «Киснева станція», «Сірі бджоли». Переможцем стала стрічка «Ти – космос».
«Маю честь представити переможця в цій номінації, тому що це кіно, яке, я думаю, може й мусить стати прикладом, як треба робити кіно; яким воно має бути, і як його любить глядач, – сказав експерт Ярослав Підгора-Гвяздовський, член Спілки кінокритиків України та Української кіноакадемії. – Це особливо актуально, зважаючи на ті рейтинги, на кількість глядачів, які прийшли на цей фільм».
Кіноісторію «Ти – космос» режисера Павла Острікова про Андрія Мельника з Хмельницького, який перевозив радіоактивні ядерні відходи на безлюдний супутник Юпітера Каллісто, протягом трьох тижнів у вітчизняних кінотеатрах подивилися 208 683 глядача. Фільм за цей період заробив 37,7 млн гривень.
Рік, який завершується, був щасливим для українського кінопрокату, констатувала експертка рейтингу кінознавиця Людмила Горделадзе, ексдиректорка (2000– 2018) культового столичного кінотеатру «Жовтень». Глядачі підтримують у прокаті і ігрові, і документальні стрічки.
«Зараз за українським кіно ганяються і директори кінотеатрів, і глядачі. І ми маємо оці дві вершини цього року: це документальна картина «Антарктида», яка взяла касу 70 млн грн – це дуже велика каса для українського кіно, тим більше для документального, – прокоментувала експертка. – Та ігрова художня картина «Ти – космос», яка показує якісь дивовижні результати. Тому зали повні, публіка полюбила українське кіно. І тому я дивлюся на перспективу позитивно, з оптимізмом».
Виконавець головної ролі Володимир Кравчук розповів, що фантастичний фільм «Ти – космос» почали знімати ще до повномасштабного вторгнення. «Саме війна показала, якими можуть бути українці, в яких ситуаціях вони можуть діяти абсолютно безкорисливо, стрімко, із запалом. І цей фільм знову довів, що навіть останній українець може робити вчинки більші, ніж можливо», – сказав він.
Володимир Кравчук став, за оцінками експертів, найкращим актором рейтингу «Інфобум-кіно 2025» за роль у фільмі «Ти – космос». І не приховував радощів: «Усім приємно отримувати нагороди, випадково навіть. А можливо, невипадково я потрапив у акторство, не маючи професійної освіти. Тому відзнака від людей, які в цьому розбираються, експертів – це дуже приємно», – зізнався виконавець після церемонії.
І поділився, якими б хотів бачити кіногероїв у майбутніх фільмах: «Мені б дуже хотілося, щоб українське кіно й надалі розвивалося, децентралізувалося в героях. Щоб наші герої були чітко зрозумілі. Якщо вони із Закарпаття, то щоб говорили закарпатською говіркою. Щоб герої набували рис того регіону, де вони виросли або проживають».
ВІРУ В ПЕРЕМОГУ ДОПОМАГАЄ ТРИМАТИ УКРАЇНСЬКЕ КІНО
Потрійний «Вибір Укрінформ» дістався творцям фільму «Сірі бджоли», за твором Андрія Куркова: власне звання «Найкращий ігровий фільм. Вибір Укрінформ»; «Найкращий режисер. Вибір Укрінформу» – Дмитро Мойсеєв та «Найкращий актор. Вибір Укрінформу» – Володимир Ямненко за роль у фільмі про життя двох друзів у зоні проведення АТО на Донеччині. Людмила Горделадзе вважає, що цей фільм, як і багато інших, не добрав глядачів із тієї причини, що в Україні мало кінотеатрів.
Від команди фільму виконавчий продюсер Василь Білоус зауважив: «Володимир Ямненко не ходить ні на прем’єри, ні на нагородження, але він завжди вчасно приходить на знімальний майданчик».
У номінації «Найкраща акторка» першість виборола Марина Кошкіна за фільм «Війна очима тварин». «Вибір Укрінформу» – Ірма Вітовська за фільми «Малевич» та «Безвихідь».
Титул «Найкращий короткометражний фільм» у рейтингу дістався стрічці «Як пройшли мої літні канікули?» режисера Антоніо Лукіча. А інформагентство-організатор виокремило як «Найкращий короткометражний фільм. Вибір Укрінформу» – «Життя починається» режисера Олексія Тараненка. Стрічка розповідає історію ветерана, який після фронту намагається повернутися до мирного життя, але спогади та травми війни не відпускають його навіть удома. Головну роль виконує Володимир Кравчук. Команда вже наступного року має намір зняти повнометражний фільм за цим сюжетом.
«Ми привітні до кіно, ми фанати кіно, ми любимо кіно», – сказав на завершення церемонії генеральний директор Укрінформу Володимир Череватий, запевнивши спільноту, що інформагентство готове в будь-яких форматах координуватися з митцями. І додав: «Зараз наша країна переживає тяжкий момент, у багатьох опускаються руки, десь є зневіра. Я б хотів, щоб ми всі своєю діяльністю, журналісти і творці кіно, не давали згаснути нашій надії і вірі в нашу Перемогу».
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Володимира Тарасова та Валентини Самченко, інфографіка – Ігор Любшин
Події
Режисер Вім Вендерс стане головою журі Берлінале-2026
Німецький кінорежисер Вім Вендерс очолить журі 76-го Берлінського кінофестивалю 2026 року, відомого як Берлінале, який триватиме з 12 по 22 лютого 2026 року.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє dpa.
«Це буде зовсім новий спосіб побачити фільми на Берлінале, хоча б раз переглянути кожен фільм у конкурсі та детально обговорити їх з групою розумних людей, які люблять кіно. Хіба це може бути ще краще?» – зауважив Вендерс.
80-річний кінорежисер вважається однією з провідних фігур нового німецького кіно та протягом шести десятиліть має значний вплив на міжнародне кіновиробництво.
Він відомий такими фільмами, як «Париж, Техас», «Небо над Берліном», «Піна» та «Ідеальні дні».
Як повідомлялося, Вендерс уже був відзначений на Берлінале: у 2015 році він отримав почесного «Золотого ведмедя».
У 2026 році церемонія нагородження запланована на 21 лютого.
Як повідомляв Укрінформ, французька актриса Жульєт Бінош очолить журі 78 Каннського кінофестивалю, що відбудеться з 13 по 24 травня.
Події
Переможці Євробачення-2024 Nemo відмовилися від трофея через участь Ізраїлю в конкурсі
Швейцарські переможці “Євробачення-2024” Nemo вирішили повернути кубок через те, що Ізраїлю дозволили продовжувати участь у пісенному конкурсі.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє AP.
На відео в мережі Instagram, тримаючи в руках фігуру у формі мікрофона, Nemo зазначили: «Сьогодні ми більше не відчуваємо, що цей трофей має бути на нашій полиці».
«Євробачення заявляє, що виступає за єдність, за інклюзивність та гідність для всіх людей», – сказали артисти, додавши, що участь Ізраїлю, враховуючи його ведення війни проти ХАМАСу в Газі, показує, що ці ідеали суперечать рішенням організаторів.
“Коли цілі країни відмовляються від участі, повинно бути зрозуміло, що щось глибоко не так”, – наголосили Nemo перед тим, як покласти трофей у коробку, яка, за їхніми словами, буде надіслана Європейській мовній спілці.
Наразі вже п’ять країн оголосили про бойкот конкурсу “Євробачення” у 2026 року після того, як організатори відмовилися виключити Ізраїль зі змагань. Це: Іспанія, Нідерланди, Ірландія, Словенія та Ісландія.
Як повідомляв Укрінформ, участь у Євробаченні-2026 дозволили всім країнам EBU, включно з Ізраїлем.
На початку грудня міністр Європи та закордонних справ Жан-Ноель Барро заявив, що Франція ніколи не бойкотуватиме Ізраїль та не відмовлятиметься від участі у «Євробаченні-2026».
Пісенний конкурс «Євробачення-2026» пройде у Відні на критій арені Stadthalle. Фінал відбудеться 16 травня, а два півфінали – 12 травня та 14 травня відповідно.
Фото: Іnstagram /nemothings
-
Суспільство1 тиждень agoВіце-мер Одеси Позднякова звільнилася і пішла в енергетику
-
Суспільство1 тиждень agoВбивцями сина харківського посадовця виявились ексмитник з Одеси та син бізнесмена з Буковини Анонси
-
Одеса4 дні agoНовий директор Департаменту ветеранів Одеси — хто такий Єрмаков
-
Відбудова1 тиждень agoУ Реєстрі пошкодженого та зруйнованого майна зафіксовані вже понад мільйон повідомлень
-
Війна1 тиждень agoОборона Куп’янська стабільна, росіяни переоцінили сили і зазнають там втрат
-
Усі новини6 днів agoЕндрю Маунтбеттен-Віндзор уперше з’явиться на публіці не в статусі принца
-
Політика4 дні agoУряд вніс до Ради законопроєкт про мотиваційні контракти для військових
-
Політика1 тиждень agoУкраїнську делегацію запросили до США найближчим часом для продовження мирних переговорів

