Події
«Серж із Києва. Українець до кінця»
Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі
Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.
Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.
Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.
Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.
ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.
Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.
Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.
Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.
|
«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.
Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»
У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.
Мемуари українського танцівника
Сержа Лифаря “Страдные годы”
|
ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК
Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.
Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.
Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.
У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).
Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.
Серж Лифар та його дружина
Ліліан Алефельд-Лорвіґ
|
У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.
Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».
Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»
Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.
Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.
КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ
Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.
І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».
Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.
Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.
Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.
Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.
Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.
Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».
Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.
Американський режисер і продюсер Джеймс Берроуз, який працював над серіалами «Друзі» і «Теорія Великого вибуху», помер у віці 85 років.
Про це повідомляє People із посиланням на родину режисера, передає Укрінформ.
У заяві сім’ї, опублікованій 19 червня, сказано, що Берроуз «мирно пішов із життя в оточенні люблячої родини».
За більш як п’ятдесятирічну кар’єру Берроуз зняв понад 1000 епізодів телешоу. Він відіграв ключову роль у створенні таких культових американських серіалів, як «Шоу Мері Тайлер Мур», «Таксі», «Будьмо», «Фрейзер», «Друзі» та «Теорія Великого вибуху».
Берроуз 46 разів номінувався на премію «Еммі» та одинадцять разів ставав її лауреатом. Зокрема, дві нагороди режисер отримав за серіал «Таксі», для якого зняв понад 70 епізодів, а за постановку 240 із 275 епізодів серіалу «Будьмо» Берроуз удостоєний шести премій «Еммі».
У 2006 році Берроуза включили до Зали слави телебачення, у 2014 році він отримав нагороду Гільдії режисерів Америки за досягнення в галузі телебачення.
У Берроуза залишилися дружина Деббі Істон, чотири доньки та семеро онуків.
Як повідомляв Укрінформ, актор Джеймс Толкан, відомий за ролями у фільмах “Назад у майбутнє” та “Найкращий стрілець”, помер у віці 94 років.
Про елемент нематеріальної культурної спадщини Донеччини – приготування козацького борщу з кропивою, що побутує в селі Стародубівка
Український борщ у 2022 році внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Це рішення має особливе значення, адже ухвалене під час повномасштабної війни, коли Росія ставить собі за мету знищити українську націю, історію, культуру.
Є багато різновидів цієї традиційної страви, і один із них – козацький із кропивою. Його батьківщина – село Стародубівка Мангуської селищної громади Маріупольського району, тимчасово окупована територія. Рецепт борщу залишається невіддільною частиною кулінарної культури регіону й продовжує жити завдяки зусиллям переселенців та носіїв традицій.
СЕЛО З КОЗАЦЬКИМИ ДУБАМИ
Стародубівку заснували у 1830 році дунайські козаки, у 1831–1864 роках тут була станиця Стародубівська в Азовському козацькому війську.
– Після розгрому Запорізької Січі козаки спочатку знайшли притулок за Дунаєм, а згодом повернулися на рідні землі та залишилися в надазовських степах, на березі річки Каратиш. Вони й зберігали традиції та культуру своїх предків, – розповідає директорка комунального закладу «Мангуська публічна бібліотека» Ірина Сарбей.
Вона пригадує, як під час однієї з етнографічних експедицій вивчали традиції, фольклор та побут жителів Стародубівки. І один зі старожилів поділився історією, яку почув ще від своєї бабусі, яка прожила 105 років. Вона розповідала, що жолуді з дубів, які росли у Запорізької Січі, спочатку привезли за Дунай козаки, а насіння з тих дубів потрапило у село Стародубівку. І в цьому селі виросли три дуби, два з яких колись зрізали для будівництва ферми. Дерево, що залишилося, росте й досі, і його називають козацьким.
– Може, через ці козацькі дуби й назвали село Стародубівкою, бо до 1920 року іменувалося Каратиш, – зауважує дослідниця.
«ЗГІДНО З ПОВІР’ЯМ, КОЖНА ПОРЦІЯ ТАКОЇ СТРАВИ ОЗДОРОВЛЮЄ»
За словами Сарбей, у Стародубівці готували здебільшого страви української кухні, й однією з улюблених був борщ із кропивою. Його варили з весни до 11 липня, бо, згідно з повір’ям, у цей період кропива має цілющі властивості.
Для приготування козацького борщу обирають м’ясо птиці – перепілки, дикої качки або домашньої курки. Нарізають шматочками, обсмажують на пательні, кладуть у казан чи каструлю і заливають холодною водою – щоб вийшов наваристий, смачний бульйон. Додають нарізану картоплю, цибулю.
– Щоб борщ був ситнішим, до бульйону кладуть також цілу картоплину, і коли звариться, товчуть. Для насиченішого аромату і смаку роблять засмажку з моркви та цибулі. Додають сіль, перець, на бажання – томати. І головний складник цього цілющого борщу – дрібненько нарізане листя кропиви. Його кладуть, коли картопля майже готова. Це надає страві і смаку, і користі, – розповідає пані Ірина.
Вона зазначає, що до кропиви можна додати і щавель. Неодмінний інгредієнт борщу – нарізані варені курячі яйця. Після цього страву тримають на вогні ще кілька хвилин, щоб смаки поєдналися. Подають зі сметаною.
Дослідниця наголошує, що з давніх-давен існувала традиція, пов’язана з приготуванням козацького борщу з кропивою: для оздоровлення організму треба з’їсти 12 порцій цієї страви за сезон, до вже згаданого 11 липня.
– Згідно з повір’ям, кожна порція такого борщу оздоровлює, і люди намагалися використовувати цю можливість. Бо кропива – лікарська рослина, – додає пані Ірина.
Так, кропива – справжня скарбниця вітамінів та корисних елементів. До хімічного складу цієї рослини входять вітамін С, що дає змогу зміцнити імунітет, вітамін А (ретинол), який стимулює роботу нирок та печінки, вітамін Е (токоферол), що нормалізує стан шкіри та волосся, і вітамін D, який має регенерувальну і кровоспинну властивості. Крім того, є вітаміни групи В, які поліпшують сон, зміцнюють нервову систему і нормалізують стан організму, також є каротиноїди, що поліпшують зір. У кропиві зосереджені такі елементи, як хлорофіл, цинк, мідь, кальцій, калій та інші, потрібні організму.
За словами дослідниці, молоду кропиву також сушили й зберігали, щоб восени та взимку використовувати до борщу та супів. Але висушену кропиву слід додавати до страви аж наприкінці приготування – лиш довести до кипіння й одразу знімати з вогню, щоб рослина не втратила корисних властивостей.
«ДО 11 ЛИПНЯ ЩЕ Є ЧАС ЗВАРИТИ БОРЩ ІЗ КРОПИВОЮ»
Ірина Сарбей каже, що попри всі виклики часу й те, що село під тимчасовою окупацією, рецепт козацького борщу з кропивою залишається невіддільною частиною кулінарної культури регіону і продовжує жити завдяки носіям традицій – нащадкам українських козаків.
– Для збереження кулінарного спадку – козацького борщу з кропивою – ми налагоджуємо зв’язки між жителями громади, які через війну перебувають у різних куточках України і за кордоном, – зазначає пані Ірина.
За її словами, обміну досвідом серед носіїв елемента нематеріальної культурної спадщини Донеччини сприяють онлайн-зустрічі, круглі столи, фестивалі.
– У 2024 році у Дніпропетровській області пройшов VII Регіональний молодіжний форум, від кожної громади була команда, наша молодь представила традицію приготування козацького борщу. Готували на вогні, як колись козаки, і всіх пригощали, – каже дослідниця.
Додає, що на майстер-класах молодь навчають готувати страви за стародавніми рецептами, щоб зберегти зв’язок з минулим, повернути переселенцям відчуття дому.
– Люди, які покинули рідні домівки через російську агресію, коли смакують ці знайомі з дитинства страви, зі сльозами на очах кажуть, що це ніби повертає їх додому. А такі відчуття дорого коштують, – каже пані Ірина.
Підбиваючи підсумки своєї розповіді про козацький борщ, вона нагадує, що поки кропива ще молода, до 11 липня є час зварити український борщ за цим рецептом, щоб зміцнити свій організм. І запевняє, що козацьку традицію, яка століттями зберігала здоров’я та духовний зв’язок поколінь, українці обов’язково й надалі передаватимуть своїм нащадкам.
Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст. 12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви й напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється.
Олена Колгушева, Донеччина
Як передає Укрінформ, про це віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна повідомила у Фейсбуці.
4 червня завершився прийом заявок. Загалом на конкурс надійшло 2634 проєкти з усієї України. Така кількість проєктів свідчить про великий творчий потенціал української культури та готовність авторів створювати культурний продукт.
До 12 червня Держкіно та Держмистецтв проводили технічний відбір. На цьому етапі перевірялися документи, подані учасниками, та їхня відповідність вимогам конкурсу. Комісія Міністерства культури України розпочала роботу після 16 червня.
Зараз конкурсні комісії проводять засідання, де затверджують списки учасників, хто пройшов до другого етапу мистецького конкурсу – експертного оцінювання.
Висновки щодо кожного проєкту та відповідні рішення будуть ухвалені конкурсною комісією колегіально за результатами обговорення під час засідання. Щоб забезпечити рівномірний, прозорий і неупереджений розподіл заявок, конкурсні комісії розподіляють проєкти серед експертів шляхом жеребкування.
За кожним напрямом конкурсу буде опубліковано перелік проєктів, допущених до другого етапу. Інформація з’явиться на офіційних ресурсах Міністерства культури України, Держкіно, Держмистецтв за таким графіком:
17 червня – Візуальне мистецтво;
18 червня – Анімація, Сучасна музика;
19 червня – Ігрове кіно, Неігрове кіно, Перформативне мистецтво;
26 червня – Аудіовізуальні шоу та відеоролики для соціальних мереж.
У переліках буде зазначено назву організації-учасника, назву проєкту, короткий опис та напрям конкурсу.
Учасники, чиї заявки не були допущені до другого етапу за результатами технічного відбору, отримають індивідуальні повідомлення на електронні адреси, вказані під час подання заявки. У листі буде зазначено результат розгляду та інформацію щодо причин недопуску відповідно до вимог Положення про конкурс. Розсилання листів відбуватиметься за таким графіком:
18.06–25.06 – Візуальне мистецтво;
19.06–26.06 – Анімація, Сучасна музика;
22.06–29.06 – Ігрове, Неігрове, Перфомативне мистецтво;
29.06–6.07 -Аудіовізуальні шоу та відеоролики для соціальних мереж.
Віцепрем’єрка закликала дочекатися офіційного повідомлення на електронну пошту. Усі заявки були розглянуті конкурсними комісіями відповідно до встановленої процедури.
Другий етап конкурсу за напрямами Держкіно та Держмистецтв – експертне оцінювання – триватиме до 28 липня. За напрямом Мінкульту (аудіовізуальні шоу та відеоролики для соціальних мереж) – орієнтовно 3 серпня.
На цьому етапі проєкти оцінюватимуть незалежні експерти за визначеними критеріями. За результатами оцінювання буде сформовано рейтингові списки проєктів за кожним напрямом конкурсу.
Як повідомляв Укрінформ, Міністерство культури та Офіс Президента оголосили про запуск програми підтримки культурних ініціатив “Тисячовесна”. Ціль ініціативи – збільшити обсяг виробництва українського культурного контенту, зробити його конкурентним у масовому споживанні, забезпечити доступ до авдиторії, посилити присутність українського контенту.
У бюджеті на 2026 рік на програму закладені 4 мільярди гривень. З них 2,6 мільярда гривень заплановані на кінопродукт – ігрові фільми, анімаційні фільми, серіали, неігрові документальні фільми. Інші види контенту – сучасну музику, перформативне мистецтво, візуальне мистецтво – 1 мільярд гривень, на аудіовізуальні шоу та контент для соціальних мереж – близько 300 мільйонів гривень.
Програма стартувала 3 квітня, прийом заявок тривав до 4 червня, з 10 червня по 21 липня – відбуватиметься експертна оцінка проєктів. На серпень запланована публічна презентація проєктів. Початок фінансування відібраних проєктів передбачений на вересень-грудень 2026 року.
-
Одеса1 тиждень agoУ Затоці на Одещині відремонтують міст через Дністровський лиман
-
Події1 тиждень agoУ Києві встановили інформаційний стенд про зруйновану Воскресенську церкву на Подолі
-
Війна1 тиждень agoУкраїна зможе виробляти кілька десятків балістичних ракет на місяць
-
Політика1 тиждень agoУкраїна та Фінляндія домовилися про взаємне гарантування якості оборонної продукції
-
Відбудова1 тиждень agoУ Дніпрі відновили дві пошкоджені російськими обстрілами гімназії
-
Відбудова1 тиждень agoКомпенсації у межах «єВідновлення» отримали понад 206 тисяч родин
-
Суспільство1 тиждень agoПонад 150 мільйонів заощаджень й дарунки від родичів: що задекларували голови судів Одещини Анонси
-
Події1 тиждень agoу Києві відкрилася виставка класичних японських гравюр і робіт сучасних українських митців