В Одеському муніципальному музеї особистих колекцій імені О.В. Блещунова (вул. Польська, 19) відкрився виставковий проєкт «Для Одеси з любов’ю» до 40-річчя заснування першого і єдиного в Україні Музею особистих колекцій. Серед експонатів справжні колекційні речі побуту, який існував більше 100 років тому.

Головним партнером проєкту став Олександр Соломонович Фрідман — справжня легенда Одеси, відомий краєзнавець, дослідник архітектури та засновник знаменитого домашнього «Музею епіграфіки старої Одеси». У гостинних залах музею Блещунова він вперше презентує частину свого унікального зібрання.

Учасники проєкту:
• Олександр Фрідман («Епіграфіка»): легендарний колекціонер, який присвятив роки порятунку автентичного вигляду рідного міста, що поступово зникає. Його локація на вулиці Новосельського, 58, є культовим місцем для шанувальників історії міста. Частина цієї унікальної хроніки одеського побуту — старовинні важелі, медичне приладдя, парфумерні флакони, посуд для страв за ідеальними рецептами та цегла з клеймами — буде експонуватися в гостинних залах музею Блещунова.
• ГО «Піксельовані Реальності»: сучасні технології на службі спадщини. Презентують проєкти з фотограмметрії, 3D-сканування та цифровізації архітектурних пам’яток задля збереження культурної спадщини Одеси.
• «Аптека Гаєвського»: найстаріша і найвідоміша діюча аптечна мережа міста (заснована у 1878 році). Представляє історію одеських фармацевтичних традицій, екстемпорального виробництва ліків за індивідуальними рецептами, а також розповідає про бренд, що став своєрідним теплим вітанням з Одеси і подорожує світом.
• «Смажимо каву в Одесі»: бізнес, що демонструє стійкість одеських традицій гостинності та культуру щоденних ритуалів у сучасних реаліях. Сьогодні це один з небагатьох брендів, що зберігає давню традицію презентації та популяризації рідного міста через власну назву.

«Ця виставка — не просто демонстрація рідкісних експонатів, а привід для кожного подумати, що ми можемо зробити для улюбленого міста тут і зараз» — зазначають організатори. Проєкт покликаний підкреслити спадкоємність поколінь та неперервну традицію одеського колекціонування, а також спрямований на дослідження історичних та сучасних міських ініціатив.

Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова, вул. Польська, 19. Працює четвер-неділя, 11:00-17:00.

Як передає Укрінформ, про це пише The Guardian.

“Злодії викрали Скарб Вільєни – одну з найбільших колекцій золота бронзової доби – під час останнього гучного пограбування європейського музею”, – повідомили іспанські чиновники.

Ранкове пограбування, під час якого зникло понад 50 переважно золотих предметів в іспанському місті Вільєна, сьогодні тривало лише декілька хвилин.

“Сигналізація у музеї Вільєни спрацювала близько 5:20 ранку”, – сказав речник міської ради, додавши, що злодії залишили будівлю о 5:24 ранку.

Операція була “надзвичайно швидкою та надзвичайно професійною”, – зазначив речник.

“Вони забрали більшу частину скарбів”, – повідомив журналістам мер Вільєни Фульхенсіо Сердан.

Серед викрадених експонатів, зокрема, 29 браслетів, 11 чаш, три пляшки, тощо. Більшість з цих артефактів виготовлені з золота, також у колекції є вироби зі срібла, заліза та бурштину. Експонати датуються приблизно 1000 роком до нашої ери.

За оцінкою мера, лише вартість золота у викрадених предметах може становити близько 1,7 млн євро.

За даними місцевої влади, злодії прибули на декількох автомобілях та, ймовірно, проникли до музею через вікно. При цьому усі системи безпеки були увімкнені, а міська влада запевняє, що з боку музею не було виявлено очевидних недоліків у системі охорони.

Наразі розслідування пограбування триває, а викрадені артефакти намагаються розшукати.

Як повідомляв Укрінформ, у турецькому Стамбулі в лютому було викрадено 30 млн доларів з двох автомобілів у підземному паркінгу житлового комплексу.

Фото: Museum of Villena

Одному з найвидатніших українських акторів Богдану Сильвестровичу  Ступці 27 серпня виповнилося б 85 років. Він став лауреатом Шевченківської премії ще 1993 року, а звання народного артиста в Україні отримав на порозі своєї 40-ї річниці. Незабутній виконавець театральних ролей Тев’є-Тевеля з однойменної вистави, Миколи Задорожного – з «Украденого щастя» та багатьох інших із земної сцени назавжди зійшов 70-річним, через хворобу.

За понад пів століття творчої діяльності Богдан Ступка зіграв десятки театральних ролей і на початку 1970-х виразно ввійшов у кінематограф. Першим його фільмом став «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. А на перетині тисячоліть уже досвідчений та іменитий артист, який у 1999–2001-му роках обіймав посаду міністра,  зіграв на той час дуже провокативну головну роль у першій великобюджетній за роки відновленої незалежності України повнометражній стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Тоді підтримав так само важливі фільми «Мамай» і «Богдан Зиновій Хмельницький».

Чому ім’я та діяльність Богдана Ступки залишаються важливими й актуальними? Який фільм, в якому зіграв, репресували? Відповідь Укрінформ шукав у кіно- і театрознавців.

АРТИСТИЧНО ПІДПИСУВАВ ОФІЦІЙНІ ПАПЕРИ, МОВ РОЗДАВАВ АВТОГРАФИ

Мегаакторство розливалося й наповнювало всіх довкола,  коли Богдан Ступка неспішно йшов вулицею та вітав перехожих, елегантно здіймаючи капелюха, скульптурно застигав на червоному хіднику біля театру, артистично підписував офіційні папери, мов роздавав автографи, констатує театрознавиця Ганна Веселовська й додає: «Адже весь світ вважав театром, який його колись зловив».

Для поколінь українців Богдан Ступка був і залишається тим знаковим  артистом, який міг представити на сцені геть усе, каже докторка мистецтвознавства. «У вісімнадцять він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять – шаленого Дон Жуана, в сорок п’ять – батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно молодий Фауст. Хтось пригадає і його кіноролі, від перших, наче пробних та несміливих, до останніх, потужних, як торнадо,  що заливали енергією екран», – коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України.

«Його домагально-запитальні інтонації дряпають душу. Його невиправний галицький акцент – не неподоланність, а мимовільне драмо-іронічне відчуження від узвичаєного сценомовлення», – так відгукувався про Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.

Творчу співпрацю Богдана Ступки із театральним режисером Сергієм Данченком кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Творчий тендем став явищем не тільки українського театру, а й української культури загалом, констатує авторка есею «Богдан Ступка. Стабільність висоти» циклу «Немеркнучі зірки» у книзі «Талант і гра. Українські актори театру і кіно».

ПАСТКИ  «УКРАДЕНОГО ЩАСТЯ» У ЛЬВОВІ ТА КИЄВІ

Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після того, як Богдан Ступка в 1961 році завершив навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а перші ролі були зіграні ще під час навчання. І зовсім скоро глядачі мали змогу в радянській дійсності дивитися постановки, що виходили за межі соцреалізму, в які тоталітарна система загнала український театр, знищивши в 1930-х театр «Березіль», Леся Курбаса, Миколу Куліша й інших театральних діячів.

Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тож для хлопця з дитинства сцена й закулісся стали звичними, 14-річним він уперше долучився до масовки. До речі, вищу освіту спочатку здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету імені Франка. І вже в 1984-му так само заочно закінчив театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Львівський театральний період Богдана Ступки тривав до 1978 року. Стартував із незвичної ролі Механтропа в постановці «Фауст і смерть».  Багатогранно акторський талант артиста розкрила роль Дон Жуана  у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою. Її прем’єра відбулася 1971 року.

Далі, здавалося, актор перевершив самого себе, створивши образ несамовитого зла – Річарда ІІІ – в однойменній постановці за трагедією Шекспіра, це прем’єра травня 1974 року. Сценічна постать безжального правителя як магнітом притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької у столиці.

Потім – «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка:  події любовно-сімейного трикутника в гірських Незваничах 1870 року всім відомі зі шкільної програми. Постановка у Львові з’явилася у 1976-му, коли Сергій Данченко перейшов працювати у Київ у Театр імені Івана Франка і забрав із собою Богдана Ступку – за три роки після попередньої прем’єри відбулася столична.

Виставу «Украдене щастя» театрознавець Олег Вергеліс у книзі «Театр, де розбиваються серця» назвав для Богдана Ступки символічним мостом між Львовом і Києвом. Найцікавіше, що актор зіграв не жовніра Михайла Гурмана, який повертає собі кохану Анну, як можна собі стереотипно уявити, а трударя Миколу Задорожного, який став заручником зговору братів молодшої за віком дружини, яку оберігав і якою дорожив.

«Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава – про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі», – писав Олег Вергеліс.

Режисер створив історію стриманих бойків, яка стала театральною симфонією деталізацій.  Богдан Ступка щоразу показував особливий образ Миколи Задорожного. Скажімо, разом із дружиною Анною він довго-довго на сцені стягував із обмерзлих ніг чоботи. «Здирає їх, ніби пастку, в яку потрапила звірина у хижому лісі, – так через роки описує сцену Олег Вергеліс. – «Чоботи» чимчикують до печі – зігрітися. (…) Так, ця снігова людина, Микола, шукає тепло. Всі його слова про погані заробітки, про поганих людей – то так, для проформи. Важливіше знайти в очах Анни – розуміння, співчуття».

Богдан Ступка, зображуючи образ, переконував глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив’язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор сотворив Миколу Задорожного, в якому «жило дивовижне тяжіння до Дому як магічного місця».

РАДЯНСЬКІ ГАСТРОЛІ З ПРОПАГАНДИСТСЬКИМ СКЛАДНИКОМ І РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛЬМ

Дуже красновомно передає ту атмосферу, наприклад, наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: «Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц. р. запланована поїздка театру ім. І.Франка в Народну Республіку Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених ХХVII з’їзду КПРС».

В окремому додатку зафіксували: «Сформована ідеологічна група в сладі 10 чол. Підібрана в Товаристві культурних зв’язків із зарубіжними країнами інформаційна пропагандистська література. Проведено установчу лекцію про НРБ».

У тій поїздці франківці показували в трьох містах Болгарії, зокрема, виставу «Дядя Ваня», в якій Богдан Ступка грав головну роль Івана Петровича Войницького – сина вдови таємного радника. А, скажімо, в жовтні 1982-го гастролювали в п’яти містах тодішньої Югославії з «Украденим щастям». У тих умовах творило постановки гроно столичних франківців: Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Олексій Богданович, Поліна Лазова й інші актори, які вже перейшли в категорію корифеїв сучасності українського театру.

Богдан Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура, після зйомок у 1971 році у другому фільмі – «Осяянні» режисера Володимира Денисенка, роботи якого не раз критикували за «буржуазний націоналізм». Актор створив складний образ ученого-інтелектуала з багатою творчою уявою, що контрастувала з буденною реальністю епохи тогочасного радянського суспільства, псевдонауковістю. До того ж у фільмі використано духовну музику Максима Березовського, замовчувану радянською владою – «Не отвержи меня во время старости».

За сюжетом, молодий учений-генетик Юрко Морозенко робить важливе відкриття, що має наблизити науку до розуміння природи онкологічних захворювань. Однак не поспішає ділитися результатами з керівництвом, яке від початку скептично ставилося до дослідження. В «Осяянні» показали екзистенційну кризу людини, яка живе в новому мікрорайоні Києва, проте все ніяк не наважується розпакувати речі. Головний герой дистанціюється від дружини і колег, занурюючись у мрії і спогади дитинства.

 Після прем’єри у 1972 році «Осяяння» стримано зустріли в Україні, а в московських кіновиданнях вийшла серія розгромних текстів. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль виконав Богдан Ступка, критики назвали невдалим прикладом українського поетичного кінематографу на урбаністичному матеріалі. І фільм на десятки років зник.

«Осяяння» репресували, але не знищили. Вціліла лише одна позитивна копія. Її віднайшли – і Довженко-Центр відновив фільм, його демонстрували 2024 року в програмі «Київкінофесту». До речі, у фільмі показують портрет Богдана Ступки, який створив художник Іван Марчук і подарував акторові. Але після зйомок картина зникла. Кілька років тому її придбав Національний художній музей.

МІНІСТЕРСЬКЕ КРІСЛО ТА ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ НА ПОСАДІ ДИРЕКТОРА ТЕАТРУ

На українському владному Олімпі часів відновленої незалежності культурою нерідко керували митці: актор Євген Нищук був двічі міністром, артистка Лариса Хоролець опановувала цю роль першою, а Богдан Ступка обіймав посаду з 30 грудня 1999 року  по 31 травня 2001-го. Лариса Брюховецька згадує, що якось на запитання, що думає про свою міністерську роботу,  багатозначно і дещо іронічно, як часто траплялося, відповів: «Думаю…»

Кінознавиця зазначає про Богдана Ступку: «Він свою мистецьку висоту взяв і впевнено її тримав до кінця життя». Можна сказати, що затінив політиків. За часів прем’єр-міністра Віктора Ющенка, в чиєму уряді Богдана Ступку призначили міністром культури, відбулася  реанімація українського кіно, яке до того дуже відчутно потерпало від браку коштів і відсутності чіткої стратегії розвитку за підтримки держави. «А тоді втримати кіно на плаву – вже немало»,  – підкреслює Лариса Брюховецька.

З кінця 1970-х років Богдан Ступка не раз виконував ролі, епізодичні і центрові,  відомих постатей української історії та культури. У фільмі режисера Станіслава Клименка «Дударики» актор зіграв композитора Миколу Леонтовича. Згодом перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню.

До того як зніматися в художньому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», у 1993-му Київнаукфільм на замовлення Міністерства освіти завершив виробництво науково-просвітницького фільму «Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи», в якому гетьманував Богдан Ступка.

Після міністерського крісла актор перемістився на посаду очільника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, після відходу в засвіти Сергія Данченка. Ті одинадцять років були наповнені персональними й колективними тріумфами, трохи драмами, курйозами і не завжди приємними здивуваннями. Проте ніщо не може нівелювати справжнього таланту.

Валентина Самченко, м. Київ

Архівні фото Укрінформу, Володимира Денисенка, Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької

Головне фото – Театру імені Івана Франка