У США виставили на продаж будинок, у якому проходили зйомки фільму «Обличчя зі шрамом» (Scarface) з Алем Пачіно у головній ролі. Об’єкт нерухомості оцінили у 237 мільйонів доларів.

Жінка захопилася вишивкою понад 20 років тому. За цей час вона зібрала колекцію вишитих сорочок і створила в рідному селі Глушкові, що в Івано-Франківській області, музей «Етноскриня». Нещодавно він увійшов у туристичний маршрут «Сильвети Покуття», який презентували на Прикарпатті.

З чого починалася колекція Галини Гафійчук та як знайти для себе вишиту сорочку, Укрінформ поцікавився в майстрині незадовго до Дня вишиванки, який цього року відзначатимуть 21 травня.

ЗАЛІЗЛА НА СТРИХ  –  І ЗНАЙШЛА СКАРБ

Галина Гафійчук, як і більшість жінок у селі, уміє вишивати з дитинства. Каже, що цю любов вона несе усе своє життя, але зібрати колекцію давніх вишиванок її надихнули старі фотографії.

«Моя бабка – із Чернятина (село в Городенківській громаді Прикарпаття, – ред.) Ми в дитинстві гралися в її домі та залізали на стрих. Там я знайшла ці фотографії й листи свого прадіда з війни (показує, – ред.). Скільки мені тоді було, не пам’ятаю, але я вже розуміла, що цей спадок не можна нищити», – пригадує майстриня.

Каже, її прадід Юрко мав чудовий почерк і більшість листів написав з території Німеччини, коли ворог був майже знищений. Щоправда, прадід так і не повернувся з війни додому, але його давні листи й чорно-білі фотографії родини започаткували збірку, яка стала основою майбутньої колекції одягу.

«Давні фотографії – це як паспорт вишитої сорочки. Ось у мене є унікальна світлина з рідного села (показує, – ред.). На ній – аматорсько-драматичний гурток 1926 року. І це як мокра печатка того, що тоді носили та як. Тобто фотографія підтверджує походження одягу», – запевняє майстриня.

Нині в колекції Галини Гафійчук – понад дві тисячі старих світлин і більше ніж 120 українських вишитих строїв. Майстриня зауважила, що точної кількості експонатів у своїй колекції вона не знає, бо давно вже їх не рахує. Але тут можна побачити не лише традиційний одяг з Прикарпаття, а й з Волині, Буковини, Закарпаття, Вінниччини, Чернігівщини, Луганщини, Полтавщини та Львівщини.

«Є люди, які збирають давній стрій тільки одного регіону, а в мене – спадщина з кількох. Чи важко зберігати цю красу? Так. Це потребує окремого приміщення, де підтримується необхідна температура повітря, та й великої особистої відповідальності», – зізнається майстриня.

ПОКУТСЬКА ВИШИВАНКА – ЦЕ ГУСТО ВИШИТІ РУКАВИ В ЧЕРВОНІЙ ГАМІ

Перші вишиванки з минулого століття в Галини Гафійчук з’явилися випадково. Зазвичай їх замовляла і купувала колекціонерка в Коломиї. Але якось на своє замовлення, що його Галина Гафійчук знайшла для жінки на рідних теренах, у колекціонерки забракло грошей. Музеї теж тоді не мали попиту на старі речі, а продавати їх будь-кому Галина Гафійчук не захотіла.

«У цих давніх вишиванках я побачила щось унікальне, не подібне до сучасних візерунків. Спочатку залишила в себе одну сорочку, потім ще одну й ще… І так від 2000-х років почалася моя колекція», – усміхається пані Галина.

Каже, збірка щоразу її захоплювала все більше й більше, але наповнювати її було непросто. У багатьох регіонах, як, наприклад, на Покутті та Гуцульщині, людей часто ховали у святковому вбранні, а тому вишитих сорочок у селах майже не залишилося.

«Адже раніше люди казали: “Що було до вінця – то й до Бога”». Давніх дитячих вишиванок теж залишилось обмаль, бо їх віддавали від однієї дитини до іншої, та й не в кожній родині дітям вишивали. Але в мене є до десяти таких сорочок, а більшість у колекції – жіночі», – уточнює майстриня.

Саме вони є головними експонатами в музеї «Етноскриня», яку згодом відкрила Галина Гафійчук. В її експозиції ще представлені жіночі прикраси, взуття, давня кераміка, мальовані ікони на дереві та різдвяні павуки, які здавна робили на Покутті із соломи. Майстриня зауважила, що під час розмови з гостями павуки помітно похитуються. Каже, у давнину люди вірили, що це приходять духи їхніх предків.

Запитую пані Галину про її рідну, покутську вишиванку.

«Давні жіночі сорочки на Покутті були довгими, бо плахта була вовняна і коротша, а низ сорочки слугував на той час продовженням спідньої білизни. Якщо жінки йшли у поле працювати, то сорочку заперізували запаскою або фартушком. Це підтверджують давні фото», – розповідає майстриня.

Вона додає, що узори на Покутті були дуже різноманітними. На початку ХІХ століття покутська сорочка нагадувала «борщівську», у якої густо вишивали рукави. Але якщо для «борщівської» характерним є чорний колір, то в покутських сорочок рукави вишивали бордовими нитками, коричневими та яскраво червоними.

«Тут використовували техніку “верхоплут” (показує, – ред.). На Покутті ще вишивали “білим по білому”. Старші жінки називали тут цю техніку “циркована”. Покутська вишивка дуже різноманітна. Були ще сорочки-буденки, у них кожний узор мав свою назву: “хрестатий”, “ключкатий”, “лабатий”, “сливкові” та інші, усіх навіть важко запам’ятати», – усміхається майстриня.

Далі вона показує сорочку «з пташками». Каже, такі вишивали у селах Вербівці та Серафинці Городенківського району.

«Це вже початок ХХ століття. Узори з пташками вишивали не лише на весілля, їх і старші жінки любили носити», – уточнює пані Галина.

За її словами, тоді вже жінки більше подорожували, цікавилися друкованими виданнями з узорами та запозичували у свої вишивки нові елементи.

В ОДЯЗІ ПРИХОВУВАЛИ ВИШИТИЙ ТРИЗУБ

«Перлиною мого музею є стрічка Січових стрільців “Січ у Глушкові”», – продовжує свою розповідь майстриня.

Каже, цю стрічку в її рідному селі вишивали жінки хрестиком. До нашого часу дійшла навіть фотографія, яка підтверджує історичний факт. Щоправда, вона дуже знищена, а тому в експозиції не представлена.

«Для мене все рідне – то найцінніше», – говорить Галина Гафійчук і пригадує історію своєї бабусі, яку на вулиці в радянський час змусили зняти жовту китичку на запасці лише через те, що вона була біля синьої.

«Часом навіть синьо-жовта стрічка в одязі вказувала на переконання людини. У такий спосіб люди хотіли показати свою позицію, але ж уся українська символіка була під забороною», – додає майстриня й демонструє вишивки з тризубами, які є окрасою її колекції.

Деякі з них потрапили у збірку після того, як вишитий тризуб люди помітно намагалися приховати в одязі, але не відмовлялися від нього навіть попри страх і залякування.

«Це велике диво, що ці сорочки люди змогли зберегти», – наголошує колекціонерка.

У ВИШИВАНКАХ – НАШЕ КОРІННЯ ТА ОСОБЛИВІСТЬ

Більше ніж 20 років Галина Гафійчук не лише зберігає давні вишиванки, а й відтворює їх за старовинними зразками. Вона впевнена, що це допомагає популяризувати традиційну вишивку в сучасному світі.

«За радянський час ми дуже багато втратили. Тому наш обов’язок – відродити давнину й залишити її нашим онукам і правнукам, зробити все, аби спадщина не пропала. Тішуся, коли ці сорочки відшивають інші майстрині. Бо те, що ми тепер робимо, репліки чи копії, вони через 50–100 років матимуть таку ж цінність», – переконана Галина Гафійчук.

Майстриня зізнається, коли відтворює давню вишиванку, то дотримується не лише кольорової тональності, узору та техніки вишивки, а й зберігає технологію пошиття одягу – використовує давній крій, а всі деталі виробу зшиває вручну.

«Моя мета – відтворити давні сорочки. Вважаю, що це мій внесок в історію, і для мене це важливо», – говорить Галина Гафійчук.

Зізнається, кожне нове замовлення для неї є особливим, а тому підібрати сорочку – непростий процес роздумів і примірок.

«Більшість людей сьогодні хочуть таку вишиванку, щоб залишити її у спадок дітям», – зауважила майстриня.

На запитання, кому з відомих українців дісталася сорочка від Галини Гафійчук, майстриня не відповідає. Але як обрати для себе вишиванку, має слушну пораду.

«Необов’язково, щоб вона була частиною традиційного строю. Можна знайти вишивку свого села чи регіону і відтворити її на жакеті чи блузі. Бо для чого нам використовувати китайські, турецькі чи румунські узори, якщо в Україні їх є так багато? В українських вишивках треба шукати своє коріння й особливість», – радить майстриня і демонструє другу залу музею, де сучасні вишиванки на манекенах прикрашають авторські силянки та ґердани, які теж зберігають давні традиції, символи і знаки.

Такі експозиції, каже пані Галина, нагадують людям про красу української вишивки й надихають до творчості.

«Тепер ми з жінками відтворили тут “Глушківське весілля”», – розповідає майстриня й демонструє весільне деревце, з яким проходить це дійство.

Каже, театралізоване весілля віднедавна можуть побачити гості «Етноскрині», а ще – зробити фотосесію в народному строї, щоб збагнути усе багатство української спадщини.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ – Глушків

Фото авторки

Як передає Укрінформ, про це повідомило Держкіно.

Премія Олександра Довженка присуджується за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва як окремим кінематографістам, так і творчим колективам щорічно до 10 вересня.

У Держкіно нагадали, що колектив, який висувається на здобуття премії, не може перевищувати п’яти осіб і повинен включати тих авторів, чий творчий внесок був найбільш визначним.

Премія може бути присуджена громадянам України, іноземцям та особам без громадянства.

Щороку присуджується лише одна премія.

До участі не допускаються твори, що вже були відзначені або висувалися на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, а також кандидатури, що одночасно подаються по кількох творах.

Повторно премія може бути присуджена за наявності нових визначних досягнень у галузі кіномистецтва, але не раніше, ніж через п’ять років після попереднього присудження.

Подання творів здійснюють Міністерство культури України, творчі спілки, кіно-, теле-, відеостудії, мистецькі заклади, наукові установи, громадські організації, а також редакції газет і журналів.

До Комітету з Державної премії України імені Олександра Довженка подаються лист за підписом керівника організації з зазначенням автора (авторів), назви твору, року створення, назви студії (організації), оцінки твору та мотивації подання.

Крім того, подаються довідка про життя і творчість висунутих осіб (у довільній формі), протокол засідання організації про прийняття рішення щодо висунення (у повному вигляді, із завіренням мокрою печаткою та детальним викладенням пропозицій і обґрунтувань), а також відгуки преси.

Документи приймаються до 1 червня за адресою: 02156, Київ, вулиця Кіото, 27, Державне агентство України з питань кіно, кабінет 415, контактний телефон: (044) 33-00-177.

Як повідомляв Укрінформ, Державна премія України імені Олександра Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць» – режисерці та сценаристці Жанні Озірній, актору Роману Луцькому та акторці Ірині Нірші.