Події
«Серж із Києва. Українець до кінця»
Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі
Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.
Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.
Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.
Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.
ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.
Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.
Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.
Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.
|
«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.
Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»
У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.
Мемуари українського танцівника
Сержа Лифаря “Страдные годы”
|
ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК
Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.
Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.
Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.
У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).
Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.
Серж Лифар та його дружина
Ліліан Алефельд-Лорвіґ
|
У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.
Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».
Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»
Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.
Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.
КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ
Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.
І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».
Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.
Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.
Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.
Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.
Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.
Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».
Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.
У середу, 24 грудня, Національний рейтинг Укрінформу «Книжковий інфобум-2025» оголосив переможців.
Про це повідомляє Укрінформ.
Книжкові експерти визначили переможців у чотирьох номінаціях: «Найкраща книга для дітей та юнацтва», «Найкраща поетична книга», «Найкраща книга публіцистики, нонфікшн» та «Найкраща прозова книга».
Також у кожній із номінацій Національне українське інформаційне агентство визначило переможців у спеціальній відзнаці «Вибір Укрінформу».
За словами голови оргкомітету «Книжкового інфобуму» Любові Базів, у національному рейтингу брали участь книги українських авторів, що вийшли друком у 2025 році. Загалом до довгого списку увійшли: 27 прозових книг, 42 книги у жанрі публіцистики, нонфікшн, 30 книг для дітей та юнацтва і 19 книг поезії, надрукованих видавництвами Харкова, Києва, Одеси, Львова, Чернівців, Івано-Франківська, Тернополя, Житомира, Ужгорода та Бучі.
Переможцем у номінації «Найкраща прозова книга» стала книга «Гемінґвей нічого не знає» (Артур Дронь, Видавництво Старого Лева);
У номінації «Найкраща книга публіцистики, нонфікшн» перемогла книга «Культурна колонізація. Cтрах, приниження та опір України в радянській імперії» (Радомир Мокрик, «Локальна історія»);
У номінації «Найкраща книга для дітей та юнацтва» – «Музиканти. Четвертий дарунок» (Володимир Аренєв, Видавництво Старого Лева);
У номінації «Найкраща поетична книга» – «Нічийний шафран» (Ярина Чорногуз, Meridian Czernowitz).
У спеціальній номінації «Найкраща прозова книга. Вибір Укрінформу» переможцем стала книга «Вівці цілі» (Євгенія Кузнєцова, Видавництво Старого Лева);
У номінації «Найкраща книга публіцистики, нонфікшн. Вибір Укрінформу» – «Не народжені для війни» (Артем Чапай, Видавництво ХХІ);
У номінації «Найкраща книга для дітей та юнацтва. Вибір Укрінформу» – «Вершники дощу» (Катерина Штанко, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА);
У номінація «Найкраща поетична книга. Вибір Укрінформу» – «Путівник по урвищу і околицях» (Марина Пономаренко, Видавництво Старого Лева).
Як повідомляв Укрінформ, рейтинг «Книжковий інфобум» започатковано у 2025 році з метою популяризації української літератури.
Експертами Національного рейтингу Укрінформу «Книжковий інфобум-2025» стали: Ростислав Мельників, літературознавець, завідувач кафедри української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди; Ганна Улюра, літературознавиця, літературна критикиня; Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги; Тетяна Трофименко, літературознавиця, літературна критикиня, голова літературознавчої секції Харківського історико-філологічного товариства; Наталя Марченко, книгознавиця, літературна критикиня; Ірина Старовойт, літературознавиця, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету; Ярослава Стріха, літературна оглядачка, докторка філософії Гарвардського університету; Радослава Кабачій, культурна менеджерка, експертка Українського інституту книги та Українського культурного фонду; Анастасія Герасимова, літературна оглядачка, арткритикиня; Вікторія Наріжна, культурна менеджерка, співзасновниця міжнародного книжкового фестивалю Book Space; Тетяна Пушнова, журналістка, медіаменеджерка; Ярина Скуратівська, журналістка, авторка проєкту «Правда чи міф»; Тетяна Власова, культурна менеджерка, засновниця всеукраїнського літературно-мистецький проєкт «ІншіВірші»; Тетяна Гонченко, книжкова блогерка, авторка телеграм-каналу «Непозбувний книгочитун».
Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ
Фото Укрінформу можна купити тут.
Український ПЕН увосьме уклав список найкращих вітчизняних видань, що вийшли протягом року, до нього увійшли 252 книжки.
Як передає Укрінформ, перелік оприлюднено на сайті організації.
“Цьогоріч, попри російські атаки на друкарні, бібліотеки та книжкові склади, в Україні пишуть і друкують багато цікавих книжок. До актуального переліку входять прозові й поетичні новинки, переклади, драматургія, нонфікшн, твори для дітей, мистецькі видання і гуманітаристика”, – ідеться у повідомленні.
Так, серед найкращих книжок у номінації “Художня література” до 37 українських прозових творів увійшли, зокрема, книги Андрія Любки, Анки Вознюк, Сергія Демчука, Тамари Горіха-Зерня, Євгенії Кузнєцової, Івана Нечуя-Левицького, Лєни Лягушонкової. До 18 поетичних українських творів увійшли книги Івана Андрусяка, Ірини Цілик, Ганни Осадко, Лесика Панасюка, Марини Пономаренко.
До списку в жанрі “Нон-фікш” потрапили книги В’ячеслава Брюховецького, Лесі Бондарук, Кшиштофа Чижевського, Марчіна Заремби.
Серед есеїстики виділено твори Артема Чеха, Артура Дроня, Віри Агеєвої, Мирослава Лаюка, Оксани Забужко.
У категорії біографія / мемуари / інтерв’ю / епістолярій / щоденники (українською і переклади) – видання “Вільні голоси Криму”, “Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система”, “Приватний Шевченко. Збірник статей про повсякденне життя поета”.
До списку найкращих видань для дітей та підлітків увійшли твори Анастасії Єрмалаєвої, Анатолія Дністровий, Галини Ткачук, Каті Штанко, Оксани Лущевської, Тані П’янкової.
З повним списком найкращих книжок 2025 року можна ознайомитись за посиланням.
Як повідомляв Укрінформ, дві українські книги – “Листи до України” Юрія Андруховича та “Арабески” Сергія Жадана увійшли до переліку 60 найкращих книг 2025 року за версією польського тижневика Tygodnik Powszechny.
На Закарпатті в монастирі отців василіян втілили мистецький проєкт, який допомагає зрозуміти суть одного з головних християнських свят
Готували проєкт фотограф Микола Вінар та ігумен Мукачівського монастиря отців василіан отець Лука (Буняк). Ще з осені будували «печеру» та декорації, шили костюми і підбирали світло. Робили все так, аби максимально наблизитися до події народження Христа у Вифлеємі понад дві тисячі роки тому. Зіграти ж різдвяну містерію та побути «героями Різдва» запросили військових та їх рідних. Відтак, «Ісусик» – це син військового Андрій Сивохіп, «Йосип» – ветеран Юрій Желізняк. «Марія» та ангели – це українська мати, яка виховує малечу в тяжкий час, та діти, які ростуть на фоні війни.
За словами о.Луки, проєкт допоміг самим героям відчути та розповісти іншим, що справжнє Різдво – це не камін, ялинка, святковий стіл чи колядки. Це щось набагато більше й глибше, заховане в серці людини.
ЗАКЛИК НЕ ПІДТРИМУВАТИ ПРОПАГАНДУ «МАРКЕТИНГОВОГО РІЗДВА»
Микола Вінар працює в царині мистецької фотографії. Каже, що давно мав ідею зняти справжнє, не маркетингове Різдво.
– Я роблю багато мистецьких зйомок, маю команду, яка розуміється на побудові декорацій, костюмів тощо. Восени ми знайшли підтримку нашої ідеї в Мукачівському монастирі отців василіян – ігумен отець Лука долучився до проєкту, і ми почали роботу. Протягом місяця 300 годин праці команди пішло на побудову декорації. Робили печеру із різних матеріалів – вирізали з пінопласту та фарбували «каміння», обробляли дерево, шукали тканини для костюмів.
Безпосередньо на зйомці до героїв проєкту додали також тварин – вівці допомагали прожити справжнє Різдво.
Микола Вінар каже, що головний посил проєкту глядачам – спробувати відчути Різдво. Не зробити красиво, а донести думку, що Різдво – це не про картинки, а про думки, не завжди зручні.
– Це такий наш заклик не підтримувати маркетингову пропаганду Різдва із цими бутафорними камінами та ялинками тощо. Також не думати, що стіл та гості – це основна фішка Різдва. А згадати, що в нашій культурі Різдво – це про ключові гуманістичні цінності людства: любов, підтримку, самопожертву… Коли це все починають прикрашати маркетинговою мішурою, на мою думку, цінності втрачаються, – каже фотограф.
ПОЄДНАЛИ СИЛУ ВІРИ ТА МИСТЕЦТВО
Отець Лука (Буняк), зі свого боку, суть проєкту пояснює так:
– Різдво – то є, власне, правдива сцена народження Ісуса Христа. Усе решта: колядки, ялинка, святковий стіл, наші культурні нашарування – вторинні речі, які постали вже потім. Завдання полягало в тому, аби привернути увагу до того, яким насправді Різдво було або могло бути.
Друга мета, наголошує ігумен монастиря мукачівських василіян, полягала в тому, що в проєкті хотіли поєднати силу віри й мистецтва, в даному випадку – фотомистецтва.
– Ми як монастир виступаємо як ті, хто плекає цінності віри, команда фотографів – як люди мистецтва, яке може служити вірі. Мистецтво – це джерело творення, це духовні речі. В мистецтві віра завжди намагалася проявитися, якимось чином бути доступною людині. В мистецтві проявляється краса творця, який нам дав здатність творити. Тож ми хотіли це показати з допомогою фотомистецтва, по-сучасному спробувати пояснити події народження Ісуса Христа та нашої віри.
ЧОМУ ЗАЛУЧИЛИ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЧЛЕНІВ ЇХНІХ РОДИН
Отець Лука каже, що в проєкті хотіли задіяти людей, які нині проявляють приклад самопожертви та беруть активну участь в захисті України, а також в житті своїх громад, міста.
– Наприклад, Ісус – це немовля Андрій Сивохіп, його батько – ветеран війни. Вісім місяців дитині, ми його хрестили. Ми цінуємо його, і в його особі – батька. Йосипом був ветеран Юрій Желізняк, він зараз проходить реабілітацію, важкий процес повернення з війни. Цей проєкт також був і для того, аби помогти йому акліматизуватися в суспільстві, – пояснює священник.- Марія – звичайна молода жінка Оля Юрак, яка виховує дітей у складні часи, під час війни. Кожна мама тепер також тримає Україну, це недооцінено, і дуже важливо це підкреслювати. Ангелята – це наші парафіяльні діти, які зростають в умовах війни, їхнє дитинство проходить в такі важкі часи…
МАРІЯ ПОРОДИЛА ІСУСА В ОКУПАЦІЇ, ПІД ЧАС ПРИМУСОВОЇ ПАСПОРТИЗАЦІЇ
– ХХ століття зробило з Різдва казку. Але воно не є казкою. Власне, під час зйомок проєкту ми усі змогли це відчути. Цьому допомогли живі люди та навіть вівці. В моменти напруги, коли немовля почало плакати, бо йому було холодно й некомфорно серед людей, а вівці – бекати та справляти свої природні потреби, дорослі відчували велику напругу: пробували заспокоїти дитя, зігріти його, втихомирити овець, прибрати за ними… На мою думку, це й був не приторно-солодкий, а дуже реальний, драматичний, хвилюючий образ Різдва. Справжнє Різдво було таким: сповненим людського болю, сліз, дискомфорту в холодній печері. Христос прийшов на землю в темній печері – у не найкомфортнішому місці у світі, – каже отець Лука.
Ігумен каже, що цей проєкт згодом надихнув його на проповідь.
– Я подумав, що нині ми, в часі страшної війни, можливо, знаходимося в тому історичному часі, який найкраще відображає події народження Христа. Тільки там була ще гірша ситуація – вони вже були в окупації. Марія народила Сина Божого після складних подій, занепаду держави і в складних умовах – вона вагітною 150 км йде пішки на насильну паспортизацію. На перепис населення. Й Ісус народився не в своїй хаті, навіть не у своєму місті, а в хліві. Нині багато українців народжуються не вдома – в еміграції, у евакуації, в окупації…
Ну й іще одна важлива суть, яку ми часто втрачаємо, святкуючи оце казкове Різдво: Марія, коли народила Сина Божого в печері в тих умовах, вона уже розуміла, що з ним буде. Вона розуміла, що їх будуть переслідувати, шукати, що вона буде з ним втікати… Це та ж тривога, яку нині проживають тисячі українських матерів, які народжують дітей в часі повномасштабної війни. Що з ними буде далі? Де вони житимуть? Як? Чи доведеться їм також воювати за свою державу? Чи тікати від окупації?..
РІЗДВЯНІ ДИВА СТАЮТЬСЯ В ЗАКУТКАХ ЛЮДСЬКОГО СЕРЦЯ
Отець Лука наголошує, що українцям варто про це пам’ятати у час, коли запалюватимуть різдвяну свічечку.
– Подарунки на Різдво, ялинка, застілля, колядки важливі – але пам’ятаймо, що це не є основне. Бо інакше у нас є велика небезпека згубити дух Різдва. Ми кожен очікуємо якогось голівудського різдвяного дива, але справжні дива, все велике відбувається в закутках людського серця. Того, що у воїна, котрий на Різдво в окопі чи після поранення в лікарні. Чи в серці матері, яка оплакує сина, або ж вдови, що тужить за чоловіком… Цим проєктом ми закликаємо пам’ятати й розуміти, що Різдво не кричить і не засліплює вітринами. Воно приходить тихо – туди, де людині боляче, страшно. Різдво – це народження світла в темряві, не на сцені чи в рекламі, а в людському серці.
Ігумен нагадує, що в час війни Різдво перестає бути декорацією – воно знову стає випробуванням і вибором. Бути уважними одне до одного. Не знецінювати біль. Не втрачати людяність.
– Христос народився не в комфорті, а серед страху й небезпеки – так само, як сьогодні народжується надія в Україні. І саме тому справжнє Різдво зараз ближче до нас, ніж будь-коли, – каже отець Лука.
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото Миколи Вінара з соцмереж Мукачівського монастиря отців василіан
-
Одеса1 тиждень agoЗатори біля Паланки — ситуація на кордоні з Молдовою
-
Події1 тиждень agoУ Львові й Дніпрі закриваються книгарні «Ноти» і «Ніша»
-
Усі новини1 тиждень agoПохорон Степана Гіги — що сказав його друг на церемонії прощання
-
Усі новини1 тиждень agoІдеї чаю — що додати в напій, щоб він був ще смачнішим
-
Усі новини1 тиждень agoМаша Полякова чоловік – Еден Пассареллі їде до України
-
Війна5 днів agoРадіолокаційну систему посадки РСП-6М2 знищили на аеродромі «Кіровське»
-
Усі новини1 тиждень agoексперти розповіли скільки радіації вони випромінюють
-
Усі новини1 тиждень agoКомпанія подарувала співробітникам смартфони, які їх розлютили: в чому справа (фото)