Події
Теодор Кухар і Джеймс ВанДемарк, американські музиканти
Кожен приїзд в Україну іноземних митців у період повномасштабної російсько-української війни є підтримкою нашої країни.
Нещодавно у столиці та Львові виступили відомі диригент українського походження із США, скрипаль та альтист Теодор Кухар і його співвітчизник контрабасист-віртуоз Джеймс ВанДемарк. Спільні шляхи цих музикантів, які виконували українські твори, вже перетиналися на сцені, зокрема, знаменитого Карнеґі-холу.
Особливістю нещодавніх виступів у Львові в межах 44-го Міжнародного фестивалю «Віртуози» та в Києві стало те, що звучали прем’єри Concerto та Concertino для контрабаса й симфонічного оркестру. Їх написали на замовлення Джеймса ВанДемарка українські композитори Михайло Швед, генеральний директор Національної філармоніюї України, та Максим Коломієць – нині він створює на замовлення Метрополітен-опера музику до постановки «Матері Херсона» про викрадення українських дітей росіянами.
Ким є ВанДемарк? У знамениту приватну Істменську школу музики його призначено на посаду професора – як ніколи раніше у цьому закладі – у віці 23 років; нині там має 18 учнів. Контрабасист, зокрема, чотири рази брав участь у програмі Лінкольн-центру «Great Performers Series» і мав концерти на BBC, RTE (Ірландія), SFB (Берлін) і Bayerische Rundfunk (Мюнхен).
Укрінформ поговорив із Теодором Кухарем і Джеймсом ВанДемарком про особливості концертів класичної музики з творами українських композиторів у світі. Багато історій має про це Теодор Кухар – володар численних міжнародних нагород, який успішно виступав з оркестрами на чотирьох континентах, – є постійним амбасадором і промоутером української культури. Ще в 1994–1999 роках був головним диригентом Національного симфонічного оркестру України. Першими записами з колективом тоді стали призабуті і складні для виконання, але найкращі вітчизняні симфонії світового рівня Бориса Лятошинського.
УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ В ЮНОСТІ ДЖЕЙМСА ВАНДЕМАРКА В КАНАДІ
– Пане Джеймс, ви ще в юності мали тісне досить тривале спілкування з українцями в Канаді. Розкажіть про це.
– У мене склалися особливі зв’язки з українцями ще в юному віці, коли я жив в Онтаріо в Канаді. Сімнадцятирічним я грав на контрабасі в оркестрі та був концертмейстером – і тоді мене прийняла одна українська родина, допомагаючи впоратись із великою кількістю обов’язків. Цей вчинок залишив по собі відчуття вдячності українцям на все життя.
У тій родині в Канаді дотримувалися українських традицій, говорили українською мовою, готували українські страви. Дід із тієї сім’ї до переїзду в Канаду був священником в Україні.
Мій приїзд в Україну є подякою та способом підтримки вас – народу, який бореться з нападниками. Гадаю, мій голос найкраще чути через музику. Для мене честь та обов’язок бути тут. Я вважаю, що обов’язок усіх людей у світі стояти на боці правосуддя, миру й демократії.
– Пане Джеймс, як ви стали друзями з відомим українсько-американським скрипалем-віртуозом Олегом Крисою, чиє дитинство минуло у Львові, а концертував він після консерваторії в Києві? Маєте спільне місце роботи – є професорами Істменської музичної школи у США. До речі, Укрінформ записував з Олегом Крисою інтерв’ю, коли скрипаль із сином-диригентом Тарасом приїздив із концертом підтримки в Київ у 2022 році.
– З Олегом Крисою у нас дуже близькі стосунки, які почалися в 1988 році. Я знав його дружину (на жаль, уже покійну). Ми дружимо з його музичною родиною, із сином.
– Пане Теодор, ви в Києві з концертами вже не вперше за повномасштабний період. У Національній філармонії було кілька виступів минулого року. Ми слухали оркестр під вашим диригуванням, коли було вимикання світла через російські атаки на українську енергетичну систему.
– Ми як музиканти не можемо багато чого змінити, але своєю присутністю і творчістю підтримуємо Україну всюди й завжди – щойно є змога. І будьте певні, що більшість людей в усьому світі підтримує Україну.
ПРИГОДИ КОНТРАБАСІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО КОНЦЕРТУ У США
– У 2023 році, пане Теодор, ви організовували великий тур підтримки України у США. Тоді до кількох концертів долучався і Джеймс ВанДемарк. Коли і як загалом у вас виникла співпраця?
– У нас із Джеймсом ВанДемарком є спільний друг у Пуерто-Рико. Коли він у себе на батьківщині організував фестиваль камерної музики, то запросив багатьох зірок. Він узяв найліпшого контрабасиста з Америки – Джеймса та альтиста – це був я. І ми там спілкувалися цілий тиждень разом.
– Два роки тому, в лютому 2023-го, Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії під вашим керівництвом, пане Теодор, зібрав аншлаг у славетному Карнеґі-холі в Нью-Йорку. Тоді серед виконавців був і Джеймс ВанДемарк. Що цьому передувало?
– Коли планувалася поїздка у США, зіткнулися з проблемою, що не кожен літак може помістити контрабас. А якщо й може – то це дуже дорого, бо в оркестрі шість контрабасистів, які потребували інструментів. То я почав думати, який найпрактичніший і найдешевший спосіб вирішити цю проблему. Згадав про свого друга Джеймс ВанДемарка: «напевно в нього є студенти та багато контактів».
Зателефонував зі словами: «Джеймс, у нас зовсім скоро поїздка, нам потрібно шість інструментів, шість контрабасів. Що мені робити?» Не говорив, скільки треба платити транспортного збору в літаку, якщо вирушати на концерти з України. Перший концерт був у місті Маямі у штаті Флорида. А далі ми їхали по всій Америці.
Джеймс попрохав п’ять хвилин на роздуми. Після чого перетелефонував мені і сказав, що, можливо, допоможе його колишній студент, який відкрив магазин музичних інструментів. Так і відбулося, через нього вдалося орендувати шість контрабасів безкоштовно.
Щоправда, теж їх транспортували – везли великою машиною 22 години в один кінець. Організація доставки інструментів музикантів – це робота кожного диригента, тож я мусив тоді взяти велику машину в оренду. Все це вирішували тижнів за два до нашого першого концерту у США, який відбувся 13 січня 2023 року. Всього тоді зіграли 40 концертів.
– Пане Джеймс, як доєдналися тоді грати з українським оркестром в одному з наступних концертів?
– Перед виступом оркестру в Істменській школі музики в Рочестері сталося так, що один контрабасист через хворобу чи сімейні обставини – вимушений був відмовитися від участі в концерті. Після репетиції, приблизно за годину до виступу, Тед підійшов до мене й запитав, чи зможу замінити того музиканта. Я знав програму, тож погодився.
Музиканти оркестру справили на мене чудове враження, особливо контрабасова група. Концерт пройшов блискуче, оркестр неодноразово викликали на біс. Тед розповів, що наступний виступ відбудеться в Карнеґі-холі, і я відразу сказав: «Я обов’язково приїду».
ЗАМОВЛЕННЯ МУЗИКИ УКРАЇНСЬКИМ КОМПОЗИТОРАМ ВІД ВІДОМОГО КОНТРАБАСИСТА
– Пане Теодор, візит в Україну Джеймса ВанДемарка став наслідком спільних виступів у США. А як у нього виникла ідея замовити українським композиторам написати твори?
– Після нью-йоркського концерту Джеймс поділився зі мною своїми враженнями: «Теодор, я дуже люблю ваш оркестр: люди такі добрі. Я читаю новини, бачу, що зараз робиться в Україні. Що я як музикант можу зробити, щоби підтримати ваше життя?»
Тоді розповів про своє бажання замовити один чи два сольні музичні твори з контрабасом. Одному чи навіть двом сучасним композиторам. Перепитав, кого я міг би порадити. Так народилася ідея замовити твори Михайлові Шведу та Максиму Коломійцю. Уже цього року проросло те насіння концертами у Львові та Києві, а вкинули його у ґрунт після концерту в Карнеґі-холі у 2023 році.
– Пане Джеймс, як вам запам’ятався виступ з Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії у Карнеґі-холі?
– Це був історичний момент не лише для оркестру, а й для України, мати такий дебют. Це був перший академічний симфонічний оркестр з України, який мав повний концерт, повний вечір у тій залі. Ну й до того ж: прекрасний колектив, прекрасний оркестр – музиканти у злагоді між собою – і в тому була велика приємність.
– Пане Теодор, що вам найбільше запам’яталося з того туру?
– Я вам щиро від серця кажу, що концерт у Карнеґі-холі не важливіший, ніж у будь-якому іншому місці. Найголовніше те, що ми представили Україну. Тур став історичним моментом не лише для симфонічного оркестру, а й для музичного життя всієї України.
Ми виступали як посли України, нас прислали в найгірший час, коли триває російсько-українська війна. Слово Україна тоді була на першій сторінці кожної газети щодня. І я не хотів устид зробити, ми мали дуже велику відповідальність. І в нас був аншлаг. Оркестр себе прекрасно показав.
Загалом я дуже гордий за наші п’ять років разом із Академічним симфонічниим оркестром Львівської національної філармонії. Наприклад, минулого року він уперше виступив із гастролями у Великій Британії. Музиканти дали шість концертів на престижних британських сценах: Cadogan Hall у Лондоні, Birmingham Symphony Hall та St George’s Hall у Бредфорді.
Узимку 2024 року зіграли в легендарному Alte Oper, у Франкфурті (Німеччина), де з-поміж європейської класики вперше прозвучав український «Щедрик» Миколи Леонтовича, в обробці українського композитора Івана Небесного (диригував Гудні Емільссон). Упродовж останніх сезонів оркестр здійснив низку важливих записів для великих міжнародних лейблів, зокрема, для Naxos, Brilliant Classics, Toccata Classics.
«ЖИТТЯ СОЛДАТА» Й ПОДАРУНОК ІЗ ТВОРАМИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ХХ СТОЛІТТЯ
– Пане Теодор, що відчуваєте в Києві в Національній філармонії?
– Щоразу, як до себе додому, повертаюся в Національну філармонію в Києві. Це відчуття від мого попереднього життя. Але я надзвичайно люблю й ціную кожний момент, коли працюю з українськими оркестрами. І коли я вже далеко від вас, мені дуже важко розділити, який оркестр є львівський, який національний. Бо це для мене – моя українська родина.
– Пане Джеймс, які ваші враження від Львова і Києва?
– Львів і Київ – різні, утім обидва міста є прекрасними.
– Як склалася творча робота з оркестрами під час вашого візиту? Які враження справили українські студенти, яким проводили майстер-клас?
– Прекрасні музиканти, прекрасні студенти, чудові виконавці; вміють оцінити присутність гостя. Цікаві в отриманні знань. Розуміють, в якій ситуації вони зараз перебувають, уміють оцінити ситуацію.
Мені подарували у Львові книжку 1989 року з творами українських композиторів для контрабаса.
– Чи маєте намір виконуватиме твори українських композиторів в інших країнах?
– Я дуже щасливий, що відтепер маю у своєму репертуарі твори українських композиторів Михайла Шведа і Миксима Коломійця. І це не тільки тому, що вони написані українськими композиторами, а тому що це прекрасні твори, які доносять слухачам кожен свій меседж.
– Пане Джеймс, які ваші найближчі концертні плани?
– Я граю багато музики, особливо влітку. Власне, у Львові й Києві розпочав цей цьогорічний сезон. Далі – камерна музика у фестивалі із 40-річною історією в Техасі. Як запрошений артист гратиму в сімейних концертах «Карнавал тварин» і «Життя солдата». Далі буде Італія, Ріміні, потім – п’ять сольних концертів у Тайвані.
– Пане Теодор, які ваші найближчі плани?
– Після київського концерту я вертаюся додому, на один день, у львівську квартиру. Далі – в Австралію на три тижні. А вже 22 червня знову у Києві з Liatoshynskyi Capella виконуватимемо два знакові твори Людвіга ван Бетховена: Месу до мажор і Симфонію № 7. Опісля в усіх в оркестрі відпустка.
Потім відбудеться один із моїх улюблених, можливо, найгучніший проєкт, які за 30 років я мав в Україні, – майстер-клас для молодих диригентів. Цей проєкт розпочала київська студентська організація: дуже прогресивні молоді люди з Київської консерваторії, які хочуть змінити життя в Україні в позитивний спосіб, щоб усе стало на більш сучасний європейський рівень. Ініціатива виникла ще чотири роки тому.
Я дуже люблю викладати.
– Пане Джеймс, чи може бути, що знову приїде в Україну?
– Безперечно, дуже хотілося б, побачимо. Можливо, ще буде нова музика від пана Шведа. Я дуже хочу знову повернутися в той світ, який чекає на продовження.
– Дякую за розмову!
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка
У Молдові археологи виявили катакомбне поховання, яке вчені відносять до скіфської доби та датують могилу III століттям до нашої ери.
Про це повідомляє NewsMaker з посиланням на Національне агентство археології Молдови, передає Укрінформ.
Зазначається, що знахідку виявили в селі Гура-Бикулуй Новоаненського району.
«Ми виявили поховання ІІІ століття до нашої ери. Воно складається з похоронної камери та вхідного коридору. Усередині був померлий, його череп був спрямований на південь», – заявив представник агентства.
Він додав, що поруч були знайдені предмети з похоронної камери: керамічні посудини, оброблений камінь, який, імовірно, використовували як невеликий вівтар, курильницю, невелику посудину та інші предмети.
Зазначається, що виявлена курильниця притаманна для скіфів III століття до нашої ери.
«Також у камері знайшли наконечники стріл, фрагменти кераміки та намистини», – поінформував посадовець.
За словами археологів, це унікальний об’єкт археологічної спадщини Молдови, який стане експонатом Національного музею історії.
Як повідомляв Укрінформ, транснаціональний культурний комплекс «Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля» – спільну номінацію України, Молдови та Румунії – включили до попереднього списку ЮНЕСКО.
Скриншот з відео
13 травня 1933 року в харківському будинку «Слово» застрелився Микола Хвильовий. Сучасний театр переосмислює його пророчі твори
Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» вважають одним із найдраматичніших творів української літератури про кризу пореволюційного покоління. Жорстка правда про те, як колишні палкі романтики революції втрачають ідеали та сенс власного існування, замкнені в психіатричному «санаторійному» просторі. Це страшна модель тоталітарної держави – місце контролю, ізоляції та духовного розкладу, приховане за «дбайливим» лікуванням і оздоровчими процедурами. Вони слухняно запивають ліки водою, намагаючись зцілити фізичну та духовну недугу, проте це ілюзія, що тільки відтерміновує фатальний фінал.
Напередодні роковин смерті Миколи Хвильового, ключової постаті доби Розстріляного відродження, письменника, публіциста та ідеолога українського культурного відродження 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко поставив за його твором виставу в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Перед глядачем постають люди, які виявилися «зайвими» в новій епосі та переживають руйнацію особистості. Час у творі не піддається логічному чи хронологічному впорядкуванню – це внутрішній стан, пам’ять, страх і розчарування. Тут він застиг. За межами «зони» існує інший світ, але він недосяжний для тих, хто в ній опинився. То це санаторій чи пастка?
МЕНЕ ЗАХОПЛЮЄ ШЛЯХ, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ХВИЛЬОВИЙ, І ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЧИМ МАЄ БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО
– Чому саме ця повість Миколи Хвильового мала з’явитися тут і зараз? – запитую в режисера вистави Дмитра Захоженка після прем’єри.
– Це складне питання, – говорить він. – По-перше, мене захоплює шлях, який пройшов Хвильовий – його бачення себе в межах української культури, та його уявлення про те, чим має бути культура. Його наративи, які він провадив, і які, на превеликий жаль, були проігноровані багато в чому, лишившись тільки великими ідеями в його творах. Хвильовий – романтик і, попри все те, що його оточувало, міг згенерувати ідею й вивести її в ранг потреби – шкурної, кровної – і йти за неї до кінця. Це, на мою думку, те, що нам зараз конче необхідно.
Також мені імпонує його бекграунд, він же любив Чехова–Достоєвського, і в його творах багато колізій та речей, які з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але водночас він розказує абсолютно свою історію. Це спосіб пошуку складних відповідей на складні питання. І це є плато, на яке ми зараз виходимо, коли нам потрібно їх шукати, бо простих відповідей вже недостатньо. Чимдалі, історія тільки ускладнюватиметься. Тому у виставі, яку ми поставили, теж є безліч маленьких кпинів та референсів. До того ж герої вистави взуті в черевички зі списаних чеховських вистав, – розповідає режисер.
За його словами, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки й суто внутрішні театральні жарти, які дешифруються у словах одного з героїв на адресу персонажа миршавого Дідка: «я й раніше думав, що він огидний, і відчуваю ще більшу огиду до нього тут. Зараз я розумію, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».
– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, які для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все сіріє… Прості відповіді зникають, ти хочеш їх знайти, але чим далі, тим складніше їх вихопити.
І ще один плюс – трішки познайомили глядачів із Шпенглером та Бергсоном, – усміхається Захоженко.
Алюзії та ідеї філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в роздумах сестри Катрі, а текст Шпенглера звучить у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку співають герої.
УСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В МЕЖАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА ГРАНЬ
У виставі, як і в самій повісті, немає одного головного героя в класичному розумінні. Це поліфонія, де важливими є відразу всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої внутрішньої кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, тонкий надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (актриси Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка одночасно є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (актриси Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, тиха й виснажена, яка мріє вирватися з системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В’ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорсткий персонаж, який поводиться холодно й агресивно; Унікум (актриси Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – загадкова у своїй екзальтованості, іронічна, втомлена і самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторійної зони, який у Хвильового символізує втомленість і приреченість, однак у виставі його особистість розкрита дещо по-іншому; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивакуватий чоловік, який, попри своє прізвисько, інколи видається мудрішим від своїх сусідів по «зоні».
– Пане Дмитре, чи справді всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в певні моменти дехто дуже промовисто виходив на перший план.
– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в межах одного, кожен – якась його окрема грань. За структурою вистави на початку здається, що головним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо його шлях. А от у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею лишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, бо Хвильовий зовсім песимістично закінчує її суїцидом. Ми ж трішки витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – знайти основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – пояснює режисер вистави.
КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ ПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА
– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові почався «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.
Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім» Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.
– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається актриса. – Сильно в мені він відгукується. Запитала в режисера, чи можливий варіант, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, одначе поговорімо про Катрю».
– А чим вона вам не сподобалася?
– Вона для мене на початку була дуже пряма. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона –суперечливий персонаж. Це ідейна людина, яка прагне чогось світлішого, та, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні і вийти на перший план.
З початку роботи над роллю мені було складно в певних моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу має бути холоднуватою, відстороненою (вона ж іще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілковито. Це пазл, який кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.
– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?
– Знаєте, бувають символи, які виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, намагання світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторійних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низеньких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Бодай, крокси – це стильно і красиво» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвінська.
Актриса впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не треба обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від всього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.
– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно потрібний, хоча й ризикований, тому що публіка інколи ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть долетіти вже після вистави. Адже вони мають багато пластів, особливо вистави Дмитра Захоженка, який завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – говорить виконавиця ролі сестри Катрі.
Я НЕ ЗУСТРІЧАВ РІДНІШОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, НІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ
Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:
– По-перше, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій будинок був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й тотальна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі і розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, яка вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не зустрічав ріднішого для себе тексту, ніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».
За словами Михайла Ганєва, ця вистава – революція, в хорошому сенсі цього слова, бо такого в цьому театрі ще не було.
– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, які всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, кпинами – все збіглося ідеально. Хвильовий, який «стібав» Чехова, всі його п’єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!
Як на мене, в нашій країні всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберімо, що було хороше, що було погане і зробімо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперший час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.
– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, крім самогубства?
– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, який, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, говорячи, що зараз вчинить самогубство. І, зрештою, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг. Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророкування, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то за ним прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його зтерли з пам’яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.
У ВИСТАВИ РАДИКАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ КЛАСНО! – РЕЖИСЕР
Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?
– Надзвичайно комфортно, – усміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це поступ вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і говорю: «давайте дещо трішки поміняємо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, які я запропонував. І це дивовижно, з огляду на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертексуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.
Вистава поставлена на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.
– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це радикально два різні склади. І це класно! Часто, коли працюєш у двох складах, бувають різні труднощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали нагоду в межах однієї вистави розказати кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.
– Вистава досить непроста, як, власне, й тексти Хвильового. Напевно, глядач має іти на неї трішки підготовленим?
– Безумовно. Якщо бути підготовленим, можна зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не говорив, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примитивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примитивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусилля. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі лишається якийсь рівень, який зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.
– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вихорі історії – не пощастило чи пощастило?
– Не пощастило, але випало. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, яка закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можна нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але випало так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко.
Пошукати складних відповідей на складні запитання разом із Миколою Хвильовим та творчою командою вистави “Санаторійна зона” можна 24 травня і 9 червня. Театр, який спонукає думати, чекає на вас.
Любов Базів. Київ
Фото Ірини Сомової
Транснаціональний культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” включили до попереднього списку ЮНЕСКО.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури України.
До складу комплексу входять 15 об’єктів археології, що розташовані на території восьми областей України, а також 36 – в Румунії і 20 – у Молдові.
“Попереду – наступний етап: підготовка повного номінаційного досьє для подання до ЮНЕСКО з метою включення зазначених об’єктів до Списку всесвітньої спадщини”, – поінформували в Мінкульті.
Включені українські об’єкти репрезентують археологічні пам’ятки, що відображають високий рівень розвитку поселень, планування й матеріальної культури епохи енеоліту на території сучасної України.
“Трипільська культура є важливою частиною європейської культурної спадщини та одним із найяскравіших свідчень розвитку давніх цивілізацій на території сучасної України. Включення комплексу “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” до попереднього списку ЮНЕСКО відкриває нові можливості для міжнародної співпраці, дослідження та збереження цих унікальних пам’яток. Це також важливий результат співпраці України, Румунії та Молдови у сфері захисту й популяризації спільних культурних цінностей”, – зазначила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна.
Це важливий крок до включення цього об’єкту до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та міжнародного визнання унікальної культурної спадщини трипільської культури, яка є однією з найдавніших цивілізацій Європи. Також це сприятиме подальшому збереженню і популяризації культурної спадщини України, підкреслили у Мінкульті.
18 вересня 2025 року міністерства культури України, Румунії та Молдови підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва у підготовці й просуванні спільного номінаційного досьє. Документ закріпив наміри трьох країн спільно підготувати та подати транснаціональний серійний об’єкт Культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Як повідомляв Укрінформ, історико-культурний заповідник “Тустань” у Львівській області можуть внести до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом ЮНЕСКО. Команда заповідника підготувала номінаційне досьє, яке подадуть на міжнародний розгляд.
Фото: mincult.gov.ua
-
Відбудова1 тиждень agoПрем’єр Чехії візьме участь у конференції з відбудови України-2026
-
Події1 тиждень agoУ Тернополі визначили переможців премії імені Івана Марчука
-
Одеса1 тиждень agoНаступ на Одесу: загроза з боку Придністров’я залишається
-
Усі новини1 тиждень agoСин Лесі Нікітюк – як виглядає Оскар зараз
-
Усі новини1 тиждень agoНіколас Брендон — яка причина смерті актора
-
Суспільство1 тиждень agoДивіденди, готівка та крипта, що зникла: що задекларували депутати Одеської облради за 2025 рік Анонси
-
Події1 тиждень agoУкраїнська стрічка «Паляниця» здобула престижну нагороду у США
-
Відбудова1 тиждень agoМінрозвитку розпочало відбір громад для участі у Ukraine Recovery Conference 2026