Події
У березні в межах туру «Кіно заради Перемоги!» відбулися 83 покази
У березні в межах Національного туру “Кіно заради Перемоги!” відбулися 83 покази 36 українських фільмів.
Як передає Укрінформ, про це у Фейсбуці повідомило Державне агентство України з питань кіно.
У Запоріжжі та області внутрішньо переміщені особи могли переглянути фільми “Поводир”, “Чужа молитва”, “Брати. Остання сповідь”, “Снайпер. Білий ворон”, “Земля блакитна, ніби апельсин”, “Сусідка”, “Толока”, “Козаки. Навколо світу”, “Іван Сила”, “Кіборги”, “Щедрик”, “Вулкан”, “Мій карпатський дідусь”, “Мавка. Лісова пісня”, “Фортеця Хаджибей”, “Микита Кожум’яка”, “Безславні кріпаки”, “Максим Оса”.
На Київщині були організовані 13 показів фільмів “Буча”, “Поводир”, “Снайпер. Білий ворон” та “Люксембург. Люксембург” для особового складу Національної гвардії України.
У Миронівці Київської області проходили покази стрічок: “Потяг у 31 грудня”, “Казка старого мельника”, “Мої думки тихі” та “Іван Сила”.
У Волинській, Рівненській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Київській, Львівській та Житомирській областях відбулися 10 кінопоказів для військовослужбовців Національної гвардії України. Демонстрували фільми: “Конотопська відьма”, “Люксембург. Люксембург”, “Нескорений”, “Мої думки тихі”, “Буча”, “Кіборги” та “Скажені сусіди”.
У реабілітаційному центрі Вінницької області для військовослужбовців демонстрували фільм “Найкращі вихідні”.
У Вінницькому обласному молодіжному центрі “Квадрат” відбулися кінопокази стрічок: “Люксембург. Люксембург”, “Пропала грамота” та “Гуцулка Ксеня”.
У військовому госпіталі на Київщині показали фільми “Віддана”, “Кіборги”, “Буча” та “Люксембург. Люксембург”.
У Черкаській області родинам військовослужбовців і внутрішньо переміщеним особам демонстрували фільми “Королі репу”, “Клондайк”, “Козаки. Навколо світу” та “Егрегор”.
У Центрі культури і дозвілля у Київській області було організовано показ кінокартини “Мої думки тихі” для громади та внутрішньо переміщених осіб.
В Одеській області для нацгвардійців провели вісім кінопоказів фільмів “Атлантида”, “Довбуш”, “11 дітей з Моршина”, “Кіборги”, “Безславні кріпаки”, “Королі репу”, “Нескорений “Кіборги”, “Безславні кріпаки”, “Королі репу”, “Нескорений” та “Мої думки тихі”.
В одному з медичних закладів Вінницької області для військових, які проходять реабілітацію та лікування, демонстрували фільми “Довбуш”, “Люксембург. Люксембург” та “Скажені сусіди”.
У Запоріжжі відбувся цикл заходів за участю представників Кобзарського цеху – Миколи Товкайла, Віталія Кобзаря та Ждана Безвербного. Кобзарі виступили з творчими програмами та показами фільмів проєкту “Культура vs війна” для внутрішньо переміщених осіб, військових на реабілітації та студентів.
У Хмельницькій області провели три події в обласному госпіталі ветеранів війни, кадетському корпусі та військовій частині з показами фільму “Мій карпатський дідусь”. На заходи завітав актор і амбасадор туру Богдан Бенюк та голова правління асоціації “Дивись українське!” Андрій Різоль.
У військовому госпіталі Запорізької області демонстрували фільми “Казка старого мельника” та “Люксембург. Люксембург”.
В обласному госпіталі ветеранів війни провели показ фільму “Потяг у 31 грудня”. Також для військових на реабілітації відбувся показ стрічки “Скажені сусіди” на Полтавщині.
У медичному центрі Полтавської області відбулося відкриття кінопростору з показом фільму “Довбуш” та зустріччю з амбасадором туру Олесем Саніним і Андрієм Різолем.
В Інституті Національної гвардії України на Київщині організовано показ фільму “Буча”. Стрічку представили та поспілкувалися з курсантами актор В’ячеслав Довженко, автор сценарію і продюсер Олександр Щур та Андрій Різоль.
Загалом із початку реалізації Туру організовано 2231 кінопоказ 90 українських повнометражних стрічок у 436 населених пунктах та військових частинах 23 областей України, а саме у Вінницькій, Київській, Житомирській, Хмельницькій, Черкаській, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Чернівецькій, Львівській, Запорізькій, Волинській, Харківській, Одеській, Дніпропетровській, Чернігівській, Івано-Франківській, Полтавській, Сумській, Кіровоградській, Миколаївській, Донецькій, Херсонській та в місті Києві.
Як повідомляв Укрінформ, в Україні відкрили шостий кінопростір для поранених військових.
Фото: Держкіно
Відомий український кінорежисер Антоніо Лукіч через 7 років знову взяв участь у Карловарському міжнародному кінофестивалі (KVIFF). У 2019-му його дебютна повнометражна робота, трагікомедія «Мої думки тихі», здобула спеціальну премію журі у секції «East of West» («На Схід від Заходу»).
Цього разу Лукіч привіз не готову роботу, а проєкт своєї майбутньої стрічки «Screaming Girl» («Дівчина, що кричить»), який представив в «Індустріальній програмі» фестивалю. Це захід для просування відомих кінематографістів з Центральної Європи, майбутніх проєктів ігрового кіно зі значним фінансуванням та сприяння спільному виробництву.
Укрінформ поспілкувався з режисером у паузі між зустрічами з потенційними партнерами.
МІСІЯ – ПОКАЗУВАТИ, ЩО У ЛЮДЕЙ З УКРАЇНИ Є ПОЧУТТЯ ГУМОРУ, ІНТЕЛЕКТ І МОЖЛИВІСТЬ ПОКАЗУВАТИ ТАКЕ, ЧОГО НІХТО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ
– Антоніо, з якими очікуваннями ви приїхали сюди? Яких партнерів шукаєте на цьому етапі?
– Моя задача як автора фільму – привернути увагу. А вже потім продюсер конвертує цю увагу в роботу безпосередньо з копродюсерами, з агентами із продажів, які можуть запропонувати вигідні умови.
Нашим проєктом, не буду цього приховувати, цікавляться.
– Я була на вашому пітчингу. Присутні реагували дуже жваво. Якщо сформулювати в кількох словах: яку емоцію ви хотіли викликати?
– Що це проєкт світового рівня і проєкт із почуттям гумору. Це моя маленька місія – показувати, що у людей зі Східної Європи, а особливо з України, є почуття гумору, інтелект і можливість показувати щось нове, таке, чого ніхто ніколи не бачив.
– Два роки тому ви отримали головний приз європейського ринку копродукції на фестивалі Berlinale. Як це впливає на ставлення іноземних продюсерів до проєкту та до перспектив отримати фінансування?
– Впливає. За проєктом тягнеться шлейф успішності, його сприймають більш серйозно, коли ти продовжуєш пошуки фінансування. А це ще та пригода.
Якщо говорити за індустріальну секцію (Production days), то це можливість представити проєкт на ярмарку, і, зазвичай, на ярмарку люди його або купують, або не купують. Так само, як люди привозять на якийсь сільськогосподарський ярмарок свої продукти, ти привозиш фільм. Це є продукт, продукт із України. Люди цікавляться, ти знаходиш нові знайомства і формуєш бюджет фільму.
У НАШІЙ РЕАЛЬНОСТІ РОЗМИЛИСЯ КОРДОНИ ВСЬОГО – НОРМАЛЬНОСТІ, ЛЮДЯНОСТІ, БУКВАЛЬНО ВСЬОГО
– Ваші попередні фільми, які отримали міжнародне визнання, («Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург») балансували на межі комедії та драми. Чи збережеться цей фірмовий трагікомічний стиль у новій роботі?
– Я б назвав її абсурдистська комедія. Абсурдистський фільм, де відбуваються певні магічні події. У нашій реальності просто розмилися кордони всього – нормальності, людяності, буквально всього. І складно втримати дійсність.
– Сюррелізм…
– Так, сюрреалізм.
Складно втримати межі нормальності в творчості, коли все ось так.
Звичайно, перше запитання, яке задається кінематографістам: чи можна історію розповісти документально? І якщо можна, будь ласка, знімайте документальний фільм. У мене так само є в розробці документальні фільми. Але цю історію про дівчинку, до якої прилипає костюм, в якому вона грає, документально не знімеш. Тому ми написали сценарій, над яким працюємо уже 5 років. Ми називаємо це «довгостроєм». Ми терпляче рухаємося до того, аби почати предпродакшн наступного року.
– Як індустрія реагує на синопсис? Історія про українську емігрантку в Ірландії, у житті якої з’являються «фантастичні події». Як цей закручений сюжет сприймають європейські продюсери під час пітчингів?
– Зацікавленість максимальна, очікування теж максимальні. Хочеться просто це довести до кінця і зняти, показати. Коли ти 5 років працюєш над чимось, то реальність змінюється, і ти підпорядковуєш її під свою ідею.
Певною мірою цей фільм – великий ризик. І я вирішив із цим ризиком грати до останнього.
ХОТІЛОСЯ ПОКАЗАТИ, ЩО В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ Є БАГАТО ЧОГО ЦІКАВОГО
– Давайте повернемося до самого початку: як виникла ідея, коли ви почали?
– Вже на початку повномасштабної агресії, 2022-й рік. Захотілося зіштовхнути дуже крихку маленьку мрію простої людини з дуже жорсткою реальністю навколо.
– У сюжет фільму попри його «абсурдизм» були покладені реальні історії?
– Трошки були. Близька мені людина захотіла стати акторкою. Але якщо ти українка – можливості дуже обмежені, бо таке відчуття, що головні ролі пишуться для всіх, окрім як для нас, а наша «стеля» – це ролі у масовці. Тож захотілося трошки поіронізувати над відчуттям масовки всередині нас і показати, що в кожній людині є багато чого цікавого. Багато реального. Саме з цього складалися певні сцени.
– На пітчингу ви сказали, що поки не будете називати акторів…
– Там є одна супер-приваблива роль, головна роль – нашої дівчинки. І ще є роль її ментора, з яким вона стикається в Дубліні. Тут для нас є шикарна можливість залучити відносно відомого там актора.
– Чому взагалі події відбуваються в Ірландії? Тому що там знайшлися партнери?
– Це природно вийшло. Ірландія прийняла 120 тисяч біженців. Там жили десь тисяча українців до повномасштабного вторгнення, а зараз 120 тисяч. І це був природний спосіб відправити нашу дівчинку кудись у повністю незнайому реальність, яка дуже фантасмагорична, казкова. Немає більш казкової країни, на мій погляд, аніж Ірландія. Здається, там може відбутися все, що завгодно. Будь-яка магія.
– Природно, що й мова англійська. Це буде ваш перший англомовний проєкт. Англійська – компроміс чи художня вимога, чи намагання від початку розширити міжнародну аудиторію? І які були виклики, пов’язані з адаптацією сценарію та роботи з міжнародною командою?
– Тут усе в комплексі.
Ця історія, якщо йти за реальними подіями, мала би початися в Італії. Але якщо ти знімаєш фільм в Італії – ти знімаєш фільм для однієї країни. Італійською мовою його подивляться в Італії. Якщо ти знімаєш фільм в Англії, чи в Шотландії, чи в Ірландії – це місток між Європою і всім світом. І одразу його можуть подивитися більше людей. Це на широку аудиторію, так. Наскільки воно ринково буде успішним – поки невідомо.
І так сталося, що у нашого продюсера Володі Яценка були хороші друзі з його продюсерського курсу саме в Ірландії. І він каже: «Давай тоді не розглядати Англію, Шотландію, давай подивимося на Дублін». І в цей момент якраз у Дублін просто приїхали тисячі українців. Ми знайшли реальних прототипів цієї історії, почали дослідження. Кілька разів я мав можливість туди поїхати і поспілкуватися, набрати купу матеріалу, який потім ми обробили. Це така робота над сценарієм.
– Назва «Дівчина, що кричить» – це про внутрішній біль, неможливість бути почутою в чужому середовищі?
– Насправді суть цієї назви досить комічна, бо це просто назва її ролі, яку вона грає. Коли ти в масовці, то ти не маєш імені, ти просто «дівчина, що кричить», і все.
А глибинно, змістовно, звичайно, крик – це те, з чого ми починаємо наше життя, й іноді те, чим наше життя закінчується. Це може бути тихий крик чи голосний, але все одно це щось про життя та про смерть.
КОЖЕН ЗНЯТИЙ ФІЛЬМ – ЦЕ ПОДВИГ
– Ви раніше говорили в інтерв’ю, що європейці часто очікують від України лише драм та страждань. Чи складно просувати фільм з українським гумором, комедії у цей час на міжнародних кіноринках?
Зняти фільм – це вже неймовірне завдання. Це вже комплекс мільйона удач і досягнень. Зняти фільм і показати – це досягнення
– Я б не назвав це комедією. Це просто історія. Вона сучасна, і вона не те щоб українська. Це просто сучасна і, я маю надію, світова історія родом із України, яка пішла разом зі мною.
Там просто присутні комічні якісь елементи, як і в нашому житті. Під час найгірших подій усе одно ви заходите у соціальні мережі і бачите насправді різне: і смішне, і сумне.
– Яким, як ви вважаєте, є завдання українського кіно за кордоном сьогодні?
– Яке завдання? Складно сказати. Зняти фільм – це вже неймовірне завдання. Це вже комплекс мільйона удач і досягнень. Зняти фільм і показати – це досягнення. А про що цей фільм – це все-таки вже відповідальність автора.
З України однаково можна виходити з жахливими фільмами і так само з офігенними фільмами, які виграють тисячі фестивалів.
– Офігенних фільмів, напевно, дуже багато бути не може…
– Може, може. Зараз роблять експеримент, який називається «Тисячовесна» (масштабна державна програма, ініційована для створення якісного українського культурного продукту, – ред). І я так розумію, інвестують просто безліч грошей у безліч українських фільмів. І ми побачимо, які фільми чогось будуть варті, а які ні.
Кожен знятий фільм – це подвиг однієї людини чи цілої групи людей
Я вірю в те, що у нас є до 10-20, можливо, авторів, які, я думаю, могли би зняти щось оригінальне. Я прямо вірю у двадцятку сильних фільмів з України щороку. При безумовній підтримці держави, такої, щоби просто всіх заткнути і сказати: фільми у нас у пріоритеті – авторські, потужні. Двадцять таких, і ще давайте 5 за допомогою штучного інтелекту. Просто хочеться, щоб це розвивалося. От тоді це буде дуже круто.
– Добре, фільмів дуже гарних вистачає. Але на цьому фестивалі, наприклад, представлений усього один, і той не змагається за «Кришталевий глобус».
– І це вже величезне досягнення! Круто, що цей фільм є.
Кожен знятий фільм – це подвиг однієї людини чи цілої групи людей. Це я кажу як людина, яка зняла два фільми. Це дуже складно.
Ольга Танасійчук, Карлові Вари
Фото автора
Український режисер-документаліст Сергій Буковський став лавреатом премії за внесок у розвиток українського кінематографа X Національної кінопремії «Золота Дзиґа».
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Державне агентство України з питань кіно.
Премія за внесок у розвиток українського кінематографа – це спеціальна почесна нагорода Національної кінопремії «Золота Дзиґа», лавреата якої визначає Національна спілка кінематографістів України.
Нею відзначають видатних діячів за багаторічну працю, професійну майстерність і визначний вплив на розвиток українського кінематографа.
«Буковський є одним із найвизначніших кінодокументалістів сучасності, чия творчість стала частиною національного екранного скарбу. Десятки унікальних стрічок автора, відомих в Україні та за кордоном, допомагають осягнути історію через долі людей. Значущий внесок у розвиток української школи документального кіно зробив як непересічний педагог», – зазначив голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк.
Буковський – один із найавторитетніших українських документалістів, чиї фільми вже понад чотири десятиліття формують сучасну українську документальну школу. Його творчість здобула міжнародне визнання завдяки глибокому гуманістичному погляду, уважності до людських історій та здатності осмислювати складні історичні й суспільні процеси мовою кіно.
У різні роки Буковський створив десятки документальних стрічок, серед яких «Назви своє ім’я», «Живі», «Головна роль», «Іван та Марта», телевізійний серіал «Війна. Український рахунок» та інші роботи, що стали важливими подіями українського кіно. Його фільми неодноразово представляли Україну на міжнародних кінофестивалях і були відзначені престижними нагородами.
Як повідомляв Укрінформ, церемонія вручення X Національної кінопремії «Золота Дзиґа» відбудеться 25 липня у Києві.
Фото: journalism.ucu.edu.ua
Режисерка та сценаристка Марися Нікітюк сподівається, що робота над першою частиною воєнної драми «Ной» розпочнеться наступного року.
Про це вона заявила в інтерв’ю Укрінформу.
«Сподіваюся, в наступному році в нас буде зібраний бюджет, і ми зможемо заходити в підготовку. Як мінімум наступного року має розпочатися ця робота», – зазначила Нікітюк.
За її словами, наразі стрічка перебуває на етапі фінансування. Перше фінансування вже отримано – від European Solidarity Fund for Ukrainian Films, €180 тисяч на продакшн. Також автори подалися на пітчинги «Тисячовесни», результат буде восени. Попереду також подання до хорватського та бельгійського кінофондів, адже фільм створюється у копродукції України, Хорватії та Бельгії.
Зараз на різноманітних фестивалях відбуваються пітчинги. Зокрема, проєкт повнометражного художнього фільму було відібрано до престижної продакшн-програми цьогорічного Карловарського міжнародного кінофестивалю – KVIFF Central Stage. На фестивалі був представлений готовий перший сценарій. Загалом «Ной» задуманий як трилогія – три фільми, що розказуватимуть про трансформацію людини на війні і про саму війну, наголосила режисерка.
«Ной» стане третім повнометражним фільмом Марисі Нікітюк. Стрічка базується на історіях українських військових. У центрі сюжету – трансформація IT-фахівця Андрія (позивний «Тринадцятий») на передовій. Прототипами деяких героїв є конкретні люди, друзі режисерки. Крім того, в сюжет покладена частково історія одного з продюсерів – хорвата Хрвоє Освадіча, який був сапером під час війни на Балканах.
«Для мене дуже важливо показати, що це не тільки локальна війна, а міжнародна – іноземці добровільно воюють за Україну, розуміючи наслідки нашої поразки», – пояснила Нікітюк.
Історія розгортається в контексті Харківського контрнаступу 2022 року.
Як повідомлялось, 60-й Карловарський фестиваль триває з 3 до 11 липня.
Фото Укрінформу можна купити тут
-
Світ1 тиждень agoВибух в Монако — дружина Вадима Єрмолаєва не постраждала — ЗМІ
-
Суспільство5 днів agoАмпфутбол та візит президента: в Одесі провели щорічну зустріч Superhumans Анонси
-
Суспільство1 тиждень agoДилогія Антона Санченка: морська проза, якої нам бракувало Анонси
-
Події1 тиждень agoУ США назвали причину смерті акторки Дейві Чейз
-
Політика1 тиждень agoРосія продає смерть, це некрономіка
-
Відбудова1 тиждень agoШмигаль обговорив із JICA відновлення та розвиток української енергетики
-
Усі новини6 днів agoПара з різницею у віці
-
Війна1 тиждень agoНа Арабатській Стрілці дрони уразили базу російських тюремників