Чернігівському обласному молодіжному театру минулого року виповнилося сорок років. За кілька місяців до повномасштабної російсько-української війни його очолив Ігор Тихомиров. Переживши ворожу блокаду, колектив продовжив створювати вистави, навчившись жити в умовах повітряних тривог, кадрового голоду та величезних психологічних навантажень. Ба більше, театр не раз гастролював у Києві та Львові, де зумів оригінальними постановками привернути увагу вибагливих глядачів.

Укрінформ поцікавився у директора-художнього керівника театру Ігоря Тихомирова, як вдається створювати постановки, коли мало акторів-чоловіків, і загалом залучати кадри до мистецького колективу в місті, де в період дії воєнного стану через невелику відстань до російського й білоруського кордонів стало жити значно складніше.

Це інтерв’ю є продовженням розмов з очільниками театральних закладів у період дії воєнного стану. Уже говорили про Херсон, Миколаїв, Дніпро, Харків, Кропивницький і тричі релокований Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр.

ХУЛІГАНСЬКА ВИСТАВА ПРО РІЧАРДА ІІІ, ЯКИЙ МОВЧИТЬ ВСЮ ПЕРШУ ДІЮ

— Пане Ігоре, у жовтні в Києві, на камерній сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка, ви показали виставу «Річард III». Чим вона особлива, коли у воюючій країні критики говорять про «шекспіробум»?

— Як на мене, вистава хуліганська і «ботанська» одночасно. Скажімо, Річард у нас усю першу дію взагалі не розмовляє. У нього є перекладач із його власної жестової мови. Це радикально? Так. Виправдано? Для нас — однозначно. Це наше прочитання тексту п’єси. Ми це там знайшли. Взагалі дивно, що Річард у першому своєму монолозі говорить, що він далеко не «сексі», що він каліка і таке інше. Адже Шекспір залишив йому розум і мову, а це найсексуальніші речі за визначенням. Тож мову ми в нього відібрали. А його розум — хоч він і гострий, та це розум маніяка… Вирішили залишити як є. Хай мучиться.

— Чернігівський молодіжний театр лише одну виставу показував на сцені столичних франківців?

— Євген Нищук, генеральний директор-художній керівник театру імені Івана Франка, вже вдруге за період повномасштабної війни надає нам майданчик для показу в межах проєкту для колективів, які працюють близько до ворожих територій. Уперше на франківській сцені ми з неабияким успіхом зіграли «Гамлет і Джульєтта» за п’єсою японського драматурга Кокі Мітані «Академія сміху».

Ми неймовірно вдячні! Бо Євген Нищук міг би не надавати сцену таким театрам, як наш, — і нічого б йому за це не було. Ми давно товаришуємо: вчилися разом у Театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого. Тепер плідно співпрацюють і наші театри.

— «Алісу в Країні див», прем’єра якої відбулася на початку минулого року, ви теж привозили до Києва. Здається, зважаючи на її успіх, свою постановку за відомим твором британського письменника Льюїса Керрола тепер представив столичний дитячий театр «Замок на горі»?

— Ми не впевнені, що кияни орієнтувалися на нашу постановку, але це було б приємно. Так, ми не єдині, хто зацікавився цією темою. Казка Керрола йде і в Сумському національному театрі імені Щепкіна, але там це вистава для дорослих. Знаю, що існують також танцювальна та циркова вистави.

А наш цьогорічний показ «Аліси в Країні див» у Києві насправді був дуже успішним. Ми зібрали в Національному драматичному театрі імені Лесі Українки у будній день навчального року майже аншлаг, а зала там розрахована на понад 700 глядачів.

ДВІ «АЛІСИ» В РЕПЕРТУАРІ ТА ВИСТАВИ, ДЕ ВИКОНАВИЦЯМИ Є ЛИШЕ АКТОРКИ

— Чому в Чернігівського обласного молодіжного театру виникла ідея створити постановку саме про Алісу, Капелюшника й інших персонажів із Країни див? Взагалі в афіші поряд із цією назвою маєте ще одну — «Аліса у Задзеркаллі» (або «Аліса — 2»). Поясніть.

— Усе дуже просто. Однією з найуспішніших вистав молодіжного театру є постановка за романом-бестселером американської письменниці Елеонор Портер «Полліанна». Вона впевнено тримається в репертуарі вже багато років. Цей твір входить до шкільної програми.

Ми вирішили не винаходити колесо й знову звернулися до шкільної програми, аби знайти матеріал, що міг би стати новим театральним бестселером. Так з’явилася вистава «Аліса в Країні див». П’єсу написав я спільно з нашим актором Сергієм Тимощуком.

Аудиторія вистави «6+». У нас є хороше відчуття, що з дітьми ми спілкуємося на рівних. Саме тому ця постановка настільки популярна.

А тепер маємо ще одну прем’єру — «Аліса в Задзеркаллі». Це сиквел — продовження історії. Але тепер шлях головної героїні лежить до іншої країни та нових випробувань. Дуже скоро цю нову постановку зможуть оцінити столичні глядачі. З нетерпінням чекаємо на зустріч.

— Як на театральну афішу вашого колективу впливає війна? Скільки у репертуарі вистав, де й чоловічі ролі виконують акторки?

— Зі зрозумілих причин у нас відчувається брак виконавців-чоловіків. Тож є три вистави для жіночого складу. Це комедія «Goodbye my love, або, дівчата, вам сюди». У ній задіяні п’ять акторок.

Так само виключно жінки грають чоловіків у виставі «ГетьMan» за п’єсою видатної української письменниці доби Розстріляного відродження Людмили Старицької-Черняхівської. Суть цієї постановки — у роздумах про те, чому українцям не вдалося зберегти державність 300 років тому. Цю виставу ми показували у Львові в програмі Міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев».

Ще показуємо виставу «І шо?! І всьо!» за п’єсою сучасної авторки Поліни Коробейник (Булюк) «Дві жінки» у виконанні засновниць театру, заслужених артисток України Юлії Матросової та Любові Веселової.

Найпершим після блокади Чернігова ми створили проєкт «Тиловий щоденник». На сцені відтворювали окремі епізоди, які переживали містяни під час російської облоги: черги за питною водою, пошук зв’язку, щоб поговорити з рідними, розмови з людьми під час перебування в укритті. Ці історії розповіли волонтери, медики, військові, музейники.

— Привертає увагу назва вистави «Гамлет і Джульєтта». Чому таке поєднання?

— Це сатирична комедія про те, як тоталітарна влада намагається приручити мистецтво й використовує людей для своїх маніпуляцій. Вистава створена за мотивами п’єси драматурга Кокі Мітані «Академія сміху», події якої відбуваються в Японії 1945 року.

Я чув, що деякі українські театри відмовилися від цієї постановки через делікатність теми й паралелі з нашою реальністю, які виникають під час першого прочитання. І в Японії 1945-го, і в нас — війна. І там, і тут чоловіки йдуть на фронт.

У кульмінації п’єси один із героїв емоційно промовляє до іншого: «Навіть не думайте померти за нашу велику батьківщину!». Ніхто з наших глядачів, почувши ці слова українською, найімовірніше, не згадає, що японці в тій війні були загарбниками. Тож тут справді лишається пів кроку до ворожої пропаганди.

Та ми знайшли рішення для цього ребуса. Перемістили дію до Києва, у радянські 1980-ті. У нашій виставі згадуємо про загарбницьку війну СРСР в Афганістані. Тож усе стало на свої місця: українцям тоді точно не варто було помирати за радянські цінності.

У ЧЕРНІГОВІ НЕ ХОДЯТЬ ВУЛИЦЯМИ БЕЗРОБІТНІ АКТОРИ

— У яких умовах у Чернігові відвідувачі дивляться вистави? Як вдається збирати глядачів, коли практично щодоби фіксують 5–10–15 повітряних загроз?

— В умовах війни щоразу до третього дзвінка хвилюємося, чи прийдуть глядачі. Коли значно збільшилася кількість російських дронових і ракетних загроз, люди дуже рідко купують квитки в театр заздалегідь. Наприклад, напередодні показу «Аліси в Задзеркаллі» було продано сім квитків, а наступного дня стався аншлаг. Ми не раз переконувалися: якщо безпекова ситуація не критична, глядачі обов’язково заповнюють залу.

— Скільки працівників театру служить у Силах оборони України?

— Загалом до лав ЗСУ приєдналися 11 працівників театру, з них п’ятеро акторів-чоловіків та одна дівчина — на той момент провідна акторка театру. Для нашого маленького колективу це дуже значна цифра.

Коли ми почали катастрофічно відчувати дефіцит акторських кадрів, то набрали охочих до театральної студії. На відміну від Києва, у Чернігові талановиті й безробітні актори вулицями не ходять. Тут немає змоги оголосити кастинг і чекати, що завітають професіонали.

А молодих людей зі здібностями знайти можна. Вклавши сили в їхній розвиток, за кілька років можна розраховувати на те, що вони гідно увійдуть до трупи театру. Із першою студією так і сталося. Зараз ми працюємо вже з другою студією і на неї теж покладаємо великі надії.

— Цієї осені театр в останню путь провів актора-захисника Костянтина Слободенюка.

— Нещодавно, 15 вересня, у Чернігові ми прощалися з Костею. Він був провідним актором нашого театру, а також музикантом обласної філармонії. Співпрацював з Академічним ансамблем пісні і танцю «Сіверські клейноди». До лав Сил оборони України долучився у травні 2024 року. Загинув під час виконання бойового завдання в районі села Рівнопіль на Донеччині через пів року — 29 листопада. Це жахлива втрата. Він був неймовірною людиною. З ним було легко. Як актор був ідеальним. Важко підбирати слова… Вибачте.

— У суспільстві є різні погляди на те, чи мають творчі люди йти на фронт. Що з цього приводу думаєте ви як директор театру?

— Коли наші актори за повістками пішли до військкомату, я зустрівся із заступником керівника центру комплектування, майором: не пам’ятаю прізвища, але дуже добре пам’ятаю його обличчя. Він казав правильні слова про те, що треба захищати країну. Якщо не буде захисту — не буде нічого… Але я не можу йому пробачити фрази: «Закривай театр!»

Насправді це ми винні в тому, що до війни не змогли донести до всіх і кожного в цій країні, що люди мають ходити до театрів, як до церков. Щоб усі розуміли, що театр — це про життя душі та духу, які справді існують. Не можна бути повноцінним, якщо тобі вдалося зберегти тільки тіло. Його не можна просто наповнити їжею — і все. Без внутрішнього космосу живої людини не буває. Подивіться на наших ворогів. Вони порожні та мертві майже всі. Зомбіленд якийсь.

Ми постійно говоримо про український дух і українську душу! Але мене жахає, що для багатьох це лише слова. І тому я дуже ціную людей, які ходять до театру, навіть якщо хочуть лише відпочити. Зрештою, на талановитій виставі в гідному театрі вони відкриють для себе справжні сенси. Такі речі — вагома складова шансу української нації зрештою відбутися.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Юлії Овсяннікової