Події
У Харкові презентували книгу про кобзарство «Повернення традиції»
У Харкові відбулася презентація книги Костя Черемського “Повернення традиції: сторінки історії кобзарства і бандурництва 1920-1930-х років. Засади сучасного відродження набутку традиційних співців”.
Книга вийшла у видавництві Олександра Савчука, повідомляє кореспондент Укрінформу.
Перша частина висвітлює маловідомі сторінки історії кобзарства і бандурництва, друга – присвячена історичним, соціально-культурним, громадсько-політичним передумовам відродження виконавства на кобзарських інструментах. Акцент зроблено на 1920-1930-х роках.
“Є багато матеріалів, які підтверджують саме системний характер репресій над співцями. Кобзарі – це не були одиниці, це були десятки і сотні виконавців. Співоцьке товариство було дуже ієрархізоване і мало три класи: це кобзарі, які грали на бандурі, лірники, які грали на колісній лірі, і найбільша група – так звані, стихівничі, які виконували кобзарський репертуар без інструментального супроводу. Тобто це був великий прошарок у суспільстві. Принаймні на 1920-1930-ті роки минулого століття у Харківській області були сотні виконавців”, – зазначає Черемський.
Автор зауважує, що спирався на великий масив документів щодо кобзарського з’їзду, який готувався та відкладався з року в рік.
“Це фактично вісім років. Ця тема звучала в тодішній пресі. Вона існувала серед кобзарів, і вона є в паперових документах. Заснувався оргкомітет з’їзду ще у 1925 році. Українська інтелігенція хотіла зробити виконавство на бандурі академічним видом мистецтва. Треба було узгодити одну школу гри, узгодити один інструмент, помирити між собою багато осередків бандуристів. З’їзд готується, переноситься. Останні дані 1932 року, далі зникає будь-яка інформація про збори, і ми вважаємо, що в цей час щось відбулося”, – підкреслив він.
Видавець Олександр Савчук наголосив, що кобзарство не зникло повністю завдяки тому, що це явище було інституалізованим – існували цехи чи братії з певними правилами входу до них, навчанням, складанням іспитів і веденням діяльності. Водночас у суспільстві й зараз панують стереотипи.
“Як і більшість культурних явищ, феноменів, кобзарство також сильно міфологізоване. Для багатьох кобзар – це Тарас Шевченко. Або нещасний кобзар, який намальований на якійсь картині – він нещасний, іде в зиму, йому ніде жити і так далі. Тобто є багато стереотипів. Якщо коротко казати, це незрячі чоловіки, які професійно грають і співають специфічний репертуар. Крім того, кобзарство було дуже поширеним на території сучасних Харківської, Полтавської і частково Луганської областей, на Полтавщині, Чернігівщині. Тобто це наше характерне явище, яке ми фіксуємо з XVIII ст. Бандура з’являється у Львові, до прикладу, лише у 1905 році. А ми ж схильні “шукати” бандуру десь на заході чи в центрі України”, – говорить видавець.
У книзі автор пояснює різницю між поняттями кобзарства та гри на бандурі.
“Завжди навколо бандури існували дві традиції: незряча традиція вуличних виконавців, співців, а також зряча традиція, яка була світською – на інструментах грало багато інтелігенції, особливо в часи національного піднесення, це й кінець XVIII століття, XIX, а найбільше у ХХ столітті. Ми знаємо Мартиновича, Хоткевича і ще десятки подвижників української культури, які пізнавали Україну, заново відтворювали її в собі, починали розуміти саме через звучання цього інструмента. Це явище йшло паралельно з традиційним кобзарством, яке існувало з давніх часів. Аматорське світське виконавство було гілочкою, яка згодом переросла у академічну бандуру. І залишилася традиція, яка була завжди професійною, це було не хобі, а фах”, – зазначає Черемський.
Він розповів, що кобзар як правило мав родину та був заможною людиною – будував хату та заводив велике господарство.
“Вони намагалися не показувати свій кобзарський фах сусідам, які все ж могли про це здогадуватися. Як виконавець він ходив в інший район. Крім кобзарства, вони займалися допоміжним ремеслом: сукання мотузок, якоюсь мануфактурною роботою, багато з них вели парамедичну діяльність, як кажуть у народі, ворожили, лікували людей. Тобто співці були адаптовані до життя більшою чи меншою мірою. Ставитися до них, як до неборак, які помирали попідтинню, – це зовсім неправильно. Це люди, які знаходили заробіток, звичайно, основний – це кобзарство, але також вони мали господарство, міцну родину, зазвичай багатодітну”, – говорить Черемський.
Як зазначає видавець, книга спрямована на доволі широке коло читачів, зокрема, викладачів і студентів навчальних закладів, науковців, дослідників, мистецтво-, літературо- і джерелознавців, етнологів, істориків, музейних працівників, музикантів, подвижників народної культури, а також шанувальників традиційного кобзарського виконавства.
Як повідомляв Укрінформ, Програму з охорони кобзарсько-лірницької традиції включили до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
У Бережанському замку на Тернопільщині віднайшли роботи відомого скульптора Йогана Пфістера, які вважалися втраченими.
Про це кореспондентці Укрінформу розповіла директорка Державного історико-архітектурного заповідника у місті Бережани Ірина Мигович.
“Йоган Пфістер один з найвідоміших скульпторів кінця 16 – першої половини 17 століття. Бережани стали одним із найважливіших осередків творчості Пфістера. Саме завдяки його роботам наше місто посіло особливе місце в історії української та європейської скульптури першої половини XVII століття. Він працював над оздобленням Бережанського замку та замкової каплиці у 1615-1642 роках. Саме у нашому місті завершився довгий шлях творчого становлення скульптора та викристалізувався його унікальний стиль”, – зазначила Мигович.
Оскільки до сьогодні збереглися лише руїни Бережанського замку, то велика кількість цінних скульптурних елементів були пошкоджені або ж втрачені. Однак команда Державного історико-архітектурного заповідника у Бережанах провадить активну роботу з ревіталізації пам’ятки і перетворення Бережанського замку на сучасний артпростір, інноваційний туристичний хаб та майданчик для соціальної інтеграції громади, гостей міста, ВПО та захисників України.
“Протягом останніх кількох місяців у межах грантового проєкту відбувалися науково-реставраційні дослідження у майстерні «Pfister RestSculptures», яка функціонувала як освітньо-практичний хаб, спрямований на порятунок, вивчення та збереження автентичної мистецької спадщини видатного скульптора Йоганна Пфістера. Розбираючи завали румовища каплиці, команді фахівців вдалося знайти роботи скульптора, які вважалися втраченими. Серед них незавершена мармурова чаша для хрещення, робота над якою зупинилася в 1642 році через смерть скульптора. Вона наочно демонструє всі етапи обробки каменю – від грубого обтісування до фінального полірування. Також віднайшли грановані елементи «трикутний діамант» та «діамантовий руст», які вражають філігранною роботою різця й витонченим поліруванням. У багатьох творах можна простежити унікальні технологічні прийоми XVII століття, використані для поєднання каменю та металу. Оригінальні залізні анкери скульптор зафіксував всередині каменю за допомогою рідкого свинцю”, – розповіла Ірина Мигович.
Всі віднайдені фрагменти скульптур під керівництвом професорів Олега Рибчинського (НУ «Львівська політехніка») та Януша Смази (Академія образотворчих мистецтв у Варшаві) опрацювали, провівши фотофіксацію, також провели їх очищення, знесолення, аналіз та зміцнення крихких ділянок.
У процесі роботи фахівцям вдалося віднайти вироби із так званого “чорного мармуру” – це дембницький вапняк із родовищ поблизу Кракова, який вирізнявся особливою міцністю.
“Цей матеріал у часи бароко вважався справжнім символом розкоші, статусу та меморіальної величі. Його насичений колір, надзвичайна щільність і можливість глибокого полірування заворожували сучасників, але водночас робили камінь винятково складним для обробки. Висока міцність вимагала від скульптора ювелірної точності та досконалого володіння різцем”,- додала керівниця заповідника.
За її словами, проєкт «Pfister RestSculptures» вдалося реалізувати за підтримки Українського культурного фонду та в партнерстві з провідними українськими й польськими інституціями. Зокрема кафедрою архітектури та реставрації Національного університету «Львівська політехніка», Національним інститутом польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка», Академією образотворчих мистецтв у Варшаві.
“Учасниками виїзної реставраційної майстерні у Бережанському замку стали студенти “Львівської політехніки”. Вони отримали унікальну можливість попрацювати безпосередньо з автентичними фрагментами однієї із визначних пам’яток Центрально-Східної Європи, а також зробити свій склад у збереження культурної спадщини України”, – додала Мигович.
Всі врятовані роботи великого майстра барокового мистецтва можна побачити у Бережанському замку на виставці «Кам’яна симфонія Йоганна Пфістера».
Фото надані Державним історико-архітектурним заповідником у Бережанах
У Києві 20 жовтня відбудеться ретроспективний показ стрічки Роллана Сергієнка “Освідчення в любові” (1966).
Як передає Укрінформ, про це у Фейсбуці повідомляє Національна спілка кінематографістів України.
Показ відбудеться в межах проєкту “Ретроспектива фільмів української кінооператорської школи”.
“Документальний фільм земляка й учня Олександра Довженка режисера Роллана Сергієнка “Освідчення в любові” (1966) – абсолютний шедевр, який офіційно входить до топ-100 найкращих українських фільмів усіх часів”, – зауважили у НСКУ.
Камера оператора Тімліна не просто фіксує реальність, вона створює справжній візуальний кіберпанк свого часу. Замість радянського глянцю і фальшивих посмішок, оператор показує естетику абсолютно іншого рівня. У стрічці є:
1. “Довженківський вайб”: кожен кадр із землею, небом та колоссям – готовий постер, який хочеться заскринити й повісити на стіну.
2. “Макро зйомка душі”: камера настільки близько вглядається в обличчя героїнь, що ти буквально бачиш кожну емоцію, зморшку й живий, непідробний біль без жодного гриму чи ретуші.
3. “Геометрія та світло”: те, як Тімлін працює з тінями, контрастами та індустріальними пейзажами, сьогодні копіюють топові артхаусні режисери.
“Це унікальний шанс побачити справжнє, вільне мистецтво епохи “відлиги”, яке радянська цензура намагалася стерти. Фільм дає потужний деколоніальний погляд на нашу історію. Це чесна, драматична і дуже сильна історія про українських жінок, знята так, що перехоплює подих”, – зазначили у НСКУ.
Після показу відбудеться спілкування з оператором Тімліним, а також з Головою Спілки кінематографістів України відомим оператором, членом Європейської асоціації кінооператорів “Imago” Сергієм Борденюком та кінознавцем Сергієм Тримбачем.
Як повідомляв Укрінформ, у Києві 23 жовтня відбудеться ретроспективний показ стрічки Сергія Маслобойщикова “Шум вітру” (2002).
Кадр із фільму: Національна спілка кінематографістів України, Facebook
Мукачівський драматичний театр відкрив 80-й сезон виставою “Усі ми тут рідня” за твором Марії Матіос “Не плачте за мною ніколи…”.
Прем’єра відбулася 18 жовтня за присутності авторки, повідомляє кореспондентка Укрінформу.
Головні ролі у постановці зіграли акторки Мукачівського драматичного театру Лілія Приходько та Марина Чопей.
За словами режисерки Яни Дешко, вистава – про смерть як природну частину людського буття. Стара гуцулка баба Юстина, котра усвідомлено готується до власної смерті, по-філософськи розповідає про це молодій сусідці.
“За день до прем’єри був день народження моєї баби Гафії, яка є прототипом баби Юстини з вистави, їй мало виповнитися 115 від народження. Це такий символічний знак, що смерть є продовженням життя, бо баба живе у цій виставі”, – зазначила письменниця Марія Матіос.
Почесний громадянин Мукачева письменник Мирослав Дочинець на прем’єрі зауважив, що вважає знаковим, коли театральний сезон відкривають постановками за творами українських письменників.
Як повідомляв Укрінформ, у вересні Закарпатський академічний обласний український музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв відкрив 106-й сезон.
Фото: Мукачівська міськрада
-
Війна1 тиждень agoКиїв потрапипі під удар Цирконів та балістики РФ — деталі
-
Одеса1 тиждень agoРосіяни атакували вантажне судно на Одещині: є жертви
-
Одеса1 тиждень ago
Працівник ТЦК уникнув ув’язнення за силову мобілізацію в Одесі
-
Війна1 тиждень agoППО знешкодила 117 зі 160 безпілотників, якими росіяни з вечора атакували Україну
-
Відбудова1 тиждень agoновий житловий комплекс готовий на 20%
-
Суспільство1 тиждень agoЗамовчування випадків насильства в закладах освіти призводить до повторного булінгу
-
Суспільство1 тиждень agoУряд спростив підтвердження пенсійного стажу за відсутності трудової книжки чи документів
-
Одеса1 тиждень ago
Вулиці-дублери та зниклі адреси: в Одесі виявили проблему з реєстрами