Сотий сезон Дніпровського академічного театру драми та комедії – привід говорити не лише про ювілей, а й про зміни, які театр пережив за останні роки. Від переходу на україномовний репертуар і різкої зміни глядацької аудиторії до нових гастрольних маршрутів, сучасної драматургії та відкриття камерного арт простору «Кімната 4.97» – театр шукає власну відповідь на виклики війни.

Про цю трансформацію, відповідальність за сторічну історію і те, яким Драміком має стати в наступні сто років, Укрінформу розповів його директор-художній керівник Сергій Мазаний.

– Пане Сергію, що для вас означає цифра «100» у віці театру? Це передусім історія, яка вже склалася, чи відповідальність за те, яким Драміком буде в наступні сто років?

– Напевно, друге – відповідальність, і саме про це нам хочеться говорити дуже голосно. Відразу зауважу, що наш театр почав перехід на україномовний репертуар не після повномасштабного вторгнення, а раніше – перша вистава українською з’явилася тут у 2019-му. Хоча юридично театр перейменували і прибрали з назви «російської драми ім. М. Горького» ще в 2016-му, але закон дозволяв субтитрування, якісь  лайт-версії (ми тут, мовляв, толерантні), тому жодної вистави українською не з’явилося аж до 2019-го. А коли почалося повномасштабне вторгнення, звісно, про толерантність уже ніхто не говорив – з репертуару відразу списали 29 вистав. Театр залишився з п’ятьма виставами, з яких дві – казки. І почався потужний творчий процес: це був надрив, мотивація, велике бажання довести, що ми живі, хочемо і можемо працювати. У 2023 році ми вже зробили 11 прем’єр.

– А скільки назв у репертуарі Драмікому станом на сьогодні?

– Зараз у нас в репертуарі 22 вистави. Ми змінилися і продовжуємо змінюватися, закладаючи фундамент, на якому б театр працював подальші сто років. Дилема в тому, що історично Драміком – це колишній російський театр, і деякі наші колеги, поціновувачі та непоціновувачі говорять: ви були засновані на базі трупи московського Малого театру, і це для вас нормально? Але, вибачте, це історія! І ми не можемо робити вигляд, що цього не було. Водночас ми знайшли історичні свідчення, що Дмитро Филимонович Красицький (правнук сестри Тараса Шевченка) у 1927 році, коли, власне, заснували наш театр, був його директором. І одночасно у 1928–1930 роках завідував літературною частиною Першого театру Української Радянської Республіки імені Шевченка (театр «Шевченківці»). А тепер питання: директор на два театри – російського  й  українського – це нормально? Були такі часи, зараз інші. Я не аналітик і не історик, щоб давати оцінку, але хочу зафіксувати зміни, які почали відбуватися в театрі ще до 2022 року, а сьогодні вже чітко окреслені.

МИ ВІДЧУВАЄМО Й БАЧИМО – ПУБЛІКА СПРАВДІ ЗМІНИЛАСЯ

– Як за останні роки змінився ваш глядач і як ця трансформація впливає на репертуарну політику театру?

– На жаль, так сталося, що багато дніпровців виїхали, натомість за офіційними даними в Дніпрі наразі чотириста тисяч переселенців – це майже пів міста. І це люди, які приїхали з регіонів, із населених пунктів, у яких не те що театру, а навіть ДК не було. Це абсолютно нова аудиторія. Будь-який театр у сталому процесі має напрацьовувати свою аудиторію 5–10–15 років, а з нашою динамікою, обставинами і постійним рухом  людей – як це робити?

Ми відчуваємо й бачимо – публіка справді змінилася. А театр – це мистецтво, до якого потрібно готуватися, бажано знайомитися з ним у ранньому віці, щоб сприймати все те, що митці закладають у свої роботи. Ми працюємо з Маріупольською міською адміністрацією, Донецькою адміністрацією, зі спілками, громадськими організаціями, які займаються переселенцями, тобто намагаємося залучати цих людей усіма можливими способами. Але розуміємо: якщо людина йде до театру перший-другий раз у житті, то навіть глибока насичена сенсами вистава може спочатку бути нею не сприйнята.

З іншого боку, нам часто дорікають: от, у вас немає вистав про війну, ви про це не говорите… А я наведу контраргумент – у нас люди не хочуть чути про війну, бо вони від неї вчора поїхали. Я буваю в театрах Західного регіону України – там інша історія, ці теми вони активно підіймають, і їм подяка, бо це потрібно. Але наша аудиторія інша. У нас кожні десять хвилин гепає, чи хочуть люди чути про це ввечері на виставі? Давайте відверто, напевно, ні. Їм хочеться відволіктися, розвантажитися, поспілкуватися, отримати спектр емоцій, і тут я як керівник маю ухвалити відповідальне рішення, балансувати на межі, щоб був контент і розважального, позитивного характеру, і разом з тим – сенсового, розумного, цікавого. Мені здається, цей баланс нам вдається втримувати.

– Ви говорите про необхідність балансу. Як сьогодні визначаєте, що має з’явитися в репертуарі: постановка високого художнього рівня чи та, що гарантовано збере зал?

– Складне питання, адже робити такий вибір дедалі важче. З одного боку, є відповідальність за сторічну історію, і хочеться показати, що сьогодні може трупа, наскільки може транслювати глибокі сенсові речі, з іншого – а як ці речі будуть сприйняті? Чи будуть вони зрозумілі глядачам, які ніколи раніше не ходили до театру? Баланс – дуже мудре слово, і він має бути присутнім у всіх аспектах нашого життя. У нас сімдесят відсотків репертуару – вистави розважального жанру, це не тільки комедії, це також і трагікомедії, і сатира. Власне комедій небагато, найпопулярніша – «Занадто одружений таксист» (за п’єсою Рея Куні), яка у нас іде вже понад двадцять років, і слава Богу, хай люди ходять, сміються і відпочивають!

Усім режисерам – і штатним, і запрошеним, я відверто кажу: зверніть увагу, аудиторія, з якою ви будете говорити, – це люди, травмовані війною. Будь ласка, врахуйте це: якісь жахливі речі – через лайт, через призму позитиву. Можна вивести на емоцію не тільки через страшні трагічні картини, це можна зробити легше, грамотно й професійно.

ІЗ ШЕСТИ-СЕМИ ПРЕМ’ЄР НА РІК У НАС ОДНУ-ДВІ СТАВЛЯТЬ ЗАПРОШЕНІ РЕЖИСЕРИ

– Ви свідомо відкрили театр для запрошених режисерів. Чому для вас така співпраця важлива і як часто ви до неї вдаєтеся?

– Коли я тільки очолив театр, то відчув атмосферу замкненості, а закритість – це про мертвий театр. Тому почав запрошувати режисерів – і така практика стала моєю стратегією вже на багато років. Із шести-семи прем’єр на рік у нас одну-дві ставлять запрошені режисери. Зрозуміло, що це невелика частина, і, в першу чергу, це пов’язано з фінансами, а по-друге – з реалізацією проєктів (дехто боїться до нас їхати, це безпека), далі – складна логістика, бо театр – сезонна історія. Наприклад, на Новий рік ми прагнемо заробити копійку, іде постійний показ вистав, і цей період ми взагалі викреслюємо з виробничого процесу. Але робота навіть з кількома запрошеними режисерами на рік надзвичайно позитивно впливає на палітру репертуару. Вони всі відрізняються один від одного, у кожного власний почерк. Це цінний досвід і для акторів, які мають динаміку співпраці з різними режисерами, такими як Ігор Матіїв, Олександр Самусенко, В’ячеслав Жила, Антон Меженін, Артем Вусик та ін.

– Драміком активно гастролює Україною – зокрема, у Києві, Кропивницькому, Черкасах. Чи по-різному глядачі в різних містах сприймають ваші вистави?

– Стовідсотково: у кожному місті своя публіка. Навіть виїжджаючи до Запоріжжя – це всього 80 кілометрів від Дніпра – бачимо абсолютно іншу публіку. Реакція глядачів теж дуже різниться. Безумовно, це цінний досвід для акторського колективу – вийти на іншу сцену і відчути абсолютно іншу реакцію.

У моїй стратегії як керівника від самого початку було закладено, що театр має активно гастролювати. На початку розмови я сказав, що театр списав 29 вистав у 2026 році і залишився з п’ятьма. З цим особливо не погастролюєш, але ми працювали плідно і наразі, можемо пишатися, що, наприклад, наша «Месопотамія» була в Києві, Миколаєві, Одесі, Харкові. А наш «Скрудж та Різдвяне Диво» вже третій рік поспіль їздить Україною. Мене це тішить, а для колективу це важливий розвиток.

ЦЕ ПРЕКРАСНО, КОЛИ ПОСТАНОВКА ОТРИМУЄ ДРУГЕ ДИХАННЯ ТА ЇДЕ КРАЇНОЮ

– «Месопотамія» за Сергієм Жаданом – досить складний матеріал. Як ви ризикнули включити його до репертуару і як публіка сприймає цю постановку?

– Це справді непростий матеріал. Але почну з режисера. Коли я когось запрошую, ми проговорюємо критерії та загальні риси, що би нам хотілося для репертуару, а потім режисер говорить, що би він хотів. Важливо, щоб митець ставив те, чого справді хоче, адже це – його творча реалізація, і має бути бажання та натхнення щось робити на новому майданчику. Сучасна драматургія займає вагоме місце в нашому репертуарі. І коли Артем Вусик запропонував три п’єси на вибір, серед яких була «Месопотамія», я подумав: по-перше, це дев’ять новел, як це взагалі можливо поставити? Пішов діалог. Йому було цікаво, він зробив інсценізацію, об’єднав – і в результаті обʼєднав три новели в одну історію. Знаючи, що Артем як режисер прагне до експериментів, шукає нові театральні прийоми, засоби вираження, — ми вирішили ризикнути. Я задоволений, що вже третій рік «Месопотамія» є в нашому репертуарі. Звісно, був період прем’єри, коли люди більш активно ходили, зараз трішечки спад, але тепер у неї почався гастрольний період. Це прекрасно, коли постановка отримує друге дихання та їде країною.

– Наскільки, на вашу думку, сьогодні українська драматургія забезпечує театри новими текстами? Чи готові ви працювати з маловідомими авторами та експериментувати з їхніми п’єсами?

– Відповім трохи розгорнутіше. Враховуючи вищезазначені аспекти й оцінюючи ризик, скажу так: з одного боку, українська драматургія зараз лише на етапі свого  розвитку, усе тільки починається і розвивається, відповідно, буде ще багато помилок. Ми активно беремо участь у читках «Драма Панорама» – унікальної щорічної антології сучасної української драматургії, презентації якої традиційно супроводжуються акторськими читками. У грудні минулого року читки пройшли в нашому театрі, глядачам представили перформативне читання п’єси Анни Галас «Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі» у постановці Олени Аль Юсеф. І зараз ми вже плануємо, коли будуть наступні читання п’єс сучасних драматургів, та визначаємося, що з них будемо ставити. Саме для мінімізації ризиків, про які ви говорите, ми робитимемо це в камерному просторі. Відоміших авторів беремо сміливіше, але водночас розуміємо, що потрібно брати і менш відомих, можливо, в рамках експерименту, щоб глядачі визначали і ми бачили, а це цікаво взагалі аудиторії, чи ні?

АРТ ПРОСТІР «КІМНАТА 4.97» БАГАТОФУНКЦІОНАЛЬНИЙ – ВСЕ КРІМ СЦЕНИ ТАМ МОЖЕ ЗМІНЮВАТИСЯ

– Ми вже поступово підходимо до питання про ваш новий камерний арт простір «Кімната 4.97». Звідки походить ця назва і якою ви бачите функцію нового майданчика?

– Все дуже просто – «Кімната 4.97»: це четвертий поверх, вулиця Яворницького, 97.

Ми власними силами, без жодної фінансової підтримки, зробили косметичний ремонт із відповідною атмосферою. Увесь простір витриманий у сірому кольорі, проєкція може транслюватися на будь-яку стіну. Найголовніше – ми заклали принцип багатофункціональності – цей простір може змінюватися. Стаціонарною є тільки сцена, усе інше можна змінювати під майстер-класи, мистецькі проєкти, на кшталт творчих вечорів, презентацій, читки п’єси.

Там ми також показуватимемо репертуарні постановки камерного формату. Офіційно «Кімната 4.97» відкрилася 12 вересня премʼєрою моновистави «Птах на горищі» Олега Михайлова.

Наш театр так облаштований, що паралельно з подією на малій чи великій сцені ми не могли робити інших заходів, а тут розташування на четвертому поверсі дозволяє робити це одночасно. Це ще один напрям розвитку, зокрема можливість реалізації молодих митців.

За час роботи я, як і керівники інших театрів, часто отримую запити від молодих режисерів, які себе ще не проявляли на загал: а чи можна у вас поставити виставу? Що в таких випадках відповідає театр? А де ти ставив? Що ти ставив? Покажи портфоліо. І якщо це зовсім невідомий режисер, то відповіддю буде: «Вибачте, ми не можемо ризикувати грошима». Але ж, з іншого боку, кожному з нас колись хтось простягнув руку, повірив і дав можливість рухатись. То чи справедливо й правильно щоразу відповідати саме так? А раптом перед нами майбутній Іван Уривський? От тому ми вирішили створити простір, де даватимемо можливість молодим митцям себе реалізовувати. Зараз розробляємо проєкт, який триватиме пів року, можливо, під нього буде навіть грантова програма. Відберемо молодих митців, надамо їм цей простір і нехай вони там витворяють, що хочуть. Є проєктор, є звук, є світло, є наші спеціалісти. А потім експертною радою внутрішньо подивимося на результати, і якщо це можна показувати глядачеві, будемо показувати. Для нас важливо, щоб молодь мала реальну можливість себе реалізувати.

– Ви говорите про створення нових вистав і підтримку молодих митців. А за яких обставин театр, навпаки, змушений прощатися з постановкою та знімати її з репертуару? Наскільки болісним є таке рішення, якщо вона художньо вдала, але не збирає глядачів?

– З одного боку, спочатку це болісне питання, а з іншого – цілком природний процес, кожна вистава має свій ресурс. Він може закінчитися через три покази, а може – через сто три. Вистави можна розділити за трьома параметрами: ті, що йдуть на базі театру, фестивальні, гастрольні. І перед прийняттям рішення важливо визначитися: якщо кожен із цих ресурсних параметрів уже вичерпано, а ми, у свою чергу, зробили максимально все, щоб це перевірити, то який сенс її далі тримати? Навіть якщо вона гарна, а люди не ходять, то що за театр без глядача? Інакше це вже не театр, а музей. І тут показник навіть не якість: вона може бути хороша, але в нашому динамічному житті актуальність сенсів змінюються дуже швидко. Може статися й таке, що вистава, яку списали, колись знову набере актуальності. Але це життя. Ми живі люди.

ВИСТАВА «КВАЧ» МОЖЕ СТАТИ НЕПРИЄМНОЮ РОЗМОВОЮ, АДЖЕ БАГАТО ЖИТЕЛІВ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ ГОВОРЯТЬ РОСІЙСЬКОЮ

– Свій ювілейний сотий театральний сезон театр відкрив прем’єрою комедії метаморфоз «Квач». Чому саме її обрали знаковою і чи може ця постановка відкрити нову сторінку в історії театру?

– Ми ґрунтовно обмірковували, якою виставою відкривати наш сотий сезон, бо це залишиться в історії. «Квач» – це вистава за мотивами п’єси «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Режисер Дмитро Леончик (м. Чернівці) фактично повністю її переробив, але основна проблема, озвучена у п’єсі, порушується і в нашій виставі. До того ж вона сильно резонує з мовною ситуацією у нашому регіоні. Хотілося б помилятися, але, здається, зараз у нас пішов відкат до російської мови, я чую її частіше, ніж у перші роки повномасштабного вторгнення. Тому ми захотіли поговорити на цю тему з нашою аудиторією. Розумію, що це буде неприємна розмова, адже багато жителів Дніпропетровщини говорять російською. І не тільки тому, що ми такий регіон, а й тому, що багато переміщених сюди людей, які в силу історичного розташування своїх регіонів, також говорять російською. Тому ця розмова, можливо, буде неприємною, але в цьому є істинна суть театру. Ми піднімаємо не лише тему самоідентичності, мови, а й трішечки регіону – Дніпра та Дніпропетровської області.

Як на мене, ця постановка засвідчить – ми назавжди прибираємо наратив, що ми є російський театр. Вона поставить остаточну крапку: ми вже давно є українським театром.

– Якщо говорити про Драміком сьогодні, що для вас важливіше – репертуар чи сама модель театру як культурного простору?

– Наша стратегія – зробити Драміком більшим, ніж просто театр. Це місце, де відбуваються різні творчі процеси, бо театр – синтетичне мистецтво. Тут і музика, і художні образи, і костюми, і реквізит. Репертуар, безумовно, є складовою частиною будь-якого державного театру. А сталий репертуар — фактично основа стабільної роботи театру. Щодо самої моделі, то мені хотілося б, щоб це було місце, яке надихає, в яке хочеться повернутися. Хотілося б, щоб наш глядач сприймав це не лише як місце, де йдуть вистави, а як місце, де є творчість, натхнення, живий діалог, творчі виставки, зустрічі, майстер-класи, студії. Все, що пов’язане з розвитком людини в культурному сенсі.

ПРАГНЕМО РОЗВИВАТИ КОЛАБОРАЦІЇ, АЛЕ СЬОГОДНІШНЯ СИТУАЦІЯ НЕ ДАЄ НАМ МОЖЛИВОСТІ ПЛАНУВАТИ І СТАВИТЬ УСЕ НА ПАУЗУ

– Наскільки для вас важливі колаборації з іншими театрами? Чи бачите перспективу спільних постановок та обмінних проєктів?

– Я постійно прагну до такої співпраці. Якщо говорити регіонально, то ми співпрацюємо, наприклад, з Молодіжним театром, у нас є актори, які працюють і у них, і у нас. Ми маємо меморандум з Черкаським театром, який стосується наміру обмінних гастролей, але це зараз складно організаційно через безпекову ситуацію. У перспективі мені також хотілося б розвинути більшу співпрацю з одним із київських театрів.

Колаборація, створення спільних вистав – це, безумовно, обопільне професійне зростання і акторів, і художників, і сценографів. Ми прагнемо розвивати таку взаємодію, але сьогоднішня ситуація абсолютно не дає нам можливості прогнозувати, планувати і враховувати ризики, які можуть виникнути через хвилину, і ставлять усе це на паузу. Але надія є: ми працюємо і чекаємо кращих часів для її реалізації.

– Які три вистави з репертуару ви порадили б тим, хто хоче вперше познайомитися з вашим театром?

– Я насамперед порадив би вистави, яких ви більше ніде в Україні не побачите. Адже наші «Таксист», «Лісова пісня», «Кассандра» теж гарні, але ви їх можете подивитися в театрах інших міст. Натомість виставу «Мадам Рубінштейн» за п’єсою австралійського драматурга Джона Місто ви ніде не побачите! Це історія Хелени Рубінштейн. У ній відкривається всесвіт індустрії краси, бо саме вона була першою офіційною жінкою-мільйонеркою, яка заснувала салони краси, вигадала туш, денний і нічний креми, розподілила їх за типами шкіри. Це байопік режисера Ігоря Матіїва, який він поставив на заслужену артистку України Неллі Масальську, яка дуже органічно грає цю роль.

Із постановок, яких ви ніде не побачите або, принаймні, побачите не в такому варіанті, – це видовищна комедія у стилі кабаре «Шантрапа» за мотивами п’єси Панаса Саксаганського. У нас вона досить провокативна.

Ще я порадив би наш сімейний мюзикл «Скрудж та Різдвяне диво». До речі, жанр мюзиклу (як і кабаре) не характерний для нашого театру, тому що ми не є музично-драматичним театром, у нас немає солістів-вокалістів чи оркестру. Але розвиток наших драматичних акторів, які проходять навчання, призвів до того, що ми можемо вже й такі жанри опанувати. Можливо, це ще не найвищий рівень, але для драмтеатру, я вважаю, дуже круто.

– Пане Сергію, що дає наснаги і сили вам і вашому колективу продовжувати створювати театр попри війну?

– Найперша відповідь – це те, що ми всі відчуваємо на собі: людям потрібна підтримка. І театр може цю підтримку дати. Це живе спілкування, безпосередні емоції, можливість відволіктися. Це інший світ, своєрідний всесвіт, у який приходиш і потрапляєш в іншу реальність, в інший вимір. Коли мені важко, я ставлю собі питання: а кому легше? Невже хлопцям легше? А що ми можемо тут на місці зробити? Ми можемо підтримати людей, співпрацюємо з різними категоріями, бачимо, наскільки це їм потрібно, наскільки іншими вони від нас виходять і дякують, що хоч на півтори-дві годинки відволіклися.

Друге – це, напевно, якраз ота цифра «100» у віці нашого театру: вона не дає нам права опустити руки, зупинитися і сказати собі, що вже нема сил. Це історія, яка залишиться наступним поколінням, і щоб через сто років отак десь (можливо, вже на іншій планеті) сиділи дві людини і говорили про український театр.

Любов Базів. Київ

Фото Миколи Мʼякшикова та надані Дніпровським академічним театром драми та комедії