У застосунку Audiostories опублікували аудіозбірку “Голосом Параски”, яка містить понад годину записів авторських співанок української письменниці та етнографині Параски Плитки-Горицвіт у її виконанні.

Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки закрив театральний сезон прем’єрою вистави за соціально-психологічною повістю «Земля» Ольги Кобилянської. Мистецький дух двох видатних письменниць і близьких подруг через понад століття перетнувся в цій точці простору й часу завдяки режисерові Івану Уривському.

ВІЧНА КЛАСИКА НАБУВАЄ НОВИХ СЕНСІВ У ПУНКТИРНІЙ ВОЄННІЙ ЛІНІЇ ПОВІСТІ

Велика трагедія маленької родини. Тут переплелося все людське: глибоко приховане і показне, скроплене материнськими сльозами, батьківським потом, синівськими плювками і, зрештою, братовбивчою кровʼю та скріплене чуттєвими і цнотливими поцілунками, жартівливими і злими ляпасами, тихою і надривною молитвою та любовʼю в різних (місцями просто божевільних від пристрасті чи горя) проявах.  Вічна класика, яка відгукується і постійно набуває нових сенсів, особливо в пунктирній воєнній лінії повісті. І хоча Кобилянська писала про зовсім інше військо, через оптику війни, коли наша країна живе у страшних реаліях повномасштабного вторгнення, ця лінія зчитується глибше і трагічніше, ніж будь-коли раніше. «Ми розуміли це й намагалися бути дуже обережними, розуміючи, що це тригерна тема, яку можуть болісно сприймати, особливо ті, кого це торкнулося надто близько», – наголошує художник-постановник вистави Петро Богомазов.

Монолог матері, яка проводжає сина у військо, пробирає до мурашок. «Це первинний материнський інстинкт, трагедія, яка не дає змоги навіть дихати. І це зараз відбувається з матерями України. Найбільший жах для кожної жінки у світі – віддати свою дитину в молох соціально-політичних криз. Це страшне питання, яке сьогодні переживає суспільство, і не тільки наше», – ділиться в коментарі Укрінформу авторка ідеї проєкту, продюсерка Оксана Немчук.

Іван Уривський залишається вірним своєму особливому режисерському стилю й унікальному баченню прекрасного. У його виставах навіть нице й низьке може  видаватися магнетично привабливим та заворожувати.

В основу оригінальної повісті лягла реальна подія, що сталася в буковинському селі в 1894 році – хлопець убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину від батьків землю. В автобіографічному нарисі «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала, що факти, які спонукали її написати «Землю», абсолютно правдиві, а дійові особи також майже всі взяті з життя. «Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!» – описувала вона свій стан під час написання повісті, в якій на прикладі мікровсесвіту однієї родини можна побачити одвічні драми людства: зраду, взаємознищення, первісні інстинкти, міфологічні відсилання, архетипи, біблійні міфологеми, релігійні алюзії (історія Каїна і Авеля); відчути первородні моменти зв’язку людини із землею, з її хтонічною енергетикою.

ТЕМНІ ЧАСИ І ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦІЙ РОДИНІ, ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ З ТИМ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В НАШИХ РОДИНАХ

Настрій вистави витримано в темних тонах, її візуальний і емоційний тон дихає темрявою – символічною й реалістичною водночас: сажова земля, зчорніла кров, відьомсько-чорні думки Рахіри, темні очі обпоєного зіллям Сави, таємний і страшний «сусідній ліс», чорне «щось», що насувається на родину у видіннях Анни, похмурий колір одягу героїв, металево-сірі декорації. Усе підкреслює напругу й дає нагоду глядачу вповні зануритися в емоції, що вирували в душах і виривали серця персонажам Ольги Кобилянської.

«Темні часи і темні події, які відбуваються в родині Федорчуків, перегукуються з тим, що зараз відбувається в нашій країні і в наших родинах… Кобилянська у своїй повісті глибоко досліджувала людину її внутрішній світ, часто з модерністської та феміністичної точки зору роздивлялася обставини, в яких та опинилася, і як через утрату моральних орієнтирів окрема людина або ж усе людство підходить до особистих і суспільних катаклізмів. Це були нові методи того часу як реакція на кризу традиційних літературних форм, утрату віри в раціональність і цілісність світу. І вона вже тоді відчувала наближення суцільної катастрофи в людських стосунках. Зараз ми живемо в часи великих змін, яких не можемо навіть прогнозувати, тому, звісно, світла у виставі мало. Точиться боротьба за людські душі, і це страшна боротьба. Якщо дивитися на цю повість крізь оптику нашого часу, ми побачимо безліч сенсів, у ній є багато повітря для імпровізації, кожен зчитає власні історії.  Вистава гарно трансформується, що всередині – для українського глядача, що на зовнішній контур – вона теж транспарентна за своєю ідеєю і психологією», – говорить Оксана Немчук.

ПРЕМ’ЄРА «ЗЕМЛІ» – ЦЕ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ ВИСТАВИ «ŽẼMĖ», ЯКУ УРИВСЬКИЙ СТВОРИВ У КОЛАБОРАЦІЇ З ЛИТОВСЬКИМ ТЕАТРОМ

Важливо зазначити, що нинішня прем’єра «Землі» – це українська версія вистави «Žẽmė», яку Уривський створив у колаборації з Національним Каунаським драматичним театром і вперше випустив у Литві майже відразу після повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Слово «земля» українською та «žẽmė» литовською має спільне етимологічне коріння і стало точкою перетину двох театральних проєктів як символ діалогу двох сильних європейських культур. Проєкт, що спершу з’явився в Литві як універсальна драматургія в умовах війни, повернувся до України в оновленій, але спорідненій формі – як окрема самодостатня вистава.

«В Україні є багато версій вистав за цією повістю Кобилянської. І мені було цікаво, як на сцені Лесі Українки буде виглядати постановка, зроблена Іваном (Уривським – ред) у Литві. Адже вона створена в універсальній манері, говорить універсальною мовою і може бути зрозумілою і на заході, і всередині нашої країни – стиль, подача, проблематика, філософія, яку режисер розробляв для литовського глядача, мені видалася дуже вдалою і для нас у такий екзистенційно тяжкий момент», – розповідає пані Оксана.

Вона додає, що появі «Землі» на сцені театру Лесі Українки сприяли не лише можливість швидкої реалізації цікавого проєкту, а й продовження зв’язку з литовськими колегами, які від початку підтримали театр, що є надзвичайно позитивним в укріпленні міжнародних театральних комунікацій та гастрольної карти вистави в інші країни.

Тобто, ідея інноваційного проєкту не зводилася лише до трансферу постановки, було розроблено цілу концепцію: перенесення вистави, ознайомчі лекції літературознавця Євгена Стасіневича, камерну виставку, присвячену Ользі Кобилянській в стінах театру. Усе це задало інтелектуальний тон прем’єрі, яскраво унаочнило, що талановита модерністка з глибинним психологічним баченням створила історію, здатну переживати епохи, не втрачаючи актуальності.

«Це як у давньогрецькому театрі – місце та сцена одна і та сама, але різні актори, різна психофізика, різна оптика країни, глядача, різні сенси. Відповідно, це зовсім різні вистави», – впевнена Оксана Немчук.

Щоправда, в українській версії з’явилися художні рішення, яких не було в литовському варіанті: це відеопроєкція, що була введена не заради технологічності чи видовищності, а задля того, щоб відтворити відстань між людьми на фронті, і людьми, які їх чекають у тилу. Умовний відеодзвінок став інструментом «дистанціювання» – метафорою розривів між «нулем» і «безпекою», між тими, хто поруч, і тими, хто на далекій відстані.

«Це не технологічна прикраса, а засіб відтворення непростого спілкування в часи війни. В литовській версії актор цей монолог читає на сцені», – уточнює художник-постановник Петро Богомазов.

ОСНОВНА ДЕКОРАЦІЯ – ВЕЛЕТЕНСЬКА МЕТАЛЕВА КОНСТРУКЦІЯ – «АНГАР» ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ ЗЕРНА

У Кобилянської земля – це центральний персоніфікований образ, цілком олюднений, який дихає, вмирає, годує, вабить, випробовує, захищає, карає. У виставі Уривського вона не має такої образної присутності, залишаючись тільки символом великої життєдайної і водночас руйнівної могутності, зцілення і руйнації, прив’язаності і розбрату. І незмінно є великою незримою силою, яка рухає сюжет і впливає на долі героїв історії.

У Кобилянської – вся розмаїта атрибутика родючого села на зламі ХІХ–ХХ століть: бурдеї, стайні, тік, стоги із збіжжям і конюшиною. У постановці Уривського дещо інша перцепція її твору (що візуально навіть сприймається як маркер урбанізму), адже основна декорація – велетенська металева конструкція для зберігання зерна, яке для України виявилося надзвичайно важливим елементом виживання, як за часів, описуваних письменницею, так і зараз, коли ворог знищує українські зерносховища та ключові об’єкти агросектора та експорту нашого зерна.

Дія починається з того, що батько із сином будують захисний металевий ангар. І це є чітким символом виживання – вони захищають своє життя і збіжжя, варять металеву захисну «обшивку», яка в результаті їхніх дій та зовнішніх сил… розсипається під час вистави.

Як зазначає художник-постановник, концепція такого сценічного рішення народилася буквально з документальних фото розбитих ангарів, які команда бачила в новинах – листи металу, які відлітають із каркасів: «Для нас це стало чітким і дуже промовистим образом, який легко зчитується – це нашарування умовної безпеки і нормальності, які злітають із фасаду, і залишається тільки структура. Якщо структура міцна, то їх можна заново наварити, якщо хитка – то все впаде й зруйнується».

За його словами, це трошки і про світ, який у 2022 році (коли розробляли концепцію «Землі» для Литви) розсипався для громадян України загалом і для митців зокрема. «Ми всі тоді відчували непевність, хиткість безпекових гарантій, цивілізаційний розгором. Настали темні часи», – говорить Богомазов.

Одним із важливих елементів сценічної мови вистави є костюми – робота Тетяни Овсійчук, з якою і режисер Уривський, і художник-постановник Богомазов часто працюють разом («Калігула», «Марія Стюарт», «Конотопська відьма», –Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). І цього разу вона створила дуже стильну, цілісну й виважену роботу. Особливо сильні візуальні образи – дощ із зерна та кров, яка символічно з’явиться на руках у обох братів.

ДВА СКЛАДИ У ВИСТАВІ ДОСИТЬ РІЗНІ ЗА СВОЄЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ РОЗРОБКОЮ

«Земля» має два акторські склади, досить різні за своєю психологічною розробкою (і цим кожен із них надзвичайно цікавий): роль Сави, якому на думці тільки танець, стрільба і чорноока Рахіра (акторки Марія Рудинська, Ольга Узун) виконують актори Владислав Мелешко та Олександр Рудинський, Михайла, з сильним тілом і м’якою та чистою душею, сповненою любові до наймички Анни (Марічка Хоменко, Катерина Школа), грають Андрій Коваленко і Олександр Крючков.

Роль батька – заощадливого, не дуже емоційного та безмежно залюбленого в землю Івоніку Федорчука грають Сергій Детюк та Анатолій Ященко, а трагічний образ Марії – матері, яка водночас втрачає обох синів (одного – фізично, а другого – душевно, коли він убив власного брата) втілюють актриси Олександра Єна та Олена Стефанська.

Наступні покази вистави можна буде побачити вже в новому театральному сезоні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який стартує в середині вересня. А на жовтень заплановано цікавий експеримент – українська команда «Землі» поїде на гастролі в Каунас і зіграє в литовських декораціях, наступного дня – у тих самих декораціях зіграє акторський склад литовської вистави «Žẽmė», щоб наочно показати наскільки в екстремальних умовах та кризах ми, люди, різні, але й наскільки однакові.

Шарм творчості Івана Уривського дає глядачеві багато простору для глибоких відчуттів і емоцій, а сучасна мова театру, якою він звертається до глядача, перетворює сімейну трагедію з повісті «Земля» Ольги Кобилянської на «чорне дзеркало» змін, крізь які зараз проходять Україна і все європейське суспільство,  намагаючись подолати темряву, шукаючи світла й борючись за людські душі.

Любов Базів, Київ.

Фото Ірина Сомова

На головній світлині актори Владислав Мелешко (Сава) та Олександр Крючков (Михайло) 

Документальну стрічку режисера Костянтина Коновалова «Історія двох фотографій» про курсантів-зв’язківців покажуть на телебаченні у неділю, 10 серпня.