У Польщі в межах фестивалю українського кіно Ukraina Festiwal Filmowy відбудуться покази фільмів «Ля Палісіада», «Степне» та «Редакція».

Про це йдеться у пресрелізі організаторів фестивалю, який є у розпорядженні Укрінформу.

“Міжнародний фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN продовжує повертати спадщину Івана Миколайчука сучасному глядачу. Цьогоріч українські глядачі зможуть побачити ще одну роботу Івана Миколайчука, що з 1986 року існувала лише на плівці та була недоступна для перегляду. Це біографічна драма «І в звуках памʼять відгукнеться…» Тимофія Левчука (1986), яку відсканували спеціально для фестивалю зусиллями Миколайчук OPEN, Довженко-Центру та культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука. Премʼєра стрічки відбудеться 15 червня – у день народження Івана Миколайчука, який виступив сценаристом фільму”, – йдеться у повідомленні.

Одну із головних ролей у фільмі зіграла на той момент 18-річна акторка Ольга Сумська. Організатори зазначають, що вона стала музою цьогорічного фестивалю Миколайчук OPEN.

Ольга Сумська поділилася своїми думками про важливість показу фільму, якого ще не бачили онлайн.

«Мені 18. Третій курс театрального. До нас на іспити прийшли представники кіногрупи “Троянди для маестро” – таку робочу назву мав фільм “І в звуках памʼять відгукнеться…”. Шукали юну акторку на роль першого кохання Миколи Лисенка. Після іспитів підійшли до мене і запросили на кінопроби, яких фактично і не було, бо при зустрічі на студії ім. О.Довженка з режисером-постановником фільму, Тимофієм Левчуком, все одразу й вирішилося. Ми поспілкувалися, він пильно оглянув мене очима майстра і промовив: “Оце і є Настуня!”. І вже через пару тижнів я була на знімальному майданчику. Коли переглядаю свої фільми тих часів, тільки зараз усвідомлюю, що ми творили історію. Надзвичайно приємно, що наше кіно про видатного українського композитора Миколу Лисенка нарешті знайдено для глядача», – розповіла Сумська.

Стрічка простежує життя Лисенка з початку карʼєри до кінця життя. За словами організаторів, завдяки цьому фільму народилася тема цьогорічного фестивалю. Миколайчук OPEN пройде під гаслом «Людина в центрі історії» у новій айдентиці.

Наразі фестиваль продовжує приймати фільми. До 15 березня можна подати українські короткі метри та міжнародні (включно з українськими стрічками) повні метри. Всі умови доступні на платформі FilmFreeway.

Фестиваль глядацького кіно «Миколайчук OPEN» відбудеться з 14 до 21 червня 2025 року.

Як повідомлялося, торік на відкритті кінофестивалю “Миколайчук OPEN” у Чернівцях голівудський актор і режисер Вігго Мортенсен розпочав свою промову з кількох фраз українською.

Кадр із фільму, джерело: usfa.gov.ua

В Музеї сучасного мистецтва Одеси відкрилася дебютна персональна виставка Анни Антонюк «Я є – хочеш ти цього чи ні». Експозиція присвячена жіночому тілу, його змінам упродовж життя та прийняттю його.

Художниця порівняла людське тіло з плантаном, який нерідко називають «безсоромником». Це дерево отримало таке прізвисько через свою особливість – розростатися вшир, скидати кору, оголюючи химерні візерунки на своєму стовбурі. Люди підрізають його, залишаючи рвані рани, а на корі – подряпини, вирізьблені імена, хрести. Ці сліди залишаються назавжди. Людське тіло переживає схожий досвід – воно постійно змінюється, трансформується, набуває нових форм. Його вкривають зморшки, рубці, синці, воно не залишається незайманим. Ми постійно оновлюємось – фізично, емоційно, психологічно.

Інколи зміни відбуваються не за нашою волею – під тиском суспільства, чужих поглядів, нав’язаних уявлень про те, якими ми «повинні» бути. Нас оцінюють, дають нам прізвиська, аналізують наш вигляд, мову, поведінку. Інші люди залишають на нас свої сліди – не завжди видимі, але завжди відчутні. Випадкові слова, несвідомі дії, жорстокі судження залишають довічні шрами, глибокі і болісні, особливо на тих частинах нас, які найбільш тендітні й незахищені.

Виставка Анни Антонюк «Я є — хочеш ти цього чи ні» – це процес внутрішньої реінкарнації. Це спроба подивитися на себе інакше, прийняти власну історію, а можливо, навіть ненавидіти себе трохи менше. Художниця веде відвертий діалог із собою, порівнюючи своє тіло з платаном – деревом, що не вписується у стандарти ідеалу, але від цього не втрачає своєї значущості – з ціллю навчитись у нього приймати себе.

Ця виставка – не лише про тілесність. Вона про проживання почуттів, осмислення власних ран і шрамів, про дотик до своєї історії. Це подорож до самопізнання, де кожен образ стає частиною глибокого внутрішнього монологу.