Росіяни створюють у тимчасово окупованому Криму інфраструктуру для морських безпілотників. На березі Донузлава вже виявили щонайменше 21 укриття для таких катерів. Військові експерти припускають, що їх можуть використовувати для атак на цивільні судна та портову інфраструктуру Великої Одеси.

Про це інформують Новини.LIVE з посиланням на інтерв’ю капітана першого рангу запасу ВМС Андрія Риженка в ефірі телеканалу “Ми — Україна”.

Реклама

Для чого Росії морські дрони

За словами Андрія Риженка, росіяни фактично перейняли український досвід використання морських безекіпажних катерів. Однак застосовувати їх так само, як Україна проти Чорноморського флоту РФ, окупанти не можуть: біля українського узбережжя немає відповідних бойових кораблів, які могли б стати основними цілями для таких атак.

“Очевидно, що БЕКи їм потрібні для ударів по цивільних суднах, для того, щоб переривати судноплавство з портів Великої Одеси”, — зазначив Андрій Риженко.

Нову інфраструктуру для морських дронів росіяни створюють на Донузлаві в західній частині окупованого Криму. Андрій Риженко звернув увагу, що звідти відносно невелика відстань до підконтрольного Україні узбережжя, тому за розвитком цієї бази необхідно стежити вже зараз.

“Ці ударні морські дрони, скоріш за все, будуть призначені для того, щоб не дати нам можливості відновити судноплавство і вражати портову інфраструктуру в наших портах”, — сказав Андрій Риженко.

Скільки дронів Росія може розмістити у Криму

Нову інфраструктуру росіяни облаштовують на березі озера Донузлав поблизу Новоозерного. OSINT-аналітики виявили там щонайменше 21 укріплений елінг, які можуть використовувати для зберігання та підготовки безекіпажних катерів. Будувати їх почали ще у лютому 2026 року. Андрій Риженко припускає, що можливості цієї бази не обмежуються двома десятками катерів. 

“Я думаю, що можна казати про те, що там можна розташувати близько сотні цих дронів”, — зазначив Андрій Риженко.

Водночас Донузлав має особливість, яка робить російські катери вразливими. Щоб потрапити у відкрите море, вони мають вийти з озера через вузьку горловину. Крім того, місцевість навколо бази рівнинна, тому приховати велику кількість безекіпажних катерів складніше.

Андрій Риженко нагадав, що саме в Донузлаві перебував російський ракетний катер “Івановець”, який українські сили уразили морськими дронами Magura під час його спроби вийти з озера. На його думку, розташування нової російської бази також може дозволити українським силам перехоплювати ворожі катери ще на виході в море.

Раніше Новини.LIVE писали, що Одеса залишається важливою ціллю для російських військових через її роль у морському експорті України. Водночас противник не має можливості провести повноцінну морську блокаду, тому намагається тиснути ударами по портовій та іншій інфраструктурі.

Також Новини.LIVE повідомляли, що днями у Криму українські сили уразили російський “Бастіон”. Цей комплекс є носієм ракет “Онікс” та “Циркон”, які російські військові використовують для ударів по Україні. Це вже друга знищена така установка. Наприкінці серпня на тимчасово окупованому півострові Військово-морські сили ЗСУ уразили стартові позиції та місце дислокації берегового ракетного комплексу “Бастіон”.

Щороку у другу неділю вересня Україна вшановує пам’ять сотень тисяч автохтонних українців, які у 1944–1951 роках зазнали насильницької депортації з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини — територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки. 

Унаслідок політики комуністичних режимів СРСР і Польщі свої домівки були змушені залишити понад 700 тисяч українців. У 2026 році ця пам’ятна дата припадає на 13 вересня.

Що гарантує держава

Закон України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою” створює правові механізми для забезпечення справедливості щодо людей, які пережили примусове переселення. Він визначає статус та встановлює державні гарантії.

Закон поширюється і на українців, які у 1944–1951 роках були примусово переселені. Тобто держава не лише зберігає пам’ять про ці трагічні події, а й створила правовий механізм для офіційного визнання їхнього статусу.

Недопустимість формального підходу при встановленні статусу: реагування Офісу Омбудсмана

Порядок № 643 не визначає свідоцтво про народження як єдиний документ, яким можуть підтверджуватися обставини, необхідні для надання статусу депортованої за національною ознакою особи. Вони можуть підтверджуватися й іншими документами, передбаченими Порядком.

Це особливо важливо для людей похилого віку, які через десятиліття після депортації можуть не мати всіх документів.

Показовим є випадок 98-річної заявниці, яку у 1946 році примусово переселили із с. Бабиці Білгорайського повіту Люблінського воєводства Республіки Польща до Запорізької області.

У травні 2026 року жінка подала заяву та необхідні документи, зокрема архівну довідку, що підтверджувала факт депортації. Водночас від неї вимагали свідоцтво про народження для підтвердження народження на території, з якої проводилася депортація.

Після мого реагування було підтверджено, що Порядок № 643 не вимагає саме свідоцтва про народження як єдиного можливого документа. У серпні 2026 року Мінрозвитку прийняло рішення про надання жінці статусу особи, депортованої за національною ознакою.

Цей випадок демонструє, що відсутність окремого документа не повинна автоматично ставати перешкодою для реалізації права на встановлення статусу, якщо відповідні обставини можуть бути підтверджені іншими передбаченими законодавством документами.

Державні гарантії та права

Надання статусу є підставою для реалізації низки гарантій. Депортовані особи, які досягли пенсійного віку або мають інвалідність, мають право на:

• санаторно-курортне лікування та відпочинок;

• 50% знижку на оплату житла і комунальних послуг у межах установлених норм;

• 50% знижку на вартість ліків за рецептами;

• позачергове влаштування до закладів соціального захисту.

Крім того, після надання статусу недійсними визнаються пов’язані з депортацією рішення про позбавлення державних нагород, учених ступенів, військових, спеціальних і почесних звань, пенсій та інших прав.

Передбачена і грошова допомога

Стаття 7¹ Закону України № 1223-VII передбачає для таких осіб право на одноразову грошову допомогу.

Розмір допомоги — 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених на 1 січня року подання заяви.

Для отримання допомоги потрібно мати статус депортованої за національною ознакою особи та звернутися із заявою до Мінрозвитку.

Водночас постанова № 371 передбачає, що її положення щодо призначення та виплати цієї допомоги застосовуються через 12 місяців з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Отже, отримання статусу є важливим також для реалізації права на передбачену законом одноразову грошову допомогу.

Як отримати статус: куди звертатися та скільки це займає

Для отримання статусу особи, депортованої за національною ознакою, потрібно пройти процедуру, визначену Порядком № 643. Розповідаю про всі кроки:

• подати заяву. Особа або її законний представник подає заяву за місцем проживання чи перебування до уповноваженого органу. Окремо зауважу, що звернутися можуть не лише безпосередньо депортовані особи, а й люди, які народилися в сім’ях депортованих до моменту їх повернення в місця постійного проживання, але не пізніше набрання чинності Закону України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”.

• пройти співбесіду. Перед реєстрацією заяви посадова особа проводить співбесіду та заповнює облікову картку. Заявник ознайомлюється з нею та підписує.

• передача документів до Мінрозвитку. Уповноважений орган протягом одного місяця з дня реєстрації заяви передає до Мінрозвитку копії заяви та необхідних документів.

• рішення про надання статусу. Мінрозвитку не пізніше трьох місяців від дати реєстрації заяви приймає рішення про надання статусу або відмову в його наданні із зазначенням причин. Відмову можна оскаржити в суді.

Таким чином, законодавство встановлює чітку процедуру та строки розгляду документів. 

Куди звертатися, якщо виникають проблеми?

Для людини, яка пережила примусове виселення, офіційне визнання її депортованою за національною ознакою — це визнання державою факту пережитої цими людьми несправедливості. І водночас — можливість відновити порушені права та отримати передбачену законом підтримку.

Саме тому важливо, щоб люди, які мають право на такий статус, знали про передбачені законодавством можливості та могли ними скористатися.

Якщо уповноважений орган безпідставно затягує оформлення документів для встановлення факту депортації або вимагає документи, яких немає в Порядку № 643, ви можете звернутися до мене як Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Я допоможу захистити ваше право на належний розгляд заяви.

Звернутися можна за адресою: вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008, електронною поштою [email protected] або за телефоном гарячої лінії 16-78.

Пам’ятати про примусове виселення — означає говорити про минуле та відновлювати справедливість щодо тих, хто пережив депортацію.

Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Верховний Суд підтвердив вирок колишньому слідчому одного з відділів Управління Служби безпеки України в Одеській області Сергію Глівінському, якого навесні 2024 року засудили до 9 років ув’язнення.

Як повідомили у пресслужбі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, 10 вересня 2026 року Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду постановив залишити без змін вирок Вищого антикорупційного суду України (ВАКС) від та ухвалу Апеляційної палати ВАКС, якими колишнього слідчого в особливо важливих справах слідчого відділу Управління СБУ в Одеській області Сергія Глівінського визнали винуватим у вимаганні та одержанні від громадянина неправомірної вигоди в розмірі 80 тисяч доларів США за вчинення процесуальних та слідчих дій, що вплинули на пом’якшення запобіжного заходу, скасування арешту майна та банківських рахунків іноземця.

Верховний Суд погодився з доводами прокурора САП, відхилив касаційну скаргу сторони захисту та підтвердив законність рішень судів.  Таким чином, Сергія Глівінського засудили до 9 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у Службі безпеки України та правоохоронних органах строком на три роки, з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. Постанова Верховного Суду є остаточною та оскарженню не підлягає.

Кирило Бойко