Про це повідомила пресслужба “Укрпошти”.

“З понеділка, 9 червня, всі, хто приходить на пошту тільки по посилки, можуть забирати їх поза чергою. Зокрема йдеться про відділення, де наразі немає окремого віконця для видачі відправлень. Обмеження — 5 посилок”, — зазначили в “Укрпошті”.

Щоб отримати посилку поза чергою, потрібно сказати оператору чи операторці, що вам лише отримати. І тоді не потрібно чекати подовгу.

“Укрпошта” додала, що у травні 98% посилок по Україні доставила вчасно.

“Усе завдяки автоматизації сортування та оптимізації логістичних маршрутів. Причиною тих 2% затримок були ворожі обстріли на Донеччині, Сумщині й Херсонщині”, — додали в компанії.

Нагадаємо, генеральний директор акціонерного товариства “Укрпошта” Ігор Смілянський розкрив розмір своєї зарплати за 2024 рік. За його словами, після сплати податків минулого року він отримав майже 7 млн грн. Смілянський зазначив, що це менше, ніж отримує президент США Дональд Трамп.

Фокус також писав, що “Укрпошта” закупила партію ковбасних виробів та невдовзі почне продавати їх відвідувачам своїх поштових відділень. Ігор Смілянський, генеральний директор “Укрпошти” розповів, що вже укладено угоду на постачання ковбасної продукції із холдингом МХП Юрія Косюка (м’ясо-ковбасні вироби ТМ “Бащинський” та “Апетитна”).

Про це пише The i Paper.

У період з 2000 по 2018 рік у Великій Британії спостерігалося помітне зростання кількості діагнозів РДУГ, особливо серед дітей і молодих дорослих. Наприклад, серед хлопчиків у віці від 10 до 16 років відсоток діагностованих зі РДУГ зріс із 1,4% до 3,5%, а тих, хто отримує ліки, збільшився з 0,6% до 2,4%. Найзначніше відносне зростання спостерігалося серед дорослих: за той самий період діагнози в чоловіків віком від 18 до 29 років зросли приблизно у 20 разів, а кількість виписаних рецептів — майже у 50 разів.

У Фокус.Технології з’явився свій Telegram-канал. Підписуйтесь, щоб не пропускати найсвіжіші та найцікавіші новини зі світу науки!

Незважаючи на ці зростаючі цифри, недавнє дослідження, опубліковане в журналі Journal of Affective Disorders, показало, що фактична поширеність РДУГ не змінилася значно. Систематичний огляд, проведений Королівським коледжем Лондона, в якому було проаналізовано 40 досліджень за період з 2020 до 2024 року, не виявив істотного збільшення кількості випадків РДУГ у таких країнах, як США, Канада і Швеція. Це вказує на те, що зростання кількості діагнозів може бути пов’язане радше з підвищенням обізнаності та зниженням стигматизації, ніж із реальним збільшенням частоти захворюваності на це захворювання.

Важливо

Велику роль у частоті розмов про ускладнення зіграло і зростаюче визнання РДУГ серед дорослих людей. Історично розглянутий як дитячий розлад, РДУГ тепер дедалі частіше діагностують у дорослих, особливо у жінок. Так, Керолайн Вільямс була діагностована зі РДУГ лише в 48 років після багатьох десятиліть боротьби з концентрацією уваги та організацією. Тепер цей діагноз може дати їй ясність і полегшення, підтверджуючи реальні проблеми, які раніше приписували особистим недолікам.

Передбачається, що соціальні чинники, такі як вплив соціальних мереж, сприяють зростанню кількості діагнозів РДУГ. Деякі вважають, що такі платформи, як TikTok, з їхньою швидкою доставкою контенту, впливають на тривалість уваги. Однак експерти застерігають від встановлення прямих причинно-наслідкових зв’язків.

Професор Філіп Шоу з Королівського коледжу Лондона зазначає, що, хоча існує інтерес до потенційних ефектів цифрової багатозадачності, незрозуміло, чи призводить використання соціальних мереж до симптомів РДУГ, чи люди з проблемами уваги більш схильні до використання таких платформ.

Пандемія COVID-19, яка порушила звичний уклад життя та навчальне середовище, також підозрювалася у впливі на показники РДУГ. Однак дослідження не виявили значних змін у показниках діагностики під час пандемії в декількох країнах. Це свідчить про те, що, хоча пандемія торкнулася багатьох аспектів життя, вона, можливо, не мала прямого впливу на поширеність РДУГ.

Таким чином, зростання кількості діагнозів РДУГ, мабуть, більшою мірою відображає зміни в суспільстві, такі як підвищення обізнаності, зниження стигматизації та розширення діагностичних критеріїв, ніж фактичне зростання поширеності цього захворювання, підсумували дослідники. Це зрушення підкреслює важливість розуміння РДУГ як спектра і визнання розмаїття переживань людей, які страждають на це захворювання.

Раніше Фокус писав про те, що літніх людей, які страждають від РДУГ, просто не враховують у статистиці. Старші люди, які страждають від серйозного розладу, найчастіше, просто не враховуються в результатах наукових робіт, не отримуючи необхідні діагностику і лікування, показало дослідження.

Також Фокус писав про те, що передозування ліками від РДУГ стає дедалі частішим. Тривожні результати останнього дослідження свідчать, що на рік відбувалося майже 4 000 випадків передозування серед молодого населення в одних лише США.

Важливо! Ця стаття ґрунтується на останніх наукових і медичних дослідженнях і не суперечить їм. Текст має виключно інформаційний характер і не містить медичних порад. Для встановлення діагнозу обов’язково зверніться до лікаря.

– Пане Костянтине, як Ви оцінюєте стан портретного жанру сьогодні в Україні?

У нас є багато сильних митців, але говорити про цілісну школу поки складно. Портрет як жанр живий – і це найголовніше. При цьому він змінюється: стає глибшим, більш особистим, а часом – соціальним. Художник сьогодні не просто передає зовнішність, статус людини. Він фіксує образ: її психологічний стан, досвід, травми, боротьбу.

– Які сучасні митці, на Вашу думку, яскраво представляють цей жанр?

Можу назвати чимало імен. Є багато сильних. Влада Ралко – дуже емоційна, потужна. Зінаїда Кубар працює з відео, її портрети буквально оживають. Марія Ділай глибоко копає в темі жіночої ідентичності. У Войтовича – цікаве поєднання ню і фігуративу. Михайло Гуйда – це про тишу й силу в одному погляді.

Віталій Семенуха – взагалі окрема історія. У нього портрет як мовчазна сповідь, дуже чесна і тонка.

З реалістів сильний Віктор Ковтун, з харківської школи. Богдан Голояд – це майже скульптурний гіперреалізм. І, звісно, Анатолій Кущ – класика скульптурного портрета. Усі вони дуже різні, але кожен шукає правду не в рисах, а в людині.

– Якщо шукати витоки українського портретного мистецтва, то де вони – в іконі, у Шевченкових працях чи глибше?

Думаю, всюди потроху. Почалося все, звісно з ікон. Це хоч і канонічний образ, але вже тоді в ньому намагалися передати не тільки риси святих, а щось глибше – настрій, стан душі. Але справжній перелом – це все таки Шевченко. У нього портрет стає живим, людяним. І техніка, і психологія – усе там. А далі вже Кричевський, Боровиковський, Білінська-Богданович… Кожен із них додавав своє. Але всіх об’єднує вміння бачити не зовнішність людини, а суть. І в цьому, мабуть, і є мета українського портрета.

– Яким технікам віддають перевагу митці сьогодні?

Зараз у портреті майже немає обмежень. Хтось малює класично – олією на полотні, а хтось працює з діджиталом, відео, інсталяціями, додає в роботу шматки тканини, дерева чи навіть уламки реальних речей. Портрет став змішаним, гібридним, як і епоха. Але при цьому багато художників звертаються до традицій – повертають у свої роботи вишивку, старовинні символи, фольклор. Просто тепер вони звучать по-новому.

– Чим ще, крім технік, відрізняється сучасний український портрет від класичного?

Авжеж, річ не лише в поєднанні живопису з фотографією чи інсталяцією. Зараз портрет живе не тільки в майстернях чи галереях – він вийшов на вулиці та в цифровий світ. Художник уже не просто пише “образ”, він говорить із глядачем напряму – про те, що болить, що хвилює. Особливо під час війни.

І ще важливий момент. Митці активно працюють із темами, які раніше рідко з’являлися в портретному жанрі: війна, втрата, національна пам’ять, ідентичність. Це вже не просто картина – це громадянська позиція, мистецький маніфест.

– Ви торкнулися теми війни. Які ще події, на Вашу думку, найбільше вплинули на український портрет?

І Революція Гідності, і війна, і еміграція – усе це дуже змінило не тільки нас, а й мистецтво. Художники сьогодні пишуть не просто людей. Вони через обличчя передають настрій епохи. Інколи портрет – це не обличчя конкретної особи, а символ. І це дуже відчувається.

– Що робить художника видатним у жанрі портрету?

Точно не техніка чи диплом. Скоріше, власний стиль. Коли ти дивишся на портрет і відразу впізнаєш пензель митця – це вже ознака майстерності. Але не тільки це. Видатні портретисти здатні тонко відчути час, у якому живуть. Не бояться пробувати нове, експериментувати з техніками, матеріалами, концепціями. Бо портрет – це жива форма. Як і все живе, він має змінюватися.

– Чи можна сказати, що український портрет сьогодні – це елітарне мистецтво?

Частково так. Деякі митці працюють виключно за приватними замовленнями: для політиків, бізнесменів, колекціонерів. Проте багато хто створює роботи, які бачить широка публіка – на виставках, у міському просторі, онлайн. Портрет став способом говорити про себе, про час, про спільні переживання. І це вже не про еліту – це про нас усіх.

– Якщо говорити не тільки про художню цінність, а й про успіх у комерційному сенсі: хто сьогодні серед українських портретистів у топі?

Є кілька дуже помітних прізвищ. Наприклад, Маша Рева – яскрава, смілива, з абсолютно впізнаваним стилем. Її роботи купують як галереї, так і приватні колекціонери, зазвичай у діапазоні $3,000–5,000. Владислав Мельник працює з абстрактним портретом – його полотна можуть коштувати від $3,000, залежно від формату й складності. Назар Білик – його скульптурні портрети стабільно затребувані, і стартова ціна – від $10,000–15,000.

А от Віталій Семенуха – це окрема історія. Він працює виключно на замовлення для дуже вузького кола клієнтів – відомих політиків, меценатів, європейських колекціонерів. Подейкують, що його портрети коштують понад $100,000. Але сам автор ніколи не називав цифр, і я ставлюся до таких оцінок обережно.

– Зважаючи на це, ми можемо констатувати, що вітчизняні портретисти підкорюють міжнародний ринок? У порівнянні з тим же художником країни-агресора, Нікасем Сафроновим, портрети якого, по оцінкам, також перевищують $100,000?

Можу зазначити, що українська еліта і справді в минулому зверталася за портретами до Сафронова. Але не тільки війна з росіянами внесла корективи на попит його робіт. Українські портретисти, зокрема Семенуха, не лише не поступається розпіареному Сафронову в ціні, а й десятикратно перевершує його в майстерності. Інакше кажучи, двох зайців одним пострілом – визнаємо і підтримуємо українських майстрів, і категорично відмовляємося від культурної спадщини, навʼязаної Росією.

– Яку роль сьогодні відіграє Спілка художників України? Чи надаєте Ви підтримку молодим митцям?

Безумовно, підтримка молодих художників – один із наших пріоритетів. Ми допомагаємо з виставками, залучаємо до міждисциплінарних проєктів. Зараз готуємо масштабну виставку, присвячену обличчям війни. Але не лише з фронту. Це й тил, і побут, і дитячі погляди. Ми хочемо показати портрети тих, хто тримає Україну в найширшому сенсі – від воїна до вчителя, від волонтера до дитини.

– Що би Ви порадили молодим художникам, які хочуть працювати в жанрі портрета?

Насамперед не боятися показувати себе. Не чекати ідеального моменту чи схвалення від когось. Просто малюйте, створюйте, говоріть. І обов’язково – з повагою до того, кого зображуєте. Бо портрет – це завжди діалог. І якщо в ньому є щирість, він обов’язково знайде свого глядача.

– Чи може, на вашу думку, штучний інтелект з часом замінити художника?

Так, штучний інтелект дедалі частіше з’являється у творчому процесі. І хоча іноді це просто інструмент, підготовчий етап, бувають випадки, коли недобросовісні митці фактично підсовують згенероване як авторське мистецтво. Один такий “портретист”, не називатиму імен, пише для політиків, депутатів та бізнесменів, хоча пише, по суті, не він, а ШІ.

Але знаєте, алгоритм може видати картинку, але ніколи – душу. ШІ не відчуває, не дихає, не мріє. Він не знає, як тремтить рука, коли торкаєшся полотна, не чує, як мовчить модель. Божу іскру не підробиш. І жодна машина не витіснить того, хто справді поцілований Богом.

– Наостанок дайте свій прогноз: яке майбутнє українського портрета через 10–20 років?

Я вірю, що майбутнє за чесністю. Навіть коли навколо все переходить у цифру, коли мистецтво стає інтерактивним, портрет залишається. Бо він – про людину. Не про технології, не про тренди. Це погляд, дотик, емоція. Спосіб зберегти момент. Я думаю, що з часом портрет стане більш інтимним, особистим, детальним. І водночас відкритим до нових форм, нових медіа. Але суть залишиться: портрет – це не обличчя, а пам’ять про душу. І це не зміниться.