Підсумки фестивалю підбили його організатори на пресконференції в Укрінформі.

Цьогорічний фестиваль «Схід Опера Фест – 2026» у Харкові відновився після кількарічної паузи та відзначився своїм розмахом і насиченістю програми. За 22 дні фестиваль об’єднав 38 яскравих подій, залучивши 18 музичних та драматичних театрів із 11 міст України.

«Були присутні всі флагмани музичної театральної культури України, а також майже усі прифронтові театри. Головні вимоги фестивалю – вистави мають бути саме музичні, навіть якщо це драматичні театри, і з українським контентом, створеним під час великої війни. Таким чином, ми побачили зріз музичної творчості театрів України за останні роки. Це було дуже важливо для нас як професіоналів і для глядача, який побачив, як зараз розвивається українське музичне театральне мистецтво», – зазначив генеральний директор-художній керівник Харківського національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка, керівник Національного фестивалю «Схід Опера Фест – 2026» Ігор Тулузов.

Глядачі мали змогу побачити масштабні опери та балети, оперети й рок-опери, сучасні аудіовізуальні перформанси, фолк-мюзикли, а також долучитися до фахових дискусій і Всеукраїнського круглого столу.

«Коли ми замислювали цей фестиваль у 2015 році, то йшлося про те, щоб зібрати хоча б чотири національні театри опери та оперети. Коли ж нам вдалося зібрати таку кількість колективів під час війни, то це просто диво. Багато вистав неймовірно здивували й зворушили як глядачів, так і самих артистів. Після цих вистав виходиш, немов із церкви – і плачеш, і смієшся, і відчуваєш – яка багата на таланти Україна», – наголосив художній керівник фестивалю «Схід Опера Фест – 2026», головний режисер Харківського національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка Армен Калоян.

З 22 серпня до 18 вересня у фестивалі взяли участь національні театри, музичні та драматичні колективи, а також театри міст, розташованих поблизу фронту: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Івано-Франківський національний драматичний театр імені Івана Франка, Київський національний академічний театр оперети, Київська Опера, Дніпро Опера, театри Сум, Миколаєва, Херсона, Полтави, Одеси, Кропивницького, а також харківські театри «Нафта», «Березіль», Музкомедії і Харківський театр ляльок.

Проєкт продемонстрував грандіозні показники залученості публіки: 12 тисяч глядачів відвідали фестивальні заходи та вистави наживо, а онлайн-трансляції, прямі етери з фестивальної студії та супутні медіапроєкти об’єднали понад 100 тисяч глядачів по всьому світу.

Як зазначили організатори, фестиваль підтвердив важливу істину: культура – це не розкіш мирного часу, а фундаментальна сила, що допомагає вистояти, тримає духовний каркас нації та єднає суспільство навколо спільних цінностей. «Схід Опера Фест 2026» став не просто святом сценічного мистецтва, а переконливим символом незламності Харкова, культурного відродження та віри у майбутнє.

Як повідомляв Укрінформ, у Торонто пройшов найбільший український фестиваль у Північній Америці.

Українська режисерка, дизайнерка та фотографка з Одеси Таню Муіньо стала режисеркою нової рекламної кампанії Apple для iPhone 18 Pro.

«Іванів ковчег. Простір свободи» – одна з численних змістовних виставок у Києві, що триває в період щоденних ворожих атак на столицю. Від початку повномасштабної російсько-української війни минуло чотири з половиною роки – саме у день 35-річчя відновлення незалежності України. Ця експозиція у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» особлива тим, що повертає до часів, коли радянська влада з центром у московському Кремлі упродовж «союзних» десятиліть на збирання українських старожитностей маніпулятивно навішувала ярлик «пропаганди украінской самобитності».

Життя і діяльність скульптора, художника і колекціонера Івана Гончара, від дня народження якого виповнилося 115 років, оприявлюють процеси утвердження української ідентичності в умовах тоталітарного панування СРСР, всупереч постійним марним намаганням її знищити. За 82 роки життя шляхи митця перетнулися з Оленою Пчілкою та Василем Стусом; його невісткою – дружиною усиновленого Петра – стала популярна співачка Ніна Матвієнко; а відгук про відвідини створеного Іваном Гончаром музею ще малою школяркою написала нині відома письменниця Оксана Забужко.

Діяльність цього феноменального українця, якого переслідував КДБ, пов’язана з усією країною: у сотнях населених пунктів Іван Гончар відшуковував витвори та старожитності – картини, ікони, вишиванки, різьблення, гончарні вироби. Водночас митець залишив вагомий власний творчий доробок. Зокрема, створене ним скульптурне зображення художниці Катерини Білокур зустрічає відвідувачів біля її хати у Богданівці на Київщині.

Укрінформу в експозиції виставкового проєкту про митця розповів генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»  Петро Гончар.

ЯК ІВАН ГОНЧАР ОПИНИВСЯ В КОЛІ СПІЛКУВАННЯ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ ТА КЛИМЕНТА КВІТКИ

Іван Гончар народився у багатодітній родині на Черкащині 27 січня 1911 року. Було шестеро братів і дві сестри. Батько, Макар Антонович Гончар, був учасником Першої світової війни. Мати – Агафія Вакулівна, у дівоцтві Зозуля. Край був сповнений українських традицій і символів, що формували світосприйняття. Скажімо, хрещеною матір’ю Іванка була Марфа Барвінок.

Із дитячих літ хлопець, як згадував пізніше, «ліпив, малював, вирізував з паперу, з буряків, картоплі…». У Лип’янці, де народився, закінчив парафіяльну школу, в якій на чільному місці серед ікон висів портрет шанованого земляка – Тараса Шевченка, який ще 1845 року написав усім відомі рядки: «…Вставайте, // Кайдани порвіте // І вражою злою кров’ю // Волю окропіте».

Серед тисяч старожитностей, які Іван Гончар зібрав за життя, як реліквія зберігається портрет автора «Кобзаря», створений 1906 року Фотієм Красицьким – внучатим небожем Тараса Шевченка по лінії його сестри Катерини.

Іванові Гончару в юнацькі роки пощастило зустрічатися з музикознавцем і фольклористом Климентом Квіткою – чоловіком Лесі Українки та її матір’ю, відомою письменницею й редакторкою Ольгою Петрівною Косач, яку більшість знає під творчим псевдонімом Олена Пчілка. Передувало цьому те, що талановитого підлітка у рідній Лип’янці запримітив музикознавець та збирач фольклору Максим Коросташ, який свого часу навчався у закладі часів УНР – Державному музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка. Саме Максим Коросташ умовив батьків Івана Гончара віддати талановитого сина 1927 року до Київської художньо-індустріальної школи і поселив його в столиці у своїй квартирі. Так юнак потрапив до кола справжньої української інтелігенції.

Після закінчення навчання Іван Гончар рік учителював у селі Василькові, що в Шполянському районі на Черкащині. Далі вирішив здобути ще одну освіту – вступив до Інституту агрохімії та ґрунтознавства й одночасно працював у Київських скульптурно-монументальних майстернях. Отримавши у 1936 році другий диплом, зосередився на мистецтві. Поза сумнівом, на рішення впливали біди та трагедії українського села, яке радянська влада присмиряла цілеспрямовано створеним Голодомором, колгоспами і позбавленням можливості вільно переміщатися.

Молох сталінського терору зовсім скоро зачепив близьку людину Івана Гончара – за сфабрикованими звинуваченнями 1938 року репресували земляка і наставника Максима Коросташа, який брав участь у численних експедиціях зі збирання та записування українських пісень.

ЯК ЗА ПОШУК КАРТИН З КОЗАКОМ МАМАЄМ «ЗДАВАЛИ» РАДЯНСЬКИМ МІЛІЦІОНЕРАМ

У публічний мистецький простір Іван Гончар як скульптор увійшов 1937 року. Його роботу разом із творами інших митців показували на всеукраїнській виставці з пропагандистською назвою «Квiтуча соцiалiстична Україна». Зі зрозумілих причин детального опису того періоду митець не залишив. Збереглося київське фото 1939 року, на якому він позує з матір’ю у вишитій сорочці. Про внутрішній проукраїнський стрижень Івана Гончара свідчить одна з його перших скульптур – «Тарас-водоноша» (1938 р.). Вона стала експонатом Шевченківського національного заповідника в Каневі. Авторську копію має також Національний музей Тараса Шевченка у Києві.

Особлива сторінка в житті Івана Гончара – фронтова. Другу світову війну він завершив у Берліні командиром взводу зв’язку у званні старшого лейтенанта. Нагороджений орденом і медалями. За ті роки митець створив понад 200 акварелей і графічних робіт, зокрема серію «Солдати мого взводу». Їх представляли на персональній виставці в перші роки відновленої незалежності у Музеї історії України у Другій світовій війні, а 2011-го – у НЦНК «Музей Івана Гончара».

Іванові Гончару у 1945-му випало попрацювати пів року у Віденській академії мистецтв, де готували виставку про бойові епізоди війни у творах художників-фронтовиків. У ній експонували дві скульптурні композиції митця – «Гранатометник» та «З поля бою». Безперечно, це був період, коли митцю доводилося діяти за правилами радянської системи. Проте невдовзі він довів, що головною для нього залишалася українська культура.

Після завершення Другої світової війни Іван Гончар почав активно збирати українські старожитності. Першу організовану поїздку, що мала ознаки польової експедиції, здійснив 1957 року до Чернігова. Уже до кінця 1960-х мав близько 7 тисяч предметів XVII – середини XX століття. Найбільше було вишиванок, рушників, килимів, верхнього одягу – приблизно 2500. Також збирав кераміку, живопис, ікони та книжки. У Миколаєві у товариша Миколи Аркаса (1853–1909) – Феодосія Камінського (1888–1978) – придбав частину  унікальної бібліотеки історика.

На Полтавщині, в селі Остап’є, ще наприкінці 1950-х вдалося знайти три картини «Козак-Мамай». Вони свідчили про пам’ять українців про козацьке минуле. У спогадах Іван Гончар вказав ціну однієї з них: «вражаюче неждана – п’ятнадцять карбованців».

У містечку Кобеляки на Полтавщині у клуні до 1965 року зберігав свою картину з Козаком Мамаєм Іван Бугрименко. Іванові Гончару він її подарував. Раніше, коли власник пропонував віддати картину в місцевий музей, йому наказали знищити її як націоналістичну, погрожуючи покаранням за тугу за козаками.

У кожному населеному пункті, куди приїздив у пошуках народних скарбів, Іван Гончар ретельно збирав інформацію про ремісників та народних майстрів, місцеві способи й художні техніки. Не обходилося без казусів. Митець згадував, що під час поїздки у 1961 році його заарештували міліціонери у Зіньківцях (це село біля Кам’янця-Подільського). Звільнили лише після заяви, що особисто знайомий з Микитою Хрущовим. За три роки в селі Мухівці (на Вінниччині) місцева жителька теж «здала» міліції збирача старожитностей, запідозривши його у шпигунстві.

«І до війни, і після війни я надивився на наші краєзнавчі та історичні музеї, де так збіднено і убого була показана Україна, особливо її минуле, її народна культура, її етнографія, а особливо народне мистецтво», – писав у спогадах Іван Гончар.

У 1962 році він занотував, що у Черкаському краєзнавчому музеї «зовсім відсутнє народне мистецтво» краю, «зате найбільше зоології, а ще більше сучасних фотографій». Той запис починається словами: «Я там не почув рідної української мови мого народу».

Ще за два роки на Київщині, у селі Ходосівка, Іван Гончар змалював трибанну церкву XVIII століття. Проте вже через місяць її розібрали, щоб облаштувати там колгоспний… корівник.

«11 років я систематично і методично їжджу  по Україні, досліджую і збираю  скарби народного мистецтва, описую, реставрую, малюю, фотографую,  популяризую, як через пресу, так і усно. Це стало другою моєю професією»,  – писав Іван Гончар у щоденнику.

МУЗЕЙ ГУРТУВАВ ШІСТДЕСЯТНИКІВ І ЗБЕРІГ САМОБУТНЮ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ

У післявоєнний період Іван Гончар у Києві спочатку мешкав у невеличкій квартирі на вулиці Артема, 33 (нині – вулиця Січових Стрільців). Ще 1955 року він розпочав будівництво власного житла, де на другому поверсі мала розміститися майстерня скульптора. Митцю-фронтовику дали на це дозвіл за адресою Новонаводницька, 8-а. У ті часи це ще була незаселена місцина, яка стала привабливою для столичних мешканців Печерського району лише через кілька десятиліть. Восени 1959-го митець завершив будівництво, упродовж зими оздоблював помешкання всередині в українському стилі, а потім зібрав друзів та знайомих на відкриття «Хати-музею» для вільного відвідування.

Ця будівля в Києві з першого дня стала місцем справжнього українського духу. Серед її відвідувачів були Надія Світлична, Сергій Параджанов, Василь Стус, Алла Горська, восьмирічна Оксана Забужко з батьками та багато інших. «Моя хата стала ніби образом України, куди приходять як до Мекки, щоби помолитись, серцем відпочити, пожалітись і вилити сльози радості, туги і гніву за страшні лихоліття», – писав митець у своєму щоденнику 1967 року.

Приблизно в той час біля входу в будинок, який зберігся донині, з’явилася маленька табличка: «Гончар Іван Макарович. Прийом відвідувачів та екскурсій. Субота, неділя, з 17 до 19 години». Через тиск КДБ невдовзі її довелося прибрати. Мрія митця про створення офіційного музею почала здійснюватися лише з наближенням відновлення незалежності України. Експозицію в окремій будівлі відкрили вже після смерті колекціонера, який пішов із життя 18 червня 1993 року.

Органи державної безпеки УРСР, які фактично переслідували за прояви українського патріотизму, не могли не зацікавитися Іваном Гончаром. Виставковий проєкт «Іванів ковчег» у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відкривається цитатою з таємного повідомлення КДБ до ЦК КПУ, датованого січнем 1965 року, про «попиткі іспользовать свойо положеніє для пропаганди буржуазно-націоналістіческіх ідей і сплочєнія вокруг сєбя політічєскі нєзрєлой творчєской молодьожі». Таку діяльність приписували Івану Гончару.

Митець-колекціонер, який із 1948 року був членом Спілки художників УРСР, невдовзі відчув тиск тоталітарної системи, що тривав два десятиліття. «Йдуть на явну брехню, інкримінуючи мені те, що мов я передав за кордон роботу Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”», – читаємо у щоденнику.

Тривали інформаційна кампанія зі знецінення діяльності митця та погрози «спалити хату». У квітні 1972 року Івана Гончара виключили з партії «за невиконання рішення бюро Печерського райкому КП України, за пропаганду антипартійних поглядів по національному питанню». Він не отримував замовлень – а це в СРСР був єдиний законний спосіб для людей творчих професій заробляти гроші.

Однак митець не опускав рук, навідріз відмовився передавати свою безцінну колекцію радянським органам, побоюючись, що її знищать, і знайшов можливість продовжувати зберігати українську історію та культуру. В умовах ізоляції та нагляду він створив 18 великоформатних томів масштабного дослідження всіх регіонів «Україна і українці». У цій роботі поєднано скрупульозні напрацювання історика, етнографа, фольклориста, антрополога та художника. Упродовж останніх років чотири томи вийшли друком.

РОКИ ПЕРИПЕТІЙ НАВКОЛО СТВОРЕННЯ МУЗЕЮ ІВАНА ГОНЧАРА І РОДИННА ІСТОРІЯ УСИНОВЛЕННЯ

«Йому все боліло: розриті могили, понищені собори, затоплені села (деякі встиг замалювати), зрубані верби, меліоровані річки», – таким закарбувався Іван Гончар мистецтвознавиці Тетяні Марченко-Пошивайло, яка вперше побачила його 1981 року. Хистом збирати старожитності господар Хати-музею багатьом нагадував знаного дослідника української історії Дмитра Яворницького (1855–1940).

Уже в середині 1980-х проукраїнські активісти у Києві стали почуватися вільніше – наближався вихід України з тенет тоталітарного СРСР, який свідомі люди не припиняли розхитувати у різний спосіб від моменту його утворення. У 1989 році Іванові Гончару вручили Шевченківську премію, а роком раніше відбулася його перша персональна виставка у Спілці художників України.

У 1990-му Івану Макаровичу надали звання народного художника України. Хоча починався той рік із того, що невідомі однієї січневої ночі розбили на подвір’ї його скульптури, зокрема погруддя Максима Залізняка.

Проте на державному рівні організували 80-річний ювілей митця. А наприкінці 1991 року з’явилося доручення першого президента відновленої Української держави про заснування Державного музею Івана Гончара. Офіційно це доручення виконали лише у вересні 1993-го, а відкриття закладу відбулося аж через 11 років.

Леонід Кравчук запропонував митцю-колекціонеру на вибір два сусідніх приміщення, які належали на той час Міністерству оборони: будинок гарнізонної гауптвахти (нині там працює адміністрація Музею історії України у Другій світовій війні) або колишню садибу військового генерал-губернатора, яка одночасно була гуртожитком і адміністративною будівлею. Бюрократична тяганина з передачею другого приміщення біля Києво-Печерської лаври затягнулася на роки. Тільки на початку 1994-го його в жалюгідному стані передали новоствореному музею. Щоб пришвидшити процес, знадобився ще один президентський документ: 2 грудня 1999 року стараннями багатьох активістів було видано Указ «Про створення Українського центру народної культури „Музей Івана Гончара”». Урочисте відкриття першої черги музейних експозиційних залів відбулося 22 серпня 2004-го.

Петро Гончар, генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», у Києві мешкає із 1961 року. Тоді вступив до Республіканської художньої школи. Він – рідний син старшого брата Івана Гончара Григорія. На родинній раді вирішили, що талановитому хлопцю з Лип’янки на Черкащині варто їхати із села вчитися до столиці. Домовилися, що Іван, який у короткому післявоєнному шлюбі не мав власних дітей, офіційно усиновить його.

Пан Петро нагадує, що Іван Гончар також був натхненником створення поблизу Києва у Пирогові Національного музею народної архітектури та побуту України. Скансен був заснований 1969 року.

До кінця листопада у НЦНК «Музей Івана Гончара» діє виставковий проєкт «Іванів ковчег. Простір свободи». Він показує пласти української спадщини, збереженої Іваном Гончаром, попри намагання ворогів знищити нашу ідентичність упродовж століть.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Володимира Тарасова та архівні світлини, надані НЦНК «Музей Івана Гончара»