Київ знову оговтується від «рекордного» ворожого обстрілу в ніч на 4 липня. Але в повітрі, крім запаху диму, наче розлите відчуття – ми вистоїмо, Україна переможе, бо земля у нас така, бо люди у нас такі. А які?

…Місяць тому, в ніч на 6 червня, під час варварського нічного ракетно-дронового ворожого обстрілу Києва під удар потрапила Центральна районна бібліотека Солом’янки, що на вулиці Освіти. Її добре знають містяни й називають просто: бібліотека Сковороди. Назва на честь славетного українського філософа вельми пасує закладу: світлий, просторий, можна навіть сказати елегантний, із неповторною українською атмосферою, – він наче просякнутий ненав’язливим мудро-іронічним сковородинським духом. До 2023 року бібліотека мала ім’я похмурого класика росліту Фьодора Достоєвского. До речі, позбутися його було не так вже й просто – у високих кабінетах заперечливо хитали головами, мовляв «не на часі». Втім, зрештою зважились, зрозумівши, мабуть, кричущу недоречність, анормальність, та й навіть аморальність ситуації, яка склалася з перейменуванням.

Тож йдемо на гостину до сковородинців, щоб на власні очі побачити, як їм нині ведеться, чим живуть і що думають.  

Перше, що колись зустрічало відвідувача при вході в бібліотеку Сковороди – запах хвої. Це було так несподівано: не запах кави, книг, а хвої. У невеличкому коридорчику, який відділяє просторий хол бібліотеки від вулиці, завжди стояв невеличкий стосик соснових полінець. Влітку аромат бурштинових крапельок соснової смоли нагадував про сосновий ліс десь біля річки, а взимку – про тепло і затишок, про камін і книжку. Тепер того немає. Центральний вхід – понівечений і тимчасово зачинений. Повсюдно на асфальті – мільярди дрібних шматочків розбитого віконного скла, схожого на застиглі людські сльози. Тож заходимо з іншого, непоказного «чорного» ходу. Незвично.

У вузькому коридорі нас зустрічає Олександр Михайлик – відомий київський краєзнавець, історик. На його недільні екскурсії Солом’янкою щоразу приходять попри дощ, сніг чи спеку десятки киян. Крім того, він щедро ділиться власними знаннями під час лекцій, популяризуючи історію Києва. Саме за поданнями Олександра Михайлика КМДА було перейменовано близько 20 київських вулиць. Із читальної зали визирає Світлана Молчанова – її завідувачка. Запрошує нас усередину, емоційно розповідає про книги на полицях, а ще показує ляльку-мотанку, виготовлену вчора її ученицею. Пані Світлана – вправна майстриня з виготовлення ляльок-мотанок; проводить майстер-класи. Запитую, скільки часу знадобиться для опанування такого мистецтва.

– Якщо ви ніколи в житті не робили ляльку-мотанку, то десь за годину під моїм керівництвом упораєтесь. Ну, можливо трішечки довше. Але найголовніше про що варто пам’ятати, приступаючи до цього дійства: на душі має бути світло й тихо, як на Великдень. Мотанка – то потужний оберіг, тож енергетика має бути відповідна. Тим більше, що ми їх нашим захисникам посилаємо.

За хвилину до нас долучається Іванна Щербина, якщо офіційно, директорка Центральної бібліотеки імені Григорія Сковороди Солом’янського району міста Києва.  Вона показує на чималі тріщини в стінах, вирвані вибуховою хвилею замки у дверях і каже: 

– Сила була страшна. Вікна, двері – все вибите, розтрощене, але, уявіть, жодна книжка з полиці не впала! А ось стенд із портретами наших полеглих хлопців, воїнів-героїв, зокрема й Андрія Пільщикова – легендарного Джуса, одного з «Привидів Києва». Це його мама, пані Лілія, принесла; каже: «Нехай оберігає вас»… Як бачите, ці світлини навіть нічим не прикріплені. Просто стоять. І вони теж не впали! Жодна. Ми зайшли сюди, ошелешені, а вони усміхаються – живі й непереможні – до нас тут, серед безладу й руїни. Рятувальники, побачивши все це, лише хитали головами й казали: «Ну, знаєте, мабуть тут у вас якісь свої окремішні закони фізики діють…». Ось таке маленьке диво, – додає пані Іванна й теж усміхається. Попри тендітність, у її підпорядкуванні чималий колектив бібліотеки Сковороди, плюс шістнадцять бібліотек Солом’янського району. Поки йдемо на абонемент, пані Іванна продовжує:

– П’ятниця у нас вихідний, але, звісно, того дня ми всі були тут. Не могли не бути. В приміщенні бібліотеки розгорнули штаб допомоги потерпілим мешканцям будинку, сюди приносили всі необхідні речі, сюди стікалися струмочки людської допомоги. Телефон не вщухав, сотні повідомлень сипались у месенджер. Розголос був чималий; всі пропонували якусь допомогу. А в суботу ми уже працювали в звичному режимі. Принаймні намагались. До нас навіть прийшла наша постійна читачка, взяла книгу й залишилась тут читати: «Мені у вас якось спокійніше». І ми були їй надзвичайно раді.

Заходимо на абонемент. Це затишна книгозбірня з химерною книжковою пірамідою-колодязем біля стіни.

– А ось наша знаменита книжкова піраміда, – пані Іванна показує на дивовижний книжково-архітектурний витвір. –  І вона теж встояла! І це попри те, що ми просимо читачів не надто до неї торкатися…

– Так, хоча дехто й хотів би витягти з неї якусь книжку! – додає, сміючись, завідувачка абонементу Наталія Різник.

І справді диво, думаю я про себе. Мої думки, наче почувши, підтверджує Марина Чокас, провідна бібліотекарка відділу обслуговування:

– Лишень уявіть: тут працювали рятувальники, пожежники; все це могло б бути і залите водою, могло б і згоріти, але цього, на щастя, не сталося.

Підіймаємся на другий поверх. Тут розташовуються кабінети адміністрації, чимала книгозбірня з… російською класичною літературою. «Так-так, – сміється пані Іванна, – ніхто умовного Толстоєвського та іже з ними на багаттях не палив!» А ще тут є справжній музей. Це володіння краєзнавця Олександра Михайлика. Про своє дітище він може розповідати годинами. До слова, пан Олександр – вправний лектор, пристрасний бібліофіл, а ще автор кількох серйозних дослідницьких праць, зокрема, з історії Чоколівки. Музей поєднує декілька концепцій: це й музей самої бібліотеки Сковороди, якій, до слова, в наступному році виповниться 80, і міні-музей історії Києва, переважно Солом’янського району, а ще – музей Укрзалізниці. Тут можна побачити й майже антикварну іграшкову міні-залізницю, і форму залізничників, і навіть шматок справжнісінької, понад столітньої шпали з Південно-Західної залізниці. У кожного експоната власна цікава історія. Їх зносили – дарували і співробітники бібліотеки, і читачі, і просто небайдужі кияни. Тепер ці речі живуть своїм повноцінним життям, допомагаючи молоді зазирнути в минуле і, можливо, трішки ліпше зрозуміти його. Пан Олександр із радістю демонструє то старе (1914 року!) посвідчення прадіда-залізничника, то переводить розмову про трамвайні квитки – такі звичні ще якихось десять років тому, а нині вже зовсім забуті, то, наче фокусник, дістає… вологу серветку, яку видавали в 70-х роках минулого століття в літаках Аерофлоту, що курсували на закордонних маршрутах. «І це тоді, коли туалетний папір був дефіцитом!», – резонно зауважує пані Іванна. Ми погоджуємось, знову вкотре дивуємось і залишаємо музей.

У кімнаті поряд працюють провідний бібліотекар-консультант Тамара Безпарточна, яка створює черговий анімаційний міні-шедевр і Наталія Шевчук – головний бібліотекар по роботі з каталогами. Саме вона розподіляє нові надходження по бібліотеках району. Всюди пакунки з книгами, на полицях теж, звісно, книги. З верхньої полиці з усмішкою чеширського кота, ледь примруживши ліве око, на мене дивився перший Президент – Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми». Така книга нині коштує за 500 гривень, та й у книгарні її вже не купиш… Тим часом пані Іванна звертає мою увагу на книжки видавництва «Наш формат», зауважуючи, що бібліотека Сковороди є амбасадором цього поважного видавництва.

– А як читачі, – запитую її. – Чи є такі, хто ностальгує за рослітом?

– Звісно, спочатку були ті, хто плакався: «Гдє наши любімиє рускіє дєтєктіви?» Але ми терпляче пояснювали їм, що в нас і власні непогані детективи є – он, почитайте, наприклад, Кокотюху… Не варто жити історіями російського спецназу – у нас свій є, так само, як і армія, й історія; читайте, цікавтесь своїм, рідним і, знаєте, поволі в людей відкривалися очі. Особливо після того, як російське залізяччя почало на голову сипатись. Звісно, трапляються якісь зовсім «важкі» випадки, але в переважній більшості люди розуміють.

Відчиняємо двері до наступного кабінету. Пані в ошатному червоному строї – Віра Волинчук, завідувачка відділу організації та використання книжкових фондів, якраз списує чергову порцію старих російських книжок. Пані Іванна зазирає у список: «О, «Русские народные песни» – чи й не актуально!» Сміємось.

До слова, в бібліотеці Сковороди діє надзвичайно популярна «терапевтична» «Вокальна студія на Освіти» під орудою Ігоря Якубовського. Там тричі на тиждень всіх охочих учать співати українських пісень. Вдома в квартирі не дуже якось поспіваєш, а тут, у своєму колі – саме те.   

Пані Віра – патріотка й оптимістка, з породи тих, хто вміє тримати спину рівною за будь-яких обставин. Її син нині захищає батьківщину. «Нам чорноти вистачає! Долаймо її кольором і настроєм», – каже вона, як рубає …

Спускаємось вниз, пані Іванна показує кімнати:

– Тут теж усі вікна вибило, штори всі на вулиці були – чорні, в кіптяві, а комп’ютер і плазма дивом уціліли; а тут у перші три дні після прильоту розташовувався штаб допомоги потерпілим, нині ж – комп’ютерний клас, у ньому зараз відвідувачі; а це – весела дитяча кімната.

Наостанок розповідає про те, що бібліотека Сковороди – не лише бібліотека. Звісно, це книгозбірня, сюди приходять за книжками, – до речі, фонд постійно оновлюється, але, передусім, це активний громадський простір. Тут відбуваються краєзнавчі лекції, помічні тренінги з психологічної підтримки, зустрічі з письменниками і просто цікавими особистостями; сюди приходять поспівати, навчитись якомусь рукоділлю або написати реферат з історії. Тут готували обіди для поранених у Київському військовому госпіталі. Сюди приходять матері українських героїв, полеглих за свободу України від оскаженілого «руского міра», знаходячи тут розраду і шану. Тут завжди відчувається рівна і невпинна пульсація життя. Тож бібліотека Сковороди на Освіти – це передовсім про людей. Про тих, хто тут і зараз, на цій зраненій землі, просто живе й працює, і протистоїть тим самим тліну і страху війни.

Прощаємось. Із бібліотечної прохолоди одразу ж потрапляємо в спекотне київське літо. Доцвітають старі солом’янські розлогі липи, шумлять статечні тополі. В небі пасторальні білі хмарки і писк серпокрильців; біля кав’ярні – молодь. Канікули. Нехай і воєнні.

Чомусь згадуються луною слова пані Віри Волинчук – мудрої української жінки, бібліотекарки, якими вона в кінці кожного робочого дня чи то благословляє, чи то замовляє колег: «Дивіться мені, щоб все у всіх було добре! Щоб усі були живі-здорові, та щоб завтра ми знову зустрілися на цьому місці; усміхнулись приязно одне до одного і знову взялися до праці. Хай Господь береже!»

Світлана Шевцова, Київ. Фото Володимир Тарасов

Перше фото: Іванна Щербина, директор Центральної бібліотеки імені Григорія Сковороди Солом’янського району міста Києва