Події
Ян де Маєр, бельгійський нейробіолог та мистецтвознавець
Нещодавно в Укрінформі відбулася презентація наукового дослідження «Ідентичність і мозок» бельгійського нейробіолога та мистецтвознавця, доктора філософії Яна де Маєра.
Ян де Маєр – знаний європейський інтелектуал і науковець. 2007 року він отримав ступінь магістра наук і мистецтв з відзнакою у Гентському університеті, 2011-го став доктором філософії в галузі нейронаук та мистецтвознавчої експертизи. Серед численних відзнак професора – орден Почесного легіону та орден мистецтв і літератури Французької Республіки. І це далеко не повний перелік його відзнак та регалій. Аби їх усіх перелічити, знадобиться не один аркуш. Ян де Маєр також є випускником Королівської академії наук, літератури та образотворчих мистецтв Бельгії – одного з найпрестижніших вишів цієї країни, а з листопада 2024 року – він є радником міністра культури та стратегічних комунікацій України.
Презентоване дослідження Яна де Маєра (повністю з ним можна ознайомитися за посиланням тут) пояснює, як мозок формує усвідомлення себе, яким чином виникає приналежність до культури та нації, а також як пам’ять, емоції та досвід впливають на ідентичність. Крім цього, Ян де Маєр наводить аргументи, чому фейки, пропаганда і насильство руйнують цей зв’язок.
Після презентації ми поспілкувалися з професором і з’ясувалося, що він презентував своє дослідження саме в Україні не випадково. Детальніше про його захоплення мистецтвом, історією, культурою, нейробіологією та й зрештою Україною, читайте в інтерв’ю.
ВСЕ, ЩО Я БАЧИВ У КУЛЬТУРІ СРСР, БУЛО ПОВ’ЯЗАНЕ З ЄДИНОЮ КУЛЬТУРНОЮ СИСТЕМОЮ
– Уперше ви побували в Україні ще в 1970-х, коли мало хто на Заході вирізняв українську ідентичність на радянському тлі.
– Це трапилося 1975 року. Тоді я щойно закінчив навчання на юридичному факультеті та завершив свою спортивну кар’єру. Тоді я отримав пропозицію від нового журналу Knack. До того ж я тоді співпрацював з багатьма виданнями – писав для Le Monde Diplomatique, Frankfurter Allgemeine Zeitung, De Standaard. Основні теми – мистецтво, виставки. У той час, за Брежнєва, Росія потроху відкривалася, і я зміг отримати стипендію та працювати в Ермітажі. Паралельно я подорожував Радянським Союзом, щоби побачити його на власні очі та написати кілька статей.
– Тоді, у 1970-х, на Заході вже відчувалася різниця між Україною та Росією?
– Це все був Радянський Союз. Ми усвідомлювали, що існують дуже різні республіки. Я знав, що Україна – це Україна, а не зовсім Росія. Але тоді я не бачив великої різниці, бо все, що я бачив у культурі – у балеті, в опері, в театрі – було пов’язане з єдиною культурною системою. Єдине, що я помітив – ще в 1970-х рівень культури, рівень оперного театру тут був вищим, ніж у Мінську, наприклад.
Я помічав різницю у ставленні людей. Як західна людина, відчував, що в Україні мене охочіше вітають. У Москві все було дуже контрольовано. Я не міг ходити, куди заманеться – за мною постійно слідкували двоє з КДБ. Я став експертом із того, як їх «губити». Це перетворилося на гру, і було навіть весело.
Та загалом мене цікавили мистецтво, творчість, але я не міг встановити контакт із тогочасними радянськими художниками – те, що мені вдавалося зробити в Польщі, Чехословаччині… Там я міг співпрацювати з ними – купував їхні роботи, фінансував творчість. Це згодом стало частиною мого шляху в кар’єрі артдилера. В СРСР це було абсолютно неможливо.
– Як так вийшло, що мистецтво привело вас до вивчення ідентичності?
– Це довга історія. 1996 року професор Роберт Сенель, мій науковий керівник, сказав мені: «Тобі слід написати щось про фламандську ідентичність для газети De Standaard, бо фламандці мають ту саму проблему з Бельгією, що й українці з Росією». Він був дуже профламандськи налаштований і мав великий вплив як у політичному, так і в академічному середовищах. Сенель настільки захопився цим проєктом, що щоранку о 9:30 телефонував мені з новими ідеями. Тож я написав велику статтю про фламандську ідентичність для цієї газети.
– Ця стаття була якось пов’язана з нейробіологією?
– Ні, вона була в царині психології, філософії та історії.
КОГНІТИВНУ АКТИВНІСТЬ МОЗКУ ПІД ЧАС МИСЛЕННЯ МОЖНА ВІДСТЕЖИТИ НА ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ МРТ
– А чому ви вирішили звернутися до нейробіології?
– У 2000 році Ерік Кендел, для якого я виконував експертизу малюнків, отримав Нобелівську премію з медицини. Він сказав мені: «Я хочу зрозуміти, як працює мозок, як нейробіолог. Я вивчатиму твій мозок мистецтвознавця». Я не міг (із цією метою) переїхати до Колумбійського університету, але ми почали працювати над концепцією, яка пояснює, як ми сприймаємо побачене в мистецтві за допомогою нейрофізіології, зокрема функціональної МРТ. Так я й занурився в нейробіологію.
Семір Зекі з Університетського коледжу Лондона (UCL) запросив мене до одного з інститутів, де ми досліджували мізки мистецтвознавців. Жан-П’єр Шанжо з Інституту Пастера та Колеж де Франс, Ліонель Наккаш із Національного центру наукових досліджень Франції (CNRS) та госпіталю Пітьє-Сальпетрієр, Франсуа Мішель із Клініки сну Університету Ліона та Марк Де Мей з Гентського університету були членами журі на захисті моєї дисертації на здобуття PhD з нейронаук. До його складу входили й мистецтвознавці: куратор Музею образотворчих мистецтв у Брюсселі Йост ван дер Аувера, Кунраад Йонкгіре та Максиміліан Мартенс з Гентського університету, останній був також науковим керівником моєї роботи. Протягом п’яти років я працював під їхнім началом. Зараз працюю у Лабораторії нейронаук з вивчення мобільності Брюссельського університету (ULB) з колегою Гі Шероном, який консультував мене з нейронаукової частини мого дослідження.
– Чому ви вирішили взятися за міждисциплінарне дослідження і дослідити поєднання ідентичності із нейробіологією?
– Наша особистість, наша ідентичність – це стан свідомості. Сьогодні ми вже можемо визначити, що саме є фізіологією свідомості – які частини мозку беруть у цьому участь.
– Зі шедеврами це зрозуміло – можна показати картину і спостерігати реакцію. Але з ідентичністю як?
– Мозок комунікує через нейромедіатори, електрику і хімію. Усі клітини спеціалізовані на певних функціях, але походять із двох однакових типів стовбурових клітин. Коли вони «подорожують» до потрібного місця, то отримують сигнали про те, що мають робити, коли прибудуть. Когнітивну активність мозку під час мислення та оцінювання мистецтва можна відстежити на функціональній МРТ. Коли ви на щось дивитеся, ваша оцінка виникає як емоційне відчуття, що спалахує миттєво. Бо емоція – це автоматична, інтуїтивна фізіологічна реакція. 99% того, що ми робимо, керується автоматизмами, які сформувалися з нашого досвіду, і лише менше ніж 1% – це свідомі нові рішення, що залежать від свободи волі. Обидва механізми формуються у лобових частках мозку – саме там і знаходиться наша свобода волі: здатність зупинити дію, викликану автоматизмом.
Саме тому ми можемо засуджувати психопатів і нарцисів – бо вони здатні зупинитися. Психопат не нападе на людину в кімнаті – він слідуватиме за нею в темну алею. Це план, а отже – вина. Якщо ж напад був би миттєвий, спонтанний – тоді це хвороба, і таку людину треба ізолювати, а не судити.
ПУТІН НЕ ВІРИТЬ У ВЛАСНУ ПРОПАГАНДУ – ВІН ЗНАЄ, ЩО ЦЕ – МАНІПУЛЯЦІЯ
– Як журналіст, я не можу не спитати про фейки та пропаганду. Адже вони не апелюють до логіки, справжня мета – викликати саме емоцію…
– Так. Але це залежить від вашого критичного досвіду та якості очікувань. Ідентичність – це теж досвід.
– Чи можуть фейки та пропаганда знищити нашу ідентичність?
– Ні. Єдиний, хто може знищити твою ідентичність – це ти сам, якщо дозволиш себе залякати чужими оцінками.
– Росія веде війну не тільки на полі бою, а й в інформаційному просторі. Що ви порадите українському Міністерству культури або тим, хто займається комунікацією?
Серце українського народу саме вибудує свою історію – вона стане чимось конкретним і емоційно наповненим
– Розвивати критичне мислення, обговорювати власну історію, не протиставляти фейковому наративу інший офіційний. Серце українського народу саме вибудує свою історію – вона стане чимось конкретним і емоційно наповненим. І ви матимете науковців, таких як я, чи, наприклад, Сергій Плохій з Гарвардського університету – з критичним поглядом на вашу історію, історичні постаті, мистецтво, музику, літературу. Все це для того, щоби вести відкриту дискусію, яка розвиватиме критичне мислення та самоусвідомлення, що зрештою різко відрізнятиметься від фейкових новин і пропаганди – настільки, що люди просто не зможуть у це повірити. Це як із вином: якщо ви хоч раз скуштували справжнє дороге вино, ви вже не зможете задовольнитися поганим.
– Те, про що ви говорите, – це довгий шлях, на багато років. А нам потрібно на вчора…
Люди, які воюють за Україну, прагнуть такого майбутнього для своєї країни, що включатиме їхні цінності. Вони прагнуть єдності та відчуття приналежності
– У картинах старих майстрів Північного Відродження і часів бароко в мене значно більше компетенції, щоб розвивати цю тему. Я вивчав історію Північної Європи, щоби зрозуміти, як за умов постійних змін кордонів і підпорядкування різним імперіям усе одно виникало відчуття єдності – прагнень, емоцій і очікувань – та спільного бачення майбутнього. І тепер це очевидно: люди, які воюють за Україну, прагнуть такого майбутнього для своєї країни, що включатиме їхні цінності. Вони прагнуть єдності та відчуття приналежності.
Ми почали розмову з того, як ідентичність України сприймалась у 1970-х, і як вона сприймається тепер на Заході. Скажімо так: до 2014 року мало хто бачив чітку відмінність. Вона була, але це була звичайна еволюція, як у багатьох регіональних центрах. А з 2014 року всі тут, в Україні, почали думати: а які є опорні точки моєї культури? Українці хочуть демократії, закону і свободи слова. Вони не хочуть номенклатурної автократії чи диктатури. Вони не хочуть «надлюдину», яка навіть не є «альфа-самцем», а просто дрібним диктатором.
Є люди при владі, які знають, що вони негідники. Хтось на кшталт Путіна не вірить у власну пропаганду – він знає, що це маніпуляція
Люди це розуміють. Вони запитують себе: чого я хочу для свого майбутнього, для своїх дітей, для себе? Що є моїми орієнтирами? Церква в селі, де я народився. Маленький магазинчик, де я купую продукти. Ресторанчик, у якому я колись обідав. Церква, театр, опера, книжки, газети, сусіди, – усе, що дає мені відчуття затишку.
Ідентичність – це відчуття дому. Це відчуття належності – коли ти почуваєшся прийнятим таким, яким ти є. І немає жодної людини, у якої бачення себе на 100% точне. Ми завжди трохи прикрашаємо себе – бо хочемо бути кращими, аніж є.
Є люди при владі, які знають, що вони негідники. Хтось на кшталт Путіна не вірить у власну пропаганду – він знає, що це маніпуляція.
– Не погоджуюся. Думаю, він вважає себе ідеальним.
– Ні, ні. Він вважає, що має місію відновити Російську імперію. Існує чимало досліджень про гіпернарцисичних особистостей, які свідчать, що їхня поведінка є наслідком глибокої невпевненості в собі. Диктатори – не хоробрі й не благородні. Вони не ті, хто піднімається і бореться. Щоразу, коли Путін стикався з серйозним опором, він відступав. Він розумний.
– Він просто знаходив інший спосіб подолати опір…
– За останні 20 років – з 2005 року – він досяг великих успіхів. Гібридна війна триває на всіх рівнях, зокрема й міжнародному – проти західних цінностей і демократії. Завдяки Шредеру, Меркель і Шольцу Німеччина стала повністю залежною від дешевої російської енергії. Не думаю, що це було мудро зі стратегічної точки зору.
– Можливо, тепер ситуація зміниться?
– Так, але це дорого коштувало економіці. Меркель попереджали, і Шредера також, що було небезпечно довіряти економічну долю країни комусь, хто тобі не друг. І тепер постає питання: вони були друзями Німеччини чи Росії?
Уся економічна система Радянського Союзу будувалася на тому, що постачала дешеву енергію, щоби зробити Захід залежним. На Заході не усвідомлювали культурних відмінностей між понад 30 різними регіонально-етнічними культурами в колишньому СРСР, бо такі країни, як Україна, Азербайджан тощо, недостатньо ефективно представляли свої культури як окремі й самобутні.
Зараз уже чітко зрозуміло, що в України є власна культура
Я вперше почув, мабуть, років десять тому, що Малевич і Ріпин (Рєпін у російськомовній інтерпретації, – ред.) – українці, і це стало частиною мого дослідження. Тож війна має й позитивні сторони – принаймні, стало очевидним, що є відмінності. І зараз уже чітко зрозуміло, що в України є власна культура – яка в окремі періоди була близька до австро-угорської (XVIII ст.), до культури Речі Посполитої (кінець XVI ст. – XVII ст.), до радянської – у XX столітті, – але при цьому вона завжди мала свою ідіосинкразію, свої особливості, які дозволяють упізнати українське мистецтво як унікальне, її музику – як унікальну українську. Люди, які це створювали, справді прагнули бути іншими.
Тетяна Пасова
Фото: Тарасов Володимир
У Молдові археологи виявили катакомбне поховання, яке вчені відносять до скіфської доби та датують могилу III століттям до нашої ери.
Про це повідомляє NewsMaker з посиланням на Національне агентство археології Молдови, передає Укрінформ.
Зазначається, що знахідку виявили в селі Гура-Бикулуй Новоаненського району.
«Ми виявили поховання ІІІ століття до нашої ери. Воно складається з похоронної камери та вхідного коридору. Усередині був померлий, його череп був спрямований на південь», – заявив представник агентства.
Він додав, що поруч були знайдені предмети з похоронної камери: керамічні посудини, оброблений камінь, який, імовірно, використовували як невеликий вівтар, курильницю, невелику посудину та інші предмети.
Зазначається, що виявлена курильниця притаманна для скіфів III століття до нашої ери.
«Також у камері знайшли наконечники стріл, фрагменти кераміки та намистини», – поінформував посадовець.
За словами археологів, це унікальний об’єкт археологічної спадщини Молдови, який стане експонатом Національного музею історії.
Як повідомляв Укрінформ, транснаціональний культурний комплекс «Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля» – спільну номінацію України, Молдови та Румунії – включили до попереднього списку ЮНЕСКО.
Скриншот з відео
13 травня 1933 року в харківському будинку «Слово» застрелився Микола Хвильовий. Сучасний театр переосмислює його пророчі твори
Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» вважають одним із найдраматичніших творів української літератури про кризу пореволюційного покоління. Жорстка правда про те, як колишні палкі романтики революції втрачають ідеали та сенс власного існування, замкнені в психіатричному «санаторійному» просторі. Це страшна модель тоталітарної держави – місце контролю, ізоляції та духовного розкладу, приховане за «дбайливим» лікуванням і оздоровчими процедурами. Вони слухняно запивають ліки водою, намагаючись зцілити фізичну та духовну недугу, проте це ілюзія, що тільки відтерміновує фатальний фінал.
Напередодні роковин смерті Миколи Хвильового, ключової постаті доби Розстріляного відродження, письменника, публіциста та ідеолога українського культурного відродження 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко поставив за його твором виставу в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Перед глядачем постають люди, які виявилися «зайвими» в новій епосі та переживають руйнацію особистості. Час у творі не піддається логічному чи хронологічному впорядкуванню – це внутрішній стан, пам’ять, страх і розчарування. Тут він застиг. За межами «зони» існує інший світ, але він недосяжний для тих, хто в ній опинився. То це санаторій чи пастка?
МЕНЕ ЗАХОПЛЮЄ ШЛЯХ, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ХВИЛЬОВИЙ, І ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЧИМ МАЄ БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО
– Чому саме ця повість Миколи Хвильового мала з’явитися тут і зараз? – запитую в режисера вистави Дмитра Захоженка після прем’єри.
– Це складне питання, – говорить він. – По-перше, мене захоплює шлях, який пройшов Хвильовий – його бачення себе в межах української культури, та його уявлення про те, чим має бути культура. Його наративи, які він провадив, і які, на превеликий жаль, були проігноровані багато в чому, лишившись тільки великими ідеями в його творах. Хвильовий – романтик і, попри все те, що його оточувало, міг згенерувати ідею й вивести її в ранг потреби – шкурної, кровної – і йти за неї до кінця. Це, на мою думку, те, що нам зараз конче необхідно.
Також мені імпонує його бекграунд, він же любив Чехова–Достоєвського, і в його творах багато колізій та речей, які з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але водночас він розказує абсолютно свою історію. Це спосіб пошуку складних відповідей на складні питання. І це є плато, на яке ми зараз виходимо, коли нам потрібно їх шукати, бо простих відповідей вже недостатньо. Чимдалі, історія тільки ускладнюватиметься. Тому у виставі, яку ми поставили, теж є безліч маленьких кпинів та референсів. До того ж герої вистави взуті в черевички зі списаних чеховських вистав, – розповідає режисер.
За його словами, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки й суто внутрішні театральні жарти, які дешифруються у словах одного з героїв на адресу персонажа миршавого Дідка: «я й раніше думав, що він огидний, і відчуваю ще більшу огиду до нього тут. Зараз я розумію, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».
– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, які для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все сіріє… Прості відповіді зникають, ти хочеш їх знайти, але чим далі, тим складніше їх вихопити.
І ще один плюс – трішки познайомили глядачів із Шпенглером та Бергсоном, – усміхається Захоженко.
Алюзії та ідеї філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в роздумах сестри Катрі, а текст Шпенглера звучить у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку співають герої.
УСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В МЕЖАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА ГРАНЬ
У виставі, як і в самій повісті, немає одного головного героя в класичному розумінні. Це поліфонія, де важливими є відразу всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої внутрішньої кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, тонкий надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (актриси Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка одночасно є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (актриси Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, тиха й виснажена, яка мріє вирватися з системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В’ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорсткий персонаж, який поводиться холодно й агресивно; Унікум (актриси Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – загадкова у своїй екзальтованості, іронічна, втомлена і самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторійної зони, який у Хвильового символізує втомленість і приреченість, однак у виставі його особистість розкрита дещо по-іншому; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивакуватий чоловік, який, попри своє прізвисько, інколи видається мудрішим від своїх сусідів по «зоні».
– Пане Дмитре, чи справді всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в певні моменти дехто дуже промовисто виходив на перший план.
– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в межах одного, кожен – якась його окрема грань. За структурою вистави на початку здається, що головним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо його шлях. А от у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею лишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, бо Хвильовий зовсім песимістично закінчує її суїцидом. Ми ж трішки витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – знайти основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – пояснює режисер вистави.
КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ ПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА
– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові почався «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.
Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім» Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.
– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається актриса. – Сильно в мені він відгукується. Запитала в режисера, чи можливий варіант, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, одначе поговорімо про Катрю».
– А чим вона вам не сподобалася?
– Вона для мене на початку була дуже пряма. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона –суперечливий персонаж. Це ідейна людина, яка прагне чогось світлішого, та, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні і вийти на перший план.
З початку роботи над роллю мені було складно в певних моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу має бути холоднуватою, відстороненою (вона ж іще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілковито. Це пазл, який кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.
– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?
– Знаєте, бувають символи, які виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, намагання світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторійних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низеньких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Бодай, крокси – це стильно і красиво» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвінська.
Актриса впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не треба обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від всього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.
– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно потрібний, хоча й ризикований, тому що публіка інколи ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть долетіти вже після вистави. Адже вони мають багато пластів, особливо вистави Дмитра Захоженка, який завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – говорить виконавиця ролі сестри Катрі.
Я НЕ ЗУСТРІЧАВ РІДНІШОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, НІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ
Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:
– По-перше, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій будинок був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й тотальна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі і розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, яка вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не зустрічав ріднішого для себе тексту, ніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».
За словами Михайла Ганєва, ця вистава – революція, в хорошому сенсі цього слова, бо такого в цьому театрі ще не було.
– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, які всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, кпинами – все збіглося ідеально. Хвильовий, який «стібав» Чехова, всі його п’єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!
Як на мене, в нашій країні всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберімо, що було хороше, що було погане і зробімо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперший час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.
– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, крім самогубства?
– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, який, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, говорячи, що зараз вчинить самогубство. І, зрештою, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг. Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророкування, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то за ним прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його зтерли з пам’яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.
У ВИСТАВИ РАДИКАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ КЛАСНО! – РЕЖИСЕР
Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?
– Надзвичайно комфортно, – усміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це поступ вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і говорю: «давайте дещо трішки поміняємо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, які я запропонував. І це дивовижно, з огляду на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертексуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.
Вистава поставлена на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.
– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це радикально два різні склади. І це класно! Часто, коли працюєш у двох складах, бувають різні труднощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали нагоду в межах однієї вистави розказати кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.
– Вистава досить непроста, як, власне, й тексти Хвильового. Напевно, глядач має іти на неї трішки підготовленим?
– Безумовно. Якщо бути підготовленим, можна зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не говорив, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примитивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примитивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусилля. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі лишається якийсь рівень, який зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.
– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вихорі історії – не пощастило чи пощастило?
– Не пощастило, але випало. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, яка закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можна нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але випало так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко.
Пошукати складних відповідей на складні запитання разом із Миколою Хвильовим та творчою командою вистави “Санаторійна зона” можна 24 травня і 9 червня. Театр, який спонукає думати, чекає на вас.
Любов Базів. Київ
Фото Ірини Сомової
Транснаціональний культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” включили до попереднього списку ЮНЕСКО.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Міністерство культури України.
До складу комплексу входять 15 об’єктів археології, що розташовані на території восьми областей України, а також 36 – в Румунії і 20 – у Молдові.
“Попереду – наступний етап: підготовка повного номінаційного досьє для подання до ЮНЕСКО з метою включення зазначених об’єктів до Списку всесвітньої спадщини”, – поінформували в Мінкульті.
Включені українські об’єкти репрезентують археологічні пам’ятки, що відображають високий рівень розвитку поселень, планування й матеріальної культури епохи енеоліту на території сучасної України.
“Трипільська культура є важливою частиною європейської культурної спадщини та одним із найяскравіших свідчень розвитку давніх цивілізацій на території сучасної України. Включення комплексу “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” до попереднього списку ЮНЕСКО відкриває нові можливості для міжнародної співпраці, дослідження та збереження цих унікальних пам’яток. Це також важливий результат співпраці України, Румунії та Молдови у сфері захисту й популяризації спільних культурних цінностей”, – зазначила віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна.
Це важливий крок до включення цього об’єкту до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та міжнародного визнання унікальної культурної спадщини трипільської культури, яка є однією з найдавніших цивілізацій Європи. Також це сприятиме подальшому збереженню і популяризації культурної спадщини України, підкреслили у Мінкульті.
18 вересня 2025 року міністерства культури України, Румунії та Молдови підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва у підготовці й просуванні спільного номінаційного досьє. Документ закріпив наміри трьох країн спільно підготувати та подати транснаціональний серійний об’єкт Культурний комплекс “Прекукутень-Аріушд-Кукутень-Трипілля” до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Як повідомляв Укрінформ, історико-культурний заповідник “Тустань” у Львівській області можуть внести до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом ЮНЕСКО. Команда заповідника підготувала номінаційне досьє, яке подадуть на міжнародний розгляд.
Фото: mincult.gov.ua
-
Відбудова1 тиждень agoПрем’єр Чехії візьме участь у конференції з відбудови України-2026
-
Події1 тиждень agoУ Тернополі визначили переможців премії імені Івана Марчука
-
Одеса1 тиждень agoНаступ на Одесу: загроза з боку Придністров’я залишається
-
Усі новини1 тиждень agoСин Лесі Нікітюк – як виглядає Оскар зараз
-
Усі новини1 тиждень agoНіколас Брендон — яка причина смерті актора
-
Суспільство1 тиждень agoДивіденди, готівка та крипта, що зникла: що задекларували депутати Одеської облради за 2025 рік Анонси
-
Події1 тиждень agoУкраїнська стрічка «Паляниця» здобула престижну нагороду у США
-
Відбудова1 тиждень agoМінрозвитку розпочало відбір громад для участі у Ukraine Recovery Conference 2026